Г л а в а 4 ДУХОВНА КУЛЬТУРА

Чільне місце у вивченні історії неолітичного на­селення України займають дані про релігійні уявлення, звичаї та образотворче мистецтво. Лише частково вони наявні в археологіч­ному матеріалі.

В цілому у ранніх землеробських культур кереш та мальованої кераміки великий розвиток отримала антропоморфна пластика. На думку Є. В. Антонової, статуетки передають образи реальних жі­нок, які відправляли обряди, померли та зробилися духами. Ці жінки — предки, чия біографія була відома, але розглядалася че­рез міфологічний образ. Вони були сімейно-родовими покровитель­ками. Більшість фігурок знайдено у житлах біля вогнищ, що гово­рить про одні' й ті самі функції — охорону хатнього вогнища. Декілька статуеток в одному житлі фіксують існування багатьох покровительок.

У неолітичного населення України були статуетки двох типів: реалістичні та схематичні. Реалістичні зображення керешського населення передають фігурки жінок із підкреслено об’ємними

Рис.

стегнами, товстими розділеними ногами. Тулуб у них високий та тонкий. Напівсферичними валінами зроблено груди, конічними відростками — руки. На високій тонкій шиї — трикутне пласке обличчя, трохи підняте вгору. Схематичні статуетки являли собою прямокутні плитки висотою від 3 до 12 см. У їхній верхній частині конічним наліпом зображено ніс, іноді насічками — очі. Одна подібна фігурка зображує вагітну жінку з трикутним рельєфним обличчям, де наліпом передано ніс із отворами ніздрів, розрізами зображено очі та рот. На обличчі жінки — татуювання, заповнене червоною фарбою, шию обгортає намисто, зображене нарізками. У нижній частині плитки зроблено здутий живіт, з протилежного бо­ку підкреслено виділено стегна.

Статуетки носіїв культури мальованої кераміки мали підквад- ратні обличчя на товстій шиї, виділені ніс та очі. На деяких об­личчях також було татуювання. Відомий і фрагмент напівсидячої фігурки.

Матеріали ранніх землеробів Сходу показують, що схематичні зображення існували у культурах із дописьмовими засобами ко­мунікацій ^{[70] [71]. Вони призначалися для обрядів, учасники яких ви­ступали як такі, що безпосередньо звертаються один до одного. Подібно усній мові, яка допускала скорочені форми висловів, про­пускання окремих елементів, які заповнювалися інтонацією, мі­мікою, характером підтексту, статуетки могли бути лише натяка­ми на персонажі та їхні дії. Цього було достатньо для їхньої ролі в обряді, де умовність зображення роз’яснювалася діями або слова­ми. Можливо, сам процес виготовлення статуеток мав обрядовий характер. Нанесення татуювання на обличчя деяких фігурок зму­шує припустити її присутність і у реальних жінок — учасниць культових церемоній.}

На керешському поселенні Рівне знайдено глиняну модель житла. Такі моделі, на думку Б. О. Рибакова, виготовлялися для здійснення обрядів при побудові будинку.

Без сумніву, у неолітичного населення, особливо з утверджен­ням панування привласнюючого господарства, існували промислові культи.

У дні мисливських та, можливо, скотарських свят створювали­ся наскельні зображення у Криму та на плитах Кам’яної могили під Мелітополем. З ними були пов’язані магічні дійства, спрямо­вані насамперед на сприятливе полювання. До періоду неоліту на Кам’яній Могилі, на думку В. М. Даниленка, належать стилізовані зображення оленя, риб, людської стопи, антропоморфні фігурки, малюнки тенет, човнів, вовчих ям ³⁶.

Загалом добу неоліту вважають часом стилізації образотворчого мистецтва, коли відбувається перехід від відтворення до імітації живих, індивідуальних, природних форм та конкретних ситуацій, до загальної схеми та, врешті-решт, до знаку ^[72]. Звідси й обмежен­ня зображення лише перерахуванням найхарактерніших рис об’єк­ту: наприклад, малюючи тварину, наносили її органи та кінцівки, використовуючи при цьому чіткі геометричні форми та моделі. Це допомагало точніше позначати ступінь їхньої важливості, функцію та взаємовідносини. Реалістичні деталі лише ускладнювали б не­обхідні характеристики ^[73]. У цілому в первісному мистецтві склад-

ність порядку у природі від­творювалась у тій мірі, в якій вона була зрозуміла. Транс­формація в образотворчому мистецтві, що відбулась у до­бу неоліту, говорить про ак­тивність сприйняття, коли людина вже не дублює приро­ду, а аналізує її прояви, тобто все більше віддаляє від себе природу.

Рис.

кістяні (І, 2) та глиняна (3) фігурки биків; кам’яна чуринга (4); I_t 2 — Маріупольський могильник; 3 — Незвисько; 4 — Кам’яна Мо­гила. Неоліт.

У печерах Кам’яної Моги­ли та на стоянці Балін-Кощ у Криму знайдено так звані “чурінги” — конкрекцїї довжиною від 5 до 70 см, що мали вигляд риб різних порід (рис. 51, 4). Вони орнаментовані нарізними ліній­но-геометричними зображеннями, доповненими іноді червоною фарбою. За етнографічними даними, малюнки на чурінгах могли бути канвою, за якою розповідач відновлював кількість та по­слідовність сюжету міфу під час різних обрядів.

Загалом Кам’яна Могила була одним з найдавніших культових центрів, який через свою природну унікальність використовувався протягом декількох тисячоліть. Культові місця створювалися та­кож на поселеннях. Наприклад, у Лизогубівці знайдено ями з по­пелом, одна з яких мала дерев’яне перекриття, конусоподібну купу попелу та два поховання. Це саме місце використовувалося для розтирання вохри.

Джерелом пізнання прадавньої ідеологи є орнамент, який при­крашав глиняний посуд та кістяні вироби. Без сумніву, він нано­сився фарбами або різьбленням і на інші предмети з дерева, шкіри, можливо, також тканини, але оскільки вони погано зберігаються, ми не можемо це перевірити. Епоха неоліту — період розквіту ор­наментації, що, напевне, пов’язано з виникненням кераміки. Ор­намент — одна із сфер творчості, яка має справу з моделями, що володіють геометрично правильними формами. Він з’являється, коли внаслідок віддалення від природного різновиддя виникає тен­денція до простої структури. Ця віддаленість виявляється в обме­женні зображення декількома рисами реальної дійсності. Невід’єм­на властивість орнаменту — повторення. Його організація та струк­тура детерміновані ззовні — тим об’єктом, для якого він був при­значений. Зміст орнаменту визначається функцією предмету і є не­обхідним для візуальної інтерпретації його характеру, сенсу. Саме тому орнамент завжди є частиною предмету. Чим більше обмежено зміст, тим менше структурних особливостей вимагається для його виявлення ^[74].

Однак навіть найабстрактніші орнаментальні форми були по­в’язані з реальними речами. Вони приводилися у відповідність з образною картиною світу, притаманною даному населенню. В узо­рах на посуді містився визначений набір знаків та ідеограм кон­кретного племені. Майстер, який ліпив та прикрашав горщик, ви­користовував різні, у тому числі нові декоративні можливості у за­своєній з дитинства системі орнаментацїї ⁴.

Загалом для неоліту України прикметні схематичні зображення на кераміці, в яких важко розшифрувати які-небудь образи. Мож­на лише відмітити, що більшість неолітичного населення викорис­товувало поглиблений орнамент, і лише у культурах кереш, а та­кож мальованої кераміки застосовується розпис фарбами. Просте­жуються і загальні закономірності в орнаментації: у культурах із раннім землеробством до композиції включаються спіральні, підо- круглі, плавно виконані фігури; у культурах із привласнюючим та скотарським господарством переважають горизонтальна зональ­ність та геометризм.

Уявлення про життя, смерть та народження відбились у похо­вальних культах древніх. Під поховальним культом С. О. Токарев розуміє сукупність обрядів, що стосуються померлого, та пов’яза­них із цими обрядами вірувань ^{[75] [76] [77]. Звичайно, смерть сприймалася не як закінчена ліквідація, а як перехід до іншої форми існування. Життя та смерть були тісно пов’язані і доповнювали одне одного. Життя породжувало смерть, і навпаки.}

Поводження з покійним (способи його поховання, положення тіла, наявність та характер інвентарю) відповідало культурним тра­диціям у цілому, а також віку, статі, місцю померлого у житті ко­лективу, обставинам його смерті та багатьом іншим факторам.

Сьогодні вивчено поховальний обряд лише окремих груп неолі­тичного населення України. Це пов’язано з безкурганним характе­ром могильників, які знаходяться лише випадково при розмивах берегів рік або при будівельних роботах.

Неолітичні мешканці України ховали померлих у ґрунтових могильниках, розташованих поза поселеннями на відстані близько 700—1000 м від них. Лише окремі поховання здійснювалися на площі давніх поселень, після того як населення залишало їх.

В Україні на сьогодні відомі лише два поховання носіїв культу­ри лінійно-стрічкової кераміки. Найраніше з них знайдено біля с. Баеве Луцького району і супроводжувалося колодкоподібним до­лотом та орнаментованою посудиною. Поховання пізнього етапу культури досліджено у Незвиську. Неповне трупоспалення було здійснено на місці поховання біля одного з кутів наземного житла. Судячи з кісток, що збереглися, померлого поклали випростано, на лівому боці, головою на північний захід. Кисті зігнутих рук роз­містили перед обличчям. Разом з померлим у могилу поставили 18 посудин, долото й уламки кістяних шила та лопаточки. Потім над могильною ямою було зроблено дерев’яне перекриття, придавлене великим камінням.

Про поховальний обряд буго-дністровського населення можна судити з поодиноких поховань біля поселення Саврань та поблизу с. Прибузьке. Померлих поклали в індивідуальні могильні ями, розташовуючи скорчено на боці. Поряд розміщували поховальний інвентар.

До цього часу знайдено лише д^тла могильники нижньодонської культури. Один досліджено 1930 р. М. О. Макаренком біля Маріу­поля на р. Кальміус ^[78]. Другий могильник руйнується сучасною забудовою у Ростові-на-Дону.

Носії нижньодонської культури ховали своїх померлих на кла­довищах, де могили розміщувалися у ряд, витягнутий з півночі на південь. Для кожного померлого викопували індивідуальну яму, поруч або над попереднім похованням. Місце поховання, мабуть, позначалося на поверхні земляним горбком. Померлих укладали в яму на спині, з випростаними ногами та злегка зігнутими руками, кисті яких було складено на тазових кістках. Поховання орієнто­вані головою на схід або захід, визначаючи напрямок по сходу або заходу сонця. Оскільки існують сезонні відхилення цього явища від точного східного чи західного напрямків, частина поховань ле­жала головою на північний захід або північний схід. Прийняття до уваги цих відхилень показало, що нижньодонське населення хова­ло померлих у теплу пору року. Судячи з ряду поховань, кістки яких лежали не в анатомічному порядку, можна припустити, що померлих у зимовий період тимчасово не закопували у землю. їх ховали навесні, коли земля відтавала.

Поховання здебільшого супроводжувалися інвентарем та мали багато прикрашений одяг. Найпишнішим було останнє поховання періоду розквіту нижньодонської культури, якому відповідають по­ховання початку другого періоду функціонування Маріупольського могильника, що належить, мабуть, до початку останньої чверті V тис. до н. е. Поховальний одяг прикрашався різноманітним на­мистом з перламутру, каменю, кістки, зубів оленя та риби, іклами кабана з отворами, платівками з них, різними підвісками, у тому числі у вигляді фігурок бика. До поховального інвентарю входили кременеві ножі, скребки, трапеції, сокири, залишки вкладеневих знарядь праці, кістяні гостряки та інші вироби.

Маріупольський могильник функціонував протягом тривалого часу, мабуть, у другій половині V — на початку IV тис. до н. е., за якого поховальний обряд, при всьому консерватизмі, що визна­чається залежністю від ідеологічних уявлень, зазнав ряд змін. В останній чверті V тис. до н. е. у другому періоді розвитку нижньо- донської культури, населення стало застосовувати вохру для фар­бування поховань, різноманітнішою стає поза померлих. З’явля­ються окремі поховання, здійснені на спині із слабо зігнутими но­гами, на боці, випростано та сидячи. Фіксується застосування вогню у поховальному обряді: одне з поховань супроводжувало ву­гілля дубу, інше було здійснене по обряду трупоспалення. Помер­лого спалили поза могильником, поховавши лише перепалені кіст­ки разом з інвентарем.

Другий період функціонування могильника пов’язаний із зруй­нуванням більш ранніх поховань. Мабуть, приблизно через 200 ро­ків існування пам’ятки місця перших поховань вже не було видно на поверхні. Нові поховання стали здійснювати, руйнуючи попе­редні кістяки, зсовуючи їхні кістки вбік.

Подібний поховальний обряд мало й родинне нижньодонське азово-дніпровське неолітичне населення. В Україні досліджено шість азово-дніпровських могильників, більшість з яких розташо­вана на берегах Дніпра. У V тис. до н. е. вони являли собою ряди поховань, витягнуті з півночі на південь. Місце поховання, мабуть, відмічалося на поверхні невеликим горбком землі.

Для кожного поховання, за винятком одночасно померлих близьких родичів, яких ховали разом, викопували індивідуальну могильну яму. Тіло в неї укладали випростано на спині, орієнтую­чи головою на захід або схід. Кисті рук здебільшого складали в об­ласті тазових кісток. Наприкінці V тис. до н. е. у поховальному ритуалі стали застосовувати вохру для фарбування тіла та могиль­ної ями. Більш ранні азово-дніпровські поховання не фарбовані. У V тис. до н. е. лише ЗО % усіх поховань мали поховальний інвен­тар або прикраси поховального одягу. Поруч із тілами дорослих складали крем’яні вироби; жінок та дітей супроводжували чере­пашки. Набори інвентарю включали також кістяні гостряки та фрагменти панцира черепах. Поховальний одяг прикрашався під- вісками-нашивками із зубів оленя, пласкими намистинами з вап­няку; в останній чверті V тис. до н. е. з’являються перламутрові намистини, прикраси з ікол кабана та зубів риби.

У першій половині IV тис. до н. е. азово-дніпровська поховаль­на обрядність ускладнюється. Могильники цього часу розміщува-- лися у місцях, що традиційно використовувалися для поховань протягом передостанніх 300—400 років. Однак зараз на їхній по­верхні створюються кам’яні закладки, ями для жертвоприношень, жертовні площадки, на яких розкидані прикраси, знаряддя праці, розбиті у давнину посудини, кістки диких та свійських тварин (бика, кози, коня). Цікаво, що посуд могильників відрізняється від кераміки, що використовувалась у побуті. На поселеннях знайдено переважно горщики, водночас на площі могильників було значно більше банок, чаш, мисок, які були зручнішими для церемоніаль­них дій. Вони мали складніші орнаментальні композиції, ніж по­бутовий посуд. Можна припустити, що кераміку, яку використову­вали при тризнах, виробляли з урахуванням ідеологічного наван­таження та давніх традицій, що збереглися з другої половини V тис. до н. е. Посуд поселень відображав переважно нові традиції, привнесені на рубежі V—IV тис. до н. е. києво-черкаським насе­ленням, яке відігравало велику роль у складанні пізньої азово- дніпровської культури.

Азово-дніпровське населення у першій половині IV тис. до н. е. ховало померлих по декілька чоловік у досить великих овальних, округлих або прямокутних ямах. Ці ями, на сучасний погляд, без­системно розміщувалися по площі могильника. їхні контури було видно на поверхні, дякуючи підфарбованому вохрою заповненню, а одна з ям Микільського могильника являла собою гробницю з де­рев’яним перекриттям та входом. Поховальні ями мали площу від 2 до ЗО м². Можна припустити, що вони правили за усипальниці для групи близьких родичів, куди підхоронювали померлих протя­гом тривалого часу. Число поховань у цих ямах іноді сягало 40. Пайраніші поховання після їхнього стлівання могли відсовувати до стінок, або їхні кістки змішувалися з суглинком, яким засипали наступні поховання.

Оскільки азово-дніпровське населення використовувало для похо­вання традиційні місця, то при створенні подібних усипальниць руй­нувалися сліди поховань другої половини V тис. до н. е. їхні кістки, разом з інвентарем, складали у купи на поверхні могильників.

Лише у небагатьох похованих одяг був прикрашений поодино­кими кам’яними, кістяними та перламутровими намистинами, зу­бами оленя, риби або підвісками з ікол кабана. У Лисогірському могильнику знайдено також підвіски з морської мушлі та браслет із черепашки спонделіуса. Останній є імпортом, мабуть, з арсенала культури Варна, де такі браслети були найбільше розповсюджені. У Микільському могильнику виявлено мідні та золоті намистини, які разом з однією з посудин були трипільським імпортом. Поруч із померлим іноді складали крем’яні вироби, у тому числі двобічно оброблені наконечники, а також кам’яні сокири. Відома й розбита нефритова булава грушоподібної форми.

У поховальному обряді азово-дніпровського населення важливу роль відігравав вогонь: на поверхні могильників та безпосередньо в могильних ямах розпалювалися вогнища, здійснювалися похован­ня по обряду трупоспалення.

На периферії азово-дніпровської культури в басейнах Самари та Орелі, а також у Черкаському Подніпров’ї населення мало подіб­ний поховальний обряд, який у другій половині V — на початку IV тис. до н. е. (Дереївський та Йосипівський могильники) відрізняв­ся лише рядом деталей: пізнішою появою традиції фарбування по­хованих вохрою, рідкістю поховань з інвентарем. Бідним був і набір інвентарю. У першій половині IV тис. до н. е. частина азово- дніпровського населення Самари та Орелі, як і мешканці Над- поріжжя, стала здійснювати поховання у великих ямах (Йосипів­ський могильник). Друга частина, що залишила більшість похо­вань Госпітального горба, зберегла традиції раннього періоду, по­ховання мерців у індивідуальних ямах.

Особливою рисою поховального обряду азово-дніпровської пе­риферії було використання площі могильника разом (або почерго­во) з києво-донецьким населенням. Це говорить про найщільніші контакти та, мабуть, існування змішаних, у культурному плані, общин. Останнє підтверджується і взаємовпливом гончарних тра­дицій цих груп населення, аж до спільної технології виготовлення кераміки.

Своєрідний поховальний обряд існував у досить консервативної групи азово-дніпровського населення, що мешкала на півдні степо­вого Подніпров’я та залишила Капулівський могильник. Це насе­лення зберегло найраніші риси поховального обряду маріупольсь­кої області. У Капулівці зафіксовано зруйнування нефарбованих кістяків нефарбованими, тоді як у азово-дніпровського населення традиція руйнування попередніх поховань у могильниках з’явля­ється одночасно з використанням вохри, яке не розповсюдилося у цьому могильнику. Поховальний інвентар Капулівки відрізняється бідністю навіть порівняно з небагатим азово-дніпровським інвента­рем. Так, із декількох десятків поховань лише у двох померлих були черепашки, ще у двох — зуби оленя, а в одного — кам’яні намистини.

Про довгочасне існування цього консервативного азово-дніпровсь­кого варіанта свідчать два поховання в могильнику з посудинами, ви­готовленими як переспів кухонної кераміки раннього трипілля.

Сьогодні досить повно вивчено поховальний обряд києво-чер- каського населення Черкащини та Надпорожжя. Він відомий по восьми некрополях у степовому Подніпров’ї (Вільнянський, Васи- лівський 2, Мар’ївський та інші), а також по двох могильниках, розташованих у сучасному прикордонні степу та лісостепу: Дереїв- ському та Госпітальному горбі. Києво-черкаське населення ство­рювало невеликі ґрунтові могильники з близько ЗО поховань і роз­ташовувало їх групами по два-три некрополі на відстані декількох сот метрів один від одного. Поховання здійснювали в індивідуаль­них ямах, розміщуючи їх у вигляді ряду, що тягнеться із заходу на схід. Померлих укладали випростано на спині, орієнтуючись го­ловою на північ або у південному напрямку. Руки у більшості по­хованих розташовувалися вздовж тіла, інколи померлих зв’язували або пеленали.

Разом з тілом до могильної ями клали стулки черепашок, віст­ря з кістки та рогу, кременеві вироби. Поховальний одяг померлих прикрашали підвісками-нашивками з зубів оленя та карпових риб, перламутровими намистинами. Один із похованих у 2-му Василів- ському могильнику — чоловік зрілого віку — мав кістяний браслет із прокресленим орнаментом.

Могильники прикордоння сучасного степу та лісостепу відріз­няються від надпорізьких бідним набором інвентарю, до якого включено переважно вироби з кременю. В них києво-черкаське на­селення ховало своїх померлих поруч з азово-дніпровськими похо­ваннями на різних ділянках, розділених незначною відстанню. Лише окремі поховання потрапляли на місце поховання інокуль- турного населення.

Тісні зв’язки носіїв києво-черкаської та азово-дніпровської культур відобразились у поховальному обряді. Під впливом азово- дніпровського населення протягом нетривалого часу одна з груп києво-черкаських мешканців, що проживала у другій чверті IV тис. до н. е. у районі Вільного порогу, використовувала великі ями для множинних поховань. їх знайдено у Вільнянському мо­гильнику, і вони мають площу близько 4 м². При першому похо­ванні заповнення ям, мабуть, фарбувалося вохрою, потім протягом ряду років туди підхоронювали померлих. Однак у києво-черкась- кому середовищі ця традиція не прижилася, й населення знову по­вернулося до поховань в індивідуальних ямах.

З азово-дніпровським впливом слід пов’язувати поодинокі пер­ламутрові намистини, що прикрашали у поодиноких випадках киево-черкаський поховальний одяг, а також залишки тризни над одним із дереївських поховань, до якої входила типова києво- черкаська посудина. У поховальному обряді населення, що розгля­дається, простежується своєрідна закономірність застосування во­хри, яка поступово з’являється, а потім, наприкінці існування києво-черкаських традицій у Надпоріжжі, зникає.

Таким чином, вивчення поховального обряду показало, що у добу неоліту в Україні використовувалися два варіанти поховання: трудопопокладення та трупоспалення. Останнє відоме у маріу­польського населення та носіїв культури лінійно-стрічкової кера­міки. Усі трупоспалення у могильниках маріупольської області здійснювалися поза місцем поховання, а потім переносилися до мо­гильної ями. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки здійсню­вали трупоспалення на місці поховання, коли поселення Незвисько було вже залишене його мешканцями.

Спалення трупу реалізовувало прагнення найповніше знищити людські залишки. Звичайно, так поводилися з померлими, яких

найбільше боялися при житті, пере­дусім з людьми, пов’язаними з культо­вою сферою. Про виділення їх, на дум­ку Є. В. Антонової, свідчить численний та різноманітний інвентар, який демон­струє ускладнення обрядово-міфологіч­ного комплексу та віддалення мерців від живих^{44 45}. Останнє вимагає спе­ціальних посередників, людей, що мали б змогу здійснювати зв’язок між общи­ною та померлим. На їхній основі у інститут жерців. Численний та різно­

Рис. 62. Візерунок на денцях культових посудин азово-дніп- ровської культури. Неоліт.

подальшому формується

манітний інвентар поховання у Незвиську дає можливість припус­тити виділення таких посередників у культурі лінійно-стрічкової кераміки. Один з таких людей, мабуть, пов’язаний з сакральною сферою, і був похований на даному поселенні.

Досить розвинутий поховальний культ демонструють могиль­ники маріупольської області. Поховання супроводжувалися різним інвентарем, на поверхні створювалися жертовні площадки для це­ремоній, що входили до поховального ритуалу. Велику роль у ос­танньому відводили вогню, про що свідчать залишки вугілля та сажі у похованнях, вогнища на поверхні, пізніше з’являються тру- поспалення та вогнища у могильних ямах. Вогню звичайно прида­валася очищувальна сила, що найяскравіше виявлялося у вогни­щах, розведених на похованнях у ямах із множинними захоронен­иями, особливо перед покладенням туди нового померлого. Не ви­ключено, що компонентом вогню, який символізував відродження, були вуглини в могилах. Цікаво, що при цьому надавалася перева­га дубу, що його шанувало багато народів давнини.

Найрозповсюдженішим з періоду неоліту був обряд трупопокла- дення. Носії буго-дністровської культури ховали своїх померлих у традиціях землеробського населення, скоцюрблено на боці. Ця по­за, на думку дослідників, символізує спокій та, можливо, майбутнє відродження. Населення маріупольської та дніпро-донецької облас­тей ховало померлих випростано на спині. Окремі поховання були пов’язані або спеленуті, що С. О. Токарев пояснює намаганням зне­шкодити тих людей, яких боялися за життя, наприклад хоробрих воїнів, старійшин ⁴. Нестандартні й поодинокі поховання у позі сидячи відомі у Маріупольському та Дереївському могильниках.

Поховальний культ маріупольського населення з часом почав допускати руйнування попередніх поховань у процесі захоронения нових померлих. Залишки скелетів відсували вбік або складали їх до купи.

Рис. 53. Поховальне вбрання населення маріупольської культурно-історичної об­ласті: азово-дніпровська культура (1, 2,- 4); нижньодонська культура (3, 5, 6). Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

У маріупольського населення у першій половині IV тис. до н. е. була розвинута традиція жертвоприношень на площі могильників. Вона, на думку С. О. Токарева, народилася з практики знищення речей та їстівних припасів покійного, що пізніше привело до дум­ки про необхідність різних предметів та їжі безпосередньо для по­мерлого. Однак більшу частину останньої з’їдали учасники похо-

Рис. 54. Поховальне вбрання (1—4) та кістяні браслети (5) носіїв києво-чер- каської культури. Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

вальної церемонії. Такі висновки підтверджуються знахідками на поверхні могильників кісток диких та свійських тварин, а та­кож розбитих у давнину посудин. Ця кераміка, що цікаво, відрізняється по формі та орнаментації від тієї, що використовува­лась у побуті на поселеннях. Знахідки, мабуть, є культовим посу-

⁴⁶ Там же. — С. 175—178.

Рис. δδ. Наголовні оздоби неолітичного населення України: 1—4 — нижньо- донська культура; 5 — києво-черкаська культура; б, 7 — азово-дніпровська культура. Реконструкція О. В. Тубольцева.

дом, виконаним з урахуванням давніх традицій та ідеологічних уявлень, пов’язаних із поховальним культом. Дно посудин, яке звичайно ототожнюють з нижнім світом — світом мертвих, орна­ментувалося хрестами — символами життя та смерті; колами — символами єдності, жіночого начала; колами, розділеними на дві частини, які могли означати день та ніч; зірками, вписаними в ко­ло, і таке інше.

Жертвоприношення загалом розглядаються як засіб отримання благ: даючи, розраховували щось одержати натомість. Звичайно, вони виглядали як сумісні трапези людей, зацікавлених у деяких визначених результатах, та духів, що мали жадані блага. Останніх тому й запрошували до участі у трапезах ^[79].

Маріупольський могильник дає уявлення про спеціальний це­ремоніально-поховальний одяг у нижньодонського населення. Він був пишнішим за повсякденний і включав досить довге плаття, часто розшите по подолу, паскові, комірі та рукавах платівками з ікла кабана, а також шапочку чи неголовну стрічку, прикрашену іклами кабана або платівками з них. Цей одяг доповнювався на­мистинами з каменю, перламутру, кістки, зубів риби та оленя, а також інших тварин. Іноді траплялися підвіски — амулети з каме­ню, кістки та перламутру (рис. 53, 3, 5, 6).

Менш пишний поховальний одяг існував у азово-дніпровського населення. Він прикрашався лише підвісками або намистом із зубів оленя та риби, зрідка — нечисленними платівками з ікол ка­бана або намистинами (рис. 53, 1, 2, 4). Ще менше прикрас мав одяг померлих у києво-черкаського населення (рис. 54).

Необхідно відмітити широке використання у поховальному об­ряді неолітичних мешканців України вохри, червоний колір якої символізував майбутнє відродження. Цікаве розташування маріу­польських та дніпро-донецьких могильників на берегах річок, що дає змогу припустити існування ідеї про водний шлях у світ мертвих, який долали за допомогою човна. Це підтверджується човноподібною формою деяких поховальних ям.

Своєрідні підвіски у вигляді бичків з Маріупольського могиль­ника та кістки великої рогатої худоби на жертовних площадках азово-дніпровських могильників дають можливість припустити іс­нування культу бика у населення західної частини маріупольської області, тобто на терені України (рис. 51, 1, 2). В наступні епохи вшанування тільця стало для населення наших земель традиційним.