Сусіди готів: бастарни, сармати, алани й анти
Обираючи ознаки, за якими можна встановити приналежність того чи іншого археологічного об’єкту до певного етносу, легко дійти висновку, що головними доказами походження цього об’єкту є предмети повсякденного вжитку.
Крім того, завдяки сучасним технологіям не становить труднощів визначення віку речей. Наприклад, знайшовши в надрах шафи джинси з холошами, розширеними донизу, можна впевнено стверджувати, що їх виготовлено на початку 70-х рр. XX ст., а належать вони котромусь із батьків. Вузькі ж джинси явно символізують другу половину 80-х, а носив їх старший брат. Вивчаючи далі форму та розміщення кишень, техніку виконання швів і структуру тканини, можна з точністю до півріччя встановити дату виробництва, якщо відомі модні тенденції такого то сезону певного року. Завдання значно спрощується, коли зберігся полотняний ярлик із написами, що не постраждали внаслідок прання.Для археологів такі дані є вкрай цінними, оскільки ці люди вивчають епохи, коли далеко не всі вміли писати й читати, а в багатьох мовах і цоготів бракувало слів на позначення відповідних дій. Однак, найпевніше, що читати, писати або малювати вміли більш розвинуті народи-сусіди — об’єкт дослідів, тим-то їхні пам’ятки й розповідають нам про моду в той чи інший проміжок часу.
Предмети повсякденного вжитку, які, з огляду на щоденне застосування, постійно вдосконалювалися разом із культурою народу
Побутові речі, притаманні вельборській культурі. Хавор, острів Готланд
власника, дають красномовні свідчення. Перелік таких предметів у всі часи існування людства досить короткий. Це:
1. Одяг.
2. Посуд.
3. Зброя.
4. Засоби та знаряддя для добування їжі й виготовлення життєво необхідних предметів.
Хоч би як суспільство хизувалося рівнем свого розвитку, через кілька тисячоліть археологи класифікуватимуть його саме за вказаними ознаками.
Є й інші «прикмети» — структура будівель, поселень та культові обряди. Щоправда, вони змінюються повільніше, однак можуть досить точно засвідчити приналежність пам’ятки до певної доби.У випадку, коли посуд, зброя, залишки ритуалу поховання та збережені фрагменти одягу майже тотожні в кількох пам’ятках, можна говорити про їх приналежність до одного часового періоду й одного народу, тобто — до однієї культури. Разом з тим, якщо ці предмети або звичаї різко відрізняються від культурного довкілля, тоді їх уважають проявом іншої культури, і цей факт зазначають у археологічних анналах за назвою місця знахідки. Розглянемо основні культури, представники яких проживали на території нашої країни до вторгнення готського народу, тобто в I-II ст. н.д.
У Лісостепу, між Карпатами й Дніпром, відкрито дві подібні археологічні культури — лукашевську та зарубинецьку. До ареалу лука- шевської культури належить, зокрема, частина Молдови. На території Польщі подібна до лукашевської культура називається пшеворською. їх характеризують обряди спалювання померлих, цілі поля поховальних урн, чорнолощена кераміка, фібули (застібки для
одягу) кельтського зразка, поясні гачки, наявність у похованнях зброї, подібної до латенської (кельтської). Перелічені ознаки свідчать про те, що носіями цих культур були вихідці з Європи, які прийшли з північного заходу. Зарубинецька культура дещо бідніша: тут поряд із блискучою чорнолощеною керамікою трапляється проста, штрихована, зброя в похованнях відсутня; втім, знайдено незначну кількість самих поховань. Як чинили зі своїми померлими мешканці лісової зони, наразі невідомо. Вважається, що носіями зарубинець- кої культури були бастарни. Народ цей доволі знаний сучасникам: про нього згадують письмові джерела, зокрема і Йордан. Античні літописці навіть називають Карпати «Бастарнськими горами». Страбон зараховував бастарнів до германських племен, а Тіт Лівій вважав іх кельтами. Бастарни як етнос проживали на своїх територіях досить довго і мали значний вплив на формування європейського етносу.
Зазначені археологічні культури належать до латенізованих, тобто таких, які зазнали значного впливу кельтського народу. Звідси й форма посуду, й спосіб його виготовлення, й особливості обрядів поховання.
Другим великим народом на території сучасної України були сар- мати. Подібно до своїх попередників — скіфів та сарматів, вони прийшли з Центральної Азії. В епоху, про яку йдеться, сармати вже спустошували Скіфію, перейшовши через Дон. Однак скіфи на той час іще не були знищені. Рятуючись від навали нових господарів Степу, скіфи збудували укріплені міста в Криму та в нижній течії Дніпра. Ці міста разом із городищами бастарнів утворювали своєрідний «південний вал», який перешкоджав поширенню сарматів і нового племені, котре прийшло через Дон, — роксоланів. Римські історики Страбон і Пліній згадують іще деякі племена, які так само проживали на цій території одночасно зі згаданими народами. На території сучасної Угорщини оселялися язиги (нині вважається, що язиги — то альтернативний етнонім сарматів), на теренах Наддніпрянщини — алани, в районі Дніпровсько-Бузького лиману — сираки. Трохи пізніше ці племена відіграють важливу роль в історичній драмі готської навали.
Численні знахідки великої кількості багатих сарматських поховань із золотими виробами приголомшливої краси, а також доволі значне поширення таких знахідок свідчать про те, що кочові племена зі Сходу почувалися тут вільно і вступали у відносини з європейськими племенами. На території Рошава-Дрогана (землі сучасної Болгарії) у похованні одного з фракійських аристократів було виявлено цілком екіпірованого, закутого в пластинчастий обладу- нок сарматського лицаря-катафракта — з довгим сарматським мечем у піхвах бірюзово-золотого стилю та з портупейною скобою із зображенням драконів у стилі китайської доби Хань1. Тож видно, що ареал проживання сарматів був досить широким, а їхні лицарі наймалися для охорони місцевої чужоплемінної знаті. Існує припущення, що алани, які жили там само, були не плем’ям або ж народом, а певним інтернаціональним прошарком сарматського суспільства, своєрідною «лицарською спілкою», до якої входили представники заможних родів із дружинами кінних лицарів-ката- фрактаріїв — таким собі «спецназом», на службі у вождів різноманітних племінних союзів.
Потім назва «алани» поширилася й на ті племена, серед яких вони діяли[15] [16]. Про це пише Амміан Марцеллін, римський історик, великий знавець військового мистецтва. Він докладно описує побут аланів:«Алани, будучи розпорошеними у двох частинах світу, роздроблені на безліч племен, перелічувати які немає потреби. І хоч вони кочують, як номади, на величезному просторі, на далеких відстанях одні від одних, однак із часом вони об’єдналися під одним іменем, і всі звуться аланами — з огляду на однотипність звичаїв, дикий спосіб життя й тотожність озброєння. Немає в них куренів, ніхто в них не оре; харчуються вони м’ясом і молоком, живуть у кибитках, вкритих зігнутими у формі склепіння шматками деревної кори, що перевозять їх нескінченними степами. Діставшися багатої травою місцевості, вони ставлять свої кибитки колом і живляться, як звірі;
а коли на пасовищі вже не залишається трави, навантажують своє поселення на кибитки і рушають далі. У кибитках чоловіки й жінки паруються, там само народжуються й виховуються діти — це їхні постійні житла. І хоч куди б вони не потрапили, всюди для них рідний дім. Женучи перед собою запряжну худобу, вони випасають її разом зі своїми чередами, а найбільше дбають про коней. Земля там завжди зеленіє травою, і подекуди трапляються насадження плодових дерев. І де б вони не проходили, аланам не бракує ані їжі для себе, ані корму для худоби, дякуючи вологості грунту і багатству річок, що там протікають. Усі за віком і статтю не придатні для війни тримаються біля кибиток і господарюють; а молодь, з раннього дитинства зріднившися з верховою їздою, вважає ганебним для чоловіка ходити пішки, і всі вони стають, завдяки різноманітним вправам, чудовими воїнами»[17].
Ми приділили так багато уваги аланам не випадково: саме цей народ майже два століття залишався сусідом готів, і чимало славетних готських звитяжців були нащадками готсько-аланських шлюбів.
Протягом І ст.н.д. тривало освоєння нових територій, і, нарешті, сармати дісталися до бастарнів.
Під ударами кочівників бастар- ни розділилися на дві частини. Одна пішла на захід, до Дунаю, і зберегла свою етнічну ідентичність, бо доведено, що пізніше бастарни брали участь у готських війнах як союзники. Друга частина, очевидно, пішла на північний схід, у ліси, де й загубилася. Незабаром, однак, там утворилася нова етнічна група — венеди (венети), і саме вони уособлювали ранніх слов’ян для численних дослідників.Не варто забувати, що бастарни, які дали початок венедам, вважаються германським плем’ям. Венеди розселилися в прибалтійському регіоні. Пізніше вони стали контролювати бурштиновий і хутровий промисли.
У колишній грецькій колонії Ольвії, захопленій сарматами, царював Фарзой, його зображення карбували на монетах, що випускалися в Ольвії в І ст.н.д. Могутність Фарзоя була неабиякою, йо-
го землі — величезними. Союз сарматських племен панував над просторами від Дністра й до Дону. Карпати стали іменуватися «Сарматськими горами», Балтійське море теж дістало назву «Сарматського». Римська імперія, яка дедалі слабшала, не могла миритися з присутністю такого сильного й агресивного сусіда, тож кілька разів розпочинала каральні походи проти сарматів. Але тільки-но війна закінчувалася, царство Фарзоя знову починало процвітати.
На початку II ст.н.д. сармати виявили на північному заході від себе новий могутній народ — готів.
4.