Глава 4 КУЛЬТУРА НАСЕЛЕННЯ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я ЗА СКІФСЬКОЇ ДОБИ

Культура, релігія та мистецтво степових племен

Скіфська культура в своїй основі була частиною культури давніх іранців. Її специфіка зумовлювалася передусім місцезнаходженням Скіфії на порубіжжі Сходу й Заходу.

На час появи скіфів у Північному Причорномор'ї (VII ст. до н. е.) їхня культура була досить однорідною. Але внаслідок розсе­лення серед різноетнічних і різнокультурних племен сформувалися різні осередки скіфоїдної і суто скіфської культур. У найчистішому вигляді вона постає у північнопричорноморських степах, де скіфи зустрілися з етнічно близьким і нечисленним, здебільшого кочо­вим, населенням. Можливо, у скіфському степовому масиві зали­шилися реліктові зони індоарійської мови й культури, насамперед, у так званій Архаїчній Скіфії — на південному заході скіфського степу, а також у Криму^[313]. У лісостеповій смузі, де існували своє­рідні та давні культурні центри, склалася синкретична культура, схожа з власне скіфською за поховальними звичаями й тим, що стосувалося воїнської вершницької культури.

Помітний відбиток на скіфську культуру накладало їхнє перебу­вання в Передній Азії, насамперед, вплив з боку головних куль­турних центрів циркумпонтійської зони того часу — Мідії, HOBO- хеттського царства, Ассирії, Урарту. Цей вплив простежується в ідеології, культах, а також у мистецтві «звіриного стилю». З пере­міщенням головної маси скіфів у Північне Причорномор'я і з виникненням грецьких держав останні перетворюються на основні культурні центри Скіфії протягом всієї її історії.

У розвитку скіфської культури вирізняються два основні етапи: VII — перша половина V ст. до н. е.; друга половина V—IV ст. до н. е.^[314]. Першому етапові — активної взаємодії з місцевими угрупо­ваннями — притаманна різноманітність культурних укладів. Дру­гий етап, що збігається з періодом існування могутнього кочового об'єднання в степах Північного Причорномор'я й формування єди­ного етносу, характеризується досить сталою, одноманітною (за археологічними даними) культурою. Саме у цей час складається культура, з якою асоціюється уявлення про Велику Скіфію. Проте майже одночасно намічається криза скіфського кочового господар­ства, що призводить до занепаду скіфської культури. Отже, IV ст. до н. е. — її «золота осінь».

Головними культурними центрами Північного Причорномор'я скіфського часу були еллінські міста держави. Особливо тісні зв'яз­ки встановилися у скіфів з містами Боспору. Неприйняття скіфами усього еллінського, про що розповідає Геродот у середині V ст. до н. е., закінчилося, мабуть, після встановлення дружніх стосунків із напівварварською фрако-еллінською династією, Спартокідів, яка прийшла до влади у 438-р.-до н. е. З кінця IV ст. до н. е. посилю­ються культурні зв'язки з Фракією.

Водночас Скіфія залишалася частиною кочового скіфо-сибір- ського світу, з яким підтримувалися постійні зв'язки: переміщення населення (в тому числі під час військових походів), торговельні та дипломатичні контакти тощо.

Скіфська культура з кінця V ст. до н. е. стає одноріднішою на широких просторах Степу й Лісостепу. Це деякою мірою стосується способу життя та хазяйнування, побутової культури, вірувань та обрядів, мистецтва. Рівень культурного розвитку степового насе­лення підвищується внаслідок тісніших контактів з античними центрами. В IV ст. до н. е. з'являються ознаки кризи культури, зокрема, значне її розшарування. Культура знаті цього часу поміт­но відрізняється від культури простих кочовиків.

Соціальні відмінності в скіфському середовищі у цей час пере­важають етнічні й розбіжність культурних рівнів різних соціаль­них груп дедалі збільшується. По декількох століттях історик і гео­граф Страбон критично оцінював наслідки еллінської цивілізації. «Наш спосіб життя майже скрізь учинив зміну до гіршого, бо приніс розкіш, пристрасть до насолоди і для задоволення цих пристрастей безліч аморальних засобів збагачення. Така зіпсованість звичаїв значною мірою проникла й до варварів, проміж іншим до номадів. Останні внаслідок знайомства з морем одразу зробилися гіршими: почали розбійничати, вбивати іноземців і, вступаючи у стосунки з багатьма народами, переймати у них розкіш та гендлярство» [Stra­bo., VII, 3, 7]. Елліни постачали скіфам у значній кількості вино і тим самим сприяли надмірному пияцтву, яке навіть увійшло у приказку.

Значення скіфської культури в історії народів Північного При­чорномор'я полягало в тому, що вона була об'єднуючим грунтом, «передавачем» культурних традицій цивілізації того часу на широ­ких просторах степової, лісостепової й частково лісової смуг Північ­ного Причорномор'я. В результаті її впливу відбулося «вирівнюван­ня» рівнів соціального розвитку й синтез культур через «підшару- вання» сусідніх суспільств до скіфського²³8. Особливо значною була ця взаємодія в місцях тривалих контактів, пов'язаних з постійним проживанням на суміжних територіях. Ці контакти не завжди про­стежуються археологічними засобами, але зберігаються у мові (в топонімах та гідронімах). Лінгвісти простежують зв'язки іранських мов з мовами праслов'ян, балтів, мовами кавказьких, угро-фін- ських та інших груп²³⁰.

Завдяки творам античних авторів ми маємо досить виразні свід­чення про спосіб життя скіфів, їхню міфологію та релігію. Набагато менше даних про мову — її доводиться реконструювати на підставі нечисленних термінів та особистих імен, які згадують античні авто­ри, а також сучасних іранських мов, насамперед осетинської^{[315] [316] [317] [318]. Й зовсім мало даних про основні морально-етичні цінності (критерії істини, мораль, ставлення до людини, цінності повсякденного жит­тя), що складають основу національної психології.}

Спосіб життя, звичаї. Подібно до всіх кочовиків, скіфи вели рухомий спосіб життя, пересуваючись, за образним висловом китайських джерел, зі стадами «за водою і травою». Всі античні автори твердили, що у скіфів не було міст. Така думка панувала, наприклад, наприкінці VI ст. до н. е., під час війни з перським царем Дарієм. Але приблизно до цього ж часу відносяться й перші ознаки осілості в степовій смузі — поблизу античних міст і тор­жищ, що сприяло формуванню етносів зі змішаною культурою (на- півеллінів-напівварварів). На зимовищах у скіфів були постійні житла, відмінні від тих, що при перекочовках встановлювали на вози. «А живуть вони у кибитках, найменші з яких бувають чоти- рьохколісні, а інші — шестиколісні; вони навкруг закриті кошмою й влаштовані подібно будинкам. У ці вози запрягають по дві та три пари безрогих волів... у таких кибитках містяться жінки, а чоло­віки їздять верхи» [Ps. Hipp., 26]. З огляду на глиняні моделі таких кибиток, вони були різної форми та залежали від культурної тра­диції племені²⁴⁴. Кількістю возів і голів худоби вимірювалося, як і

в наш час, багатство кочовика. Навряд чи значно відрізнялася від сучасної кочівницької їжа степових скіфів^[319]. Основою її була «біла їжа» (різноманітні молочні продукти), а також м'ясо, кров і рослин­ні продукти, в основному зернові, які обмінювалися на продукти тваринництва або одержували як данину від землеробів.

H. е. йшла в лісостепові райони.

Рис. 26. Глиняні моделі скіфських візків.

Кочовий спосіб життя вва­жався єдино гідним, і тільки зубожілі кочовики, що втрати­ли худобу, переходили до осі­лості, землеробства й ремесла. Таких скіфи, як і всі, «що жи­вуть зі зброї», зневажали. Втім, вже за часів Геродота поблизу Ольвії мешкало плем'я «еллінських скіфів» — калліпідів, які «взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю та часник і сочевицю та просо» [Herod., IV, 17]. Привабливі ідеали воїнства від кочових скіфів поступово переходили до їхніх осілих сусідів, у яких формується прошарок «верш- ництва» — військової арис­тократії.

скальп і шкіру з правиці, із них

Античні автори багато ува­ги надавали військовим звича­ям скіфів: скіф п'є кров пер­шого вбитого ним ворога, голо­ви усіх вбитих у бою прино­сять до царя, з убитих здирали виробляли плащі і чохли для сагайдаків. Усе це — форми ритуалізованої поведінки, головна мета якої — оволодіти «силою» вбитого ворога й скористатися нею собі на благо. З цією ж метою виготовляли келихи з черепів «найза- пекліших» ворогів, зокрема й родичів.

Зовнішній вигляд скіфів можна уявити за античним вазописом архаїчного періоду. Чоловічі й жіночі (амазонки) постаті зображено в однакових костюмах мідійсько-перського типу, зручних для Вер- хової їзди. Вони являли собою вузькі облягаючі каптани, що за- стібувались на лівий бік, та вузькі штани, заправлені у м'які шкі­ряні чобітки (скіфики), які затягувалися ремінцем на щиколотках. На головах башлики — гостроверхі або із звисаючими кінцями. Одяг виготовляли, певно, з оброблених шкір і оздоблювали гапту­ванням та аплікацією. Кіммерійці та скіфи, а також інші кочовики зображувалися в схожих костюмах, що свідчить про їхній універ­сальний для скіфських кочовиків характер.

Скіфський костюм V—IV ст. до н. е. завдяки археологічним зна­хідкам можна уявити детальніше — аж до різного крою каптанів і шароварів — вузьких та широких. На подовжених передніх полах шкіряних каптанів інколи залишалися лапи і хвости, ззаду каптури.

Детально передані в античній торевтиці також зачіски^[320]. У чо­ловіків довге волосся й бороди, інколи волосся зібране на потилиці в пучок або заплетене в косу. Були, очевидно, й парадні костюми, про які писав Клеарх Солійський наприкінці IV ст. до н. е.: «Скіфи віддавалися розкоші... внаслідок удачі в усьому, багатства та ін­шого достатку. Це видно з одягу та способу життя їхніх началь­ників, що збереглися до цих пір»^[321].

Жіночий одяг відомий лише за зображеннями божеств. Це довге плаття вільного крою, зібране біля коміра, з довгими рукавами на манжетах, зверху довгий плащ з «несправжніми» рукавами. В та­ких самих плащах зображувалися, наприклад, перські маги. За ар­хеологічними знахідками інколи можна реконструювати деталі крою одягу^[322]. У похованнях знатних скіф'янок знаходять прикра­шені золотом головні убори різних типів, що доповнювалися довгим покривалом. Деякі з них здаються напівеллінськими^[323], зокрема калафи — атрибути божеств родючості у землеробських народів.

Геродот [V, 114] протиставляв спосіб життя скіф'янок та савро- матських жінок. Перші нібито нікуди не виїжджають, займаються лише хатніми роботами та майже увесь час проводять на возах. Савроматки ж їздять на полювання, захоплюються військовими вправами й перш, ніж вийти заміж, повинні вбити ворога. Навряд чи характеристика Геродота стосується всіх скіф'янок (певно, лише старших дружин). У кочовиків жінки, як правило, користувалися значною свободою. Адже коли чоловіки воювали, їм доводилось не тільки виконувати чоловічу роботу, а й охороняти стійбище та худобу^[324]. Та патріархальний устрій життя скіфів античні автори, мабуть, помітили вірно. Традиційно чоловічими заняттями були війна, розведення худоби, що вважалося найпрестижнішим. Жер­цями також були переважно чоловіки, хоча «хатніми» жрицями, що правили культ родинних богів-охоронців, могли бути й жінки. Були також і жінки-ворожки.

Про скіфські звичаї можна судити з повідомлень античних авто­рів, насамперед Геродота. Деякі звичаї цікаві для етнографів. Вдова після смерті чоловіка виходила заміж за когось з його родичів (зви­чай левірату) [Herod., IV, 78]. Можна припускати і наявність звичаю кувади, коли чоловік імітував поведінку породіллі^[325]. З ша­манськими камланнями пов'язують повідомлення Геродота [IV, 73—75] про «парові лазні», які скіфи влаштовували в повстяних наметах. На розпечене каміння насипали насіння конопель і, вди­хаючи разом з димом ароматичні пари, доходили до екстазу. Подіб­ний спосіб досягнення екстазу добре відомий в шаманській прак­тиці. Зберігся і косметичний рецепт (явно передньоазіатського походження), яким користувалися скіфські жінки. Вони «змочу­ють шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан, і потім цією густою рідиною зма­щують усе тіло та обличчя» [Herod., IV, 75].

Померлих скіфів на возах сорок днів возили по оселях «прияте­лів», де влаштовувалися частування, після цього померлого ховали. Царів ховали у Геррах — в області «останнього підвладного їм пле­мені». З царем «ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили», слуг і коней, а «також певну частину його речей і так само золоті чаші... Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його якомога вищим від інших». Через рік навколо царського кургану розміщу­ють на палях п'ятдесят задушених юнаків — найкращих слуг по­мерлого — й коней [Herod., IV, 71—72]. Жертвопринесення людей і коней, наявність багатого поховального інвентаря справді підтвер­джуються розкопками курганів скіфських «царів».

Поховальний культ у IV ст. до н. е., особливо в другій половині століття, набуває гіпертрофованого характеру, що свідчить про збільшення ірраціональності в культурі суспільства. Кургани «ца­рів» сягають 20 м заввишки і більше, під ними споруджуються на значній глибині складні камери — одночасно могили і святилища. Саме про такі кургани, мабуть, писав Плутарх: «Скіфи пишаються своїми могилами»^[326]. Тобто, це були й престижні споруди, розра­ховані на сприймання не тільки одноплемінників, а й чужинців. Як відомо, боспорські царі Перісад І та його син Левкои (IV ст. до н. е.) ще за життя були визнані божествами. Подібні уявлення про бо­жественність були спільними для варварів та еллінів Північного Причорномор'я. Поховальний одяг скіфських царів, як і подобало божествам, пишно прикрашався золотом. Золото у похованнях мало означати не стільки символ влади й багатства, скільки кон­центрацію цим магічним металом сонячної сутності царя^[327]. Нерід­ко трапляються поховання воїнів у повному захисному обладунку і з великою кількістю зброї. Металевий панцир мав, певно, магічні властивості (як і зброя, особливо гостра) і нібито захищав похо­ваного «з усіх сторін». З магічною метою зброю — списи, дротики, мечі — встромляли в дно та стінки могил.

Міфологія, епос, легенди. Міфологія скіфів, уривки якої збе­реглися у творах античних авторів, демонструє значну схожість з міфологією інших давньоіранських народів^[328]. Окремі образи та сюжети сягають індоіранської (II тис. до н. е.) і загальноєвропей­ської (близько середини III тис. до н. е.) глибин, але іранський епос рано відокремився від іранської основи. Його характерна риса — культ легітимізму, а провідна тема — боротьба за владу, піднесення ідеї соціальної стабільності. Ці мотиви є і в кельтському епосі^[329], але їх немає в германському і балто-слов'янському епосі^[330]. На різ­них іранських територіях існував епічний цикл про царів династії Парадата й подвиги героя цієї династії. Так, у відомому перському епосі «Шахнаме» простежуються ті ж епічні цикли, що й у скіф­ському^[331]. Це різні варіанти так званої легенди про походження скіфів, створені за схемою космогонічних міфів. Згідно з однією з легенд, усі скіфи походили від трьох синів першої людини Тарги- тая, який народився від Зевса та доньки ріки Борисфен (Дніпро). Молодшому з синів — Колаксаю — пощастило заволодіти священ­ними золотими дарунками, що впали з неба, і він став першим царем [Herod., IV, 5—7]. Від Колаксая походив рід скіфських царів (воїнів), від його братів — роди, що утворили інші верстви суспіль­ства: жерців, хліборобів та скотарів^[332]. Таргитай був, певно, персб- нажем ще доскіфського епосу — індоарійського або кіммерійського, якого скіфи приєднали до своєї міфічної генеалогії. На підставі зображень на ритуальному посуді IV ст. до н. е. реконструюється продовження історії синів Таргитая: їх суперництво у боротьбі за владу, перемогу молодшого сина і врешті-решт його загибель від руки невпізнаного ним батька або підступів старших братів^[333].

У другій версії легенди, яку розповідали ольвіополіти, першими людьми в скіфській країні були Агатірс, Гелон і Скіф, які народи­лися від Геракла і напівдіви-напівзмії, що жила у священній місце­вості Гілеї. Старших братів мати вигнала, оскільки вони не змогли виконати завдання батька — натягти його лук та оперезатися його поясом. Це вдалося лише молодшому — Скіфові, від якого й похо­дили скіфські царі [Herod., IV, 8—10]. Власне, обидві версії легенди передають скіфську історію, але перша з них обгрунтовує соціаль­ний устрій суспільства, а друга — взаємовідносини етносів. Агафір- си (фракійці?) і гелони (іранофракійці) були найзначнішими етніч­ними ут вореннями, з якими скіфи зустрілися в Північному При­чорномор'ї.

Очевидно, багато переказів і навіть етнографічних етюдів у пра­цях античних авторів були фрагментами скіфського епосу. Це, на­приклад, розповідь про культ бога-меча і його вівтарі, що нагадує центральноєвропейські легенди. Фольклорні елементи можна знай­ти в оповіданні про поховання скіфських царів у священній місце­вості Герри, про похід перського царя Дарія до Скіфії тощо^[334]. Про Атея, одного з уславлених скіфських правителів, був складений, можливо, цикл легенд, що частково зберегли античні автори. В них, зокрема, підкреслювалася простота звичок царя^[335].

Релігійні уявлення та обряди. Повідомлення про скіфських богів записані Геродотом в середині V ст. до н. е. [Herod., IV, 59], але, безумовно, це — давні божества, яких споконвіку шанували скіфи. Ці божества згадуються за старшинством, вказуються їхні грецькі аналогії: Гестія (Табіті), Зевс (Папай), дружина Зевса Гея (Ani), Аполлон (Ойтосір), Афродіта Уранія (Аргімпаса), Геракл та Арей. Для двох останніх богів скіфські імена за якихось обставин не вказано, можливо, їхні культи були близькі грецьким. Скіфи царські, крім того, шанували Посейдона (Тагімасада), свого небес­ного заступника й, вірогідно, втілення військової сутності — кшат- ри. Не зовсім звичайним для скіфського суспільства здається таке почесне становище Гестії-Табіті. Можливо, за цим криється шану­вання вогню, притаманне усім іранцям^[336]. Ім'я Табіті збереглося у давньоіндійському епосі (Тапаті, дочка Сонця у «Махабхараті»), а також у осетинському (бог ланцюга для вогнища Сафа)^{[337] [338] [339]. Культ Афродіти-Уранії скіфи запозичили у Передній Азії. Беручи до ува­ги зображення (найдавніше з них — на срібному «дзеркалі» VII ст. до н. е. з Келермеського кургану), доходимо висновку, що це божес­тво — один з різновидів Великої Богині, відомої як Іштар, Астарта, Східна Артеміда, Мати Богів. Це божество плодючості, в основному тварин та людей, а також захисниця і покровителька царів. У пер­сів подібним божеством була Анахіта, яка в IV ст. до н. е. перетво­рилася на божество царської династії.}

За повідомленням Геродота, сім головних богів шанували «всі скіфи», що свідчить про значну етнічну консолідацію скіфських племен у V ст. до н. е., про тенденцію створення національно-дер­жавної релігії. Отже, у давнину саме шанування одних богів озна­чало приналежність до одного етносу. Пантеони з семи богів були притаманні й іншим розвиненим релігіям: Ірану, держав Передньої Азії, слов'ян ²θ¹. Якщо розглядати скіфську релігію з огляду на обрядовість і засоби спілкування з божеством, то в ній є вияви пів­нічного шаманізму — вірогідно, наслідок контактів з народами Уралу та Зауралля, насамперед угро-фінами. Контакти з північ­ними народами лісової смуги простежуються в релігійній традиції індо-іранців взагалі. Це уявлення про подорож шамана в інший світ за допомогою духів-помічників (найчастіше, орла й оленя), про міфічну країну блаженних на півночі, використання у камланні екстатичних речовин, культ священного напою comh²62. Шаманські риси простежуються й у так званих вівтарях Арея. Йому у кожній місцевості щороку споруджували велетенський вівтар з оберемків хмизу у вигляді чотирикутної піраміди або платформи, на верхівці якої встромлювали старовинний меч. Щороку біля підніжжя вів­таря приносили в жертву полонених та велику кількість худоби, людською кров'ю окропляли меч — символ божества [Herod., IV, 62]. Подібні культові споруди («обо») для шанування духів — по­кровителів місцевості (але, звичайно, без людських жертвоприно­шень) досі існують у деяких народів Сибіру.

Іншим божес­твам за Геродотом, скіфи не ставили вівтарі та храми. При жертвоприно­шеннях божествам забивали худобу, м'ясо варили в каза­нах, потім «частину божества» кидали на землю. Бронзові казани для колек­тивних трапез нерід­ко трапляються у чоловічих похован­нях. їх розмір зале­жав від соціального стану голови роду або іншої спільнос­ті. За переказом [Herod., IV, 81], у священній місцевос­ті Ексампай, що у

Рис. 27. Бронзовий казан з кургану Баби.

межиріччі Дніпра й Бугу, стояв величез­ний бронзовий казан, зроблений, за наказом царя Аріанта, з на­конечників стріл, принесених його підлеглими. В такий спосіб — по наконечнику від кожного воїна — кочовики визначали чисель­ність боєздатного населення. Були й інші священні місцевості. Так, за легендами, у лісній місцевості поблизу Ольвії (у Гілеї) проживала змієнога прародителька скіфів. Саме тут скіф царського роду Ана- харсіс влаштував святкування на честь Матері богів, яке він бачив у малоазійському м. Кізік під час своїх подорожей. Він почепив на себе священні зображення і бив у тимпан. Цар Савлій, брат Ана- харсіса, вбив його, нібито через прихильність до іноземних звичаїв [Herod., IV, 76]. Проте, легенди про мудрого скіфа Анахарсіса, що об'їздив більшу частину світу, були поширені головним чином у еллінському середовищі.

Геродот не згадує серед скіфських богів Діоніса. Цар Скіл ко­лись поплатився головою за прихильність до культу еллінського Діоніса. Подібний культ існував у лісостепових землеробів, мож­ливо, у напівфракійців-гелонів (див. нижче). Культ страждаючого бога, який періодично вмирає і воскресає, в IV ст. до н. е. поши­рюється також серед степових скіфів, принаймні серед знаті. Цьо­му, мабуть, сприяли містичні настрої, а також культурний вплив античного світу та Фракії, де цей культ був дуже поширений. Зо­крема, на Боспорі правителі з напівфракійського роду Спартокідів

Рис. 28. Золота посудина з кургану Солоха.

носили ім'я Сатир, а діонісійські божества зображувалися на мо­нетах. Жрицями «скіфського Діоніса» були жінки. їх ховали в ри­туальних головних уборах, прикрашених золотими фігурками менад, у грецькому одязі, з тирсами, кинджалами та ногою або головою цапа в руці.

У IV ст. до н. е. серед скіфів, як і в усьому елліністичному світі, поширюються містичні ідеї, а також ідеї «посмертної героїзації», тобто прилучення померлих до сонму богів. Так, на надгробному рельєфі із Трьохбратнього кургану біля Керчі зображена жінка в «храмі-візку», перед вершником у скіфському одязі, який простя­гає жінці руку. Візки нерідко знаходять у похованнях знатних жі­нок, особливо жриць. УIV ст. до н. е. жінки взагалі грають помітну роль у культі, в якому головними, як і раніше, були чоловіки. Саме чоловіків зображено як основних і другорядних діючих осіб в усіх сценах жертвоприношень. Навіть ритуальне пошиття одягу, як видно з зображення на пекторалі, знайденій у Товстій Могилі, було чоловічим заняттям. На сахнівській пластині зображено бородатого скіфа, певно, співця або жерця, який грає на струнному інстру­менті. Були також ударні інструменти — тимпани або бубни. В оточенні скіфського царя Атея, мабуть, перебували люди, здатні оцінити гру уславленого флейтиста Ісменія, якого полонили скіфи. Хоча Атей, за переказом, віддавав перевагу іржанню свого коня [Plut., 334b; 427В].

Для скіфської релігії і світогляду було характерне уявлення про божественне походження царської влади. Подібно до інших іран­ських народів, скіфи вважали царя носієм божественної істини і світу. Тому він був найвищим авторитетом у вірі, а також у судових справах. Клятва «царськими гестіями» — божествами царського вогнища — вважалася у скіфів найсвященнішою і її порушення каралося смертю. Перед царем відбувалися також судові розгляди [Herod., IV, 65, 68].

Серед скіфів було багато віщунів, з яких наймогутнішими вва­жалися енареї. Вони носили жіночий одяг, виконували жіночі робо­ти і навіть розмовляли «по-жіночому» [Ps. Hipp., 29—ЗО]. Енареї, певно, були жерцями Афродіти-Уранії. За переказами, вони були нащадками скіфів, яких богиня нібито вразила «жіночою хво­робою» за пограбування її святилища в сирійському м. Аскалоні [Herod., І, 105; IV, 67]. Такі «перетворені» шамани вважалися най- небезпечнішими і наймогутнішими. Енареї й ворожили «по-жіно­чому» — на смугах липової кори. Інші ворожили на жмутках лози, розкладаючи її на землі. Ворожбити вишукували різних злочинців, а також, вірогідно, пророкували хід військових подій та впливали на погодні умови.

У ритуалах значну роль відігравали військові ватажки різного рангу, а також царі. Номархи (правителі «областей») щороку влаш­товували бенкети, на яких воїни, що вбили ворогів, пили вино. «А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келихи і з обох п'ють» [Herod., IV, 66]. Скіфські царі щорічно шанували жерт­вами священні золоті дарунки, що впали з неба за легендарних часів. Вірогідно, це було свято на честь нового сонячного року, під час якого цар ототожнювався з сонячним героєм Колаксаєм, родо­начальником царів^[340].

Мистецтво. Скіфам, як і іншим кочовикам, була притаманна розвинена зовнішня символіка, особливо зооморфна. У VII— VI ст. до н. е. на широкому просторі євразійського степу набуло розквіту самобутнє мистецтво «звіриного стилю». Походження його образів не завжди можна простежити^[341]. Є дві основні концепції. Згідно з

Рис. 29. Скіфський меч у золотих піхвах.

однією, цей феномен існував у азіатській частині степової смуги ще в IX— VIII ст. до н. е.^[342], звідки був принесений у Північне Причорномор'я скіфами. Інші дослідники підкреслюють вирішальну роль Передньо- азіатського регіону у формуванні мистецтва «звіриного стилю» європейських скіфів або всього скіфо-сибірського світу взагалі^[343]. Прихильники цієї концепції доводять, що становлення образів мистецтва європей­ських скіфів завершилося на просторі від степів Передкавказзя до Приурмійського ре­гіону наприкінці VIII — на початку VI ст. до н. е.^[344]. Не викликає сумніву зв'язок мис­тецтва звіриного стилю з воїнською ідеоло­гією та побутом. Улюбленими образами були олень, котячий хижак, грифо-баран, цап. Все це — дикі тварини, яким властиві мо­гутність і швидкість. їхні зображення при­крашали кінське обладнання і зброю — для посилення магічних властивостей.

Образи звіриного стилю найчастіше вва­жають втіленням богів і героїв, звідси й така їхня популярність у скіфському мистецтві протягом всієї його історії. Широко роз­повсюджені були сцени роздирання і бо­ротьби тварин — в дусі дуалістичної концеп­ції індо-іранських народів (відродження — вмирання) про безперервність життєвого циклу. Образи тварин також мали значення «зооморфного коду» для позначення різних сфер всесвіту: птахи (верхній світ), копитні тварини (середній світ), котячий хижак (нижній світ)^[345].

Рис. ЗО. Скіфське божество. Золота прикраса з Соболевої Могили.

Щодо антропоморфних образів ранньоскіфського мистецтва, то вони склалися під впливом мистецтва передньосхідних держав, насамперед МІДІЇ²⁰⁹. Це були зображення жіночих божеств, зокрема Володарки звірів із крилами, в оточенні хижих тварин. У Келермеському кургані в Прикубанні знайдено срібне «дзеркало», яке зроблено за східно- грецькими традиціями, але з ура­хуванням ідеології скіфського сус­пільства²⁷⁰. На ньому зображено цілий пантеон богів або демонів на чолі з Володаркою звірів. Цей образ із скіфського мистецтва згодом перейшов до мистецтва слов'янських народів²⁷*.

Самобутньою галуззю ранньо- скіфського мистецтва були кам'яні статуї, що зображували воїнів. Атри­

бути статуй — зброя, обладунок, фал — свідчать, що це — образи героїзованих пращурів. їх знаходять в курганах біля могил або святилищ. Вірогідно, традиція виготовлення кам'яних статуй була притаманна лише кочовим скіфам^{[346] [347] [348] [349].}

До кінця V ст. до н. е. у скіфському середовищі не відомі суто антропоморфні образи у мистецтві, за винятком кам'яних статуй та ручок грецьких дзеркал у образі богині Афродіти. Частіше трап­ляються зображення фантастичних істот, що поєднували риси людини та тварини або птаха (сфінксів, Медуз, Силенів тощо). Ці образи античних міфологічних персонажів більше відповідали, ма­буть, скіфським уявленням (рис. ЗО). Лише наприкінці V і особливо у IV ст. до н. е. поширюються зображення людей, що пов'язано з певними змінами у світогляді скіфів. Це століття відзначене роз­квітом елліно-скіфського мистецтва, в якому грецька форма орга-

Рис. 31. Золота аплікація з кургану біля с. Гюнівка.

нічно поєднана із варварським змістом^[350]. До наших часів від нього залишилися здебільшого вироби торевтики та дрібної бронзової пластики. Це мистецтво було орієнтоване на вищі верстви суспіль­ства — всі знахідки походять із багатих поховань. Майже не збе­реглися вироби масового народного мистецтва, зокрема, традиційні для кочовиків різьблення по дереву й кості, аплікації із шкіри та повсті. Аплікації інколи робилися також із золота. Так, у кургані біля с. Гюнівка на Запоріжжі знайдено ажурні золоті пластини від кінського убору, виконані за кочівницькою традицією. Вони були накладені на шкіряну основу синього кольору, з подекуди черво­ними вставками. Збереглися також деякі зразки орнаменту, зроб­лені різнокольоровими фарбами на шкірі. Більшість виробів торев­тики виготовлено в античних майстернях переважно на Боспорі. Власні торевти були й на скіфських поселеннях, зокрема на Біль- ському городищі^[351]. Дрібну бронзову пластику, наприклад, наверш-

Рис. 32. Бронзове навершшя з зображенням бога Папая.

шя з фігурами тварин і божеств традиційно виконували скіфські та, мабуть, кавказькі майстри.

Цікаве культове навершшя знайдено в урочищі Лиса Гора по­близу Дніпропетровська. Воно зроблене у вигляді світового дерева, на якому стоїть космічне божество, що посилає грім і родючість на землю. Водночас це також перший шаман і чаклун зі своїми духа- ми-помічниками. Аналогічні божества відомі в міфології багатьох індоєвропейських народів (скандинавський Один, германський Top та ін.). У скіфів ним, можливо, був Папай-Зевс. Стилістично на­вершшя подібне до кобанських бронз (можливо, виготовлене кав­казькими ремісниками). Примітивні теракотові фігурки такого типу знайдено в святилищі на Більському городищі^[352].

Вироби торевтики часто прикрашалися зображеннями божеств, демонів та культово-міфологічними сюжетами. Популярними були

Рис. 33. Божество землі.

Цимбалова Могила.

зображення Великої Богині, культ якої з IV ст. до н. е. поширився в усьому еллі­ністичному світі. Цей багатоликий образ існував у різних виявах. Частіше це Воло­дарка Звірів у оточенні копитних тварин або котячих хижаків. Інколи богиня зображувалася крилатою або з великими кистями — як у божеств землі — підня­тих догори рук. Деякі зображення нагаду­ють грецьку Афродіту: богиня сидить на «троні» із дзеркалом у руці, а перед нею стоїть юнак, який п'є з ритона. Тут вона постає як богиня потойбічного світу, пе­ред якою померлий юнак п'є напій без­смертя. Широко розповсюджені були й зображення так званої змієногої богині — давнього місцевого божества, яке ототож­нюють із скіфською богинею землі Апі. Дуже виразно зображене це божество на кінському налобнику з Цимбалової Моги­ли: з тулуба богині виростають на довгих шиях голови рогатих грифонів, змій, а та­кож пагони. Обидва згадані жіночі образи тривалий час зберігалися у народних віру­ваннях та мистецтві Східної і Середньої Європи^[353].

Елліно-скіфському мистецтву IV ст. до н. е. надзвичайно притаманна декоратив­ність. Футляри від зброї, ритуальний по­суд, деталі кінської вузди, одягу та голов­них уборів — все це майже повністю покривалося зображеннями та орнамен­том. Улюбленими були сцени полювань і битв, військового побуту. Це, певно, ілюс­трації до скіфського епосу та міфології, що розповідають про подвиги героїв. З другої половини IV ст. до н. е. сюжети стають різноманітнішими. Серед них — сюжет про трьох братів-родоначальни- ків — перемогу молодшого з них, про по­

лювання на золотого оленя, перемогу героя над чудовиськом та ін. Поява значної кількості подібних зображень пов'язана, очевидно, з посиленням державності в Скіфії. Відомі також зображення ри­туальних сцен: жертвування коня, пошиття ритуального одягу і доїння худоби, жертвування-бенкет, воїнський бенкет тощо. Деякі

Зображення на золотому культовому посуді з Братолюбівського кургану. IVct. до н. є.

вироби є справжніми шедеврами — наприклад, золотий гребінь з кургану Солоха із зображенням битви кінного та двох піших скіфів, пектораль (нагрудна прикраса) з Товстої Могили зі сценами бо­ротьби тварин, а також культово-міфологічними, срібні позолочені келихи з кургану Куль-Оби, Гайманової Могили та Воронезького кургану, прикрашені зображеннями епічних сюжетів, амфора з Чортомлика тощо.

Значну серію являють собою сюжети так званого «троянського циклу» на золотих окуттях торитів та піхвах мечів. Деякі з них вважаються сценами з життя героя Ахілла, інші — сценами битв греків з амазонками тощо. Незалежно від змісту цих зображень (є також припущення про скіфську міфологічну основу), вони були призначені тим, хто розумівся на античній культурі. В усякому разі, еллінські речі вважалися престижними, так само як і зобра­ження на них.

У другій половині V ст. до н. е. в різних регіонах складаються своєрідні традиції мистецтва «звіриного стилю»^[354]. В ньому відбу­ваються значні зміни. Фігури тварин стають стилізованішими та декоративнішими, а пози та композиції менш канонічними. Багато зображень виконано в античному стилі, нерідко з великою май­стерністю. Переважають сцени роздирання хижаком оленя, коня або цапа. Ідея «благої жертви» відігравала велику роль у скіфсько­му світогляді. Це — ідея відродження через знищення: смерті зара­ди життя^[355]. Тому, мабуть, сцени роздирання часто прикрашають речі, що клали в поховання.

Наприкінці IV ст. до н. е. із елліно-скіфського мистецтва пов­ністю зникають сюжетні композиції, рідкісними стають також сцени роздирання і образи мистецтва «звіриного стилю» взагалі. Переважають поодинокі зображення — маски і лики божеств (зде­більшого відтворення боспорських монетних типів), геометричні та рослинні символи. Використання античної символіки свідчить про кризу смислового змісту скіфського мистецтва. Частіше трапляють­ся речі, виготовлені в інших культурних традиціях — фракійській, сарматській, що пов'язано із значним проникненням іноетнічного населення.

Спосіб життя, релігія, мистецтво населення Лісостепу

Культура населення Лісостепу у VII—VI ст. до н. е. помітно відрізнялася від культури населення Степу. Це був дещо розвинутіший і більш населений регіон з давніми традиціями ведення господарства, металообробки, своєрідними культами. Куль­тура населення лісостепової смуги традиційно вважається прасло­в'янською^[356], зі значними домішками північнофракійських та іллі­рійських рис^[357], помітніших на Правобережжі. Разом з проникнен­ням скіфів з VII ст. до н. е. тут поширюється скіфська культура, що найвиразніше простежується за курганними похованнями воїнів. Скіфська військова культура та ідеологія були, очевидно, сприй­няті й місцевою знаттю. Це стосується здебільшого Подніпров'я та Середнього Подністров'я, де взаємодія культур була значною з VII ст. до н. е. В Прикарпатті та на Волині протягом усього скіф­ського періоду провідну роль відігравали традиційні культурні зв'язки з протослов'янськими лужицькими осередками Централь­ної Європи, а в Закарпатті — з фракійськими. Але основа культури скрізь залишалася місцевою, доскіфською. Це видно із типу жител, способу ведення господарства, культових споруд, прикрас і ліпного посуду. Скіфські риси виразніше простежуються у Лісостепу — По­дніпров'ї та Побужжі — з кінця V ст. до н. е. Але ще за часів Геро­дота, в середині V ст. до н. е., у меланхленів та неврів були «скіф­ські звичаї», у андрофагів — одяг, подібний до скіфського [Herod., IV, 105—107], не кажучи вже про скіфів-орачів та скіфів-земле- робів, які позбулися власних племінних назв.

Спосіб життя та звичаї населення Лісостепу скіфської доби можна уявити лише приблизно, спираючись на археологічні дослі­дження та нечисленні повідомлення античних авторів.

Тут здавна мешкало осіле населення, з давніми традиціями гос­подарювання. Землеробство було як переложив, так і підсічне^[358]. Поселення здебільшого тяжіли до країв лісових масивів з їх опідзо- леними чорноземами та багатими мисливськими угіддями. В основ­ному вони розташовані в пересічених місцевостях, осторонь вели­ких доріг та річок. Військова небезпека змушувала будувати добре укріплені городища, в яких обов'язково були — на випадок обло­ги — річка або джерело. Навколо городища будували земляні вали та рови. Яри та круті схили також долучалися до системи оборони, що складалися інколи з декількох валів та ровів. Біля в'їздів до городища будували дерев'яні башти та додаткові вали.

Поселення розташовувалися «кущами». В кожному з них було одне або два-три городища та декілька неукріплених селищ. Тобто це були родинні й водночас військові об'єднання.

Цікавими виявилися результати досліджень житлових кварта­лів Більського городища. Вони подібні до просторової організації давньоруських міст на зламі І—II тис. Тут мешкали близько десяти сусідсько-територіальних общин. Кожна з них займала окремий квартал міста з культовим центром. Ядром цієї общини, організова­ної за ієрархічним принципом, була домова община представників військової знаті або аристократії. Таким чином, у місті концентру­валися аристократія, знать, воїни-професіонали, а також ремісники та торговці, що їх обслуговували^[359].

Житла протягом усього скіфського періоду належать до типів, поширених у степовій та лісостеповій смугах Євразії з IV—III тис. до н. е. Вони були здебільшого двох типів: заглиблені в землю напівземлянки та землянки, а також наземні. Стіни були каркасно- стовпові (тобто зроблені з кілків, що обмазані глиною) або у вигляді зрубу. Обігрівалися житла глиняними відкритими вогнищами або переносними жаровнями, зрідка — невеликими глиняними печа­ми. Великі печі споруджували в окремих приміщеннях або ямах поза житлами. Частина житла правила інколи за хлів. Численними були господарчі ями різного призначення: погреби для зберігання припасів, зерносховище, ями для копчення м'яса, для сушіння зер­на, фруктів тощо.

У деяких місцевостях, переважно на Правобережжі (Середнє Подніпров'я, Побужжя), зрідка трапляються приміщення у вигляді майже круглих землянок або напівземлянок з шатроподібними покрівлями.

Житла скіфської епохи, розраховувалися на малу сім'ю. їхня площа становила 10—ЗО м². Наземні житла в основному більші, ніж землянки: від 45 до 180 і навіть 230 м² (Трахтемирівське горо­дище). Серед останніх були, певно, якісь громадські споруди. Кож­на сімейна община мала на городищі свою територію, де містилися 6—8 жител, а також господарчі споруди. Попіл з вогнищ однієї оселі або декількох споріднених зсипали в одне місце, внаслідок чого на поселенні створювалися великі пагорби. Цей звичай існував лише в окремих регіонах.

У Прикарпатті та Верхньому Подністров'ї поселення мали су­цільну забудову. На більшості великих городищ Подніпров’я та По­бужжя житла розміщували попід валом, а центральна частина залишалася вільною. Можливо, тут містилася худоба (головне багатство того часу) під час військової небезпеки. Птахів, мабуть, не розводили і не полювали на них. Немає на поселеннях й ознак ри­бальства. Полювання було розвиненим — полювали на оленів, каба­нів, зайців, лисиць, бобрів та ведмедів. Худобу часом відганяли на віддалені пасовиська, наприклад, у заплави річок. Там були сезонні стійбища пастухів. Тому, мабуть, Геродот [IV, 109] називає кочови­ками будинів, мешканців Лівобережжя.

Про зовнішній вигляд лісостепового населення майже немає даних. За Геродотом [IV, 109] численні племена будинів мали руде волосся та блакитні очі. Це, ймовірно, були представники північно- європейської раси. Від них значно відрізнялися напівелліни-гело- ни, жителі півдня. За даними антропології, лісостепове населення скіфської доби походило здебільшого від місцевого населення попе­редніх епох. Частина населення належала до так званих вузько­лицих варіантів давньої європейської раси, які тяжіли до середзем­номорських варіантів. Водночас тут (головним чином на Лівобереж­жі) мешкали також європеоїди з масивним широким обличчям, які також походили від місцевого населення бронзової доби. Окрему групу складало населення Світловодського могильника на Дніпрі, надзвичайно грацільне, мезокефальне й вузьколице, яке нагадує так звані західносередземноморські типи.

Одяг, певно, був схожим на рукавне вбрання осілого населення Центральної Європи, що відомо за зображеннями VI ст. до н. е. Верхнім одягом були плащі, які скріплювалися довгими шпилька­ми, схожими на цвяхи. Плем'я андрофагів на Лівобережжі мало одяг подібний до скіфського [Herod., IV, 106]. Плащі будинів оздоб­лювалися хутром [Herod., IV, 109], будини носили різні металеві прикраси — сережки, браслети (в Посуллі жінки носили залізні браслети також на ногах), різноманітні намиста та амулети. На­мисто з напівдорогоцінних каменів носили в VII—VI ст. до н. е. також чоловіки, дрібним «бісером» із скла прикрашали коней.

Поступово скіфський спосіб життя, насамперед все, що стосу­валося військової справи, стає престижним. У IV ст. до н. е. серед місцевої знаті поширюється скіфська мода прикрашати одяг золо­тими платівками із зображеннями в елліно-скіфському стилі. Жін­ки носили такі самі плаття та прикраси, а також головні убори, як і скіф'янки. На золотих платівках з лівобережних курганів зобра­жено жіночі голівки, вірогідно, з характерними для місцевих пле­мен зачісками: над лобом пишні локони, нижче спускаються чоти­ри коси (по дві з кожного боку). Чоловіки за скіфським звичаєм носили на поясі меч або кинджал і навряд чи значно відрізнялися від степовиків, які з кінця V ст. до н. е. складали вже значну час­тину місцевого населення.

Про божества і вірування хліборобсько-скотарського населення Лісостепу можна скласти уявлення в основному на підставі архео­логічних даних. Деякі відомості є у Геродота: про свята на честь Діоніса у м. Гелон, а також про звичаї неврів, які раз на рік на деякий час перетворюються на вовків. «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни» [Herod., IV, 105]. Деякі дослідники вва­жають, що легенда про скіфські священні дарунки, які упали з неба (плуг, ярмо та сокира), зародилася саме в середовищі лісостепових племен, і що саме тут провадилися щорічні святкування^[360], під час яких ритуальний замісник царя після священної оранки прино­сився в жертву божеству землі. Можливе також існування тут за скіфської доби культів деяких божеств, що шанувалися згодом сло­в'янами. Це, насамперед, культ двох богинь-Рожаниць, матері та дочки, а також могутнього чоловічого божества, відомого у слов'ян як Дажьбог. Культи ці мали спільне коріння з античними культами двох богинь (Лато та Артеміди), а також Аполлона. Цьому сприяли глибинні традиції культів, які сягали загальних індоєвропейських вірувань періоду неоліту — бронзи (IV—II тис. до н. е.)^[361]. Глибоко­му проникненню грецьких міфів на північ сприяли також шляхи до щорічних богослужінь, що пролягали з Еллади в країну гіпербо- реїв. Ними несли священні дарунки в храм Аполлона на Делосі^[362]. До скіфського періоду відносять також імена слов'янських богів Стрибога, Xopca, Симаргла, іранські за походженням^[363].

Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво досягло найви­щого розквіту в VII—VI ст. до н. е. Це, насамперед, орнаменти чор- нолискованого посуду — черпаків, кубків, корчаг, яким не корис­тувалися у повсякденному житті. Вони прикрашалися складними візерунками — заштрихованими трикутниками, ромбами, «шахо­вим» орнаментом, геометричними колами тощо. Нерідко орнамент був інкрустований білою, рідше червоною, пастою (так званий посуд «жаботинського типу» — за знахідками біля с. Жаботин Кам'янського району Черкаської обл.). Орнамент мав не тільки декоративне призначення, але мусив магічно впливали на вміст по­суду, сприяти «родючості» в широкому значенні — тобто достатку припасів, їх постійному примноженню. Значення цих орнаментів не завжди зрозуміле, їх коріння сягає глибинних пластів вірувань давніх землеробів та скотарів. Переважали астральні символи (го­ловним чином сонця), а також рослинні та пов'язані з обробкою землі. Деякі знаки, зокрема, ромбічно-хрестоподібний, стосувалися скотарства^[364]. В цій галузі декоративно-прикладного мистецтва сут­тєвим був вплив східнобалканських племен кінця II — початку І тис. до н. е.

З приходом скіфів у Лісостепу з'являються вироби у звіриному стилі. Найдавніші з них датуються VII ст. до н. е. Це кістяні пла­тівки із різьбленими зображеннями лосів та солярними знаками з кургану біля с. Жаботин, а також золоті прикраси головних уборів жерців — фігурки оленів, коней, солярні емблеми. Зазначені виро­би, зокрема, свідчать про раннє проникнення скіфських вірувань

Рис. 34. Золоті платівки із скіфських курганів кінця VII — початку VI ст. до н. е.

1 — Переп’ятиха; 2 — Синявка, курган № 100.

разом з їх носіями. В Лісостеповому Подніпров'ї у V ст. до н. е. складається самобутній художній напрям звіриного стилю^[365].

УIV ст. до н. е. тут, яків Степовій Скіфії, поширюються вироби античної торевтики — численні золоті платівки для прикрашення парадного (у тому числі поховального) одягу, обкладки ритуальних дерев'яних келихів, рукоятки мечів та піхов, кінського обладунку. На Більському городищі існувало власне виробництво металевих прикрас, зокрема золотих^[366]. Здебільшого золоті вироби прикра­шені зображеннями реальних і фантастичних звірів та птахів або людських голів — античних демонів та божеств, а також значно стилізованих «масок». Майже не трапляються зображення цілих людських постатей, а також сюжетні композиції за їхньою участю. Це, можливо, пов'язано з місцевими культурними традиціями та менш значною, ніж у степовій смузі, еллінізацією.

Дрібна глиняна пластика набула розвитку лише в деяких регіо­нах. У Верхньому Подністров'ї її традиції сягають мистецтва схід- нобалканських (фракійських) племен. Тут віднаходяться своєрідні жіночі статуетки, а також фігурки коней, корів, свиней, кіз^[367]. На Дніпровському Лівобережжі глиняні статуетки трапляються на ба­гатьох поселеннях, але найбільше їх знайдено на Більському горо­дищі. Переважно це вотивні (призначені для жертвоприношень) речі, пов'язані з магією родючості, зокрема землеробськими куль­тами. Вони були оберегами у житлах та святилищах, «замісни­ками» жертовних тварин (на деяких фігурках є надрізи на шиях). Нерідко також статуетки розбивали задля ритуалу. Є також зобра­ження диких тварин — лося, рисі, ведмедів, бобрів, а також птахів. Під впливом античного мистецтва з'являються зображення грифо­нів, танцюючих жінок тощо. Значну групу становлять жіночі та чоловічі статуетки з підкресленими статевими ознаками. Останні, вірогідно, були божествами родючості типу еллінського Діоніса. Вони мають аналогії в лужицькій культурі^[368]. До цієї культурної традиції належать також культові посудини в образі птахів, які знайдено на деяких скіфських городищах (Більське, Трахтемирів- ське та ін.) VII—VI ст. до н. е.^[369].

На поселеннях Побужжя та Правобережного Подніпров'я гли­няні статуетки дуже рідкісні. Можливо, це пояснюється різними культурними традиціями, зокрема, перевагою землеробських чи ско­тарських культів або відмінністю культової символіки. Знахідки зооморфних статуеток відомі також на поселеннях осілих племен Верхнього Подніпров'я та Волині (племена милоградської культури).

Культові споруди. Найвиразніші з них — глиняні жертовники, нерідко орнаментовані, і зольники — пагорби, що утворилися вна­слідок тривалого зсипання золи з вогнищ, а також залишків жерт­воприношень (спалень) та ритуальних трапез (кістки тварин, улам­ки посуду, ритуальні речі — глиняні коржі, різні моделі зерен, плодів, посуду, а також фігурки людей та тварин). Під зольниками і поряд з ними трапляються ями, землянки з залишками ритуальних дій. Традиція спорудження зольників у Лісостепу існувала й у пе- редскіфський період, а виникла вона спочатку у західних райо­нах — у Закарпатті, басейнах рік Пруту і Дністра — й поширилася у Північному Причорномор'ї разом з північнофракійським населен­ням епохи бронзи^[370]. Це — вияви культу вогню, сонця, тісно пов'я­зані з родючістю і хтонічними культами. Ці культи тривалий час зберігалися у населення Середньої Європи, зокрема у слов'ян^[371].

Глиняні жертовники здебільшого мали форму круглих тумб (близько 1 м діаметром і менше), що підіймалися над землею. По­ряд з ними багато золи, сажі, інколи обпалене колосся, зерна, жо­луді. Деякі жертовники містилися в ямах. Зверху вони трошки ввігнуті, на них сліди розведення вогню. Були також невеличкі жертовники з опуклою поверхнею. Трапляються жертовники, прикрашені сімома концентричними колами — емблемою сонця, а також складнішим орнаментом: у вигляді меандру, «хвилі». Ці ор­наменти відтворюють образи та уявлення східносередземномор- ських хліборобських народів^[372]. Безпосередній вплив античної культури в сфері культів менш вірогідний, але деякі її елементи могли проникнути разом з вихідцями з античних міст. Так, Геродот розповідає про місто Гелон в країні будинів, засноване вихідцями з еллінських емпоріїв. У ньому були святилища еллінських богів, зі «статуями і жертовниками і з внутрішніми дерев'яними храмами». Жителі Гелона «у кожні три роки... святкують діонісії і вакхічно божеволіють» [Herod., IV, 108]. На Нільському городищі (саме з ним нерідко ототожнюють Гелон) знайдено залишки культового комплексу з дерев’яним храмом-обсерваторією, планування, якого подібне до італійського театру за Вітрувієм^[373]. Поряд з ним знай­дено глиняні жертовники, а також значну кількість ритуальних речей, зокрема глиняних моделей посуду, статуеток у вигляді люд­ських фігур. Деякі з них схожі на образи еллінського та кавказь­кого мистецтв^[374]. Великі громадські святилища відкрито на Трахте- мирівському городищі (з глиняним орнаментованим жертов­ником)^[375], а також на поселенні біля с. Черепин у Прикарпатті. Останнє було схоже на велику стовпову оселю. У підлозі були ями з залишками ритуального посуду, попелу тощо^[376].

Інші культові споруди — курганні святилища поминального культу — мали значну схожість з шатровими спорудами давньо­іранських народів. Такі святилища виявлено біля с. Костянтинівна в басейні Тясмину та біля с. Кальник у Побужжі тощо.

Серед скіфів були, крім військових вождів, ще, мабуть, вожді- жерці. В похованнях VII—VI ст. до н. е. на Північному Кавказі і в Лісостепу нерідко в одній могилі трапляються знахідки і військо­вого, і жрецького обладунку — навершшя, дзеркала, кам'яні блю­да, жертовні ножі. Це наводить на думку про енареїв — женоподіб-

Рис. 35. Золота прикраса головного убору. Курган біля с. Сахнівка.

Рис. 36. Золоті платівки у вигляді ме­над від головного убору.

них жерців, про яких розпо­відав Геродот та інші античні автори. Згадані вище культові речі належали власне до скіф­ських культів, притаманних частині населення. Вони знай­дені лише в курганах.

З поширенням наприкінці V — у IV ст. до н. е. скіфської культури вияви місцевих культів стають менш виразни­ми. Поблизу с. Рижанівка на Черкащині, а також с. Піщане на Харківщині знайдено похо­вання кінця IV ст. до н. е. мо­лодих жінок знатного, мабуть царського, скіфського роду. їх­ні головні убори прикрашені золотими фігурками танцюючих менад — жриць бога Діоніса. Саме такі убори знайдено й у скіфських степових курганах, що свідчить про поширення елліно-скіфських культів на великому просторі Степу й Лісостепу.