Глава 3 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я ЗА СКІФСЬКОЇ ДОБИ

Розвиток економіки Великої Скіфії протягом майже усього часу існування здійснювався в межах двох — степової та лісостепової — природних смуг. Вплив природних умов на роз­виток цього могутнього соціально-політичного об'єднання був таким великим, що вони визначили етнокультурний та соціально- економічний поділ Скіфії на дві частини зі своїми специфічними територіально-галузевими структурами.

Особливості економічного розвитку Степової Скіфії

Основою економіки Степової Скіфії було кочове скотарство. Степовим скіфам належали різноманітні за складом рослинності пасовища та розгалужена сітка водопоїв. Ці природні ресурси створили умови для швидкого розвитку кочового скотар­ства, яке стало основним засобом існування степового населення. За класифікацією економіки номадів С. О. Плетньовою^[283], існування степового скіфського населення у скіфську архаїку, тобто у VII— V ст. до н. е., відповідає першому періоду розвитку скіфської еко­номіки, або табірному веденню господарства. Для нього характерні брак ознак осілості (нам майже невідомі пам'ятки скіфської осілос­ті цього часу), невелика, кількість поховань (за часів скіфської ар­хаїки вона сягає лише 200)^[284], спільна власність на пасовища. У стаді переважали свійські тварини, здатні до тривалих перекочовок (коні та вівці), а сезонні перекочовки спрямовувалися від водороз- ділів до плавневих масивів.

Кочовий характер господарства скіфів періоду архаїки відбився на їхньому побуті та способі існування. Основний вид житла сте­пових скіфів цього періоду — обтягнуте повстю шатро на візку. Про такі житла кочуючих скіфів пишуть Геродот, Піндар, Гіппократ. Стаціонарні житла — напівземлянки — з'являються у степових скі­фів лише на зламі V—IV ст.

Особливості кочового побуту відбилися й на системі харчуван­ня. Протягом усього часу існування скіфської культури в раціоні її носіїв переважала м'ясна та молочна їжа. Зварена у бронзовому казані чи у великому глиняному горщику частина або ціла туша барана була невід'ємною складовою поховальних звичаїв. Принай­мні, у кожному третьому кургані в залишках тризни трапляються кістки малої рогатої худоби, а в похованнях майже завжди — дере­в'яне блюдо з залишками м'ясної їжі та залізні ножі поряд.

Подібно до інших етнографічних кочовиків скіфи, мабуть, не вживали свіжого молока. Для їхнього раціону характерні страви з кислого молока: напої типу кумису, мацону, айрану, бозо; тверді сири типу бринзи тощо.

Лише на межі V—IV ст. до н. е. збільшується значення рос­линної їжі. Головною ранковою стравою стає ріденька каша з тов­ченого пшона або ячменю. Відбитки зерен цих культур на горщи­ках належать саме до початку IV ст. до н. е. У цей період поши­рюються зернотерки.

З ряду причин еколого-економічного характеру (погіршення стану природних ресурсів, переділ пасовищ) саме на зламі V—IV ст.

Рис. 19. Золота пектораль з Товстої Могили (деталь — скіф з горщиком).

до н. е. змінюється форма організації скотарської галузі — вона стає напівкочовою. Регіоном поширення скотарства було Степове Подніпров'я, де в цей час виникають перші поселення степових скіфів. Імовірно, траси перекочовок та пасовища з водопоями на­прикінці V — на початку IV ст. до н. е. закріплюються за окремими родами.

У стаді напівосілих скіфів переважала велика рогата худоба, менше стало коней та овець. За зовнішніми ознаками вони не від­різнялися від тварин кочових скіфів. В остеологічних матеріалах поселень фіксуються кістки домашньої свині. Кормову основу на­півкочовому скотарству забезпечували заплавні пасовища, користу­вання якими не потребувало тривалих та віддалених перекочовок.

На лівому березі Дніпра вирізняються три масиви: Великий Луг, Мала та Велика Плавні.

Про роль Кам'янського городища в економіці Степової Скіфії існує декілька гіпотез. Б. М. Граков, який досліджував цю уні­кальну пам'ятку у 50-х роках, розглядав Кам'янське городище як адміністративний, ремісничий та культурний центр Скіфії, відзна-

Рис. 20. Золота пектораль з Товстої Могили (деталь — скіф з амфорою), чаючи сильне соціальне розшарування суспільства. На його думку, найбагатша частина населення мешкала на акрополі (Знам'янське городище), а найбідніша селилась у кучугурній частині Кам'ян­ки^[285]. Ця думка тривалий час була панівною. Пізніше було вислов­лено припущення про неможливість розвитку обробки заліза на Кам'янському городищі, воно розглядалося як сезонне торжище степових скіфів^[286].

Відновлені 1987 р. на Кам'янському городищі та його окрузі роботи дали змогу по-новому оцінити цю надзвичайну пам'ятку скіфської культури у контексті еколого-економічних закономірнос­тей розвитку кочових суспільств. Ми вважаємо, що виникнення цього економічного центру спричинилося необхідністю контролю, по-перше, заплавних пасовищ, по-друге, — дуже важливої пере­прави через Дніпро, що була на перетині водного та сухопутного шляхів з античних міст Півдня у лісостепову смугу.

Обидва городища згадані Б. М. Траковим — Кам'янське («перед­містя») та Знам'янське («акрополь») — є двома різними пам'ятка­ми. Так, оборонні споруди Знам'янського городища виникли лише у II ст. до н. е., тобто тоді, коли життя на кучугурній частині вже припинилося. До того ж обидві пам'ятки, крім хронологічного від­різка в 100 років, відокремлені одна від одної ще й 5-кілометровою відстанню. Поселення (не городище!), що існувало у с.

Масив плавнів правого берега Дніпра представлений Базавлуць- кими плавнями, над якими височать так звані Панські кручі. На них у IV ст. до н. е. існувало декілька поселень, які були відок­ремлені від Степу земляним валом (поселення Капулівка II, ΓV, VIII та вал на Панських кручах описані О. В. Бодянським). За топогра­фією і складом матеріалу вони аналогічні комплексу пам'яток, що утворюють розташоване майже напроти на лівому узбережжі Дніп­ра Кам'янське городище, але масив плавнів правого берега Дніпра вужчий від лівобережного.

Поза земляними валами Кам'янського та Капулівського горо­дищ, уздовж Дніпра та впадаючих у нього річок і балок з'явилася ціла смуга осілості — поселення, селища та стійбища, що утворю­вали округи кожного з городищ.

Оцінюючи в цілому скотарство степових скіфів, відзначимо, що воно як галузь грає чільну роль на кожному етапі існування Скіфії. Змінювалися лише форми ведення цієї галузі: у період скіфської архаїки це винятково кочове скотарство, а від зламу V—IV ст. до н. е. — напівкочове зі смугою осілості у Подніпров'ї та кочове у відкритому Степу.

Таким чином, розкопки поселень у Подніпров'ї свідчать про те, що на межі V—IV ст. до н. е. тут формується нова галузь економіки степових скіфів — землеробство. Землеробський спосіб господарю­вання у степових скіфів генетично не пов'язаний із землеробством періоду пізньої бронзи. Від нього він віддалений значним хроно­логічним відрізком.

Археологічний матеріал поселень IV ст. до н. е., зокрема, зер­нові ями городища Лиса Гора, у яких зберігалися ячмінь та просо в обсягах, що значно перевищували їстівні потреби мешканців цієї пам'ятки, свідчать про наявність тут запасів твердих кормів. Це уможливлює припущення, що передумови виникнення та розвитку землеробства у Степу зародилися в надрах кочового суспільства, і землеробство виникло з потреб скотарства.

Інакше кажучи, осідання скіфів-кочовиків мало певну еконо­мічну причину, тобто зумовлювалося потребами в кормах на зиму. Цим землеробська система степових скіфів по суті відрізнялася від античної, яка мала тривалу історію, традиції, частково була орієн­тована на хлібний ринок метрополії і мала певні особливості^[287].

Палеоекологія Степу спричинила особливості землеробської системи степових скіфів. Серед видів культурних рослин переважа­ли засухостійкі: просо звичайне, ячмінь плівчастий, меншою мірою — пшениця-двозернянка^[288]. В обробці землі використовував­ся переліг. На невеликій ділянці палили травостій, потім за до­помогою ручного або дерев'яного знаряддя (жодного плуга у пам'ят­ках Степової Скіфії не знайдено) її обробляли і засівали. Виснажені землі запускалися у переліг, який використовувався як пасовище. Приблизно через десять років ділянка знову підлягала обробці. Пе­релогова система землекористування на ранньому етапі свого ста­новлення тісно пов'язана з кочовим способом ведення господарства.

Таким чином, землеробство Степової Скіфії у IV ст. до н. е. гра­ло допоміжну роль. Продукція цієї галузі економіки регіону, за­безпечувала лише мінімальні потреби населення регіону в зерні. Про вивіз хлібного чи кормового зерна із Степової Скіфії говорити не доводиться.

Домашнє виробництво

Усі види домашнього виробництва степових скі­фів — деревообробка, обробка каменю, виготовлення посуду, оброб­ка скотарської сировини, прядіння та ткацтво — були забезпечені сировиною. Залежність від ресурсів зумовила концентрацію голов­них видів домашнього виробництва у Подніпров'ї. Саме у заплаві Дніпра зосереджувалися ліси — сировина для деревообробки. Вико­ристовувалася деревина дуба, ясеня, бука, граба, клена, берези, то­полі, вільхи, липи, верби. Способи обробки деревини досить склад­ні: рубка, повздовжній розтин матеріалу (розкол деревини за допомогою клинів), лицівка поверхні долотом, теслом, гнуття та довблення. Таким чином, деревообробка у степових скіфів досягла високого ступеня розвитку й перебувала на стадії перетворення на ремесло.

Як і обробка дерева, обробка каменю, очевидно, зосереджу­валася у Подніпров'ї, де розташовані потужні виходи граніту та пісковику. Рівень спеціалізації в обробці цих матеріалів за доби раннього заліза залишався досить низьким і не виходив за межі до­машнього виробництва. Існували також прядіння та ткацтво, си­ровиною для яких були вовна та рослинне волокно — конопля, кропива, можливо, льон.

Обробка скотарської сировини також здійснювалась у межах домашнього виробництва. Кочовики були вправними косторізами, кушнірами, виготовляли шкіряний одяг, повсть, шкіряну кінську упряж, ремені, вірьовки тощо.

Основні види хатнього начиння також виготовлялись самими скіфами. Найчисленніший вид посуду — ліпна кераміка. В основ­ному це посуд для приготування та вживання м'ясної і молочної їжі, культові посудини. Переважають горщики різних форм, трап­ляються миски та чашки, рідше — жаровні, цідилки, курильниці й навіть ліпні казани. Виготовлення ліпного посуду не було центра­лізованим — кожна господиня в межах своєї садиби, використо­вуючи для випалу звичайне вогнище, могла виліпити та обпалити необхідну кількість посуду.

У степових скіфів ремесла як такого не було. З приводу цього зауважимо, що й у Кам'янському городищі, яке інтерпретувалось як ремісничий центр Степової Скіфії, існування ремесел археоло­гічним матеріалом не підтверджується. Виробництво, зосереджене у досить примітивних «майстернях» цього городища, не відповідає показникам ремесла: воно не було професіональним, спеціалізова*- ним, не вирізнялось топографічно, а речі, виготовлені в цих май­стернях, не були об'єктом торгівлі. Ремісничі вироби, що трапля­ються у скіфських пам'ятках, здебільшого доставлялися сюди з Лісостепу та грецьких міст.

Еколого-економічні райони

В економіці степової смуги Скіфії наприкінці V — у IV ст. до н. е. визначаються декілька еколого-економічних районів. Центром одного з таких районів було Кам'янське горо­дище, розміщене саме на перехресті сухопутного шляху, що вів від Bocnopy до Лісостепу^[289]. Тому виникнення тут великого поселення цілком закономірне. До того ж розташування серед родючих пасо­вищ робило його зручним для зимівлі худоби, а пізніше — для осілості. На початку IV ст. до н. е. навколо Кам'янського городища формується округа: її складали, за останніми даними, 82 пам'ятки осілості, серед яких слід назвати городище Лиса Гора, поселення Первомаївка, Чернеча, Маячка; селища Горіхова Роща, Балки; стійбища Русалка, Білозерка та ін. Тобто, на межі V—IV ст. до н. е. у Нижньому Подніпров'ї утворюється район, соціально-економіч­ним центром якого стає Кам'янське городище.

Навколо Кам'янського городища помітні три типові для еко- лого-економічного району зони. Перша — це зона розселення, яка була оточена земляним валом. У разі виникнення загрози перенасе­лення у самому центрі у межах цієї зони виникали нові скотарські поселення. Друга зона — господарсько-ресурсна — охоплювала те­риторію Лівобережного Придніпров'я, на якій були розташовані згадані вище пам'ятки. Крім продукції скотарства, з цих пунктів до центру доставлялися продукти землеробства. Третя зона — відро­дження ресурсів та постачання енергетичних ресурсів — являла собою периферію району і була дуже обширною: для Кам'янського еколого-економічного району вона обмежувалася Дніпро-Молочан- ським межиріччям. Ця зона має поодинокі стійбища та великі кур­ганні могильники.

Другим еколого-економічним районом було степове Придніп­ровське Правобережжя з центром у Капулівському городищі, роз­ташованим на Панських кручах. Тут роль першої зони грав мис Панські кручі, значна площа якого була обмежена земляним валом. Другою, господарсько-ресурсною, зоною був правий берег Дніпра над Базавлуцькими плавнями з 24 пам'ятками осілості IV ст. до н. е. Третю, ресурсно-енергетичну, зону становила територія Дніпро-Ін- гульського межиріччя зі стійбищами та поховальними пам'ятками.

Степове Побужжя грало роль ресурсно-енергетичної, чи філь­траційної, зони для еколого-економічного району з центром в Оль­вії. Степовий Крим економічно орієнтувався головним чином на Боспор і був для нього фільтраційною зоною. Брак пам'яток осі­лості у Приазов'ї та нечисленні поховальні пам'ятки не дають нам можливості говорити про існування тут еколого-економічного райо­ну. Можливо, цей регіон економічно був пов'язаний з Подонням, де Єлізаветівське городище з його округою^[290] цілком відповідає наве­деній вище схемі.

Оцінюючи в цілому другий період розвитку економіки Степової Скіфії (кінець V—IV ст. до н. е.), відзначимо появу напівкочової форми ведення скотарського господарства, землеробського компо­ненту, нових видів домашнього господарства — прядіння, ткацтва, виготовлення ліпного посуду.

Особливості економічного розвитку Лісостепової Скіфії

Не викликає сумніву той факт, що Лісостеп Пів­нічного Причорномор'я незалежно від політичної ситуації був невід'ємною частиною того економічного простору, який складав Велику Скіфію. На відміну від степових районів, природні умови Лісостепу сприятливі для розвитку осілості та землеробства. Це смуга помірної вологості, де лісові масиви є природним захистом від суховіїв. Глибокі малогумусні та середньогумусні чорноземи на лесі, підзолисті чорноземи та темно-сірі грунти — основа розвитку землеробства в будь-яких формах.

Тому основною галуззю економіки регіону було землеробство. Землеробство Лісостепу, яке мало глибокі історичні традиції і без­перервну лінію розвитку з найдавніших часів, відрізнялося від сте­пового вищим рівнем розвитку. Тут вже використовувався плуг — застосовувалася неглибока безвідвальна оранка. Можливо, у лісах була відома підсіка. Могла застосовуватись двопільна система. По­сіви були в основному яровими, але відомі й озимі^[291]. Асортимент культур, що вирощувались у Лісостепу, порівняно із степовим був дещо різноманітнішим. Головними культурами, що вирощувались населенням Лісостепового Правобережжя, були плівчастий багато- рядний ячмінь, італійське просо, плівчасті пшениці (однозернянка, двозернянка і спельта) та голозерні (карликова), а також горох та конопля ^[292]. На Лісо­степовому Лівобе­режжі, крім згада­них, вирощувались голозерна пшениця (м'яка), голозерний та пляшкоподібний ячмінь, тверда пше­ниця, жито, овес а також квасоля та боби.

Рис. 21. Бронзовий «сервіз» з Гайманової Могили.

знаряддя типу коріннякопалок, зернотерки та ступки для розти­

рання зерна. Для просушування зерна використовувалися глиняні товстостінні жаровні, фрагменти яких знаходять у печах. Засоби зберігання зерна були загальними для всіх носіїв культур доби ран­

Порівняно із сте­повими різноманітні­шими були й зна­ряддя землеробської праці. Крім рал, у Лі­состепу знайдено за­лізні серпи та коси, нього заліза — зернові ями.

Особливістю господарства мешканців лісостепових поселень скіфського часу було садівництво. Яблука вирощували на Більсько- му та Лихачівському городищах, а на поселенні Полкова Мики­тівна ще й черешні або терен. Існували навіть печі для сушіння фруктів^[293].

Таким чином, землеробство Лісостепу відрізняється від степо­вого способами обробки землі та землекористуванням, асортимен­том вирощуваних культур. Землеробство у Лісостепу, яке зберігало багатовікові землеробські традиції, було домінантою економіки цього регіону й у своєму розвитку на декілька ступенів перебувало вище землеробства степової смуги Північного Причорномор'я.

Скотарство. Характерною рисою природних умов Лісостепу є чергування лісу, що займав звичайно декілька гектарів, і досить великих просторів трав'яної рослинності. Високий рівень освоєнос- ті території, переважання лугових і болотяних грунтів, розгалу­жена сітка глибоких ярів та невеликих річок басейну Дніпра у Пра­вобережному Лісостепу та несприятливі для кочового скотарства природні умови Лівобережного Лісостепу (за винятком смуги тера­сового Лісостепу) утруднювали, а часом робили неможливими для скотарів цього регіону віддалені перекочовки. До того ж, кочове скотарство, на відміну від землеробства, не мало тут глибоких тра­дицій. Все це свідчить про те, що скотарство у Лісостепу було від- гінним або присадибним. Можливо, що вже тоді у лісостепових се­лищах заготовляли на зиму сіно. Зокрема на Більському городищі зафіксовано залишки хлівів та знайдено коси. Тобто, скотарство було пов'язане з осілим життям і базувалося на використанні ото­чуючих пасовищ та заготівлі кормів на зиму.

Це підтверджується і складом поголів'я худоби. Так, у куль­турному шарі Більського городища кісткові залишки великої рога­тої худоби становлять 51,8%. Чверть стада було упряжно-тягловою силою — коні та воли. Часто серед матеріалів лісостепових посе­лень трапляються глиняні фігурки тварин, переважно биків. За зовнішніми ознаками ці тварини нагадують звичайних сірих волів української породи^[294]. У стаді були також кози та вівці, зовні по­дібні до сучасної романівської породи. Кількість свиней у госпо­дарствах Лісостепу перевищує кількість цих тварин у степових пам'ятках.

Таким чином, скотарство Лісостепу за доби раннього заліза значною мірою відрізнялося від степового. Не становлячи домінан­ту в економіці регіону, воно, проте, грало значну роль у харчовій сфері. Обмеженість пасовищних територій, залежність від земле­робства визначили тенденцію переходу до інтенсифікації скотар­ства шляхом відбору найжиттєздатніших та найпродуктивніших тварин. Саме мешканці Лісостепу прискорили процес перетворення скотарства на тваринництво. Під тваринництвом мається на увазі галузь господарства або господарчий уклад, пов'язаний з утриман­ням та розведенням сільськогосподарських тварин. В нього вклю­чається скотарство (розведення стадних копитних), птахівництво, рибництво і т. п.

Ремесло та домашнє виробництво. Корінною відмінністю еко­номіки Лісостепу від степової є існування тут ремісничого вироб­ництва, в якому чільне місце займала обробка металу. Одним з центрів металургії та обробки заліза, бронзи, а, можливо, й дорого­цінних металів було Більське городище. Залізоробне ремесло було добре забезпечене сировиною — бурим залізняком та його різнови­дами — болотними, озерними та луговими рудами. Добре були роз­винуті ковальське та бронзоливарне виробництво, залишки яких виявлено на городищі. До IV ст. до н. е. сировину для кольорової металургії постачали північнокавказькі джерела, меншою мірою — західні. Пізніше частка останніх збільшується^[295]. Можливо, на Більському городищі виготовлялися вироби із золота та срібла^[296]. Таким чином, Лісостеп у VI—IV ст. до н. е. виступає як важливий центр обробки металів, виробництво яких мало всі ознаки ремесла.

Велика кількість кераміки й різноманітність її форм відрізняє пам'ятки Лісостепу від степових. Увесь посуд виготовлено з місце­вих глин. Майстрам Лісостепу (як і Степу) гончарний круг не був відомий. На відміну від степових «керамістів», лісостепові широко використовували такий засіб обробки поверхні посудини, як лощін- ня. Лісостеповий керамічний комплекс порівняно зі степовим був дещо різноманітніший: глеки, корчаги, миски, кухлі, черпаки, цідилки, лійки, світильники, усілякі горщики. Рівень технології виготовлення ліпного посуду у Лісостепу був досить високий.

Розвивалося також домашнє виробництво. Це стосується перед­усім обробки продуктів сільського господарства: шкіри, кістки, рогу, а також обробки дерева, каменю та ін. Найдавнішими занят­тями були кушнірство та чинбарство. Найпоширенішим видом за­нять жінок було прядіння та ткацтво на вертикальному станку. Сировиною для прядіння були вовна, конопля та льон, іноді — кро­пива. Прядінням займалися усі жінки, незалежно від їхнього май­нового та соціального стану. Було розвинуто плетіння з лози верби та берести. З лози виготовлялись різні побутові предмети: кошики, каркаси жител, печей, захисних споруд. З мотузків та товстих ниток плелися сітки для рибальства та лову птахів.

Домашнім виробництвом була й обробка каменю. Точильні брус­ки, шліфувальні плитки, зернотерки та розтиральники, молоти та тарелі з пісковику, сланців, кварцу, базальту, шиферу — такий асортимент виробів з каменю, знайдених у пам'ятках Лісостепу скіф­ського часу.

З дерева виготовлялися частини поховальних споруд, житла, візки, човни, деталі різних видів зброї, посуд. З деревини найчастіше використовували дуб, березу, клен, липу. Інструмент для обробки деревини в Лісостепу дещо різноманітніший і якісніший порівняно зі степовим.

Еколого-економічні райони. Еколого-економічні райони Лісо­степу формуються значно раніше ніж Степу. Це пояснюється тим, що культури доби раннього заліза у Лісостепу мають глибоке міс­цеве коріння й традиції осілості населення регіону не переривалися жодного разу.

На Лісостеповому Правобережжі поняттю еколого-економічного району відповідають Тясминська, Пороська, Східноподільська гру­пи пам'яток.

На Лівобережжі простежуються три райони. Найкраще вивче­ний Поворсклинський з Більським городищем у центрі. Менші за площею та значенням пам'ятки осілості (наприклад, Пожарна Бал­ка, Полкова Микитівна) утворювали ресурсну зону району, а басейн Ворскли з курганами^[297] — фільтраційну.

Посульський еколого-економічний район формувався довкола Басівського городища. Менші за розмірами городища та поселення складали його другу зону, а численні кургани — з великим хроно­логічним діапазоном — від Старшої Могили до Аксютинських кур­ганів — входили до третьої зони.

Можливе також існування еколого-економічного району в ба­сейні Сіверського Дінця та Середнього Дону^[298]. Всі зазначені райо­ни мають досить високу щільність населення. На порівняно неве­ликих територіях зосереджено багато пам'яток осілості. Нарешті, основною галуззю економіки цих об'єднань було землеробство, а не скотарство. Але оборонні можливості Лісостепу значно поступалися військовому потенціалу кочовиків.

Ці особливості відбилися на відносинах між племенами Степу та Лісостепу. Мешканці Лісостепу після завоювання їх номадами стають об'єктом експлуатації кочовиків. Крім стягнення данини, пограбування та захоплення у полон під час походів на північ, но- мади широко використовували ремісничий потенціал лісостепових племен. По суті, лісостепові майстри забезпечували степовиків ремісничими виробами і передусім — продукцією металообробки. Невичерпним джерелом збагачення степовиків було захоплення у Лісостепу людей та продаж їх у рабство до грецьких міст. У IV ст. до н. е. работоргівля стає джерелом збагачення степових скіфів.

Таким чином, на зламі V—IV ст. до н. е. у Північному Причор­номор'ї складалася економічна система, в межах якої функціонува­ли різні за рівнем розвитку етнокультурні утворення землероб­ських племен Лісостепу, кочових та напівкочових скотарів Степу та греків Північного Причорномор'я. Незважаючи на те що творці цієї системи входили до різних політичних об'єднань, були етнічно різ­ними й відносини між ними складалися не завжди мирні, ця еконо­мічна система протягом кількох століть функціонувала досить стало. Більше того, Північне Причорномор'я наприкінці V — у пер­шій половині IV ст. до н. е. є прикладом економічної системи, в якій збалансовувались інтереси античних держав Північного При­чорномор'я, кочових та напівкочових скіфських племен та земле­робського населення Лісостепу.

Основним напрямком розвитку економічних зв'язків були від­носини південь — північ, які здійснювались між кочовиками-ско- тарями та осілими землеробами. Причому ці відносини часто мали характер економічної чи соціальної залежності й не обмежувалися лише обміном. У кочовиків, відомих за етнографічними даними, наприклад, практикується обмін або передача у тимчасове користу­вання землеробам скоту, вивезення з полів врожаю з одержуванням за це фуражу та соломи, зберігання землеробами частини майна кочовиків під час їх перекочовок. Тобто, різниця у рівнях економіч­ного розвитку, культурна, соціальна й політична специфіка кожно- го регіону забезпечували активність і різноманітність зв'язків між ними. Всі ці стосунки робили Велику Скіфію економічно життє­здатною.

Проте у другій половині IV ст. до н. е. виникають умови, що в подальшому спричиняються до глибокої економічної кризи голов­ного соціально-економічного об'єднання Північного Причорно­мор'я — Великої Скіфії.

Причини занепаду Великої Скіфії

У Степовій Скіфії, яка у IV ст. до н. е. була ядром Великої Скіфії, ці причини були комплексними — екологічними, економічними та політичними. У досліджуваний нами час помітні лише еколого-економічні зміни, тоді як соціально-політичної сфери криза ще не торкнулася.

Екологічні причини кризи суспільства номадів закладені у са­мій системі примітивного скотарського господарства. Степові еко­системи, до яких ці утворення прив'язані, відрізняються ламкістю, підвищеною чутливістю до зовнішніх впливів. Як правило, останні мають антропогенне походження і зумовлюють виснаження при­родних ресурсів, передусім пасовищних. Підкреслимо, що еконо­міка аридних областей базується на екстенсивному скотарстві, тому традиційна просторова організація господарства у Степу спрямо­вана на використання більшої частини території як природних па­совищ. Тому об'єктивною закономірністю скотарського господар­ства у Степу є збільшення експлуатації пасовищ, зростання стада, що в свою чергу призводить до виникнення та перетворення на зо­нальне явище пасовищної дигресії. Це явище, як правило, супро­воджується зростанням кількості населення.

Дуже показовими в цьому плані є дані археології. Кількість досліджених степових поховань періоду архаїки близько 200, у IV ст. до н. е. — їх майже 4000, тобто, ми бачимо картину типового демографічного вибуху. З мілітаризацією суспільства зростає ан­тропогенний вплив на степи. Дигресійні процеси посилюються випалюванням степів, яке скіфи застосовували в господарському їх використанні та при веденні військових дій. Зміни у флорі Степу ви­кликають зміни у фауні. З'являються види, характерні для дигре- сійних районів: сайгаки, ховрахи малі. Залишки кісток цих тварин відомі за матеріалами розкопок скіфських поселень IV ст. до н. е.

Коли згадані явища набувають зонального характеру, відбу­вається зміна екологічної ситуації. У IV ст. до н. е. все ще могутня Степова Скіфія протистоїть труднощам, зумовленим погіршенням палеоекологічної ситуації. Але для подолання кризи потрібні або інтенсифікація головної галузі господарства — скотарства, або суттєві зміни у структурі економіки. У кочовому суспільстві доби раннього заліза інтенсифікація скотарства майже неможлива. Насе­лення Степової Скіфії продовжувало займатись екстенсивним ско­тарством, яке дедалі нарощувало навантаження на довкілля. Ар­хеологічний матеріал фіксує майже невірогідне для кочовика яви­ще: використання у IV ст. до н. е. зимових пасовищ, для експлуа­тації яких, а також для створення кормових запасів засновуються осілі та напівосілі поселення. Тобто, плавневих пасовищ було не­достатньо і мешканці поселень були вимушені вирощувати зернові культури для створення запасів твердих кормів. Цим явищем фік­суються еколого-економічні зміни у Степу — пошуки скотарями нової екологічної ніші та поява у Придніпров'ї нового господарсько- культурного типу — напівкочового скотарства.

Відносини кочовиків з експлуатованими лісостеповими земле­робами наприкінці IV ст. до н. е. здійснюються за простою схемою: прогресуюче внаслідок виснаження пасовищ погіршення загально­го економічного стану скіфського степового суспільства компенсу­валось збільшенням експлуатації Лісостепу. Але такі відносини могли тривати лише декілька десятків років. Швидко настав час, коли, врешті-решт, були повністю виснажені ресурси як степової, так і лісостепової смуг. Політичні об'єднання кочовиків із землеро­бами існують дуже короткий час і після їх розпаду відроджуються лише землеробські угруповання, які мають більш сталу економічну базу. Наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. відбувається повна руйнація економічної бази скіфського політичного об'єднання Велика Скіфія і вона назавжди зникає з історичної арени.

Майнова і соціальна диференціація кочових скіфів

Головним багатством скіфів, як і кожного кочо­вого народу, була худоба. Приватна власність на неї поєднувалась зі спільним володінням землею^[299]. Унаслідок воєнних сутичок і кон­фліктів це багатство легко переходило від одного хазяїна до іншо­го — кочові суспільства зазнавали значного майнового розшаруван­ня. Не були винятком з цього правила і скіфи, що підтверджують численні письмові та археологічні джерела.

Найбідніша група населення фіксується серед скіфських по­ховальних пам'яток. Це поховання в невеликих могилах у супро­воді малочисленного інвентаря — маленької купки стріл у чоло­віків або низки скляних намистин у жінок. Кількість таких поховань не дуже значна й не перевищує 10% загальної^[300].

На протилежному полюсі скіфського суспільства перебувала та­кож зовсім не численна група скіфських можновладців — вищої аристократії та царів. їх ховали під величезними курганними наси­пами — справжніми степовими пірамідами — у супроводі незлічен­них скарбів. Найбільших розмірів ці споруди досягають у IV ст. до н. е. — у часи розквіту Причорноморської Скіфії.

Яскраве уявлення про ці поховальні пам'ятки дає курган Чорто- млик, що досліджувався поблизу сучасного м. Нікополя на Дніпро­петровщині^[301]. Під його 20-метровим насипом було вирито гігант­ську підземну споруду у вигляді 11-метрової шахти і п'яти камер, у яких, крім самого скіфського царя, поховані його дружина й слуги. Окремі могили прислужників і верхових коней у золотих та срібних прикрасах знаходились за межами центральної гробниці. Хоча ос­тання була пограбована ще у давнину, проте тут залишилось понад 7 тис. різноманітних предметів, значна частина яких була виробле­на з коштовних металів. Найціннішою з них була так звана чорто- млицька срібна амфора заввишки 0,7 м, прикрашена рельєфними сценами зі скіфського життя. Вона являє собою один з найвидат- ніших шедеврів давнього ювелірного мистецтва.

Між цими двома шарами суспільства займало місце рядове насе­лення. Більшість його складали родини з досить скромним добробу­том. Образну їхню характеристику залишив грецький письменник Лукіан, який відзначив, що основну масу вихідців з «юрби простих скіфів» складають «восьминогі», тобто власники пар волів, що тяг- ли за собою воза з кибиткою. Про майновий стан «восьминогих» наочне уявлення дають поховання з досить різноманітним, але не дуже багатим інвентарем — у чоловіків це комплекти зброї (стріли, списи, інколи мечі), ліпний посуд; у жінок — велика кількість на­миста, бронзові прикраси, посуд. Такі поховання становлять понад 60% загальної кількості^[302].

На верхньому щаблі у цій майновій групі стояли найзаможніші з числа «простих скіфів». У їхніх могилах, крім переліченого вище і більшого за кількістю набору, знаходилась також імпортна грець­ка кераміка, золоті прикраси, металевий посуд, бронзові дзеркала тощо.

Проте соціальний стан індивіда у скіфському суспільстві не був пов'язаний тільки з розмірами його майна — не менше або й більше значення мала його належність до того чи іншого суспільного під­розділу, що успадковувалося від народження. «За рікою Герром,— розповідає Геродот,— ідуть так звані царські володіння, де живуть найчисленніші й найхоробріші скіфи, що вважають усіх інших скіфів своїми рабами» [Herod., IV, 20]. Ще Б. М. Граков відзначав, що особливий стан скіфів царських грунтувався на підкоренні ними усього іншого населення Степу^[303]. Це цілком вірогідно, якщо при-

Рис. 22. Срібна амфора з кургану Чортомлик.

гадати особливості формування скіфського суспільства, адже воно склалося внаслідок завою­вання прийшлими номадами («протоскіфами») місцевого ко­чового населення півдня Схід­ної Європи.

Такі випадки, коли роль панівної верхівки цілком нале­жала якомусь племені, добре відомі етнографам^[304]. Структу­ри, що склалися унаслідок та­кого плину подій, надалі роз­вивалися у бік трансформації етнічної диференціації у соці­альну, класову^[305]. Ця тенденція була характерна й для скіф­ського суспільства, у межах якого поступово складався єди­ний скіфський етнос. Проте ко­човий спосіб життя консер­вував родоплеменну структуру суспільства скіфів, оскільки за умов постійного пересування населення генеалогічний прин­цип усвідомлення своєї спіль­ності був єдино можливим^[306]. Тому соціальний стан члена такого суспільства залежав не тільки від розмірів його при­ватного майна, що, врешті- решт, визначало його зв'язок чи то з прошарком безпосеред­ніх виробників, чи то з про­

шарком експлуататорів, а й від його місця у родоплеменній структурі. У зв'язку з цим фахівці схильні визначати скіфське суспільство як станово-класове. Ця його особливість позначилася й на шляхах формування скіфської державності.

Рис. 23. Золота гривна з Товстої Могили.

До питання про скіфську державність

Проблема скіфської державності не є новою в історичній науці. Переплітаючись та взаємодіючи з двома не менш складними питаннями — про походження скіфів та етногеографією Скіфії — вона утворює разом з ними своєрідний «гордіїв вузол» скіфознавства, над розкриттям таємниці якого працює не одне покоління дослідників^[307]. Відзначимо у цьому зв'язку лише головні моменти.

У 40—50-ті роки існували три погляди щодо цієї проблеми. Так, згідно з одним із них вважалося, що виникнення скіфської держави можна віднести ще до VII ст. до н. е. — часу скіфських походів через Кавказ^[308]. Згідно з іншим, формування скіфської державності припадає на ще пізніші часи і пов'язується з консолідацією скіф­ських племен за царювання Атея^[309]. Дещо стриманішою до визна­чення рівня розвитку скіфського суспільства є третя гіпотеза, за якою кочові скіфи так і не створили своєї держави, а були тільки на порозі її становлення^[310]. Водночас практично всі скіфологи визна-

Рис. 24. Скіфські царські кургани кінця V— IV ст. до н. е.

ють, що скіфське суспільство перебувало (хоча ступінь завершенос­ті цього процесу дискусійний) на стадії класоутворення і виникнен­ня держави. Головним доказом цьому є значна майнова і соціальна диференціація скіфського суспільства. Майнове і соціальне його розшарування грунтувалося на експлуатації власне скіфськими племенами підкорених силою зброї груп кочового населення, а та­кож землеробських народів. Унаслідок цього значна доля багатств скіфського суспільства (й тих, що надходили від власне кочового скотарства, й тих, що надходили за рахунок зовнішньо-експлуата­торської діяльності) акумулювалась у руках скіфської аристократії. Реальним показником її могутності та влади є «царські кургани», що дивують своїми розмірами та розкішшю.

Найбільша концентрація таких пам'яток простежується у двох регіонах східноєвропейського Степу — на території Прикубання і Ставропілля — Келермеські та Ульські кургани, курган біля хут. Червоний Прапор тощо, а також у Нижньому Подніпров'ї — кургани Чортомлик, Солоха, Козел, Огуз та ін.

Слід зазначити, що північнокавказькі та причорноморські па­м'ятки відрізняються насамперед своєю хронологією — якщо перші датуються VII — початком VI ст. до н. е., то другі — IV ст. до н. е. Це й зрозуміло, оскільки «царські» кургани Північного Кавказу припадають на часи найвищого розквіту «царства Ішкуза» і завдя­чують своїми скарбами грабіжницькій політиці скіфів у Закавказзі та Передній Азії. Кургани ж сучасного українського півдня дату­ються періодом найбільшої могутності північнопричорноморської Скіфії, що грунтувалася на жорстокій експлуатації землеробських* племен Середнього Подніпров'я.

Ця обставина досить важлива для розуміння самої природи скіфських кочових об'єднань, оскільки вона підтверджує, що од­нією з найголовніших їх функцій мала бути підтримка відносин панування і залежності, які складалися між скіфами й підкоре­ними народами. Проте це не може бути однозначним доказом на користь існування у скіфів державних утворень, бо такі відносини могли виникати не тільки у межах політичних, а й додержавних структур. Тому розглянемо питання про характер влади у кочових скіфів.

Одна з особливостей реалізації влади у межах скіфського об'єд­нання була пов'язана з його тричленним поділом, законність і ста­лість якого обгрунтовувались діями легендарного першопредка скі­фів Таргитая, що розділив свою землю поміж своїми трьома сина­ми — Ліпоксаєм, Арпоксаєм і Колоксаєм. У реальному житті три­членний поділ скіфського суспільства пронизував усі його сфери, передусім воєнно-адміністративну, адже на три частини поділялося скіфське військо, на чолі якого стояли три царі, що походили з одного правлячого роду. Один з них мав верховну владу.

Поділ війська на три частини був дуже поширений у давнину та в середні віки. Якщо брати до уваги лише кочовиків, то подібна військова організація була, зокрема, зафіксована практично в усіх тюрко- і монголомовних народів. Складання цієї структури пов'я­зане із розкладом первісного суспільного ладу. Майнове розшару­вання призводило до соціально-економічної диференціації між родами, виокремлення знатних і правлячих родів. їх панівне ста­новище закріплювалось обмеженням воєнних функцій лише за певними родоплеменними підрозділами^[311].

У кочовиків за такою схемою будувалися зв'язки усередині ве­ликих племенних союзів та конфедерацій. Так формувалася осно­ва — дві нерівноправні частини («крила») майбутньої тріадної структури. Із виокремленням «центру», цієї найпривілейованішої частини населення, тричленна організація набула своєї завершеної форми. У багатьох випадках завершення цього процесу відбувалося унаслідок підкорення чужорідних груп кочового населення, яким призначалося особливе місце («крило») у межах нового об'єднання. Ідеологічно єдність цих новоутворень спиралася на штучно вироб-

Рис. 25. Золота пектораль з Товстої Могили.

лене легендарне генеалогічне дерево, що виводило різні за похо­дженням групи кочовиків від спільного родоначальника і закріп­лювало «законність» нерівноправних відносин, що виникли у ме­жах об'єднання, шляхом зіставлення їх із головною та боковими його гілками. Є всі підстави вважати, що саме таким чином сфор­мувалася й скіфська тріадна організація, яка виникла унаслідок підкорення протоскіфами місцевого кіммерійського населення Східної Європи.

Таким чином, характерні риси організації влади у скіфському об'єднанні: її ієрархічність, що була заснована на уявленні про старшинство генеалогічних ліній і підтримувалась відповідною вій­ськовою організацією, влада царів, яка передавалася у спадщину членами одного царського роду, — усе це дає змогу зіставити таку систему з «вождизмом», тобто такою потестарною структурою, го­ловною функцією якої була адміністративно-економічна. Тому вож­дизм на відміну від держави був ще вільним від легалізованого примусу й насильства^[312]. Можна вважати, що у кочових скіфів, суспільство яких поєднувало у собі залишки родоплеменних відно­син, що консервувалися кочовим способом життєдіяльності, і при­ватновласницькі засади, що виростали з приватного володіння худобою, організація влади навряд чи могла прийняти іншу форму, аніж вождизм, тобто вона була перехідна від додержавних до ран- ньополітичних утворень.

Втім цей висновок не свідчить про те, що скіфська держава так ніколи й не склалася. Потреби зовнішньоексплуататорської діяль­ності висували на перший план військовий аспект адміністративно- військової функції цієї надбудовної структури, що об'єктивно вима­гало консолідації скіфських племен і концентрації влади в руках скіфської аристократії. Посилення цих процесів мало відбуватися у періоди найвищих «піків» експлуатації скіфами підкорених наро­дів, тобто за часів походів до Передньої Азії і найвищого розквіту Причорноморської Скіфії. У свою чергу, посилення центральної влади супроводжувалося й централізацією перерозподіляючих функцій. Завдяки цьому у певні, відносно короткі, відрізки часу в руках скіфських можновладців накопичувалися величезні скарби, рух яких до самої вершини громадської піраміди підтримувався стрункою військовою організацією. Посилення центральної влади породжувало не тільки жорстокі форми міжетнічної експлуатації, а й певною мірою переносило ці відносини всередину самого кочового суспільства. Не випадково масові археологічні матеріали фіксують найбільшу майнову поляризацію скіфського суспільства саме за ча­сів найвищого розквіту Причорноморської Скіфії — у IV ст. до н. е. Так потестарна за формою військова організація тріадного типу пе­ретворювалася на організацію військово-політичну. Царські кур­гани скіфів VII — початку VI і IV ст. до н. е. були матеріальним символом цих змін, що мали місце у суспільстві і відбивали у свідомості його членів той реальний розрив, який мав місце поміж ними і владою.

Таким чином, розвиток скіфської державності був переривчас­тий і охоплював лише окремі етапи історії кочових скіфів, а саме: VII — початок VI ст. до н. е. і V—IV ст. до н. е. Природно, ці ранньополітичні утворення були далекими від держав розвинутого типу і своєю невивершеністю відповідали рівню розвитку скіфсько­го кочового суспільства, що зумовлювало й оборотність розвитку скіфської державності у період згасання зовнішньоексплуататор­ської діяльності. Зокрема такий процес мав місце у VI ст. до н. е.