Глава 1 ЕТНОКУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ

Життя населення у первісну епоху жорстко за­лежало від оточуючого середовища. Значною мірою кліматичними умовами спричинювались як міграції, так і тривале автохтонне мешкання, що певною мірою позначалося на етнічному процесі в неоліті.

За даними дослідників, клімат атлантичного періоду голоцену, на який в основному припадає доба неоліту в Україні, був теп­лішим і посушливішим за сучасний. Територія України тоді, ма­буть, займала дві ландшафтні зони: лісостепову і степову.

Для лісостепової зони характерним є чергування безлісного простору та значних масивів лісу, що розташовані не тільки доли­нами річок, а й на вододілах. До втручання людини ліси займали не менше 50 % площі. Друга частина цієї зони становила луговий степ. Домінуючий ландшафт лісостепу — хвиляста рівнина з гус­тою мережею річкових долин та балок. Лісостеп володіє великими запасами тепла та вологи, родючими ґрунтами, що створює сприят­ливі умови для розвитку рослинності та тваринного світу. Запас зоомаси тут у середньому складає 500 кг на гектар, що перевищує зоомасу степу в 5 разів.

В атлантичний період голоцену у лісостеповій зоні України бу­ли сприятливі умови для розвитку широколистяних лісів. У Захід-' ній частині вони складалися з липи, дуба, граба, на півночі до них долучалася береза. У підліску зростали ліщина та грабинник. На заході відомий дикий виноград. Серед мешканців лісостепу були тури, тарпани, лосі, кабани, зубри, ведмеді, зайці, вовки, лисиці.

Для степової зони, на відміну від лісостепу, характерний по­стійний дефіцит вологи. Влітку випадає біля 75—85 % опадів, але за умов високих температур уся ця кількість випаровується. За су­часними даними, кількість атмосферних опадів від північного кор­дону степової зони до південної змінюється від 430 до 150 мм.

Особливістю степів України вважається літня посуха, пов’язана з випаданням основної кількості опадів восени та навесні. Тут, порівняно зі східними районами, багато рослин-мезофітів і мен­ше — ксерофітів з великою підземною фітомасою. Це робить ук­раїнські степи більш вразливими та легко реагуючими на зміни клімату. Невелика кількість ксерофітів з розвиненою кореневою системою не може перешкодити укоріненню деревної рослинності, що при підвищенні вологості сприяє її легкому доступу на степові території та розширенню лісостепової зони у південному напрямку.

Однак природно-кліматичні умови протягом атлантичного пе­ріоду голоцену не були незмінними. Фахівці простежують ряд ко­ливань вологості та температури. Судячи з сучасних знань, у дру­гій половині VI тис. до н. е. фіксуються найзначніша для атлан­тичного періоду посуха та потепління клімату, коли температури були вищі за сучасні, а вологість — менша. Найсильніша аридиза- ція проявилась у східних районах України, значно метгпте заче­пивши її західну частину, що зумовлено зростанням континенталь- ності клімату в Україні у східному напрямку. Через уже зумовлені особливості своєї рослинності українські степи, на відміну від східних сусідів, безпосередньо реагують на зміну клімату. В умо­вах аридизації почалося остепнення лісостепових районів. У Пів­нічному Причорномор’ї та в Приазов’ї, мабуть, розповсюдилися по­сушливі або ж сухі степи, у південних районах сучасного лісосте­пу — різнотравнозлакові степи.

Лише у середині V тис. до н. е. відмічено зростання загальної зволоженості клімату, що призвело до скорочення степової смуги, поширення лісів униз по долинах річок аж до Чорного та Азовського морів. Кордони лісостепу, мабуть, наближалися до су­часних. Але вже в останній чверті V тис. до н. е. відбувається по­ступова аридизація, що сягає максимуму, певно, наприкінці V тис. до н. е. З початку IV тис. до н. е. знову посилюється зволоженість клімату, і у другій чверті настає досить вологий період, коли кор­дони степу та лісостепу наближаються до сучасних, а у степовій смузі складаються сприятливіші умови для проживання населення, ніж раніше.

Зміни природно-кліматичних умов значною мірою впливали на господарчу діяльність давнього населення, що примушувало його пристосовуватися до оточуючого середовища. Важливу роль у цьо­му пристосуванні за доби неоліту відігравали міграції, які значно змінювали етнокультурну ситуацію на терені України. Для її дослідження, крім природно-кліматичних умов, необхідно зважати на відносну хронологію пам’яток та археологічних культур, що випливає із взаємодії традицій або імпорту окремих предметів. Аб­солютні дати більшості пам’яток України прив’язані до дат буго- дністровської та трипільської культур, матеріали яких мають радіокарбонні визначення і хронологію яких добре розроблено.

Перехід до неоліту передусім відбувся в степовій зоні і півден­них районах сучасного лісостепу, котрі найбільшою мірою терпіли від глибокої аридизації наприкінці VI тис. до н. е. В басейнах Південного Бугу та Дністра мезолітичні анетівсько-гребениківські мешканці, пристосовуючись до цих умов природного оточення, ви­робили нові традиції життєдіяльності. Цей процес, а також досить жваві стосунки з неолітичним кримським населенням суміжних територій привели до формування нового етнічного угруповання, котре залишило пам’ятки так званої буго-дністровської культури. Остання виділена та вивчена В. Н. Даниленком і названа за тери­торією розповсюдження її поселень^[39].

Переважна більшість пам’яток цієї культурно-історичної єднос­ті була розташована по долинах великих річок, мала порівняно не­великі розміри і відповідно незначну кількість матеріальної куль­тури. На думку В. М. Даниленка, це були сезонні стоянки, що влаштовувалися на мисах або островах у місцях давніх порогів. Найархаїчніші поселення неолітичних мешканців на Південному Бузі були засновані у третій чверті VI тис. до н. е., коли вже були сформовані місцеві традиції виготовлення знарядь праці та зброї, однак, як свідчать матеріали нижнього шару поселення Заньковці у Вінницькій області, їхні мешканці ще не використовували гли­няний посуд.

Аридизація, що охопила Східну Європу наприкінці VI тис. до н. е., ймовірно, викликала міграцію у Подністров’я населення з Карпато-Балканського регіону, котре мало комплексне земле­робсько-скотарське господарство, розвинуте виготовлення кераміки і мешкало у великих стаціонарних поселеннях. Насамперед це бу­ли носії критської та керешської археологічних культур.

Так, з кінця VI до середини V тис. до н. е. простежується помітний вплив племен критської культури на дністровське насе­лення, де, незважаючи на генетичну єдність цього населення з мешканцями неолітичних поселень Південного Бугу, починають формуватись локальні розбіжності у вигляді матеріальної культу­ри, що дало фахівцям підставу виділити бузький та дністровський її варіанти.

Вплив критських прибульців на місцевих дністровських меш­канців та жваві стосунки між ними привели до розповсюдження наприкінці VI тис. до н. е. у всього буго-дністровського населення раннього землеробства та першого глиняного посуду. Носії буго- дністровської культури, засвоївши технічні навики виготовлення кераміки, запозичили кухонний критський посуд, а також ство­рили свою, притаманну тільки їм кераміку. Тісні контакти буго- дністровського населення з критським та керешським продовжу­валися до середини V тис. до н. е., про що свідчить столовий критський та керешський посуд, що потрапляв шляхом обміну у буго-дністровські поселення.

Протягом другої половини VI тис. до н. е. у степовому Под­ніпров’ї та суміжних районах Приазов’я на основі традицій насе­лення дніпровської мезолітичної культури формується нова куль­турна єдність, репрезентована пам’ятками сурської археологічної культури. Вона визначена Б. Н. Даниленком і названа по групі по­селень на острові Сурському. Найархаїчніші сурські пам’ятки відомі на нинішній час лише у Надпоріжжі: стоянки біля урочища Собачки, Василівка та Попів мис. Ця територія є чітко визначеною екологічною частиною Дніпровського басейну. Вона включала по­роги, забори та острови, зручні для рибальства. Заплавні ліси по берегах були багаті дикими тваринами та придатні для полювання.

У другій половині VI тис. до н. е. сурське населення ще не зай­малося виготовленням кераміки й користувалося камінним посу­дом. Важливу роль у створенні сурських традицій відігравало буго- дністровське населення. Спорідненість традицій сурської та буго- дністровської культур у попередні часи, тісні зв’язки між населен­ням цих регіонів, що склалися ще в мезоліті, продовжились і за періоду неоліту. Наслідком цих контактів наприкінці VI — на по­чатку V тис. до н. е. було запозичення сурським населенням від мешканців Південного Бугу традиції виготовлення першої кера­міки. Так були перейняті технологія, загальні елементи орнаменту та гостродонні, слабо профільовані форми посуду.

Сурські пам’ятки першої - третьої чвертей V тис. до н. е. знай­дено вже і в Приазов’ї на р. Молочній біля Кам’яної могили та в степовому Подніпров’ї на островах Виноградний, Кодачок, Кизле- вий, поселенні № 1 на Сурському острові.

164

Більшість сурських пам’яток — це невеличкі місцезнаходжен­ня, на яких виявлено декілька десятків крем’яних та поодинокі керамічні вироби. Вони є залишками тимчасових сезонних таборів населення, чиє господарство визначали мисливство та рибальство, що доповнене елементами раннього скотарства.

На іншій території України — у лісостеповому Подніпров’ї, Поліссі, районах сучасного лівобережного лісостепу — у першій половині V тис. до н. е. продовжували розвиватися традиції місце­вого мезолітичного населення. Екологічна ситуація в цих районах менше постраждала від аридизації клімату й залишалася стабіль­нішою, господарчої кризи тут не спостерігалося. Залишається поки що слабо вивченою історія населення степового Приазов’я першої половини V тис. до н. е.

З середини V тис. до н. е. відмічено поступове посилення за­гальної зволоженості клімату, наслідком чого було розширення лісостепової смуги та поліпшення умов життя у степах Причорно­мор’я. Поступово зростала чисельність населення. Зміни в демо­графічній ситуації пов’язані зі значними змінами в етнокультур­ному житті в Україні.

Карта 4. Неолітичні пам’ятки України.

І — києво-черкаська культура; II — лизогубівська культура; III — донецька культура; IV — азово-дніпровська культура; V — вірьовкінська група пам’яток; VI — нижньодонська культу­ра; VII — сурська культура; VIII — буго-дністровська культура; IX — культура лінійно- стрічкової кераміки; X — культури Кереш та мальованої кераміки; XI — неолітичні пам’ятки Криму.

1 — Ужгород; 2 — Великі Лази; З — Холмці; 4 — Рільне, Рафаилове; 5 — Велика Добронь, Малі Гаївці; 6 — Заставне; 7 — Мукачеве, Мала Гора; 8 — Дрисине; 9 — Фредрополь, Ното­ване; 10 — Колодниця; 11 — Бовшів; 12 — Буківна; 13 — Голосків; 14 — Незвисько; 15 — Бучач; 16 — Сухостів; 17 — Попівці; 18 — Торське; 19 — Звенячин; 20 — Синьків; 21 — Луцьк; 22 — Баїв; 23 — Сандраки-Хмельник; 24 — Печера; 25 — Королів; 26 — Самчинці; 27 — Сокільці; 28 — Глинське; 29 — ІПимановське; ЗО — Заньківці; 31 — Жакчик; 32 — Мельнична Круча; 33 — Скибенці; 34 — Чорнятка; 35 — Гайворон-По ліжок; 36 — C авран ь; 37 — Миколина Брояка; 38 — Володимирівна; 39 — Гард; 40 — Пугач І, П; 41 — Прибузь- ке; 42 — гирло Гнилоп’яті; 43 — Моства; 44 — Грипі; 45 — Струмель; 46 — Гастятин; 47 — ПІмаївка; 48 — Домантове; 49 — Микільська Слобідка; 50 — Вишеньки; 51 — Віта Ли­товська; 52 — Бортничі; 53 — Козинці; 54 — Коробівка; 55 — Веремівка; 56 — Мутихи, Пищики; 57 — Бузьки; 58 — Дереївка, Успенка; 59 — Огрінь; 60 — о-ви бурський та Кода- чок; 61 — Стрільча Скеля; 62 — могильники Василівський 2 та 5, Мар’ївський, о-в Ви­ноградний; 63 — Микільський могильник, скеля Монастирка; 64 — о. ПІулаїв; 65 — мо­гильники Ясинуватський І, Вовнизький І, Вовнизьке лівобережне поселення; 66 — Вовнизь- ке правобережне поселення; Вовнизький 2 могильник; 67 — Вільнянський могильник; 68 — Собачки; 69 — Середній Стіг; 70 — Лисогорський могильник; 71 — Чапаївка; 72 — Кам’яна Могила; 73 — Семенівка; 74 — Долинський могильник; 75 — Ішуньська; 76 — Таш-Аїр; 77 — Кая-Араси; 78 — Фатьма-Коба; 79 — Ат-Баш; 80 — Балін-Кош; 81 — Bo доладний; 82 — Заміль-Коба 1, 2; 83 — Алачук; 84 — Суат; 85 — Аджі-Коба; 86 — Kapacy-Баши; 87 — Олексіївська Засуха; 88 — Фронтове І, ПІ; 89 — Чорна Балка; 90 — Піщана Балка; 91 — Тасунове; 92 — Олексіївна; 93 — Миколаївка; 94 — Маріупольський могильник; 95 — Роздольне; 96 — Підгорівка, Старобільське; 97 — Олександрія; 98 — гирло Осколу 1, 2; 99 — Зливки; 100 — Студенок; 101 — Бондариха; 102 — Яремівка; 103 — Вірьовкінські хутори XIV; 104 — Госпітальний Горб; 105 — Засуха; 106 — Богданівна; 107 — Турова Гора, Йосипівна, Гупалівка; 108 — Червона Гора; Біла Гора; 109 — Марки; 110 — Макухівка; Ill — Луком’я 1, 2; 112 — Черепівка; 113 — Козловка; 114 — Озаричі; 115 — Лизогубівка; 116 — Мельня; 117 — Погорілівка - Вирчище; 118 — Ображеївка; 119 — Гришівка.

Саме тоді до Закарпаття з території Угорщини переселяються носії культури мальованої кераміки, які асимілювали місцеве ке- решське населення. Цю культуру було названо по своєрідному гли­няному столовому посуду, розмальованому червоною та чорною фарбами. Найбільш ранніми з відомих поселень прийшлих племен є Рівне - Кіш - Мезе-2, Великі Лази. До середнього етапу нале­жать Холмці та Мала Гора, а заключний етап існування традицій цього населення представлений поселеннями Дякове та Заставне^[40]. Крім Закарпаття, носії культури мальованої кераміки мешкали в Угорщині, Північно-Західній Румунії та Східній Словаччині і мали досить розвинуте відтворююче господарство.

У середині V тис. до н. е. в Україні розселилися носії культури лінійно-стрічкової кераміки, котрі були частиною великої куль­турної єднбсті, що займала за доби неоліту територію Західної та Східної Європи. Назву свою вона отримала по орнаменту глиняного посуду. Він складався з прокреслених ліній та ямок, які відтворю­вали стрічки. На думку фахівців, в Україну населення цієї культу­ри просунулося з теренів Польщі і розселилось у лісостеповій зоні аж до Побужжя та Середнього Дністра^[41]. Серед залишених ними ве­ликих стаціонарних поселень найповніше досліджені Торське та Звенячин.

У третій чверті V тис. до н. е. в Україну з території Нижнього Подоння просуваються носії нижньодонської культури маріу­польської культурно-історичної області. Цю культуру названо по основній території життя її населення, що мешкало у Нижньому Подонні та суміжних районах Приазов’я. Досить повно досліджено залишки нижньодонських поселень у багатошарових пам’ятках на острові Ракушечний Яр та навпроти нього на березі Дону біля ста­ниці Раздорської Ростовської області. Це населення залишило і Маріупольський могильник — один з найцікавіших неолітичних некрополів Східної Європи. Він був ретельно розкопаний М. О. Ma- каренком під час будівництва заводу “Азовсталі” на березі р. Каль- міус біля Маріуполя. Забігаючи наперед, зазначимо, що ця яскрава пам’ятка дала назву групі споріднених культур, носії яких мали близький поховальний обряд, спільні риси у виготовленні глиняно­го посуду та знарядь праці. Маріупольська культурно-історична область займала наприкінці V — початку IV тис. до н. е. степ та південь лісостепу від Уралу до Південного Бугу^[42].

Важливе місце у господарстві нижньодонського населення на­лежало скотарству та мисливству, а можливо, воно було знайоме і з землеробством. Частина носіїв нижньодонської культури осіла в Приазов’ї та степовому Подніпров’ї, окремі його групи досягають басейну Південного Бугу. їхній вплив та можлива інфільтрація до місцевого буго-дністровського масиву призвели до значних змін бу- го-дністровських культурних традицій, що відбилося в матеріалах поселень Самчинці 1 та 2.

Насамперед вплив донського населення ħa південнобузьке про­стежується за матеріалами керамічного посуду. З цього приводу зазначимо, що виготовлення глиняного посуду в більшості первіс­них суспільств було традиційним жіночим заняттям. Це дає мож­ливість припускати існування міжобщинних шлюбних відносин між населенням нижньодонського та буго-дністровського культур­них ареалів. Ймовірно, нижньо-донські жінки, котрі потрапляли в буго-дністровські громади внаслідок шлюбу, продовжували виго­товляти посуд і передусім прикрашати його відповідно до традицій своєї культури. Водночас фіксується і зворотний вплив, який най­яскравіше виявився у традиціях насамперед орнаментації посуду нижньодонського населення.

Розселившись у степовому Подніпров’ї, нижньодонське насе­лення зазнало впливу корінних сурських мешканців і значно змі­нило свої культурні традиції, що призвело до формування своєрід­ного азово-дніпровського культурного ареалу маріупольської облас­ті. Ця культурна єдність виділена В. М. Даниленком за матеріала­ми пам’яток, які було досліджено наприкінці 20-х — на початку 30-х років у Надпоріжжі ⁵, коли тут працювали експедиції україн­ських археологів, які вивчали історичні пам’ятки, що могли бути зруйновані під час будівництва Дніпрогесу. Основною територією розселення цієї культури були Надпоріжжя та прилеглі райони Приазов’я. Лише окремі його групи доходили до сучасних лісосте­пових районів Подніпров’я. Важливу роль у господарстві носіїв азово-дніпровської культури відігравали скотарство та мисливство. Перший етап культури, котрий датується третьою чвертю V тис. до н. е., представлений на багатошаровому поселенні Семенівка під Мелітополем, а також ранніми групами поховань Василівського-5, Вовнизького-2 та Микільського могильників.

Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. зростання чисельності буго-дністровського населення примусило його розселитися до південно-східного Полісся, а на сході — до правобережжя Дніпра. Тісні контакти переселенців з місцевими мезолітичними мешкан­

ня думку В. М. Даниленка, зміни у виготовленні кераміки у буго-дніст­ровського населення були зумовлені контактами з носіями так званої дніпро- донецької культури, частина посуду яких прикрашена гребінцевими відбитками. Однак вивчення дніпро-донецьких пам’яток показує, що в третій чверті V тис. до н. е. відбувалося лише формування дніпро-донецьких традицій, у тому числі становлення виготовлення посуду цього населення. Крім того, характер гребінце­вих відбитків та їхня композиція, що розповсюдилися тоді у буго-дністровського населення, відрізняються від дніпро-донецьких та мають аналоги тільки в орна­ментації нижньодонського посуду.

⁵ Даниленко В. Н. Энеолит Украины. — K., 1974. — С. 36—40. цями сприяли розповсюдженню серед останніх навиків виготов­лення глиняного посуду та раннього землеробства. Кінцевим ре­зультатом цих змін було формування дніпро-донецьких культур­них традицій. Цю культуру, а потім і етнокультурну область виділив В. М. Даниленко. Він включав її в межі пам’ятки, що залишили неолітичні мешканці лісостепового Подніпров’я та Ci- верського Дінця. Іншої думки дотримується Д. Я. Телегін ^{[43] [44]}. Він вважає дніпро-донецькими усі неолітичні могильники з витягну­тим обрядом поховання та усі поселення лісового Подніпров’я, лісостепової та степової України, на яких знайдено кераміку з гребінцево-накольчастим візерунком. Таким чином, Д. Я. Телегін об’єднує в єдину культурно-історичну спільність мисливців та ри­балок лісостепової смуги й смуги лісів, а також скотарів азово- дніпровської та нижньодонської культур. Здається, що яскраві особливості у господарстві та побуті, котрі насамперед залежали від адаптації до оточуючого середовища, зумовлювали відмінності в рівні соціального розвитку суспільства та ідеології. "Сказане не дає змоги об’єднувати носіїв культур степових і лісостепових пам’яток в єдину культурну групу і підтримувати позицію Д. Я. Телегіна. Обґрунтованою виглядає і думка І. М. Тюріної, яку розділяє біль­шість фахівців, про існування особливої верхньодніпровської куль­тури, пам’ятки якої залишило мисливсько-рибальське населення Верхнього Подніпров’я зі своєрідною долею ^[45]. Загалом, на наш по­гляд, більш переконливою є думка В. М. Даниленка, яку підтвер­джують та уточнюють нові археологічні матеріали.

За даними сучасних досліджень археологів, до дніпро-донецької культурно-історичної області включають волинську, східнополісь- ку, києво-черкаську, донецьку та лизогубівську археологічні куль­тури. Найбільш архаїчні пам’ятки дніпро-донецької області поки що відомі лише на півдні Полісся. Вони фіксують початок форму­вання волинської (поселення Гирло Гнилоп’яті) та київського ва­ріанту києво-черкаської культури (Лазарівка, Бородянка-Зв, Kop- ма-1б). Серед їхніх матеріалів наявні знаряддя праці, виконані в місцевих мезолітичних традиціях, а також кераміка, що копіює буго-дністровський посуд третьої чверті V тис. до н. е. Певно, пам’ятки цього часу є і на Черкащині. Однак тут матеріали посе­лень поки що досконало не вивчено, що дає можливості напевне визначити інвентар раннього періоду формування традицій чер­каського варіанту києво-черкаської культури.

У V тис. до н. е. почався процес формування неолітичних куль­тур на Кримському півострові. Місцеве населення продовжувало розвиток кукрекських та гірськокримських мезолітичних тради­цій. За поодинокими знахідками, більшість кримських мешканців запозичувала традиції виготовлення глиняного посуду від сусідніх носіїв сурської культури степового Подніпров’я. Населення Кер­ченського півострова підтримувало жваві стосунки з неолітичними мешканцями Чорноморського узбережжя Кавказу та сприймало їхні способи виготовлення кераміки. На початку останньої чверті V тис. до н. е. у степовий Крим переселилися деякі групи носіїв азово-дніпровської культури. Із залишених ними пам’яток дослід­жені поселення біля с. Фронтове (шар 1) на Керченському півост­рові та ґрунтовий могильник поблизу с. Долинка Красноперекопсь- кого району.

В останній чверті V тис. до н. е. знову розпочинається поступо­ва аридизація клімату, котра погіршує умови життя у південних районах степу і деякою мірою змінює їх у лісостепу. Населення цих регіонів було вимушене пристосуватися до нового природного середовища. В цей час скорочується пересування населення по відкритих степових просторах, воно концентрується по басейнах ■річок. Це призвело до зменшення контактів степового нижньо- донського населення з буго-дністровськими мешканцями і сприяло відродженню у дещо модифікованому вигляді буго-дністровських традицій першої половини V тис. до н. е. та формуванню культури пізнього етапу життя населення, найповніше представленого на по­селеннях Саврань, Пугач-І та II.

Зростаюча аридизація клімату викликала відтік носіїв буго- дністровської культури в північні та східні райони, що посилило їхній вплив на розвиток неолітичних мешканців лісостепового Подніпров’я і сприяло складанню традицій другого періоду розвит­ку волинської та києво-черкаської культур дніпро-донецької об­ласті. Саме в останню чверть V тис. до н. е. повністю формується дніпро-донецька культурно-історична область.

Найсуттєвіше буго-дністровський вплив зачепив мешканців Черкаської області, які, мабуть, асимілювали частину прибульців із Південного Бугу. Крім навиків раннього землеробства та ско­тарства черкаське населення запозичило також їхній посуд. Трохи пізніше у лісостеповому лівобережжі Дніпра з’явилися окремі гру­пи середньодонського неолітичного населення ^[46]. їхня міграція була викликана зростанням чисельності населення Середнього Подоння за рахунок пришельців із степових просторів, де внаслідок ариди- зації значно погіршилися умови життя. Середньодонські прибульці досить швидко були асимільовані місцевим дніпро-донецьким на­селенням. Однак під їхнім впливом у лісостеповому Подніпров’ї розповсюдилася своєрідна традиція орнаментації кераміки.

Внаслідок буго-дністровського та середньодонського імпульсів наприкінці V тис. до н. е. повністю оформлюються культурні тра­диції черкаського населення києво-черкаської культури. Воно за­лишило частину Дереївського могильника, поселення Бузьки та Пищики. Його окремі групи просуваються у Надпоріжжя, меш­каючи на стоянці Огрінь-8 (шар Ді) та ховаючи померлих на Вільнянському, Василівському-2, Вовнизькому-1 та інших могиль­никах. Значно менше вплив означених культурних традицій ви­явився у київському Подніпров’ї, де населення продовжувало роз­вивати традиції, притаманні архаїчним пам’яткам києво-черкась­кої культури. Найвиразнішими селищами київського варіанту є Завалівка, Ошитки, Грині, Вишеньки, Струмаль, Гастятин. Деякі дослідники виділяють пам’ятки типу стоянок Струмель та Гастя­тин в окрему культурну групу, яка, на їхню думку, має спільні риси з пам’ятками дубичайського типу та культури Ертебелле у Прибалтиці ^[47]. Однак близькість матеріалів стоянок, які відносять до цього типу, з матеріалами київського варіанту дніпро-донецької області свідчить на користь думки В. І. Непріної, яка вважала ці пам’ятки дніпро-донецькими.

На Сіверському Дінці в середовищі носіїв донецької мезолітич­ної культури в останній чверті V тис. до н. е. розповсюджується глиняний посуд, близький до черкаського, що було зумовлено тіс­ними зв’язками, котрі склалися ще в епоху мезоліту між мешкан­цями Сіверського Дінця та населенням південної частини лісосте­пового Подніпров’я.

Наприкінці V тис. до н. е. оформилися традиції ще однієї гру­пи населення дніпро-донецької культурно-історичної області, яка залишала пам’ятки лизогубівської культури, В. І. Непріна, яка виділила цю культуру, дала їй назву по першому та найповніше дослідженому поселенню біля с. Лизогубівка Сумської області. На думку В. І. Непріної, носії цієї культури генетично пов’язані із степовим неолітичним населенням сурської, ракушечноярської або буго-дністровської культур. Однак близькість основних лизогубів- ських традицій до києво-черкаських і донецьких дає можливість погодитися з Д. Я. Телегіним та віднести лизогубівську культуру до дніпро-донецької культурно-історичної області.

Лизогубівське населення мешкало в басейнах Середньої Десни, Сули, Псла. Його традиції мають складне походження. їхнє вив­чення дає змогу припустити, що місцеве мезолітичне населення за­позичило посуд, а також, мабуть, елементи землеробства від носіїв традицій києво-черкаської культури. Важливо, що у лизогубівсь- ких матеріалах не фіксуються риси культури населення буго- дністровського регіону, елементи яких яскраво простежуються у культурі населення Подніпров’я. Значний вплив на складання ли- зогубівського комплексу зробили окремі групи азово-дніпровського населення, які в останній чверті V тис. до н. е. просунулися по лівобережжю Дніпра до басейну Десни. На півночі лісостепу вони були асимільовані місцевими мешканцями, але залишили відбиток у традиції виготовлення останніми кераміки. Середньодонський компонент остаточно сформував лизогубівську культуру.

Як уже відзначалося, зростаюча аридизація клімату в останній чверті V тис. до н. е. викликала погіршення умов мешкання в пів­денних районах степової смуги. Частина їхніх мешканців змушена була переселитися на північ степу та у лісостеп. Наслідком цього процесу було складання двох великих культурно-історичних об­ластей доби пізнього неоліту: маріупольської та сурської.

Основною територією маріупольської культурно-історичної об­ласті були південні степи від Волги до Дніпра. Саме тут у другій половині V тис. до н. е. склалися традиції ранньої азово-дніпровсь- кої, нижньодонської та прикаспійської культур, носії яких на­прикінці V тис. до н. е. розселялися на північ долинами Волги, Дону та Дніпра. Контакти прикаспійського населення з місцевим неолітичним у Середньому Поволжі зумовили формування тут тра­дицій самарської культури. Вплив донецького населення на носіїв нижньодонської культури у процесі їхнього переселення на серед­ній Дон сприяв складанню воронезько-донських традицій. Просу­вання носіїв азово-дніпровської культури у північні райони степо­вого та лісостепового Подніпров’я, а також його життя у києво-чер- каському оточенні зумовили складання своєрідних традицій на цій азово-дніпровській периферії. їхня своєрідність найяскравіше про­стежується у спрощенні поховальної обрядності та в сприйнятті ок­ремих рис києво-черкаського варіанту виготовлення кераміки. Спів­існування з прибулим населенням відбилося в орнаментації та фор­мі глиняного посуду місцевих мешканців Черкащини, а також спри­яло запозиченню ними свійської дрібної рогатої худоби та свиней.

Саме тоді в басейнах Сіверського Дінця та Айдара з’явилися переселенці з південних районів степу: носії нижньодонської та сурської культур. їхнє співіснування з місцевим донецьким насе­ленням сприяло складанню синкретичної культури, яка представ­лена на поселеннях Устя Оскола 1, Зливки, Підгорівка тощо. Мен­шою мірою степова хвиля зачепила донецьке населення Харківщи­ни, де матеріали Олександрії показують сприйняття нечисленним сурським та нижньодонським населенням донецьких культурних традицій. Зростання неолітичних мешканців у басейні Сіверського Дінця та Осколу призводить до відтоку населення на північ, у тому числі на середній Дон, де з’являються окремі групи носіїв сурсь- ких та дніпро-донецьких традицій.

Масовий відток сурського населення з південних районів степу та його розселення по усій степовій зоні від Дніпра до Дону при­звело до формування сурської культурно-історичної області. Вона складалася, судячи з наявних даних, з трьох культур: сурсько- дніпровської у степовому Подніпров’ї та прилеглих районах При- азов’я, сурської культури на сході українського Приазов’я та сур- ської культури у північних районах степу. Специфіка їхніх куль­турних традицій була зумовлена різницею природно-кліматичних умов існування (південні та північні райони степу), а також впли­вом іншого культурного оточення. Поки що нечисленні дані вка­зують, що у сурського населення на півдні степу існувало досить розвинуте скотарство, що практично повністю забезпечувало його м’ясною їжею. У північних районах степової зони, як і раніше, ве­лику роль у життєзабезпеченні мешканців відігравало мисливство, даючи близько 50 % м’ясної їжі.

Сурське населення Надпоріжжя та басейну р. Молочної впро­довж значного часу було сусідом носіїв азово-дніпровської та киє- во-черкаської культур, що позначилося на господарському житті сурського населення, передусім на виготовленні кераміки. У басей­нах Кальміуса та нижнього Дону носії сурської культури мешкали поряд з нижньодонським населенням, іноді в межах єдиної грома­ди. Рештки сезонної стоянки подібної громади досліджені біля с. Роздольне на р. Кальміус. На півночі степу та у південних райо­нах сучасного лісостепу (басейни Самари, Орелі, Сіверського Дін­ця) сурське населення мешкало у дніпро-донецькому та маріу­польському оточенні, яким воно і було асимільоване на початку IV тис. до н. е.

У першій половині IV тис. клімат поступово ставав більш воло­гим. У степовій смузі складалися сприятливіші умови для прожи­вання населення. Це зумовило збільшення чисельності степових мешканців та широке освоєння степу.

На початку IV тис. до н. е. у Нижньому Подунав’ї та у Под­ністров’ї формуються енеолітичні культури Гумельниця та Куку- тені А. їхні носії справляли значний вплив на неолітичне населен­ня України, сприяючи його знайомству з першими металевими ви­робами та налагодженню зв’язків з Балкано-Карпатським енеолі- тичним світом.

Саме тоді у Нижньому Подонні та прилеглих районах При- азов’я на сурській та нижньодонській основі складається нове ет­нокультурне угруповання, яке отримало назву по найвиразнішій пам’ятці — поселенню Стрільча Скеля у Надпоріжжі. Ця ске- лянська культура є однією з найраніших у так званій середньо- стогівській культурно-історичній області. Специфіку середньосто- гівських пам’яток було визначено В. М. Даниленком. Він розгля­дав їх як етапи, що фіксують розвиток традицій давньоямного населення. Своє розуміння середньостогівських пам’яток запропо­нував Д. Я. Телегін, виділивши їх в окрему культуру^{[48] [49]. Більш до­кладно цю проблему буде розглянуто у наступному розділі. Тут лише відзначимо, що нові дослідження уточнили особливості різ­них груп населення у межах середньостогівської єдності, їхній ге­незис та хронологію.}

Як вже відмічалося раніше, скелянське населення сформувало­ся у північному Приазов’ї, де воно залишило такі тимчасові стоян­ки, як четвертий шар Раздорського багатошарового поселення на Дону та другий шар Роздольного поселення на Кальміусі. За першу половину IV тис. скелянці розселилися на захід до степового Под­ніпров’я. Тут їхнє осідання справило значний вплив на дуже кон­сервативну групу носіїв азово-дніпровської культури, що там меш­кала та залишила Капулівський могильник. Скелянський вплив призвів до складання на їхній основі традицій квітнянського ком­плексу середньостогівської області, що одержав назву від одного з перших досліджених поховань (біля балки Квітяної в Надпоріжжі).

Паралельно із згаданими процесами, що відбувалися на півдні степу, у північних районах степового Подніпров’я тісні контакти азово-дніпровського та києво-черкаського населення призвели до змін в азово-дніпровській культурі та до формування традицій її другого періоду розвитку. Насамперед це позначилося на виго­товленні глиняного посуду, який замість гребінцевих відбитків по­чав прикрашатися перекресленими лініями та наколами, прита­манними черкаському населенню дніпро-донецької області. Пізні­ше азово-дніпровське населення Надпоріжжя залишило такі посе­лення, як верхні шари Собачок, Вовчка, нижній шар Середнього Стогу, а також Микільський і Лисогірський могильники. Сприят­ливі умови мешкання на півдні степу у другій чверті IV тис. до н. е. дали змогу окремим групам пізнього азово-дніпровського на­селення проникнути на південь до сучасного Мелітополя та на схід до басейну р. Кальміус. Однак дніпро-донецький вплив на азово- дніпровських мешканців Приазов’я був значно меншим, ніж у Надпоріжжі. Це зумовлено територіальною віддаленістю та спора­дичністю безпосередніх контактів. У Приазов’ї у першій половині IV тис. до н. е. разом в новим посудом збереглася традиція орна­ментації кераміки гребінцевими відбитками та складним стрічко­вим візерунком.

Поховальні пам’ятки Надпоріжжя свідчать про тісні зв’язки азо- во-дніпровських мешканців із спорідненими скелянцями, а також із трипільським населенням Дніпро-Бузького межиріччя. У пізніх азово- дніпровських могильниках знайдено трипільську кераміку та мета­леві вироби, а також спільні зі скелянськими прикраси і одночасові поховання за скелянським та азово-дніпровським обрядом. Існування азово-дніпровського населення, мабуть, вже на енеолітичній стадії йо­го розвитку, фіксується до початку третьої чверті IV тис. до н. е. Про його подальшу долю, на жаль, судити важко.

До приходу трипільського населення доживають і носії буго- дністровської культури на Південному Бузі ^[50]. У другій чверті IV тис. до н. е. вони, мабуть, були асимільовані прибульцями.

Приблизно саме тоді у лісостепу. Лівобережної України розсе­лилися мисливці та рибалки, котрі залишили пам’ятки так званої культури ямково-гребінцевої кераміки. Вони були південною пе­риферією великого масиву неолітичного населення, специфічною рисою культури якого був глиняний посуд, прикрашений зонами ямок, що розділялися гребінцевими відбитками. Цей масив займав практично всю лісову та частину лісостепової зони Східної Європи. На думку основного дослідника їхніх пам’яток в Україні В. I. Hen- ріної, їх залишили три групи населення, що мали різне походжен­ня ^[51]. Вона вважає, що традиції, представлені на поселеннях типу Вирчища, продовжують розвиток волинської та київського варіанта києво-черкаської культур дніпро-донецької області. Тип Есмані сформувався на основі прийшлого середньодонського населення, а пам’ятки типу Скуносово - Гришевки залишені носіями рязансько- долгівської культури ямково-гребінцевої області, які просувалися в Україну з басейну верхнього Дону.

Вивчення сучасних даних по історії населення з ямково-гре­бінцевою керамікою на терені Східної Європи та урахування етно­культурної ситуації в Україні в IV тис. дає можливість припуска­ти, що населення з цією керамікою переселилося в Україну у другій чверті IV тис. до н. е. з басейнів Оки та верхнього Дону. Во­но було споріднене носіям так званої льяловської культури. Піз­ніше вниз по Десні просунулася друга група цього самого* маси­ву — носії деснянської культури, які прикрашали свій посуд ромбічними ямками. У лісостеповій Лівобережній Україні при­бульці зав’язали тісні стосунки з місцевими києво-черкаськими та лизогубівськими мешканцями і асимілювали частину з них. Це привело у північних районах лісостепу до складання традицій типу Вирчища, поданих у верхньому шарі Погоріловки - Вирчища, нижньому шарі Гришівки, верхньому шарі Лизогубівки. У півден­них районах лісостепу за участю населення черкаського варіанта, що зазнало найбільшого впливу середньодонських традицій, скла­лися пам’ятки'типу Есмані з ямково-накольчатим орнаментом: По- горіловка - Есмань, верхній шар Луком’я.

Дніпро-донецькі мешканці Сіверського Дінця та лісостепового Подніпров’я, що залишились, були поглинені населенням серед- ньостогівської області, котре у другій половині IV тис. до н. е. про­сунулося у лісостепові райони. За участю дніпро-донецького насе­лення склалися лісостепові комплекси середньостогівської області, традиції яких найбільш повно представлені у Дереївці та Олек­сандрії.

У другій половині IV тис. до н. е. носії культури ямково-гре­бінцевої кераміки існували поряд з енеолітичним середньостогівсь- ким та трипільським населенням. Про зв’язки між ними свідчать взаємовпливи середньостогівських та ямково-гребінцевих традицій виготовлення кераміки, а також імпортний посуд, що йшов від трипільського населення Середнього Подніпров’я на етапах BII та СІ. Мабуть, завдяки трипільцям, носії культури ямково-гребінцевої кераміки познайомилися з металевими виробами. Існування цього населення продовжується і в першій половині III тис. до н. е., од­нак пам’ятки цього часу відомі лише в Подесенні та в Київському Подніпров’ї. На думку дослідників, населення, що їх залишило, брало участь у формуванні традицій мар’янівської культури доби бронзи.

До початку III тис. до н. е. зберегло свої традиції і дніпро- донецьке населення Київського Подніпров’я та басейну Прип’яті. Воно мешкало поряд з носіями ямково-гребінцевої та трипільської культур і ними, можливо, було асимільоване.