Глава 1 САРМАТИ

Ще одне з найраніших джерел, що стосується перебування сар­матів на території сучасної України, — це легенда про сарматську царицю Амагу, переказана автором І ст. н. е. Полієном. Вважаєть­ся, що в основі її лежать цілком реальні історичні події межі III— II ст. до н. e.^u. Амага, чоловік якої цар Медоссак пиячив та кинув державні справи, «сама розставляла в своїй країні гарнізони, від­бивала напади ворогів та допомагала сусідам (курсив наш.— Aem,), яких ображали». Скіфське військо обложило Херсонес. Херсонесити звернулись по допомогу до Амаги. Тоді вона, відібравши 120 най­кращих воїнів, «дала кожному по троє коней у похід» й, подолавши за добу 1200 стадіїв, раптовим ударом завдала поразки скіфам, «убила царя та тих родичів і друзів, що були з ним, країну віддала херсонеситам, а царську владу доручила синові вбитого, наказавши йому володарювати справедливо». Де ж розміщувалася ставка Ама- ги? Виходячи з відстані (стадій Полієна дорівнював 155—160 м)^[388], можна припустити, що це були степи за Перекопом, про що побічно свідчить і термін «сусіди».

Одне з сарматських племен — роксолани — брало участь у по­діях зимової кампанії 110 р. до н. е., коли під мурами Херсонеса понтійського регіментареві Діофанту протистояли, крім скіфів Па- лака, 50 тис. роксоланів на чолі з Тасієм. Щодо даних Страбона про чисельність роксоланів, то вони, безумовно, перебільшені, але ре­альність цих подій підтверджує знайдений в Херсонесі декрет на честь його рятівника Діофанта, де теж згадуються роксолани (в дек­реті — ревксінали). Роксоланів Тасія звичайно локалізують у при- сиваському степу, де в останні роки відкрито значну кількість поховань II—І ст. до н. е., що являють компактну за типологією та хронологією групу. Її можна ототожнювати з роксоланами^[389], що просунулись, мабуть, з Нижнього Дону^[390].

Ранньосарматські пам’ятки на території сучасної України уможливлюють, таким чином, висновок щодо характеру початко­вого просування сарматів у колишню Скіфію. Поховання — впускні та розкидані по степу без будь-якої системи, більшість з них — могили воїнів. Усе це свідчить про те, що початкове просування сарматів у північнопонтійські степи було наїздами військових заго­нів. Брак аж до І ст. н. е. компактних могильників з основними похованнями вказує на те, що прийшлі сюди сармати перебували на першій стадії кочування, властивій етапу освоєння номадами нової території, коли все населення безперервно пересувається слідом за че­редами, не маючи стаціонарних поселень або зимівників.

УІ ст. до н. е. кочівки північнопричорноморських сарматів охо­пили територію від басейнів річок Орелі та Самари на півночі до Сиваша на півдні. В цей час у Циркумпонтійському регіоні поча­лися грандіозні політичні події — Мітридатові війни. Цар Понту Мітридат VI Євпатор плекав мрію створити царство, яке б протисто­яло могутньому Римові. 89 р. до н. е. почалася перша Мітридатова війна проти Риму.

Рис. 37. Північне Причорномор’я у II—І ст. до н. е.

1 — зарубинецька культура; 2 — пізньоскіфська культура; 3 — поховання сарматської культури; 4 — античні міста; 5 — походи сарматів.

тільки про пізньоскіфські племена, а передусім про сарматські (ан­тичні автори римського часу часто-густо ототожнювали тих та ін­ших). Адже, як висловився Сулла 85 р. до н. е. в промові проти Мітридата, «...ти уклав союз зі скіфами й савроматами».

Щоправда, Сулла міг мати на увазі не лише причорноморських сарматів, а й аорсів Подоння або сіраків Прикубання. Проте участь причорноморських сарматів у третій Мітридатовій війні (74—63 рр. до н. е.) документально засвідчено Аппіаном: «приєднались (до Мітри­дата. — Авт.) з савроматів т. зв. царські язиги...» й далі: «...бились же разом з ним царі... скіфів, що живуть навколо Понту, біля Меотій- ського озера...» [Арр. Mithr., 67, 2]. Оскільки в цей час «навколо Понту та біля Меотійського озера» скіфи вже не жили, то, найвіро­гідніше, Аппіан має на увазі північнопричорноморських сарматів.

63 р. до н. е. поразкою понтійських військ та самогубством Міт­ридата VI закінчилися Мітридатові війни. їхній кінець навряд чи відбився на долі сарматів Північного Причорномор'я. В усякому разі, археологічних слідів будь-якого занепаду сарматської культу­ри на території сучасної України немає.

Перепоною, що стримувала просування сарматів на захід, за Дніпро, було сильне гетське об’єднання Буребісти. Близько сере­дини І ст. до н. е. він пройшов вогнем і мечем усе північно-західне узбережжя Понту, можливо, здобув і зруйнував Ольвію. Ймовірно, саме до цього часу відносяться дані карти Марка Віпсанія Агріппи, де по Дніпру (або трохи західніше від нього?) проходить кордон між Дакією та Сарматією.

У цей час на правобережжі Середнього Подніпров'я досягає роз­квіту зарубинецька культура. По обидва береги нижньої течії Дніп­ра розташовувались городища та поселення ще однієї групи осілого населення — пізніх скіфів. Останні вели торгівлю з носіями заруби- нецької культури і виступали посередниками у її зв'язках з антич­ними центрам^{[391] [392]. Безсумнівно, такі вигідні об'єкти для зовнішньої експлуатації не могли лишитись непоміченими сарматами. У дру­гій половині І ст. до н. е. вони починають робити наїзди на заруби- нецькі городища.}

Археологічні сліди зіткнень сарматів з носіями зарубинецької культури нечисленні, але досить виразні. Наприкінці І ст. до н. е. здійснюється реконструкція оборонних споруд зарубинецьких горо­дищ на Пилипенковій Горі, Юрковиці, Бабиній Горі. З напільного боку валів городищ Бабиної Гори та Ходосовки знайдено вістря сар­матських стріл. У кількох сарматських похованнях II—І ст. до н. е. на півдні України знайдено посуд та фібули зарубинецької культу­ри. Пов'язуються ці явища з наїздами сарматів^[393].

Концентрація сарматських поховань II—І ст. до н. е. в степах Дніпровського Лівобережжя нібито окреслює район їхніх кочівок та, вірогідно, базову територію для наїздів на захід. Ці міркування дають змогу вбачати першу «хвилю» сарматського просування до Причорномор’я в опануванні ними територій «між Танаїсом та Бо- рисфеном».

Отже, в І ст. до н. е. сармати, які міцно опанували степи межи­річчя Дону й Дніпра, почали епізодично з'являтися на Правобереж­жі, турбувати мешканців зарубинецьких городищ, іноді досягали в своїх наїздах кордонів Імперії. Найранішим свідченням військових акцій" сарматів у цьому районі є повідомлення Діона Кассія про перемогу Гая Луція над сарматами 16 р. до н. е. Брак у Подунав'ї

Рис. 38. Золота гривна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані.

масових сарматських пам'яток цього часу вказує на те, що сармати лише здійснили напад і ще не жили тут; імовірно, наїзд було здій­снено з подніпровських територій. «Царі» сарматів, які мешкали «по сей бік річки Танаїсу та за нею» і просили дружби імператора Августа, відомі римлянам «з чуток», тобто ще не були їхніми безпо­середніми сусідами.

Після загибелі Бу- ребісти 44 р. до н. е. гетське об'єднання ослабло й розпалося. Шлях на захід сарма­там тепер заступали лише пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, що контро­лювали переправи.

Зараз поки що важко сказати, яки­ми були взаємини сарматів та пізніх скі­фів у цей час. У вій­ськовій справі остан­ні були, безсумнівно, слабкіші. Проте слі­дів здобування й руй­нування нижньодніп­ровських городищ (а зробити це могли ли­ше сармати) мало. До того ж з кінця І ст. до н. е. в пізньоскіфській культурі все сильніше відчувається сарматський вплив. Імовірно, сармати безпосередньо жили серед пізніх скіфів на їхніх городи­щах^[394]. Виявом цього є не тільки поширення речей сарматських типів (зброя, вузда, курильниці), але й дані антропології. Проте в ліпному посуді з сарматських поховань Північного Причорномор'я відчутні скіфські впливи. Все це наводить на думку, що взаємини сарматів та пізніх скіфів не були такими ворожими, як вважаєть­ся^[395]. Брак слідів здобування городищ та інших насил ьницьких дій, з одного боку, та факт масового переходу сарматів через Дніпро на рубежі н. е. — з іншого, свідчать або про союзницькі відносини їх з пізніми скіфами, або про політичне підкорення Ьстанніх (у цьому разі загадкові «тавро-скіфи» ольвійських написів могли бути об'єд­наним сармато-скіфським військом).

Уже в перше десятиріччя І ст. н. е. сармати просунулися аж до дунайських кордонів Імперії. Овідій, що прибув до Томі, згадує про них, як про постійних мешканців Подунав'я. Це підкреслює й Страбон, відомості якого належать практично до того ж часу: «...але ж й нині ці народи (сармати. — Aem.)... живуть змішано з фракійцями, головним чином по той бік (курсив наш.— Aem.), але частково й по сей бік» [Strabo., VII, 3, 2].

Другою «хвилею» сарматського просування на захід слід вва­жати освоєння сарматами задніпровських степів у першій половині

I ст. н. е. Протягом цього часу сармати освоїли території Прутсько- Дністровського межиріччя й стали постійними мешканцями степів на північ від дунайського лімесу. Джерела римського часу згадують сарматів як постійних сусідів на північ від дунайського кордону. Крім цитованих даних Овідія та Страбона, можна назвати й по­відомлення Флора про похід Гнея Корнелія Лентула проти даків

II р. н. е. Одним з результатів його було те, що Лентул відтіснив від Дунаю сарматів [Dio Cas., 29]. Светоній, критикуючи політику Тібе- рія, «що усунувся від піклування про державу», зауважує, що внаслідок цього Мезія «спустошувалася даками та сарматами» 33—35 рр. н. е. [Sueton., III, 41].

Після подій середини І ст. н. е. (римсько-боспорський конфлікт, в якому брали участь сарматські племена аорсів та сіраків), за Дніп­ром значно збільшується кількість сарматських поховань^[396]. Багато з них мають яскраво виражені східні (донські, поволзькі) ознаки. Це вказує передусім на переселення сюди численної та сильної орди із сходу. В складі її (а може й на чолі) перебував сарматський «цар» Фарзой. Монети з його тамгою карбувала Ольвія у 60—70-х роках н. е.^[397]. Варто уваги те, що тамги схеми Фарзоя знайдено, крім мо­нет, на речах із сарматських поховань у басейні Середнього й Ниж­нього Дону, тобто на аорських землях^[398].

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років н. е. Ольвія карбувала монети іншого сарматського царя Інісмея. На них також уміщено тамгу, яка відрізняється від тамги Фарзоя лише кільцем у цен­тральній частині. Безсумнівно, ці правителі були родичами (батько та син?). Знахідка біля с. Пороги на Дністрі багатого сарматського поховання, на речі з якого було нанесено тамги Інісмея, підтвер­джує сарматську належність цих «царів»^[399]. А яскравий східний ха-

Рис. 39. Фібула у вигляді дельфіна з сармат­ського по­ховання в Ногайчин- ському кургані (гірський кришталь, золото).

рактер інвентаря порозького поховання вказує на вихідну терито- рію просування сарматської орди в Північно-Західне Причорно­мор'я у середині — другій половині І ст. н. е. Ймовірно, тоді ж місцем сарматських кочівок стало й лісостепове правобережжя Се­реднього Подніпров'я. Це підтверджує наявність тут досить значної групи курганних поховань^[400], що в масі відносяться до часу не ра­ніше середини І ст. н. е. Крім все того ж виразного східного «за­барвлення» пам'яток (бронзові казани з Ярошівки та Запруддя, зо­лото з Цвітни та Петрика), тут відома тамга схеми Інісмея, тотожна тамзі порозького поховання. Не виключено, що аорси, яких вже тіснили зі сходу алани, одержали від римлян дозвіл зайняти степи на північ від лімесу як платню за допомогу в боротьбі з Мітридатом. Це була третя «хвиля» сарматських міграцій у північнопонтійські степи.

Виникає питання про причини, з яких Ольвія мала карбувати монети варварських ватажків. Щодо цього існують три версії: еко­номічна необхідність; підкорення Ольвії Фарзоєм та Інісмеєм; союз між ними при номінальному пріоритеті сарматів. Останнє припу­щення базується на тому, що на всіх монетах, крім царського імені, вміщено монограми архонтів, тобто, місто зберегло традиційні орга­ни самоврядування. Свого часу Август заборонив карбування золо­тої монети всім правителям, що перебували в сфері інтересів рим­ської політики. Отже, золота емісія Фарзоя та Ольвії була своєрід­ною демонстрацією незалежності міста від Риму^[401].

Утворення сильного сарматського об'єднання біля дунайських кордонів Імперії одразу ж далося взнаки — після більш ніж 30- річної перерви знов відновилися наїзди. Цьому сприяла й внутріш­ньополітична ситуація в Римі. Після самогубства Нерона 68 р. н. е. боротьба за владу Отона, Гальби та Вітелія перетворилася на грома­дянську війну. Дестабілізація центру одразу ж позначилася на кор­донах. За свідченням Тацита, взимку 68 р. роксолани вдерлися до Мезії та «вирубали дві когорти». Наступної зими, скориставшись з того, що війська, що дислокувалися в Мезії, було відкликано до Італії, вони повторили наїзд «у кількості 9 тис. вершників». Стано­вище врятував III Гальський легіон, що випадково опинився в Мезії на шляху до Риму. Його солдати відтіснили сарматів до Дунаю, «в болота». Легат Апоній Сатурнин був удостоєний Otohom нагороди за перемогу над сарматами. Проте того ж року сармати знову напа­дають, і в боротьбі з ними гине навіть легат Мезії Фонтей Агріппа. Новий, призначений вже Веспасіаном, легат Рубрій Галл спромігся, нарешті, відкинути сарматів за Дунай та зміцнив кордон.

Військові дії 68—70 рр. н. е. на кордоні Мезії пов'язані з бурхли­вими політичними подіями в Імперії. Сармати чудово розуміли від­носну слабкість позицій Риму в регіоні й не забарилися скориста­тися з цього. Та вже після стабілізації Імперії за Веспасіана й закін­чення військових дій на парфянському театрі дунайський кордон зміцнюється. Це зрозуміли сармати, активність яких помітно зни­зилася. В усякому разі, до 89 р. н. е. даних про конфлікти з сарма­тами на Нижньому Дунаї немає.

Затишшя на Дунаї тривало недовго. 89 р. війська Доміціана здо­були перемогу, а остаточно мир на дунайському кордоні було вста­новлено за Траяна. Дакійські війни IOl—102 та 105—106 рр. н. е. зламали опір держави Децебала, й Дакія стала римською провінцією.

Стабільне мешкання сарматів, що з'явились у Подунав'ї ще на порубіжжі ер, тривало до середини II ст. У цей час на територію північнопричорноморських степів приходять нові сарматські угру­повання, що походили, ймовірно, з Нижнього Поволжя^[402]. На ко­ристь цього свідчить поява іншого поховального звичаю, нових типів зброї, фібул, дзеркал, посуду тощо. Ймовірно, з цими при- шельцями треба пов'язувати припинення життя на пізньоскіф- ських городищах понизь Дніпра. Порівняно швидко минувши сте­пи Подніпров'я та Побужжя, де кількість пам'яток цього часу незначна, прийдешні племена зупинилися в межиріччі Дністра та Пруту, в пониззях Дунаю. Тут з'являються нові для сарматської культури ознаки поховального звичаю, запозичені від північно-за­хідних сусідів — пізньокельтських та германських племен. Таким чином, четверта «хвиля» сарматських міграцій датується середи­ною — другою половиною II ст. н. е.

Письмові джерела слабо висвітлюють цей період сарматської історії. Відомо, що 118 й 157 рр. з сарматами на Дунаї воювали Адріан [Spart., 6] та Антоній Пій [Spart., 22]. Друга Маркоманська війна не випадково була названа сучасниками «сарматською» — ця назва, певно, відбиває участь у ній сарматських племен.

Рис. 40. Сарматський кинджал із поховання біля с. Пороги.

Наприкінці II — у першій половині III ст. н. е. в північно-західній частині Північнопонтійського ре­гіону відбувалися складні й бурхливі процеси, по­в’язані з походами готів та становленням черняхів- ської культури^[403]. Яку участь брали у них сармати та яка доля спіткала їх — важко сказати впевнено. У середині III — першій половині IV ст. н. е. в Північ­ному Причорномор'ї відбувається п'ята та остання хвиля сарматських міграцій — прихід, найімовір­ніше, з Нижнього Дону^[404]8 носіїв катакомбного обря­ду поховань та своєрідної матеріальної культури «фацетованих» пряжок й характерного поліхромно­го стилю «гробниці Рескупорида». Цікаво, проте, що сарматські племена в другій половині III — пер­шій половині IV ст. н. е. розташувалися двома ком­пактними групами — в Нижньому Подунав'ї та Нижньому По донні, які були розділені населенням черняхівської культури. Якщо воно складало «дер­жаву Ерманаріха»^[405], то, мабуть, остання зруйнувала територіальну єдність сарматських племен степо­вого Причорномор'я, примусивши частину їх відко­чувати на схід.

Кінець історії сарматів у північнопричорно- морських степах пов'язаний з гунською навалою 375 р. н. е.

Соціально-економічний розвиток

На час по’яви в північнопричорно- морському степу сармати являли собою ранньокла- сове суспільство. Цей лад характеризується наявніс­тю майнового розшарування та вирізненням панів­ної верхівки при збереженні архаїчних родоплемін­них суспільних інститутів та колективної (племін­ної) власності на землю. При цьому політична влада опиняється, як правило, в руках найзавзятіших та авторитетних військових ватажків. Висока питома вага зовнішньоексплуататорської ді­яльності поряд з обмеженими мож­ливостями екстенсивного скотарства сприяла тому, що класоутворюючі процеси в кочовому суспільстві йшли вельми повільно^[406].

Про існування в сарматському суспільстві панівної (а значить, і підлеглої) верстви свідчать історич­ні джерела, в яких часто-густо фігу­рують «цар», «ватажок», «шляхет­ні», «скіпетроносці» та інші пред­ставники панівної верхівки. Най­кращою ж ілюстрацією цьому є археологічні пам'ятки, в яких представлені, з одного боку, багаті «царські» поховання типу Порогів, Ногайчинського кургану, Соколової Могили, а з іншого — численні бід­ні поховання, де інвентар обмежу­ється одним-двома горщиками, скромними прикрасами або кілько­ма стрілами.

Письмові джерела нічого не ка­жуть про конкретні соціальні вер­стви сарматського суспільства або про його устрій. Ми маємо у своєму розпорядженні лише одне-два свід­чення. Так, Тацит, описуючи роксо- ланів, що напали на Мезію 69 р., зазначає, що об ладунок у них носи- царів, взятих заложниками, а також легенда про Амагу. Нарешті, родинні стосунки сарматських царів Фарзоя та Інісмея теж свідчать на користь наявності в сарматському середовищі інституту успадку­вання влади.

Рис. 41. Дзеркало з Соколової Могили.

ли «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Annal., 1, 79]. Ці «шляхетні», мабуть, були племінною аристократією, представниками панівних родів на зразок казахського Старшого Жуза. Можливо, й «скіпетро­носці» Сайтафарна з декрету на честь Протогена були не тільки військовими проводирями. Відомо, що в кочовиків військова струк­тура грунтувалася на суспільній — родоплемінній — й ватажки су­спільних груп були водночас військовими керівниками. У сарматів, подібно до скіфів, також, ймовірно, існувала тріадна організація суспільства³¹. Письмові джерела проливають деяке світло на ха­рактер верховної влади у сарматів Причорномор'я. У них існував інститут успадкування влади. Побічним свідченням цього може бу­

ти епітафія Плавтія Сільвана, в якій ідеться про синів сарматських

Безумовно, сарматське суспільство було організоване якоюсь формою державності. Про це свідчать терміни «цар», «володар» тощо, які трапляються в джерелах стосовно сарматів. Найімовір­ніше, це було типове для кочовиків ранньокласового рівня тимча­сове військово-політичне об'єднання із такими атрибутами держав­ності як спільна територія, верховна влада, певна соціальна страти­фікація суспільства, можливо, зародки професійного війська — царська дружина.

Як вже зазначалося, особливості кочового скотарства сприяли одержанню надмірного продукту кочовиками шляхом зовнішньо- експлуататорської діяльності. Серед численних її засобів чи не головне місце посідали данницькі відносини^[407], що їх встановлюва­ли кочовики з підкореними народами. Не були винятком і сармати, як це виходить з нечисленних письмових джерел. За Тацитом [Тас. Ann., 43], сарматам на території сучасної Угорщини сплачували данину котини та оси. Про виплату римлянами данини роксоланам в Мезії подає відомості Елій Спартіан [Spart., 36]. Своєрідну форму данини відзначив Страбон для іраномовних даїв, родичів сарматів [Strabo., XI, 8, 3]. Плем'я апарнів, що нападало на Гірканію, Несею та Парфію, як данину одержало від правителів цих країн «дозвіл у певний час здійснювати наїзди на країну та забирати здобич». Щодо території України, то єдиними відомостями про данницькі відносини між сарматами та їхніми сусідами треба вважати дані декрету на честь Протогена, що містять інформацію про дві форми данини. Одна — регулярна, за якою неодноразово з'являвся до Оль­вії Сайтафарн на чолі саїв. Наголосимо, що вона виплачувалася не лише цареві, а й його оточенню, «скіпетроносцям». Друга — «да­рунки з приводу проїзду». Це один з видів нерегулярних поборів, що широко практикувалися шляхетними кочовиками. Як приклад, можна назвати згадку в численних китайських джерелах про да­рунки представникам кочової тюркської шляхти та «частування» у прикордонних пунктах, що тривали по кілька тижнів^[408]. Дарунки запобігали (хай на деякий час) наїздам кочовиків, забезпечували прихильність їхніх ватажків. Часто-густо останні самі відверто на­тякали на дарунки як на шлях розв'язання того чи того питання. Не виключено, що данину сплачували сарматам зарубинецькі та пізньоскіфські племена Подніпров'я, які певний час жили в щіль­ному оточенні сарматів.

Головним заняттям сарматських племен, що мешкали на тери­торії України, було екстенсивне кочове скотарство. За Страбоном, «вони йдуть за своїми чередами, вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами взимку в болотах біля Меотиди, а влітку — на рівнинах» [VII, 3, 17]. Сармати розводили в ос­новному коней та овець. Такому складу стада відповідає досить рухо­мий тип кочування, ко­ли все населення посту­пово пересувається із худобою, спиняючись лише на зимівлю (як, наприклад, калмики но­вого часу). Досі не з'ясо­вано, чи осідала на землі якась частина сарматів. Проте брак поселень й

Рис. 42. Поясна прикраса сарматського часу. Село Пороги.

начиння поховань у грунтових могильниках, зокрема знахідки зброї та кінського спорядження, свідчать про кочовий спосіб

життя.

У сарматському середовищі певне місце займали традиційні для скотарського суспільства ремесла: зброярство, лимарство. Знахідки прясел у жіночих могилах свідчать про наявність ткацького вироб­ництва, принаймні, на хатньому рівні. Безсумнівно, сарматські жінки виробляли традиційну для кочовиків повсть, обробляли шкури та інші продукти тваринництва, але археологічних решток цих виробництв не збереглося. Серед хатніх ремесел треба назвати виготовлення ліпного посуду та культових речей (курильниць, жер­товників), дерев'яного та шкіряного посуду. Взагалі ж, ремесло в сарматському суспільстві мало допоміжний характер і його рівень диктувався традиційними потребами кочового побуту.

Сарматські племена Північного Причорномор'я підтримували жваві торговельні відносини з навколишнім світом. Найактивніши­ми та найближчими контрагентами для них були античні міста. В сарматських могилах знайдено численні зразки античної продукції: ювелірні прикраси, червоно лакова, сіроглиняна та червоногл йняна кераміка, амфори, металевий посуд. Провідні центри, з яких до сарматів надходили імпортні товари — це Bocnop та Ольвія. Звідти ж до сарматів надходили фібули, люстерка, піксиди, намиста та інші дрібні речі особистого вжитку. Традиційними статтями сар­матського експорту до античного світу була худоба та продукти тва­ринництва, а також раби з численного військового полону, позаяк рабство у сарматів, як і в усьому кочовому світі, не набуло поши­рення й не стало засобом виробництва^[409]. Проте античний світ був не єдиним напрямком торговельних зв'язків сарматів. Завдяки мо­більності сарматського суспільства та постійних зв'язків причорно­морських сарматів із східними родичами у сарматському середови­щі України з'являлися товари з далекої Азії. Це ювелірні вироби у «бірюзово-золотому» стилі (Північний Іран, Бактрія), китайські люстра та шовк, коштовні камінці з Індії та Цейлону. Сприяло цьому й те, що Північне Причорномор'я знаходилося на західному краю Великого шовкового шляху й місцеві сармати чудово розу­мілися на перевагах такої ситуації. Нарешті, треба відзначити й торговельні стосунки із власне сарматським світом Подоння та Поволжя, звідки до причорноморських сарматів доставлялася ха­рактерна північно-кавказька кераміка.

Етнічний склад населення

Перші відомості про племінний склад сарматів (якщо не брати до уваги гіпотетичну сарматську належність саїв декрету на честь Протогена) подає Страбон. Як вважають дослід­ники, його географічна та етнічна номенклатура походить з праць Посідонія Родоського та Артемідора Ефеського й відбиває етнопо- літичні реалії Північного Причорномор'я рубежу II—І ст. до н. е.^[410]. За Страбоном, сарматське суспільство складалося з язигів, роксо- ланів, сіраків, аорсів та верхніх аорсів [Strabo., VII. 17]. Згодом інші автори (Помпоній Мела, Пліній Старший, Тацит, Йосип Флавій, Птолемей, Аппіан, Арріан, Амміан Марцеллін та ін.) нази­вають ті ж племена, додаючи до них після середини І ст. н. е. ала- нів. Перелічені племена або їхні об'єднання мешкали в різних ре­гіонах сарматського світу, іноді змінюючи місця свого проживання. Сіраки локалізуються в Прикубанні та на Північному Кавказі, аор- си за часів Страбона межували з сіраками на півночі, живучи в степах межиріччя Дону та Волги, назва верхніх аорсів дала під­ставу дослідникам ототожнювати з ними сарматське населення Прикаспію та понизь Волги. Алани спочатку з'явились на сході сарматського світу (Валерій Флакк, Лукан), потім Йосип Флавій розміщує їх «навколо Танаїсу та Меотійського озера» [Flav. De bello., VII, 7, 4], а ще пізніше, за словами Амміана Марцелліна, вони поширили своє ім'я на решту сарматів, які за схожі звичаї та вигляд звуться аланами.

Із територією сучасної України пов'язуються майже всі із зга­даних античними джерелами племена, що, безумовно, відбиває по­ступовий рух кочовиків на захід. Найдавнішими мешканцями при­чорноморських степів були роксолани та язиги. Страбон, вміщуючи

Сарматські поліхромні скроневі підвіски, с. Пороги. Кінець І ст. н. е.

Золотий гребінь з кургану Солоха. V ст. до н. е.

перших «між Борисфеном та Танаїсом», зазначає, що Ill—110 рр. до н. е. вони воювали в союзі з скіфським царем Палаком проти Херсонеса. Це перша за часом згадка про роксоланів у античних джерелах. Відтоді зазначене угруповання племен неодмінно згаду­ється стародавніми авторами серед сарматів, що мешкали на захід від Дону. Починаючи з першої половини І ст. н. е., роксолани вже локалізуються не тільки «між Борисфеном та Танаїсом», а й захід­ніше. Змальовуючи події 69—70 рр. на Дунаї, Тацит підкреслює, що наїзди на Мезію зчинили «роксолани, народ сарматського пле­мені» [Тас. Ann., 1, 79]. Враховуючи, що роксолани нападали тричі за дві зими, навряд чи вони мешкали десь далеко від дунайського кордону. Сучасник цих подій Пліній Старший теж локалізує роксо­ланів поблизу Істру [Plin., IV, 80]. У 60-х роках І ст. н. е. легат Мезії Тіберій Плавтій Сільван «повернув царям бастарнів та рок­соланів їхніх синів...»^[411]. З початку II ст. н. е. роксолани стають одними з активних учасників бурхливих політичних подій на Дунаї та в Дакії, яка боронила свою незалежність. Вони були союзниками дакійського царя Децебала в його боротьбі з Римом 102—105 рр. н. е.^[412] 117 р. після загрози з боку роксоланів застосувати зброю, імператор Адріан уклав з їхнім царем Распараганом мир та збіль­шив данину. В Маркоманських війнах (167—175 та 178—180 рр. н. е.) роксолани були активними учасниками східної антиримської коаліції. Умова про дозвіл мешканцям Угорської рівнини язигам спілкуватися з роксоланами через Дакію (180 р. н. е.) свідчить про те, що останні жили в безпосередній близькості від неї, тобто в Попрутті — Подунав'ї. Пізніше якась частина роксоланів переко­чувала до своїх родичів язигів на кордоні Панонії, напад на яку відбувся 260 р. н. е.

Однією з перших спроб ідентифікації пам'яток роксоланів була гіпотеза К. Ф. Смирнова про належність їм так званих діагональних по­ховань^[413]. Але переконавшись, що дані про ці поховання не збігають­ся з даними античної традиції ані хронологічно, ані територіально, дослідник цілком слушно відмовився від своєї пропозиції^[414].

За даними сучасних досліджень^[415], з роксоланами слід пов'язу­вати сарматські поховання II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. в простих ямах із кістяками, орієнтованими в північному напівколі. Ареал їх — степи від понизь Дону до Дунаю та Пруту.

Одночасно з роксоланами, за античною традицією, в Північному Причорномор'ї мешкали язиги. Вперше вони згадуються Страбо­ном. Він пише, що за областю тірагетів (тобто за Дністром) йде «область язигських сарматів, так званих царських, та ургів» [Stra­bo., VII, 17]. «Царських язигів» також називає Аппіан, перелічую­чи союзників Мітридата у війні 74—63 рр. до н. е. [Арр. Mithr., 67, 2]. Найімовірніше, це не племінна, а соціальна група типу «скіфів царських» Геродота, тобто головуюча каста воїнів в іраномовному суспільстві. Інакше кажучи, язиги, за Страбоном, складалися з царських та ургів. Хто ж ці останні, якщо припустити, що перші — не плем'я, а соціальна група? Не виключено, що іранське «urga» може бути зіставлене із сакським «aurga», «orga» — культ4і. Якщо Страбон не зрозумів сарматського “urga”, перетворивши його на «urgoi», то урги також були не племенним, а соціальним утворен­ням — служителі культу, жерці, тим більше, що з інших (і числен­них) джерел вони невідомі.

Повертаючись до язигів, зазначимо, що сучасник Страбона Ові- дій, який був засланий в Томі й прожив там до 18 р. н. е., вже відзначає язигів як постійних сусідів та ворогів римлян на Дунаї: «від численних орд язигів... нас ледве захищає Істр». А вже 50 р. н. е. вони відомі як мешканці степів між Тисою та Дунаєм на кор­доні з провінцією Панонія, де залишалися до гунської навали IV ст. н. е. В Алфьольді (тобто там, де язиги впевнено локалізуються ан­тичними джерелами) південна орієнтація переважає до кінця сар­матського періоду, тимчасом як у Північному Причорномор'ї вона як стале явище зникає на початку II ст. н. е. Таким чином, є підста­ви вважати південноорієнтовані пам'ятки Північного Причорно­мор'я II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. язигськими (при тому, що за рештою ознак вони не відрізняються від північноорієнтованих роксо ланських).

Починаючи з середини І ст. н. е., античні джерела згадують на території сучасної України ще одне сарматське угруповання — аор- сів. Помпоній Мела, праця якого була завершена до 44 р. н. е., пише, що в тому місці, де «заворот її (Меотиди.— Авт.) розрізає річка Букес, живуть... савромати, яких звуть амаксобіями [Mela., II, 2]. Таємнича р. Букес ототожнюється із Сивашем, а, на перший погляд, етнічно нейтральний термін «амаксобії» («ті, що живуть у возах») уточнює трохи пізніше Пліній Старший. Описуючи племена «на північ від Істру», він поряд з гетами згадує «амаксобіїв або аорсів». У науці існує цілком слушна думка про тотожність цих двох назв та їхню належність одному народу — аорсам⁴2. Таким чи­ном, аорси, які 49 р. н. е. ще воювали в союзі з римлянами на Боспорі (див. вище), за часів Плінія (помер 79 р. н..е.) вже відомі в ^{[416] [417] Подунав'ї — Подністров'ї. Певно, якась частина їх після перемоги 49 р. відкочувала на захід[418]. Одним з наслідків цієї перекочівки, ймовірно, був відхід язигів з Подністров'я—Подунав'я на захід, в Алфьольд. В усякому разі, після середини І ст. н. е. вони не зга­дуються більше античними джерелами в районі на схід від Карпат, а всі відомості про них пов'язані винятково з Панонією.}

Ще одна хвиля переселенців пов'язана з аланами, яких лока­лізують у Причорномор'ї в І ст. н. е. Сенека та Пліній. Проте їхнє перебування в степах сучасної України відчутно позначається піз­ніше, починаючи з середини II ст. н. е., появою нових типів похо­вань (камерні могили) та типовими пізньосарматськими речами.

З усіх сарматських племен, здається, тільки сіраки не залишали постійних місць свого мешкання — степів Прикубання та підгір'їв Кавказу. Але у Плінія Старшого є вказівка на те, що в районі Axi- лова Дрома (тобто Тендрівської коси) живуть сіраки [Plin., IV, 83]. Якщо це не помилка Плінія, то слід визнати, що за його часів сіра­ки теж просунулись на захід (до речі, відомості про них як мешкан­ців Прикубання зникають з середини І ст. н. e.). В Північному При­чорномор'ї є декілька поховань, орієнтованих у широтному напрямку, а деякі речі з них подібні до прикубанських.

Таким чином, у різні часи в Північному Причорномор'ї з відо­мих нам сарматських племен жили роксолани та язиги (найдав­ніша постійна група населення); згодом останніх змінили аорси та алани, тоді як роксолани, розселившись західніше, продовжували залишатись однією з провідних етнополітичних одиниць. Це були військово-політичні союзи племен, на чолі яких стояло те або інше плем'я, яке давало союзові назву (роксолани, язиги тощо). Щодо аланів, то про їхнє існування в такому союзі прямо свідчить Амміан Марцеллін: «...Алани поступово постійними перемогами виснажи­ли сусідні народи та поширили на них свою назву» [Amm. Marc., XXXI]. Не виключено також, що етноніми, які трапляються по­одиноко або зрідка (фісамати, савдарати, урги, набіани, панксани та ін.) якраз фіксують назви племен, що входили до цих об'єднань.

Провідне етнічне угруповання причорноморських степів — сар- мати — протягом усієї своєї історії контактувало з іншим населен­ням регіону, передусім з мешканцями античних міст — еллінами; спорідненими сарматам за мовою пізньоскіфськими племенами Нижнього Дніпра та Криму, в різні часи — носіями зарубинецької культури та населенням Північно-Західного Причорномор'я, що створило черняхівську культуру. Безумовно, політичні, етнічні та культурні контакти сарматів з цими народами різною мірою впли­вали як на перших, так і на других. Поширення речей сарматського типу — зброї, кінського спорядження, деяких форм одягу, прикрас, предметів вбрання — в матеріальній культурі античних центрів перших століть н. е. дістало назву сарматизацїї античного світу.

Рис. 43. Срібна посудина з сарматського похо­вання біля с. Пороги.

Значно більшою мі­рою етнічний вплив сарматів виявився в пізньоскіфському сере­довищі. Серед населен­ня городища Золота Балка якусь кількість складали сармати, зо­крема ЖІНКИ44. Це явище простежено й у Неаполі Скіфському45. Матеріальна культура пізньоскіфських па­м'яток значно біль­шою мірою, ніж ан­тична, несе на собі сарматський вплив. Це не дивно, адже сар­мати і пізні скіфи бу­ли близькими за похо­дженням та, ймовір­но, за мовою.

Протягом півтораста років (з І ст. до н. е. до, ймовірно, середини І ст. н. е.) сармати контактували із носіями зарубинецької куль­тури. Щоправда, характер цих контактів — військові наїзди та дан­ницькі відносини — спричинився, врешті-решт, до занепаду остан­ньої. Отже, навряд чи сармати відіграли помітну роль в етнічному розвитку зарубинецької культури.

На противагу цьому, формування населення черняхівської культури відбувалося за активної участі сарматів. Сарматський ет­нос був одним з компонентів південно-західного варіанту цієї полі- етнічної культури^{[419] [420] [421]. Не виключено, що й сучасні іранізми в сло­в'янських мовах — це наслідок контактів сарматів із праслов'ян­ською частиною черняхівської культури.}

Культура

Культура сарматських племен Північного При­чорномор’я є складовою частиною надзвичайно важливого феноме­на — євразійської кочової культури, яка сформувалась на величез­них просторах Степу за доби раннього заліза. Культура сарматів увібрала в себе всі галузі їхнього життя: військова справа, побут та звичаї, мистецтво, міфологія та ідеологія, релігійні уявлення.

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було передусім воєнізоване. Сармати за часів їхнього приходу до причорномор­ських степів являли собою так званий «народ-військо», де все чоло­віче населення було водночас воїнами. Сарматські воїни озброю­валися мечами та кинджалами, луками, списами. Захисний обла- дунок не набув помітного розвитку. Думка про наявність у всіх сарматських племен важкоозброєної кінноти катафрактаріїв^[422] не підтверджується археологічними матеріалами ані щодо України, ані щодо інших (крім Прикубання) сарматських територій. Звичай­но, важкоозброєні контингенти були в сарматському війську, але вони ніколи не були численними. За Тацитом, у сарматів обладунок носили «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Ann., І, 79], тобто заможна частина суспільства.

Тактичні принципи та способи бою зумовлювалися складом вій­ська. Одним з головних видів бойових дій були різні за відстанню й часом наїзди. Вони мали на меті не так фізичне винищення супро­тивника, як загарбання здобичі та демонстрацію військової могут­ності з подальшим встановленням данницьких відносин. Рушаючи у похід, як і дещо пізніші кочовики, сармати їхали о-двокінь, тобто мали декілька заводних коней. «Вони долають величезні відстані, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на швидких та слухняних конях, ще й кожний веде в поводу запасного, одного, а іноді й двох, щоб, пересаджуючись з одного на іншого, зберегти сили коней та, даючи відпочинок, відновити їхню бадьорість» [Amm., XVII, 12.3]. Про один з таких наїздів йдеться у декреті на честь Протогена.

Важливою частиною культури військової справи сарматів було бойове використання коня. Кінське спорядження, що трапляється серед археологічних пам’яток України, демонструє досягнення сар­матів у цій галузі^[423]. Парадна зброя прикрашалася фаларами — срібними золоченими напівсферичними бляхами із зображеннями в «звіриному» стилі або із рослинним орнаментом (Старобільськ, Ba- лаклея, Янчокрак, Булахівка).

Побут сарматів характерний для кочовиків із рухливим типом кочування. Страбон та Овідій згадують «сарматські вози», а пер­ший зазначає, що сармати живуть у наметах [Strabo., VII, 3, 17]. На фресках пантикапейських склепів перших століть н. е. є зображен­ня сарматських жител, що нагадують юрти монголів та інших азіатських кочовиків. У похованнях на території України є пооди­нокі знахідки коліс від сарматських возів із 12—14 спицями (Ново-

Рис. 44. Сарматське жіноче вбрання (реконструкція).

пилипівка). Нечисленні рештки, переважно з багатих могил, дають змогу реконструювати одяг сар- матів. Чоловіки носили короткий каптан, що підперізувався поясом (іноді з коштовними прикрасами, як у Порогах)^[424] та застібався фі­булами, шаровари та короткі м'які чоботи, що інколи (ця мода поширилася у пізньосарматський час) перетягувалися в підйомі ре­мінцями з пряжками. За голов­ний убір правив башлик. Костюм доповнював плащ, що застібався фібулою на лівому рамені. Жінки одягали довгу сукню із рукавами до зап’ястя або трохи вище, іноді за східною модою зверху сукні но­сився розпашний халат, що засті­бався фібулою на грудях. З того ж таки Сходу до гардероба сармат­ської жінки потрапили шаровари, які часто-густо були оздоблені на литках бісером. Слід додати, що одяг заможних представників суспільства прикрашався золоти­ми бляшками, пронизями та гап­туванням (Соколова Могила, Сва­това Лучка, Ногайчинський кур­ган, Пороги).

Різноманітними були прикра­си сарматських жінок та чолові­ків, деякі з них є справжніми ше­деврами стародавнього золотарст­ва. Шляхетні воїни носили золоті

або срібні гривни, золоті браслети (чудові зразки їх знайдено в Порогах), їхні пояси прикраша­лися золотою та срібною гарнітурою. Представниці панівних верств прикрашали голови діадемами, золотими поліхромними сережками (Соколова Могила, Ногайчинський курган, Михайлівна), носили намиста, в яких були забрані в золото коштовні та напівкоштовні камінці (Михайлівна, Соколова Могила, Сватова Лучка) та намис­тини з бурштину, скла, фаянсу, геширу тощо. Відомі розкішні зо­лоті поліхромні (Ногайчинський курган, Соколова Могила) та зви­чайні бронзові браслети із численних поховань посполитих. У моді були персні з печатками та вставками із коштовних камінців та скла. З II ст. до н. е. поширюються різноманітні фібули. До складу особистого вбрання входили люстра — біллонові чи бронзові. В багатому похованні Соколової Могили знайдено опахала, що похо­дять з Близького Сходу або Єгипту.

Усі прикраси сарматів (особливо ж вироби із золота) виконані у певному стилі, який характеризує сарматське прикладне мистецтво на різних етапах його розвитку. В II—І ст. до н. е. відчутний вплив пізньоелліністичного близькосхідного або греко-бактрійського мис­тецтва. Типовим зразком цього стилю є фалари із Старобільська. Зображені на них звірі поєднують у собі реалізм еллінського мис­тецтва із східною стилізацією та варварським спрощенням. З І ст. н. е. серед сарматів України поширюється так званий звіриний «бірюзово-золотий» (за М. Б. Щукіним) стиль, що походить із се­редньоазіатських та західносибірських земель і позначений неаби­яким впливом китайського мистецтва. Як видно з назви, цей стиль являє собою зображення звірів — реальних або фантастичних — найчастіше в боротьбі між собою. Вироби із золота або залізні чи бронзові плаковані золотою пластиною. Характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (найчастіше очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю. Чудові зразки «бірюзово-золотого» стилю знайдено в Порогах (пояс­на гарнітура, гривна), Запорізькому (поясні пряжки) та Ногайчин- ському (гривна) курганах. Поширення цієї моди пов'язується з ала­нами. В пізньосарматський період стає популярним інший стиль — геометричні орнаменти, виконані в техніці перегородчастої емалі або інкрустації (клуазоне). Його витоки лежать у мистецтві пів­нічно-західних сусідів сарматів — готів та в пізньоримському юве­лірному стилі.

Письмові джерела не подають майже ніяких даних для рекон­струкції духовної культури сарматів, їхніх міфологічних або релі­гійних уявлень. У зв'язку з цим вельми цінним джерелом є похо­вання в Порогах, де на певному наборі речей — поясах, гривні, піхвах меча та срібному келисі — вміщено тамги схеми «царя» Інісмеябо. Із досліджень із загальноіранської та скіфської^{[425] [426] міфо­логії відомо, що такі речі мали інвеститурно-сакральне значення. Тож варто припустити, що іраномовні сармати мали схожий із скі­фами світогляд. Дещо ширшу інформацію маємо про релігійні уяв­лення сарматів. Із праць Климента Олександрійського та Амміана Марцелліна відомо, що сармати вклонялись мечеві, який уособлю­вав бога війни: «У аланів голий меч встромляють у землю та вкло­няються йому як Марсові» [Amm. XXXI, 7, 12]. Щодо інших за- гальноіранських культових уявлень, то на археологічних матеріа­лах простежене існування у сарматів, що населяли територію Ук­раїни, культів вогню та коня[427]. З першим із них пов'язані численні сліди вогнищ у насипах курганів та в могилах, а також курильниці, які часто трапляються серед начиння жіночих поховань. Імовірно, саме жінки як охоронниці домашнього вогнища відправляли вогня­ний культ. Роль жінок як служниць культу відбивають численні солярні або хтонічні амулети, що їх знаходять в могилах. Вони ж вказують на існування у сарматів анімістичних вірувань. Поховаль­ний звичай відбиває віру сарматів у потойбічне життя. Більшість поховань орієнтовано у північному напрямку, меншу частину — в південному. Можливо, ця різниця свідчить про уявлення різних сарматських племен щодо місцезнаходження «країни мертвих». Супроводження померлих напутньою їжею та речами теж входило до обов'язкового поховального ритуалу. Чоловікам у могили клали зброю, кінське спорядження, «чоловічі» знаряддя праці — точила, сокири— посуд для вина. Жінок супроводжували в потойбічний світ прикраси, посуд, «жіночі» речі: люстерка, прясла, голки тощо.}

Історія та культура сарматів є однією із складових давньої куль­тури України. Й хоча сармати не були безпосередніми предками українського народу, якась частина їхньої історії залишилася в дав­ній історії України.