Глава 2 НАСЕЛЕННЯ СКІФІЇ ТА СУМІЖНИХ ОБЛАСТЕЙ

Загальні відомості про етногеографію Причорноморської Скіфії

Безцінним джерелом для відтворення етнічної карти України за часів існування скіфів є «Історія» Геродота. Перед розповіддю про головні події скіфо-перської війни автор подає опис театру воєнних дій — Північного Причорномор'я.

Країна скіфів, за Геродотом, являла собою багату на траву і добре зрошувану рівнину, яку перетинали численні річки, найбіль­шими серед яких були Істр (Дунай), Tipac (Дністер), Гіпаніс (Пів­денний Буг), Борисфен (Дніпро) і Танаїс (Дон). Природа була най- щедрішою до Борисфену, що є «найприбутковіша ріка: по її берегах простягаються чудові тучні пасовиська для худоби; у ній мешкає у великій кількості найкраща риба; вода має приємний смак для пит­ва і прозора... Посіви уздовж берегів Борисфену чудові, там, де зем­ля не засіяна, розстилається висока трава. У гирлі Борисфену сама собою осідає величезна кількість солі. У річці мешкають великі безкості риби під назвою «антаксей» і є багато інших дивин» [Herod., IV,53].

Сама Скіфія, за описом Геродота [Herod., IV, 101], нагадувала величезний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істру до Меотиди (Азовського моря). Відповідно до цього, північний її кордон мав би проходити приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа^[164].

На цьому великому просторі, у межах Степу і Лісостепу, жили численні племена і народи.

Найближчі землі до Ольвії — «торговельної гавані борисфені- тів», яка знаходилася майже посередині південного краю скіф­ського квадрату, займали калліпіди чи то еллінські скіфи, за ними були землі алізонів, а ще далі на північ — скіфів-орачів, які «сіють зерно не для власного вжитку, а на продаж». Ще далі мешкають

Золота підвіска у вигляді голівки богині Деметри із скифського кургану з Запорізької області.

IV ст. до н. е.

Комплекс золотих скіфських речей з Братолюбівського кургану.

IV ст. до н. е.

Рис. 14. Кам’яна статуя скіфа VI ст. до н. е. із с. Ольховник Донецької обл.

неври. Так розповідав Геродот про народи на захід від Борисфену [Herod., IV. 17].

За Борисфеном [Herod., IV. 18—21, 102—117] спочатку розта­шована Гілея (тобто Полісся — вірогідно, заплавні ліси у гирлі Дніпра), а на північ від неї жили скіфи-землероби. Вище них по течії — велика пустеля, а за нею мешкають андрофаги — особливе, не скіфське, плем'я.

На схід від землеробів живуть скіфи-кочовики, а за рікою Гер­ром (чи то сучасною Конкою, чи то Молочною) кочує найчислен- ніше скіфське плем'я — скіфи царські, які вважають усіх інших скіфів своїми рабами. На північ від них живуть меланхлени — вже не скіфське плем'я. І за рікою Танаїсом також вже не скіфська земля — тут мешкають савромати, а територію вище них Геродот «віддає» будинам, поряд з якими мешкали також і ге л они.

Спроби розмістити усі ці племена на сучасній географічній карті робили чимало дослідників. Одну з них здійснив видатний знавець скіфської історії і культури М. І. Ростовцев. Згідно з його уявлен­ням, Скіфія була могутньою державою, що розкинулася від Дунаю до Волги у широтному напрямку та від узбережжя Чорного моря на півдні до межі Лісостепу і Лісу на півночі. Уся ця територія, за М. І. Ростовцевим, була зайнята скіфами-іранцями, що прийшли з глибин Азії у VII ст. до н. е. Припускаючи наявність у деяких райо­нах, зокрема на території Середнього Подніпров'я, залишків місце­вого доскіфського населення, він, проте, вважав, що останнє пере­бувало у цілковитій залежності від скіфів і входило до складу скіфської держави^[165].

Пізніше широкого визнання набули карти Скіфії, складені Б. М. Траковим^[166], М. І.

Розглядаючи ці історико-географічні реконструкції, ми одразу побачимо, що майже усю степову смугу України дослідники одно­стайно «віддають» власне скіфським кочовим племенам — скіфам- кочовикам і скіфам царським, а на приольвійських територіях, згідно з Геродотом, розміщують еллінізованих скіфів. Певні труд­нощі виникають лише у пошуках території скіфів-землеробів, бо на Нижньому Подніпров'ї за часів Геродота й дещо раніше археологія не фіксує численного осілого населення. Виникнення цієї роз­біжності між даними письмового джерела та археологічними реаліями фахівець з іранської лінгвістики В. І. Абаєв пояснює не­вірним тлумаченням слова georgoi, яке Геродот вживає щодо цих скіфів — дослідник запропонував виводити його не з давньогрець­кої мови, де воно має значення «землероб», а з іранської, і вважати його огреченою скіфською племенною назвою gauvarga —*«ті, що розводять худобу», тобто перекладати Геродота не як «скіфи-зем- лероби», а як «скіфи-скотарі»^[169].

Проте найбільш дискусійним є питання локалізації лісостепо­вих племен. Це наслідок того, що фахівці стали по-різному сприй­мати сам термін «Скіфія» у його географічному аспекті. Поступово, завдяки накопиченню археологічного матеріалу і виділенню ло­кальних варіантів скіфської культури з'ясовувалось, що висновок про іранську належність населення Скіфії вірний лише стосовно степових районів Північного Причорномор'я, які були заселені власне скіфами. На території ж Лісостепу за скіфської доби меш­кали племена, які сприйняли скіфську культуру, проте походили головним чином від місцевого населення попереднього часу — но­сіїв чорноліської культури на Середньому Подніпров'ї, культури фракійського гальштату — у межиріччі Дністра та Дунаю тощо^[170]. Унаслідок цього виникла дилема — чи вважати, що скіфська дер­жава не була одноетнічною і до неї входили різні за походженням народи й зберегти, таким чином, Геродотове уявлення про північ­ний кордон Скіфії, чи то визнавати тезу про одноетнічність Скіфії, але скоротити її уявні межі до розмірів північнопричорномор- ського Степу.

Саме другий погляд обрали М. І. Артамонов і Б. М. Граков, на їхніх картах геродотові племена були «посунуті» до півдня. Проти такої етногеографічної схеми послідовно виступали О. І. Теренож- кін, В. А. Іллінська, які вважали, що територія і степової, і лісосте­пової України входила до складу єдиної Скіфії із різнорідним насе­ленням. У Лісостеповому Правобережжі вони розміщували скіфів- орачів, які походили від місцевих, вірогідніше, протослов'янських, племен, а на східному березі — іраномовне населення.

Визначення локальних варіантів скіфської культури тривало і в наступні роки, не припиняється воно й зараз. У зв'язку з цим мож­на згадати роботи В. А. Іллінської, В. Г. Петренко, Г. Т. Ковпа- ненко, Г. І. Смирнової, Л. І. Крушельницької. Матеріали цих та інших досліджень були використані у спеціальній монографії, при­свяченій уважному вивченню етногеографії Геродотевої Скіфії^[171].

Автор проаналізував дані, наведені Геродотом, і порівняв їх зі свідченнями інших авторів — зокрема Птолемея і Страбона. Це дало змогу уточнити місцезнаходження деяких річок і районів, наз­ви яких були наведені Геродотом. Географічні координати, отрима­ні у такий спосіб, були зіставлені із локальними варіантами скіф­ської культури, що спричинилося до створення ще одного варіанту етногеографічної карти Скіфії. На ній ми бачимо, що стенові райо­ни України традиційно «віддані» кочовим, власне скіфським, пле­менам. На більшій частині Лісостепового Лівобережжя Дніпра роз­міщені гелони, яких автор вважає іраномовними землеробськими племенами. Територія Лісостепового Правобережжя належала про­тослов'янському населенню. Таким чином, на погляд вченого, Скіфія була конфедерацією кочових та землеробських, різних за своїм походженням, племен, що населяли степові і лісостепові прос­тори Північного Причорномор'я. Безумовно, ці висновки будуть і надалі коригуватись, головним чином завдяки точнішій локалізації окремих племен. Проте запропонована цілісна реконструкція ет­нічної карти за Геродотом, на нашу думку, відповідає дійсності.

З цього короткого екскурсу в історію дослідження проблеми ет­ногеографії Скіфії стає зрозумілим, чому це питання є одним з най- дискусійніших у скіфознавстві. Адже річ не лише у тім, щоб рекон­струювати описану Геродотом картину (що, безперечно, важливо для історичної науки), але й у тім, що згадані Геродотом племена і народи, генетичні корені яких сягають глибин більш ранніх епох, потім і самі брали участь у формуванні багатьох історичних наро­дів. Тому при вивченні Геродотової етногеографії фахівці спромож­ні не тільки відтворити тогочасну ситуацію, а й деякою мірою від­шукати витоки сучасних етносів.

Звертаючись до Геродотової праці, треба мати на увазі, що наве­дені ним дані являють собою немовби одноманітний зріз великого генеалогічного дерева північнопричорноморських народів, який відбиває певну історичну ситуацію кінця VI—V ст. до н. е. Про­тягом тривалого періоду, який увійшов до нашої історії під назвою «скіфського», вона, безперечно, змінювалась. Наприклад, у період передньоазіатських походів, коли більшість власне скіфських пле­мен мешкала у Передкавказзі, степові райони України були мало­населен!. Змінювалась ця ситуація і пізніше. Так, у IV ст. до н. е. скіфами була захоплена велика територія у сучасній Добруджі, за­знавали змін кордони й між іншими племенами. Проте дані Геро­дота мають величезну цінність не тільки завдяки їхній повноті, але й тому, що вони відтворюють ситуацію найважливішого часу у житті Північнопричорноморської Скіфії — часу її формування і піднесення.

Розглянемо етнічну характеристику й історію її народів до­кладніше.

Степове населення Північного Причорномор'я за скіфської доби

Одним з найважливіших аспектів етнічної історії степового населення України у скіфський період є проблема похо­дження власне скіфів як конкретного народу. Завдяки тривалій дискусії, що точилася протягом усього періоду розвитку скіфознав- ства як окремої гілки історично-археологічної науки, поступово ви­кристалізувалися два різні підходи до розв'язання цієї складної проблеми^[172].

Початок скіфського періоду в історії нашого півдня фіксується з появою на території європейських степів у VII ст. до н. е. нових форм озброєння, кінської вузди і деяких інших предметів мате­ріальної культури, а також типового «звіриного» стилю у мистец­тві, що не мають прототипів у поширених на цій території у по­передні часи пам'ятках новочеркаського типу. Це дає змогу пов’я- зати нові культурні елементи з появою тут груп кочовиків, що просунулися, за Геродотом, із східних районів Євразії.

У зв'язку з цим особливу увагу привертає та обставина, що деякі з цих привнесених категорій матеріальної культури, а саме: дволопатеві наконечники стріл, вудила та псалії, подібні за своїми формами аналогічним категоріям чорногорівського часу, які також пов’язані із східною лінією розвитку. Таким чином, археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що за ранньої залізної до­би до південних районів Східної Європи послідовно проникають два різновиди східного культурного впливу унаслідок перекочовки пев­них груп населення з території, на якій безперервно розвивалася «протоскіфська» культура. Перший такий різновид східного куль­турного впливу, що виявився найяскравіше наприкінці X й у IX ст. до н. е., поступово згасає, а групи населення, що його передали, з часом асимілюються у місцевому кіммерійському середовищі.

Виникнення на території Північного Кавказу й Північного При­чорномор'я скіфського об'єднання було наслідком появи тут другої хвилі носіїв протоскіфської культури, яких умовно можна назвати «протоскіфами»^[173]. Якщо врахувати, що кіммерійці, протоскіфи, массагети, тиск з боку яких, за Геродотом, призвів до початку міг­рації останніх на захід, а також саки, які займали за ранньої за­лізної доби значні райони Середньої Азії, належали до групи ірано- мовних народів, цю подію слід розглядати як наслідок якихось значних перегрупувань у тому масиві численних іраномовних пле­мен, що на ці часи займали широкі простори Великого поясу євра­зійських степів.

На жаль, вихідна територія міграції протоскіфів й досі чітко не визначена. Проте є всі підстави для її пошуку у східних районах Казахстану і прилеглих територіях, де відкрито найдавніші пам'ят­ки культури скіфського типу, зокрема кургани Чиліктинський та Аржан^[174].

Зустріч прийшлих протоскіфських і місцевих кіммерійських племен на початку VII ст. до н. е., що залишила свій відбиток в археологічних пам'ятках, відзначила початок етногенезу скіфів як конкретного кочового народу Східної Європи. Чужинці взяли гору над аборигенами: поширили на них не тільки свою владу, а й своє ім'я — за Геродотом [Herod., IV, 6], усі разом племена звалися око­лотами (скіфами їх називали елліни). На першому етапі їх спільної історії термін «скіфи» мав не стільки етнічний, скільки політич-

Рис. 15. Скіфське поховання VII ст. до н. е. біля с. Підгородне.

ний зміст і позначав ставлення різних за походженням кочових племен до етнополітичного новоутворення. На користь такого розу­міння цього терміна свідчать і писемні, й археологічні джерела.

Так, у запитах ассирійського царя Асархаддона є згадки про те, що з північного сходу, «з-за перевалів Хубушкії», його державі за­грожували не тільки союзні манеям скіфи Ішпакая та Партатуа, а й кіммерійці. Якщо взяти до уваги всю античну традицію, яка малює кіммерійців і скіфів як запеклих супротивників, то таке «мирне співіснування» і сумісні їхні дії можна зрозуміти лише, якщо при­пустити, що військо скіфських царів не було однорідним за своїм складом і включало до себе як власне скіфів, так і якусь частину кіммерійців, підкорених раніше або вже у Передній Азії.

Як археологічну ілюстрацію до цієї складної ситуації можна навести матеріали Келермеських курганів, зокрема, особливості знайденої тут кінської вузди^[175], яка досить чітко поділяється на дві групи. Вироби першої орнаментовані у типовому для кіммерійсько­го мистецтва геометричному стилі, а другої — у традиціях скіф­ського «звіриного» стилю у мистецтві. Доведено^[176], що коні, похо­вані у курганах степової аристократії, були останнім приношенням володареві від підвладних. Якщо погодитися з цим переконливим висновком, то матеріали Келермеса також свідчать про наявність всередині скіфського об'єднання двох різних груп населення, перша з яких була носієм кіммерійських культурних традицій, а друга — нових культурних тенденцій, що з'явилися унаслідок просування протоскіфів на захід.

Але у межах єдиного етнополітичного новоутворення розмиван­ня цих культурних градацій йшло досить швидко і практично вже на початку VI ст. до н. е. на усьому просторі європейських степів поширилась єдина ранньоскіфська матеріальна культура, яка є своєрідним сплавом елементів, принесених протоскіфами зі сходу (мечі, наконечники стріл, вудила та псалії, круглі бронзові дзер­кала, основні схеми та образи «звіриного» стилю у мистецтві тощо), місцевих кіммерійських компонентів (передусім ліпної кераміки) та передньоазіатських культурних впливів, які залишили найбіль­ший слід у скіфський паноплії (захисний обладунок) й у скіфському мистецтві. ----

Поступово відбувався й процес усвідомлення степовим населен­ням своєї етнополітичної єдності. Ідеологічно ця єдність, як і зав­жди у кочових об'єднаннях, обгрунтовувалась вигаданою кровною спорідненістю усіх груп населення, які об'єднувалися у єдиній генеалогії. Яскравим прикладом такого генеалогічного дерева є скіфські етногенетичні легенди. Так, одна з них виводила усі скіф­ські племена від трьох братів — Ліпоксая, Арпоксая, Колоксая та їхнього батька Таргитая [Herod., IV, 5—6]. Про поступове форму­вання єдиної свідомості свідчить не тільки оформлення цих генеа­логічних оповідей. Добре відомо, що один з її виявів — це про­тиставлення у свідомості людей, що складають певний етнос, себе іншим за принципом «ми — вони», «свої — чужі». Прикладом такого протиставлення можуть бути зафіксовані Геродотом харак­теристики племен, що оточували Скіфію і які, безперечно, грунту­вались на даних його скіфських інформаторів: андрофаги «одяг носять подібний до скіфського, але мають власну мову»; мелан- хлени — відрізняються чорним одягом, а звичаї у них скіфські; савромати — мову «вживають скіфську, але розмовляють нею здав­на з помилками» [Herod., IV, 106—107, 117].

Завершення скіфського етногенезу припадає на другу половину V ст. до н. е. До цього висновку підводить аналіз скіфського похо­вального ритуалу. Незважаючи на відносно швидку уніфікацію скіфської матеріальної культури, скіфські поховальні звичаї про­тягом VII—V ст. до н. е. відзначалися різноманітністю — скіфи ховали своїх померлих під курганними насипами на рівні давньої поверхні у гробницях різної конструкції, у грунтових ямах, у під- боях-печерках, виритих у одній із стінок ями тощо ^[177]. Це відбиває складну етносоціальну структуру скіфського суспільства, яке ви­никло внаслідок закріплення панівної ролі одного з компонентів («протоскіфів») майбутнього скіфського етносу.

Але наприкінці V ст. до н. е. відбуваються значні зміни у скіф­ському поховальному ритуалі — поширюється такий тип поховаль­ної споруди, як катакомба (вона складається з вертикальної вхідної шахти і підземної поховальної камери). З цього часу і поховання скіфських царів, і поховання рядових воїнів здійснюються в одна­кових за конструкцією спорудах, які, проте, відрізняються своїми розмірами. Це може свідчити про стирання етнічних розбіжностей усередині скіфського кочового суспільства й формування певного скіфського етносу.

Завершенню цього процесу сприяла й історична ситуація, що склалася на той час. Утворення Північнопричорноморської Скіфії, яке супроводжувалося протиборством кочовиків і землеробів Лісо­степу, мало спричинитися до консолідації номадів. Сприяло цьому й включення до складу Скіфії деяких районів Лісостепу, передусім лісостепового дніпровського Правобережжя, про що свідчить різке скорочення тут з початку V ст. до н. е. кількості укріплених по­селень порівняно з попереднім часом. Втім, ситуація була, мабуть, не стабільною — вона змінювалась залежно від конкретних істо­ричних обставин і балансу сил скіфів й осілого населення Лісосте­пу, тому навряд чи коли-небудь ми будемо у змозі визначити чіткі північні кордони Скіфії. Це примушує казати насамперед про сферу впливу скіфських племен, який поступово зменшувався у міру від­далення від центру.

Симптоматично, що у праці Геродота зафіксований ще один ва­ріант скіфської етногенетичної легенди, який, на відміну від оповіді про Таргитая і його синів, що обгрунтовувала спорідненість степо­вого населення, виводить від єдиного першопредка вже різні сте­пові і лісостепові племена. Згідно з переданим «Батьком історії» дуже еллінізованим варіантом легенди [Herod., IV. 8—10], Геракл, перебуваючи у Гілеї, взяв шлюб із богинею цієї місцевості — напів- дівою, напівзмією. Від цього шлюбу народилися три брати — Ara- фірс, Гелон і Скіф. Згодом від молодшого сина узяли свій родовід усі скіфські царі.

Безперечно, ця легенда пізніша від легенди про Таргитая, тому що вона фіксує нові історичні реалії і відповідає інтересам скіфів, які намагалися стати на чолі усіх причорноморських племен, об'єд­наних їхньою владою. Коли б ця влада виявилась досить сталою і тривалою, не виключено, що етнічна взаємодія цих народів посту­пово призвела б до нового етноутворення, проте історична доля склалася інакше. Загибель Великої Скіфії поклала край скіфським надіям на гегемонію у Північному Причорномор'ї. Частина скіфів була асимільована їхніми наступниками — сарматами, частина від­ступила до Криму, де виникло пізньоскіфське об'єднання. Згодом, за часів Великого переселення народів, воно загинуло. Проте ет-

Рис. 16. Срібний келих із кургану Солоха.

нічна історія — це безперервний процес, і кожний народ, навіть втративши свою назву й притаманну йому початкову культуру, не зникає безслідно. Це стосується й скіфів, які певною мірою впли­нули на етногенез слов'ян шляхом проникнення якихось іраномов- них груп у протослов'янське середовище, завдяки сарматам взяли участь у формуванні наступних степових народів, зокрема аланів, які, у свою чергу, стали одним з компонентів формування сучасного осетинського народу.

Населення лісостепової смуги Північного Причорномор' я

З VI ст. до н. е. населення лісостепової смуги Пів­нічного Причорномор'я активно залучається до політичної та вій­ськової історії, головні події якої відбувалися на степових просто­рах Євразії. Це призвело до значних етнічних та культурних змін в лісостеповій смузі і навіть у північнішій лісовій. Унаслідок тісних різнобічних контактів з кочовиками, переміщень населення, а також часткового підкорення місцевих племен культура останніх набула значного скіфського «забарвлення». Першими були скіфізо- вані нащадки племен чорноліської культури, переміщення яких іноді важко відрізнити від експансії власне скіфів. Синкретична культура, що утворилася на грунті пізньочорноліської та скіфської, нерідко зветься скіфською (правильніше — культура скіфського типу, або скіфоїдна). Ці скіфоїдні племена мешкали на просторі від Середнього Подністров'я на заході до басейнів Середнього Дону на сході, Ірпеню та Сейму на півночі. Письмових свідчень щодо історії цих племен майже не збереглося, тому можна простежити лише загальну канву подій.

Перші скіфські загони з'являються на території Лісостепу на початку VII ст. до н. е., а наприкінці цього століття відбулася нова навала кочовиків^[178], під час якої вони досягли на півночі щонай­менше широти Києва, а на заході — Середнього Подністров'я та Румунської Трансільванії^[179]. В цей рух було втягнуто й частину місцевого населення. Крім того, через велику посуху степові прос­тори в цей час були малопридатними для скотарства. Скіфів, так само як їхніх попередників кіммерійців, Лісостеп приваблював тор­говельними шляхами, які тут проходили, центрами виробництва та обробки металів (головний об'єкт розбрату і війн у стародавній істо­рії), а також продуктами землеробства, без яких кочове скотарство взагалі не може існувати.

Наприкінці VI ст. до н. е. відбулися нові пересування племен, зокрема, мабуть, східних кочовиків нової хвилі, що було пов'язано з глобальними змінами у житті номадів Євразії^[180]. Сліди скіфських вторгнень цього часу, в яких, певно, брали участь і лісостепові пле­мена, простежуються виразно й на території Середньої Європи^[181]. Прийшлі мусили подолати опір споріднених'племен, які вже вкоре­нилися в Лісостепу раніше. У цьому протистоянні перевага вияви­лася на боці кочовиків. З V ст. до н. е. значна частина Лісостепової смуги Північного Причорномор'я входить до складу Великої Скіфії^[182]. Загибель останньої на початку III ст. до н. е. спричи­нилася до занепаду і її найближчої периферії. В цей період відбу­лися значні зміни в культурі, господарстві, а також в етнічному складі місцевого населення.

Ще в передскіфську епоху в Лісостепу відповідно до природно- географічних регіонів у басейнах великих рік склалися історично- культурні області. На Лівобережжі це басейни Сіверського Дінця, Ворскли, Псла, Сули, Сейму, так званий Терасовий Лісостеп; на Правобережжі — басейни Тясмину, Росі, верхів'я лівих приток Південного Бугу, Лісостепове Побужжя, Середнє та Верхнє Подніс- тров'я, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Найрозвинутішими у скіфську епоху були спільності в басейнах Сіверського Дінця, Вор­скли, Росі й Тясмину. Тут у VII—VI ст. до н. е. склалися умови для створення ранньокласових суспільств: васально-данницьке підко­рення осілих землеробів кочовиками, а також встановлення постій­них економічних зв'язків з античними державами. Консолідації, мабуть, сприяла й постійна зовнішня загроза із степів, де напри­кінці VI ст. до н. е. посилилося об'єднання кочовиків на чолі зі скіфами царськими.

Масштаби цих соціальних утворень поки що важко уявити. Але, ймовірно, в лісостеповій смузі за скіфських часів не існувало централізованого соціально-політичного організму, подібного до ранньополітичних утворень степових скіфів^[183].

На VI ст. до н. е. у деяких лісостепових племен, зокрема у По­дніпров'ї, формується досить складна станова структура населення. На першому — вищому щаблі станової ієрархії — перебували вожді племенних об'єднань і племен та інша родоплеменна аристокра­тія^[184]. На другому щаблі —“стан воїнів (військові ватажки та про­фесійні воїни; на нижчих щаблях — жерці, вільні члени громади (заможні, середнього достатку та бідні), підлеглі особи (слуги, раби тощо). Серед вільних землеробів та скотарів можна відрізнити стан або прошарок осіб, що жили також з торгівлі^[185].

Питання про етнос аристократії VII-VI ст. до н. е. залишається нерозв'язаним. Найімовірніше, вона була поліетнічною. Провідне місце належало кочовим родам, що були деякою мірою спорідне­ними з місцевою знаттю, яка сприйняла значною мірою скіфську культуру.

Доля цих ранньокласових утворень була неоднаковою. На Пра­вобережжі більшість з них гине або занепадає в першій половині V ст. до н. е. їх замінили якісь дрібні утворення. Дещо сприятли­віші умови були на Лівобережжі — тут великі міжплеменні центри існували до кінця IV ст. до н. е.

Етнічний склад населення Лісостепу у скіфські часи був досить складним. Постійно відбувалися переміщення племен, особливо під час навал іззовні. Античні автори згадують назви лише деяких пле- мен, мабуть, найбільших. На Правобережжі значний масив скла­дали неври, а на Лівобережжі — будини. У загальному вигляді етнічна ситуація була такою: у північній смузі Лісостепу жили, головним чином, балти, праслов'яни, фінно-угри (останні — на Лі­вобережжі), а у південній та середній, крім праслов'ян, — фракій­ці, іллірійці та іранці. Це встановлюють за даними мовознавства (гідро- та топоніміки), які співвідносять з даними археології та по­відомленнями давніх авторів. «Чистих» етносів майже не було; деякі, відрізані від своїх головних осередків (іллірійці, фракійці) з часом були асимільовані численнішими етносами. Близько середи­ни V ст. до н. е. на етнічній карті з'являються (за даними Геродота) напівскіфські етноси, позбавлені вже давніх племенних назв. Це скіфи-орачі та скіфи-«землероби», які мешкали на півдні Лісосте­пу^[186], а також вздовж Дніпра, тобто у смузі активних міжетнічних контактів. Певно, це було значно скіфізоване фрако-праслов'янське населення. Розглянемо головні етнокультурні осередки цього часу.

Правобережжя Середнього Подніпров'я у VII—VI ст. до н. е. було орієнтовано, як і в попередній період, на південно-західні осе­редки металообробки та культурні центри Балкан, Середньої Євро­пи, Кавказу. Тут існували численні центри розвинутого сільського господарства й ремесла, були значні людські та природні ресурси.

Відомі деякі племена (або союзи племен), що мешкали на Пра­вобережжі. За свідченнями Геродота, що відбивають ситуацію сере­дини V ст. до н. е., це скіфи-орачі та неври. Скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17], здебільшого розміщують у Лісо­степовому Побужжі. Адже інколи цей термін поширюють — через значну подібність матеріальної культури — на все осіле землероб­сько-скотарське населення Правобережного Лісостепу аж до Дніп­ра. Неври жили на північ від скіфів-орачів, певно, в Поліссі. За ними простягалася «безлюдна земля» [Herod., IV, 17], очевидно, прип'ятські болота. Якась частина неврів змушена була залишити свою країну «через навалу змій» і оселитися серед будинів [Herod., IV, 105], тобто мешканців Лівобережжя. Стосовно етносу неврів не­має сталої думки. Найчастіше їх вважають слов'янами^[187], а також балтами, балто-слов'янами і навіть кельтами^[188].

Вторгнення скіфів-степовиків у VII ст. до н. е. найвиразніше простежується на півдні Лісостепу — в басейні Тясмину. Саме тут в цей час з'являються курганні поховання воїнів-вершників, найра- ніші з них — біля с. Костянтинівна, Жаботин, Велика Яблунівка. Повсюдно місцевості з сприятливішими умовами існування займа­ли найчисленніші й наймогутніші племена. Пізніше кочовики про­сунулися на північ приблизно до широти Києва (кургани біля с. Глеваха та с. Мар'янівка), а можливо, й далі^[189]. Таким чином, кочовики контролювали торговельні шляхи, які йшли від району Києва — через Полісся — на Ютландію (півострів на півночі Серед­ньої Європи). Це не були короткочасні рейди — поховальні пам'ят­ки кінця VII ст. до н. е. відбивають вже синкретичну культуру, в якій тісно переплелися суто скіфські та місцеві елементи^{[190] [191], що свідчить про співіснування племен протягом певного часу.}

Наприкінці VΠ або у VI ст. до н. е. виникають великі племенні або міжплеменні осередки. Один з них — у басейні Росі. Його центром було Трахтемирівське городище поблизу переправи через Дніпро. Другий — у басейні Тясмину, в глибині великого лісового масиву (центральне місце — Мотронинське городище). Великі, але слабо засе­лені городища, існували також у межиріччі Росі та Гнилого Тікича — біля с. Журжинці і на території м. Тараща. Прибулі кочовики осели­лися поблизу лісостепового населення, внаслідок чого склалися нові політичні утворення під зверхністю місцевої кочової аристократії^11,1.

Наприкінці VI ст. до н. е. воєнно-політична і демографічна ситуа­ції змінюються. Значно скорочується кількість неукріплених селищ, особливо у басейні Тясмину та на порубіжжі зі Степом. Населення концентрується на території великих городищ, потужні оборонні спо­руди яких зводяться, ймовірно, саме в цей час. Так, на Мотронин- ському городищі площею близько 200 га заселяються не лише тери­торія внутрішнього укріплення, а й простір між зовнішнім і внутрішнім валами. На інших великих городищах, зокрема Трахте- мирівському, площею майже 500 га, і Ходосівському, що на Київщині (2000 га), великі площі не були забудовані і призначалися, певно, для утримання худоби в разі небезпеки.

Зорганізувати спорудження та утримання в належному стані складної захисної системи (висота валів сягає 6—7 м від сучасної поверхні) була здатна лише міцна центральна влада.

Племена Правобережного Лісостепу в VII—VI ст. до н. е. серед північнопричорноморських «варварів» були найактивнішими тор­говельними партнерами Ольвії та Березані — головних осередків торгівлі цього періоду. Якщо раніше імпорт товарів здійснювався переважно у західні регіони (Побужжя та Подністров'я), то з другої половини VI ст. до н. е. ситуація змінюється. По-перше, обсяг ан­тичного імпорту значно збільшується; по-друге, він спрямовується переважно у Подніпров'я. Багато античного посуду знайдено на Трахтемирівському, Мотронинському, Пастирському городищах, а їакож в курганах басейнів Тясмину та Росі. Одне з лісостепових племен було, певно, не тільки торговельним, а й військовим парт­нером Ольвії. Можливо, знать цього племені була пов'язана з оль- віополітами шлюбними відносинами. В архаїчному (VI — початок V ст. до н. е.) ольвійському некрополі відкрито значну кількість жіночих поховань зі скіфськими речами культу (кам'яними блюда­ми, червоною фарбою, дзеркалами) і особливостями обряду. У вер­хів'ях Тясмину, на порубіжжі зі Степом, де через долину Півден­ного Бугу до Ольвії пролягали торговельні шляхи, знаходилися чотири невеликі городища. Головним було городище біля с. Пастир­ське, яке існувало з VII по IV ст. до н. е. До цього осередку тяжіли курганні могильники напівосілого населення, серед яких багато по­ховань військової знаті (кургани поблизу сіл Журавка, Капітанів- ка, Турія тощо). На території східної Польщі у VI—IV ст. до н. е. також простежуються сліди торговельних і культурних контактів з племенами Лісостепової Скіфії, переважно Правобережної^[192].

У V—IV ст. до н. е. на Правобережжі найбільш розвинутими по­літично та економічно, як і раніше, були території поблизу Дніпра, Росі та Тясмину, а також верхів'їв Інгулу та Інгульця. Тут знову зрос­тає чисельність населення, сюди поступово переміщується степове кочове населення з півдня. Це супроводжувалося, певно, захопленням земель тубільців під пасовиська й призвело до руйнування традиційної системи ведення господарства, а тим самим і до підриву економічної основи кочового та напівкочового скотарства скіфів. Позначилося також і порушення старих торговельних зв'язків. Го­ловний партнер — Ольвія — у IV ст. до н. е. втратила провідну роль у торгівлі з варварами. Тепер вона належала Боспору. Крім того, кочовики перейняли торгівлю з античними містами, що призвело до занепаду старих торговельних центрів у Лісостепу^{[193] [194]. Частина тор­говельних функцій наприкінці V ст. до н. е. поступово переходить до торжища на Кам'янському городищі біля Дніпровських порогів11?.}

Нові городища майже не споруджувалися, життя тривало лише на декількох старих. Всі вони невеликі (8—9 га і менше), розташо­вані або в південному порубіжжі Придніпровського Лісостепу (Пас­тирське, Шарпівське, Водяники), або на березі Дніпра в районі Ка­нева (Григорівське, Велике та Мале Скіфські). На протилежному березі, за переправою, поблизу Переяслав-Хмельницького, в цей час також існував осередок кочових або напівкочових скіфів, сусід­ство з якими, певно, не було небезпечним. Політичним центром Придніпровського Правобережжя у IV ст. до н. е. стає, певно, регіон Пастирського городища на порубіжжі Лісостепу і Степу. Городища були водночас і ремісничими центрами — на них збереглися залиш­ки залізообробного та бронзоливарного виробництва. Скоротилась і кількість неукріплених селищ, сліди життєдіяльності на них незначні. Можливо, значна частина населення вела напівкочовий спосіб життя і мешкала на сезонних стоянках. Стабільнішою була ситуація у Пороссі, тут життя на поселеннях не припинялося й у V ст. до н. е., на відміну від поселень басейну Тясмину. В цих відда­лених від кочового степу місцях тривалий час зберігалися архаїч­ний устрій життя і старі культурні традиції. На північній Київ­щині, у межиріччі Прип'яті і Росі, ще в попередні часи склалася велика балто-слов’янська контактна смуга, де мешкали носії чорно- ліської культури й предки племен милоградської культури¹¹^. У V—IV ст. до н. е. присутність милоградців стає помітнішою, вони розселюються на території аж до р. Стугни. Сліди архаїчної куль­тури скіфського типу (курганні поховання знатних вершників) зни­кають. Невеликі городища милоградців розташовані переважно у низинних місцевостях^{[195] [196]. Кочовики IV ст. до н. е. на території ми­лоградців, судячи з наявних даних, не зазіхали.}

Поблизу центрів осілості та торгівлі виникають великі, в де­кілька десятків і навіть сотень насипів, курганні могильники. У деяких з них могли бути поховані також представники інших етно­сів, зокрема воїни й торговці.

Деякі кургани — біля с. Оситняжка (8 м) і Рижанівка (7,6 м) можна віднести до розряду «царських». Ранг таких царів був ниж­чим порівняно з верховними правителями степових кочовиків, де «царські» кургани інколи сягають 20 м заввишки. Знатні жінки були жрицями родових або сімейних культів, їх хоронили з вели­кою пишністю, в золотому вбранні (Рижанівка), з людськими жертвами.

Незважаючи на деякий занепад власних торговельних центрів, у IV ст. до н. е. значення торгівлі як стимулятора соціально-еконо­мічного розвитку виявляється досить яскраво. Знать має змогу при­дбати престижні імпортні речі — посуд, начиння, прикраси, вина і т. ін. У похованнях майже не трапляється традиційний ліпний по­суд — його замінили амфори, чорнолаковий та металевий посуд. Золоті прикраси, зброя, посуд в основному надходили з Боспору, меншою мірою — з Ольвії та Фракії. Кількість фракійського імпор­ту зростає з кінця IV ст. до н. е. у зв’язку з активізацією скіфо- фракійських відносин. Біля Холодного Яру в басейні Тясмину від­крито скіфський могильник з декількома фракійськими речами. В ньому, мабуть, були поховані кочовики, що брали участь у походах на Балкани^[197].

Порушення традиційної системи ведення господарства в сполу­ченні з надмірною експлуатацією з боку кочовиків були, мабуть, головними причинами занепаду Лісостепової Скіфії наприкінці IV ст. до н. е.

Лісостепове Побужжя. Історія цього регіону за скіфських часів залишається маловідомою. Скіфський вплив тут менш помітний, ніж у сусідньому Подністров'ї, принаймні до кінця V ст. до н. е. Змішання етносів тут було значним, а культурні та політичні орієнтації іншими, ніж у Подніпров'ї. Наявність у гідронімах поряд із слов'янськими мовних елементів східнобалканського походжен­ня свідчить про давні й тісні зв'язки між населенням цих регіо­нів^[198]. Північними сусідами побузького — переважно праслов'ян­ського — населення були давні балти, а південно-західними — пів- нічнофракійські племена, південними — ірано-фракійські. Якась частина населення, певно, належала до іллірійського* та венедсько- го** етносів.

З початком скіфської епохи занепадають старі центри у вер­хів'ях Південного Бугу. Значно зменшується кількість поселень, а деякі з них з посиленням військової загрози перетворюються на укріплені городища поблизу Бугу. Найпридатнішими для життя, як і в попередні часи, були місцевості в центральній частині сучас­ної Вінницької області. Серед поселень вирізняється Немирівське городище площею близько 100 га. Неукріплене поселення існувало

Давнє населення Середнього Подунав'я та Західних Балкан.

Споріднений з праслов'янським етнос (з балтськими та германськими компонентами), його головний осередок був на території Польщі. тут ще з передскіфських часів^[199]. У VII ст. до н. е. його мешканці активно торгували з античними містами. На городищі знайдено чи­мало високоякісного античного посуду, скіфські наконечники стріл, кістяні деталі вузди. Головним заняттям населення було ско­тарство, а численні господарчі ями свідчать про розвинуте земле­робство. Саме тут, у лісостеповому Побужжі, дослідники розміщу­ють геродотових скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17].

У VI ст. до н. е. довкола Немирівського городища споруджено вали 6—9 м заввишки і рів. Вали зведено за два заходи; укріплення першої захисної стіни спалено, певно, внаслідок ворожої навали^[200]. Сліди згарищ та руйнувань простежувалися і на Северинівському городищі в останній період його існування. Можливо, бурхливі по­дії VI ст. до н. е. найбільше торкнулися цієї території, що опини­лася на шляху військових походів на захід. Частина населення за­лишила старі місця мешкання наприкінці VI або на початку V ст. до н. е. Можна припустити, зокрема, переселення до Нижнього По­бужжя, ближче до античних міст. Сліди перебування лісостепового населення простежуються у сільській території Ольвії^[201], яка в цей період значно розширюється.

Десь у південних межах лісостепового Побужжя або на кордоні зі Степом^[202] знаходилася священна місцевість Ексампей. Тут, за пе­реказами, стояв величезний мідний казан, виготовлений із стріл, зібраних царем Аріантом з усіх скіфів [Herod., IV, 81]. Цей своє­рідний символ єдності знаходився, певно, на території якогось ве­ликого скіфського племенного осередку VI ст. до н. е. — саме до цього часу відносять діяльність легендарного царя. Цей осередок ві­дігравав, безперечно, велику роль у відносинах місцевого населення з античними державами, передусім із Ольвією та Березанню. Його правителі, певно, контролювали торговельні шляхи вздовж Півден­ного Бугу, які поєднували Ольвію з племенами лісостепової смуги.

У V—IV ст. до н. е., після відокремлення від скіфської істо­рично-культурної спільності населення Західного Поділля, лісосте­пове Побужжя стає порубіжжям «скіфського» світу в Лісостепу. З кінця V ст. до н. е. з'являються характерні для скіфської культури курганні поховання з ознаками військової вершницької культури. Про присутність кочовиків або східних торговців, зокрема, свідчать знахідки кістяків верблюдів у двох похованнях Новоселківського могильника у верхів'ях Гірського Тікича, а також суто скіфський курган-святилище зі складним спорудженням шатрового типу та людськими жертвами біля села Кальник. Але загалом риси скіф­ської степової культури тут менш виразні, ніж у лісостеповому По­дніпров'ї. Немає, зокрема, таких характерних її ознак, як ката­комби, бронзові казани та кам'яні статуї в курганах.

На цей час спосіб життя населення стає рухливішим^[203], як і в інших регіонах Лісостепу, зменшується кількість поселень. Осіле землеробське населення концентрується в основному біля рубежів Полісся. Центрами осілості були, мабуть, Якушинське городище або велике городище поблизу с. Переорки, могильник якого налічу­вав близько 200 насипів. Серед скіфського або скіфоїдного населен­ня жили також балти або балто-слов'яни (носії милоградської ар­хеологічної культури), основний масив яких розміщувався у смузі лісів. Вони, певно, належали до менш заможних верств населення. В декількох похованнях скіфського новоселківського могильника супроводжуючими особами були, мабуть, саме милоградці. Окремі курганні могильники цього населення відкрито біля сіл Мізяків та Курилівка.

Найвиразніші скіфські пам'ятки концентрувалися на території між верхів'ями Гірського Тікича та басейном р. Соб (лівапритока Південного Бугу), де, певно, були умови для напівкочового скотар­ства. Крім згаданих новосілківського та кальницького могильни­ків, тут досліджено декілька курганів біля м. Іллінці, що, певно, належали роду місцевих правителів. У найбільшому з курганів знайдено грецькі поножі, залишки залізного панцира, вузду, посуд, золоті прикраси, золоте окуття футляру для лука та стріл із зобра­женням сцен з життя грецького героя Ахілла. Подібні окуття знай­дено ще в декількох курганах царського рангу степової смуги (рис. 17). Можливо, це були дипломатичні подарунки боспорського царя правителям варварських племен, що входили на цей час до сфери політичних інтересів Боспорського царства^[204].

З активізацією скіфської зовнішньої політики на південному за­ході й посиленням скіфо-фракійських контактів у V ст. до н. е. (встановлення дружніх стосунків з царством одрисів та напівфра- кійською династією Боспору, військові походи в Подунав'я) Східне Поділля з його традиційно фракійською орієнтацією набуває важ­ливого значення. Можливо саме тут жили «верхні скіфи», які допо­магали Атеєві під час його війни з македонцями [Polyaen., Strat., VII, 44, 1]. Зберігалися традиційні зв'язки з Фракією, зокрема тор-

Рис. 17. Золоте окуття ториту.

говельні. Частина населення, очевидно, належала до фракійського етносу.

Середнє Подністров'я ще з передскіфських часів було густо на­селеним регіоном з розвинутим землеробством та металообробкою. Населення культури фракійського гальштату (іллірійці або фракій­ці), яке концентрувалося у басейнах Збруча, Серету й Пруту, мирно співіснувало з племенами чорноліської культури (фрако-праслов'я- ни)^[205], які мешкали східніше, приблизно між сучасними Кам'ян- цем-Подільським та Могилевим-Подільським. Цей регіон за скіф­ських часів був найбільш населеним. Скіфи або якесь споріднене населення з'являється тут близько середини VII ст. до н. е. і протя­гом майже двох століть культура населення усього Середнього По­дніпров'я набуває скіфського забарвлення. Це відбилося головним чином на поховальних звичаях верхівки населення, розповсюджен­ні скіфської зброї та вузди. Найвиразніші кургани скіфського типу відкрито біля сіл Братишів, Перибиківці, Долиняни.

Під тиском чужинців або разом з ними частина місцевого насе­лення подалася на захід^[206], зокрема у Верхнє Подністров'я, Закар­паття, Потисся та Південно-Західну Словаччину. Сусідні племена не були, мабуть, войовничими — у Середньому Подністров'ї скіф­ського часу немає значних укріплених поселень. Небезпечними, певно, залишалися південно-східні кордони. Тут, у басейні р. Mypa- фи було споруджено чотири сторожові городища-сховища з незнач­ним культурним шаром. Південно-західними сусідами були агафір- си — велике ірано-фракійське плем'я, історія якого тісно пов'язана з історією скіфів. Античні автори згадують про їхню лагідність, звичаї татуювати шкіру блакитною фарбою, носити багато золотих прикрас і т. ін. [Herod., IV, 100, 102, 104]^[207].

Найвищого за скіфські часи розквіту Середнє Подністров'я до- сягло у VI ст. до н. е. Переважали традиційні стосунки з племенами Середньої та Південної Європи^[208]. Досить активними були й тор­говельні зв'язки з античними містами, про що свідчать численні знахідки імпортного посуду на поселеннях Залісся й Іване-Пусте. На останньому також знайдено залишки гончарної печі й значну кількість зерен злакових та бобових, багато бронзових прикрас, глиняні культові вироби ТОЩО^[209].

У V ст. до н. е. землі Середнього Подністров'я занепадають, на нечисленних городищах ледве помітні сліди життєдіяльності (не- укріплені поселення зникають). Приблизно в цей час території вий­шли зі сфери скіфського впливу, а з IV ст. до н. е. почалося про­сування у Верхнє Подністров'я першої хвилі кельтський племен з півдня^[210].

Прикарпаття і Закарпаття. Ці регіони у VII—VI ст. до н. е. були заселені в основному північнофракійськими (гето-дакійськи- ми) етнічними угрупованнями й складали єдину історично-куль­турну спільність з населенням Східної Словаччини, Північно-Схід­ної Угорщини, Румунської Трансільванії. В культурі їх населення простежуються сліди контактів зі скіфською лісостеповою та пра­слов'янськими культурами Середньої Європи та Західної Волині. Етнічне змішання на цих територіях, що знаходилися в зоні актив­них контактів населення Східної та Середньої Європи, були знач­ним, але місцевий етнічний масив завжди переважав — північно- фракійський у Закарпатті й фрако-слов'янський у Прикарпатті. В останньому культурні традиції Середнього Подністров'я наприкінці VII—V ст. до н. е. домінували^[211]. Внаслідок скіфських вторгнень і пов'язаних з ними пересувань племен в Закарпатті, а також на суміжних територіях Угорщини та Східної Словаччини, десь у сере­дині VI ст. до н. е., склалася нова етнічна спільність, відома в архео­логії як куштановицька культура, в якій простежуються елементи скіфської лісостепової і частково — лужицької культур^[212]. Сюди, певно, переселилася частина населення з Лісостепового Подніст­ров'я. Деякі групи цього скіфоїдного населення брали участь у по­ходах на територію Середньої Європи.

Важливе значення в економіці регіону мали соляні родовища в Північно-Східних Карпатах. Сіль була одним з головних продуктів торговельного обміну^[213], сприяла розвитку обмінних контактів. Ви- сокорозвинутими були тут і залізоробне виробництво, скотарство та землеробство. Невеликі неукріплені поселення, розташовані пере­важно в низинній смузі Закарпаття, в долинах річок та надзаплав­них терас, були відомі родючими грунтами і сприятливим кліма­том. Частина поселень знаходилась на невеличких підвищеннях гірських відрогів Карпат. Краще досліджені поховальні пам'ятки Закарпаття. Померлих ховали в курганах, при спорудженні яких широко використовували камінь, що є характерною ознакою всього фракійського світу. Щодо звичаю спорудження курганів, то виник він, певно, під впливом західноподільських традицій^[214]. Розповсю­джуються також речі військового побуту — так званої «скіфської тріади» — зброя, кінська вузда та, зрідка, вироби у «звіриному стилі». В цілому ж металеві вироби, зокрема прикраси, належать до типів, широко розповсюджених у Карпатському регіоні. Форми керамічного посуду різноманітні, що свідчить про неоднорідність населення. Саме завдяки кераміці можна вирізнити три основні його компоненти: північнофракійський, праслов'янський та «скіф­ський» лісостеповий, що склався на основі двох попередніх з домішкою іранського компоненту^[215].

Волинь — північна околиця Лісостепу і південна частина По­лісся у межах Волинської, Рівненської, Житомирської, північної частини Тернопільської та Хмельницької областей — залишалася в основному поза безпосереднім впливом скіфської культури^[216]. Піс­ля кризи VIII—VII ст. до н. е. (наслідки кіммерійської експансії), вона залишалася відірваною від культурних центрів Східної та Ce- редньої Європи^[217]. За рівнем соціально-економічного розвитку Во­линь відставала від своїх південних сусідів ^[218]. Зокрема знаряддя праці нерідко тут виготовляли з каменю.

Ріка Горинь була кордоном, що поділяв зони впливу східних та західних культур. На схід від нього була зона впливу скіфської культури, її дальня периферія. На захід від Горині простягалася зона впливу західних культур, що тяжіли до Балтійського регіону, де в цей час також відбувалися важливі культурно-історичні про­цеси^[219].

Населення Східної Волині мало дещо тісніші зв'язки з Київ­щиною та Верхнім Побужжям^[220]. У Східній Волині та на Київщині простежується основне скупчення суто слов'янських гідронімів, яке може приблизно означати осередок давнього мешкання сло­в'ян^[221]. Тут існував великий масив племен, що залишався майже незмінним з початку доби заліза. Під впливом скіфів у цих регіонах з'являється звичай підкурганних поховань, серед знахідок на по­селеннях зрідка трапляються вістря скіфських стріл. З початком скіфської епохи, як і в інших регіонах Лісостепу, тут зменшується кількість поселень, виникають городища. Свідченням короткочас­ного просування скіфів на територію Західної Волині у IV ст. до н. е. є знахідки скіфського меча, срібних ритонів, прикрашених скульптурними зображеннями баранів, а також поховання з амфо­рами у Рівненській області.

Значна частина населення Волині скіфського часу належала до великого масиву племен так званої милоградської культури ^[222], які мешкали у басейнах Прип'яті, Горині, Стиру та Дніпра (на лівому березі — до Десни)^[223]. їх не можна з упевненістю віднести до балтів або слов'ян^[224], оскільки вони розташовувалися на порубіжжі схід- нобалтського та праслов'янського етнічних масивів. До праслов'ян­ського населення Лісостепу, з яким вони мали досить тісні куль­турні й торговельні контакти, «милоградці» були подібні за рівнем загального розвитку, особливостями ведення господарства. Але за духовною та матеріальною культурою вони були ближчими до східнобалтських та фінських племен^[225]. Один з найдавніших осе­редків цих племен знаходився, мабуть, на Східній Волині, зокрема у басейні Горині. З часом вони просунулися на південь Білорусі^[226]. Тут, у Волинському Поліссі, були значні поклади болотної руди, що спричинилося до виникнення милоградських осередків обробки за­ліза^[227]. Інший осередок знаходився на Лівобережжі — між Дніпром і Десною. У V-IV ст. до н. е. присутність «милоградців» стає поміт­нішою на Київщині та у верхів'ях Південного Бугу, де вони жили серед скіфського або скіфоїдного населення.

Нерідко саме «милоградців» Волині ототожнюють з неврами Геродота — отже, вони жили на північ від скіфів-орачів, а їхнє розселення в південному напрямі можна пов'язати з повідомленням про переселення неврів у країну будинів через навалу змій [Herod., IV, 105]. Найімовірніше, неври були «проміжним» балто-слов'ян- ським етносом Волино-Поліських областей^[228].

Дніпровське Лівобережжя. З другої половини VII ст. до н. е. на просторі від Дніпра до Сіверського Дінця поступово складається історично-культурна спільність, в якій вирізняють декілька куль­турних осередків, розташованих найчастіше на деякій відстані від заплави Дніпра й пониззів його притоків. В VI ст. до н. е. ця спіль­ність поширюється до Середнього Дону. Можна вирізнити п'ять ре­гіональних систем, в кожній з яких були компактно розташовані городища та неукріплені селища. Городища здебільшого будували серед великих лісових масивів і оточували складною системою захисту^[229].

Фрако-слов'янське населення, яке переселилося з Правобереж­жя на початку І тис. до н. е.*, частково асимілювало місцеві балт- ські та фінно-угорські племена. Балти за скіфської доби проживали здебільшого на північ від р. Сейм, а фінно-угри — у південно-схід­ній частині Верхнього Подніпров'я, на Сіверському Дінці та Дону.

Див. с. 29.

У басейні Сіверського Дінця мешкали також нащадки давнього іранського населення^[230]. Найчисленнішими на Лівобережжі були будини — «велике і численне плем'я» [Herod., IV, 108]. !Можливо, це був союз, що грунтувався на територіальних (не родинних) зв'яз­ках, до нього входили балто-слов'яни, фінни, іранці^[231]. Жили тут також гелони^[232], меланхлени, тобто «чорноризці» (їх частіше роз­міщують у басейні Десни або на Середньому Дону) та андрофаги («людоїди»), про етнічну належність та розселення яких немає дос­татньо обгрунтованих думок.

Скіфська навала супроводжувалася військовими сутичками з місцевим населенням. Так, наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. були спалені оборонні споруди Книшівського городища в ба­сейні Псла^[233]. Але це скіфське вторгнення не призвело до загибелі місцевих центрів.

Наймогутніший міжплеменний союз склався в басейнах Ворск­ли, середньої течії Псла та Орелі. Центром його було велике горо­дище біля с. Більськ, яке можна вважати протомістом і ототож­нювати з геродотовим Гелоном^[234]. Цікаво, що на городищі мешкало багатоетнічне населення і кожне мало окреме укріплення. Це ніби­то підтверджує свідчення Геродота про перебування гелонів серед будинів. За Геродотом [IV, 108], гелони — вихідці з еллінських гаваней. Вони відрізнялися від будинів способом життя (будини — кочовики, а гелони обробляють землю і розводять сади) та зовніш­ністю [Herod., ΓV, 109]. Навколо Більського городища існувала сис­тема неукріплених поселень. Головним заняттям було скотарство, значення землеробства було меншим. Добре були розвинуті ремес­ла, серед яких особливого значення набула обробка металів — знай­дені численні залишки виробництва бронзи та обробки заліза, виго­товлення знарядь праці, зброї та золотих прикрас.

Частина населення, зокрема племена будинів, вела напівкочо­вий спосіб життя. Зрештою, сезонний відгін худоби застосовувався і у господарстві мешканців укріплених поселень. Так, у середній те­чії Псла існувала велика кількість короткочасних заплавних по­селень^[235], що могли бути тимчасовими стоянками пастухів. Подібні поселення відкрито також у басейні Сіверського Дінця.

Перетворенню Більського городища на значний міжплеменний центр сприяло його вигідне географічне розташування — неподалік від схрещення важливих сухопутних і річкових шляхів, зокрема «скіфського» торговельного шляху від Ольвії до сако-савромат- ських племен. Суттєвим було й те, що городище знаходилося в південній, найзаселенішій частині Лісостепу, в зоні активних кон­тактів зі Степом. Деякі дослідники припускають існування на Біль- ському городищі (у місті Гелоні) еллінської торгової факторії з влас­ним культовим центром^[236].

За Геродотом [IV, 123], перси під час війни зі скіфами спалили дерев'яне місто в країні будинів. Інколи це місто ототожнюють з Більським городищем. Але такий глибокий рейд перського війська навряд чи був можливим. Сліди пожеж та руйнувань на лісосте­пових поселеннях кінця VI — початку V ст. до н. е. пов'язані, пев­но, з набігами кочовиків, що активізувалися по закінченні війни з персами^[237].

Басейн Сіверського Дінця у скіфські часи був смугою контактів між масивом землеробсько-скотарських племен та кочових племен Степу з різноетнічним населенням. Наприкінці VII ст. до н. е. тут також почала складатися розвинута структура поселень та горо­дищ — 18 городищ, серед них декілька сховищ, понад 70 селищ і 13 курганних могильників^[238]. Більшість городищ існувала безпе­рервно з початку VI по III ст. до н. е. Невеликі городища належали, мабуть, окремим патріархально-родовим общинам^[239]. Найбільшим було городище біля хут. Городище (26 га). ¹

Найвиразнішим прикладом співіснування прийшлих кочовиків і автохтонів може слугувати Посулля, біля північних кордонів роз­селення будино-гелонських племен. Тут, поблизу міст Лубни та Ромни, розташовано декілька великих курганних могильників, які вирізняються серед інших могильників VII—VI ст. до н. е. мону­ментальністю насипів (найвищі сягають 20 м) і великою кількістю зброї, кінських вуздечок, навертів кавказького типу та інших ви­робів у звіриному стилі. Існування великих «дружинних» некропо­лів у глибині Лісостепу, в оточенні осілих землеробсько-скотар­ських племен поки що не має задовільного тлумачення. Висувалися версії про Геррос — кладовище царів кочових скіфів на землях під­владних племен^[240]. За Геродотом [IV, 71], воно знаходилося вище дніпровських порогів, у важкопрохідній місцевості. «Центральне місце» Посулля — величезне Басівське городище — ще мало дослі­джене. Життя на ньому тривало з VI по III ст. до н. е.^[241]. Інші городища і неукріплені поселення існували переважно у V—III ст. до н. е. В усякому разі, у величезних посульських курганах, очевид­но, поховані не жителі цих городищ і селищ, а представники вій­ськово-аристократичної верхівки, що значно відрізнялася за куль­турою і етносом від землеробсько-скотарського населення^[242]. Знать вела напівкочовий спосіб життя, а основою її добробуту був кон­троль за торговельними шляхами, що пролягали через Посулля у різних напрямках.

Наприкінці VI ст. до н. е. на Лівобережжі також відбуваються значні зміни. Припиняється, мабуть, у зв'язку з нападами кочо­виків, життя на деяких городищах Ворскли^[243]. Частина населення з Сейму та Сіверського Дінця переселяється на Верхній Дон. Оче­видно, частину земель на південній околиці Лісостепу зайняли скі­фи царські. Під тиском нових пришельців якась частина військової знаті із Подніпров'я подалася на Дон^[244].

У V — першій половині IV ст. до н. е. політична й економічна ситуація на Лівобережжі була стабільнішою, ніж на Правобережжі. Саме у цей час спостерігається розквіт поселенських структур Ліво­бережжя, найвище піднесення економіки^[245]. Якоїсь перерви в роз­витку місцевих суспільств у середині — другій половині V ст. до н. е. тут, на відміну від Правобережжя, не спостерігається.

Існує думка, що скотарсько-землеробське населення Лівобереж­ного Лісостепу V ст. до н. е. й було тими скіфами-землеробами^[246], яких згадує Геродот [IV, 18]. Він також називає їх борисфеніта- ми — від назви р. Дніпро — Борисфен.

У Лісостеповому Лівобережжі IV ст. до н. е. на відміну від Пра­вобережжя жило численне населення, причому до його складу, без-

перечно, увійшло чимало прийшлих іраномовних кочовиків, особ­ливо на порубіжжі зі Степом, поблизу старих центрів осілості.

Густо заселеними регіонами були басейни Псла, Ворскли, Сей­му, а найчисленнішим було населення в басейні Сіверського Дінця. Цей регіон у V—IV ст. до н. е. стає найрозвинутішим у соціальному, плані. Більшість городищ і селищ існували тут з VI по III ст. до н. е.^[247]. Степовики були зацікавлені у нормальному функціонуванні господарства цього регіону, що забезпечувало потреби напівкочо­вого скотарства у кормах, а також ремісничих виробах. До городищ тяжіли великі — з 500—700 насипами — могильники (Люботин, Велика Гомольша) переважно рядового населення.

Взагалі відносини населення Лівобережжя зі степовими кочови­ками були здебільшого мирними, принаймні до другої половини IV ст. до н. е. Саме Лісостепове Лівобережжя було в IV ст. до н. е. головним торговельним партнером Боспору. Відповідно й античний імпорт надходив — через Боспор — до племен Лівобережжя в біль­шому обсязі, ніж на другий берег Дніпра. Велике значення мали лівобережні ремісницькі центри, особливо ті, що спеціалізувалися на виготовленні таких необхідних кочовикам металевих виробів з привізної сировини та металевого брухту.

Лівобережжя мало мережу торговельних шляхів, з яких голов­ним був Муравський шлях (він існував, певно, і в ті часи), що йшов з Криму через Степ, межиріччя Ворскли та Сіверського Дінця до сучасної Тули^[248] з відгалуженнями у початковій частині. Одночасно цими шляхами здійснювалися військові набіги, тому поселення й городища частіше споруджувалися осторонь них? Головний торго­вельний осередок Лівобережжя — Більське городище — було захи­щене з боку шляху двома городищами, одне з яких зазнало нападу на порубіжжі VI—V ст. до н. е., а потім, наприкінці IV ст. до н. е., було зруйноване. Тоді загинула значна частина його населення^[249]. Наприкінці V ст. до н. е. підступи до Більського городища були прикриті додатковими укріпленнями^[250].

Помітнішим стає соціальне розшарування населення. У похо­ваннях в значній кількості з’являються золоті прикраси. Насипи курганів IV ст. до н. е. інколи сягають 10 і 13,5 м заввишки. Але й найбагатші поховання не можуть рівнятися багатством поховаль­ного інвентаря і монументальністю курганів з «царями» степових скіфів.

На численних селищах та городищах Лівобережжя життя не припиняється аж до третьої чверті IV ст. до н. е., коли починається занепад Скіфії. Окрім економічних та екологічних причин (див. гл. 3) можна також припустити посилення тиску з боку кочовиків, яке відчувалося насамперед на східному порубіжжі Скіфії. Саме в цей час спостерігається нестабільність у східній частині степового світу внаслідок протистояння скіфів І НОВИХ КОЧОВИКІВ ЗІ СХОДУ ^[251]∙ Суто скіфське поховання в катакомбі кінця IV ст. до н. е. відкрито навіть на території Більського городища^[252].

Наприкінці IV у ПІ ст. до н. е. різко скорочується кількість насе­лення в межиріччі Дніпра й Дону. Можливо, виходячи з повідомлень античних авторів, саме в IV ст. до н. е. відбуваються міграції деяких лісостепових племен на Кавказ, у пониззя Південного Бугу та Дунаю^[253].

Суттєві зміни відбулися в басейні Сейму. У V ст. до н. е. племена юхнівської культури (фінно-угри, або балти) починають витискувати місцеве скіфоїдне населення і цілком захоплюють Посейм'я в IV ст. до н. е.^[254]. Інколи на городищах простежуються сліди пожеж, певно, внаслідок військових сутичок. Очевидно, переміщення юхнівців в Лісостеп спричинилося послабленням Скіфії.

Терасовий Лісостеп. Цей рівнинний коридор Придніпровської низини, що простягався вздовж лівого берега Дніпра, принаймні до рубежів Полісся, був освоєний вихідцями з Правобережжя ще в передскіфські часи. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е., тут, як і в інших регіонах Лісостепу, виникли нові поселення та укріплені городища, що було пов'язано із загрозою з боку Степу. Кочові скіфи з'явилися тут десь наприкінці VII ст. до н. е. Саме до цього часу належать їхні поховання, в обряді та поховальному ін­вентарі яких простежуються зв'язки з Передкавказзям. Зокрема дуже цікава статуя скіфського воїна з кургану Роблена Могила біля с. Придніпровське — такі статуї трапляються лише в похованнях кочових скіфів^[255].

Кочовиків приваблювали заплавні луки вздовж Дніпра, високо­якісні пасовиська між Трубежем та Сулою, а також численні броди та переправи^[256], поблизу яких виникали торжища й поселення. Го­ловні переправи були, певно, у межиріччі Супою і Трубежу, напро­ти куща поселень і городищ канівської групи. Тут відкрито декіль­ка поселень і могильників скіфського часу^[257].

Становить інтерес знахідка біля с. Піщаного човна та «сервізу» із 15 античних бронзових посудин V ст. до н. е.^[258], який, певно, затонув під час перевезення по р. Супой.

У V—IV ст. до н. е. кочові скіфи освоїли луки між Трубежем й Десною. Тут зосереджена значна кількість невеликих курганних могильників IV ст. до н. е. з похованнями суто степового типу^[259]. Велика кількість зброї та імпортних виробів у могилах є свідченням того, що скіфські роди, які мешкали тут, належали до числа досить могутніх та войовничих. Зрідка трапляються супроводжуючі похован­ня підлеглих осіб, певно, з місцевого нескіфського населення. Очевидно, саме сусідство з великим масивом войовничих кочовиків примусило частину населення північної частини Київщини залишити давні місця проживання. Крім традиційних скотарства і воєнного промислу джерелом добробуту цієї групи кочовиків була, мабуть, тор­гівля — вони контролювали переправи й торговельні шляхи, що йшли зі Степу за межі Скіфії до лісових племен.

Населення Криму. Історія населення Кримського півострова, частина якого є продовженням причорноморського Степу, найтіс­ніше пов'язана зі Скіфією. Початок скіфської епохи на території Криму, що збігся з освоєнням греками Північного Причорномор'я, відображений в античних письмових джерелах. Незважаючи на їх­ню уривчастість, а інколи й напівлегендарну природу, можна при­близно реконструювати розвиток подій. Кіммерійців, що володіли Кримом, вигнали скіфи, яких, в свою чергу, частково потіснили елліни [Herod., IV, II; Strabo., XI, II, 5]. Пам'ять про кіммерійців збереглася в грецьких назвах Керченської протоки — Кіммерій­ський Боспор, еллінського міста Кіммерік тощо. Але як окрема на­родність кіммерійці за скіфської доби в Криму вже не згадуються.

Античні письмові джерела згадують в Криму лише два варвар­ські етноси: скіфів і таврів, хоча, згідно з археологічними дже­релами, етнічний склад населення був досить складним^[260]. За пере­казом, Пантикапей заснований на землях, які передав еллінам скіфський цар Агает [Steph. Byz. παvτικαπαιov]. Про перебування скіфів у кримських степах свідчать рідкісні поховання в курганах VII — початку VI ст. до н. е. на трасах кочувань, що проходили через степи Центрального Криму, Керченський півострів і далі че­рез протоку до Таманського півострова. Цими шляхами товари з перших античних поселень потрапляли у північніші регіони^[261].

Місцеве населення Криму греки називали таврами — ймовірно, за назвою гірського масиву, що займав більшу частину Централь­ного та Південного Криму. Етнічні спільності таврів різнилися спо­собом життя та особливостями культури^[262]. Гірські таври поводи­лися досить незалежно від численніших і могутніших скіфів. Так, під час перської навали наприкінці VI ст. до н. е. таврські царі відмовилися від військового союзу зі скіфами [Herod., IV, 119]. На­селення степових регіонів та передгір'їв здавна було змішаним (тав­ри, давнє населення причорноморських степів, Кавказу та ін.)^[263]. Серед них могли бути й нащадки кіммерійців. Це населення^[264] з приходом кочових скіфів, у VII—VI ст. до н. е., перейшло до кочо­вого або напівкочового способу життя і невдовзі змішалося з при- шельцями. Частина кизил-кобинців близько середини VI ст. до н. е., можливо, переселяється із Центрального Криму до майже безлюдних земель Східного Криму. Тут вони оселилися головним чином у приморській смузі і протягом двох століть зберігали своєрідність культури, зокрема звичай здійснювати поховання у ка­м'яних ящиках на поверхні грунту. Ця група населення мала досить низький рівень розвитку виробничих сил та відзначалася екстенсивним способом ведення господарства. Головні заняття — напівкочове пасовищне скотарство, а згодом землеробство^[265].

Можливо, саме протистояння скіфів царських та кизил-кобин­ців відбилося у переказі про війну скіфів з «нащадками рабів» (мо­лоддю, що народилася від скіфських жінок і підкореного місцевого населення) після повернення з Азії і про спорудження останніми рову на шляху скіфів [Herod., IV, 3]. Найчастіше цей рів пов'я­зують з Акмонайським пересипом.

З початку V ст. до н. е. на території Криму спостерігається акти­візація кочовиків, що була пов'язана із загальною зміною ситуації у північнопричорноморських степах. Посилення кочовиків змусило грецькі міста-колонії на березі Керченської протоки об'єднатися навколо Пантикапею 480 р. до н. е. Приблизно в цей час спору­джується так званий Тіритакський вал — для захисту ближньої хори боспорських міст від кочовиків^[266]. За Геродотом, царські скі­фи в середині V ст. до н. е. без перешкод переходили Керченський півострів і далі через протоку в землі сіндів під час зимових походів [Herod., IV, 20 28 100].

Якісь скіфи мешкали на західному березі Керченської протоки. Це, можливо, був район Німфею, котрий у V ст. до н. е. міг бути скіфським опорним пунктом, незалежним від Боспору^[267]. Саме тут знаходився один із бродів через протоку, що поєднував Східний Крим з Таманським півостровом. Біля Німфею, судячи з курган­ного некрополя, проживали еллінізовані скіфи і, ймовірно, сінди, причому належали вони до вищих верств суспільства. Поховані вони в склепіннях, зроблених з каменю або сирцевих цеглин, у грецьких саркофагах з великою кількістю захисної та наступальної зброї, грецьким посудом і коштовними виробами із бронзи, в при­крашеному золотом одязі й у супроводі коней. Німфейські кургани (вони здебільшого належать до другої половини V ст. до н, е.) дають уявлення про синкретичну скіфо-еллінську культуру, що сформува­лася на цей час у Криму. Це була культура знаті, яка відрізнялась уже від культури простих кочовиків і на якій позначилися всі виго­ди сусідства з античними містами, зокрема торгівлі. Скіфи могли бути військовими союзниками й охоронцями міста та його хори. У міській культурі Німфею скіфський вплив- не відчувається, але ще наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. в списку його громадян значилося чимало негрецьких імен^[268].

Інші значні грецькі міста — Херсонес та Керкінітида на заході Кримського півострова, що були засновані на порубіжжі VI—V ст. до н. е., не мали до III ст. до н. е. серйозних зіткнень із варварським оточенням.

У V—IV ст. до н. е. етнокультурна ситуація була такою. Елліни жили в приморських містах та сільських поселеннях навколо них. Таври мешкали головним чином у Гірському Криму і частково в передгір'ях. Для гірських таврів характерний усталений тип куль­тури, що існував без істотних змін упродовж декількох століть. Ок­ремі регіони мали певні особливості в господарському комплексі і культурі^[269]. Таври переважно займалися відгінним скотарством, розводили дрібну рогату худобу і — меншою мірою — велику. То­му, певно, античні автори вважали таврів кочовиками. Для меш­канців передгір'їв основним заняттям було землеробство, а на узбе­режжі — й рибальство. Полювання, мабуть, не грало значної ролі у господарстві. Займалися таври й звичайними хатніми ремеслами, а також обробкою металу. Але за браком металу чимало знарядь, як і в давнину, виготовляли з каменю^[270]. Античні автори майже не за­лишили свідчень про звичаї і спосіб життя таврів, крім тверджень про дикість їхніх звичаїв, зокрема, про вороже ставлення до чужин­ців, яких вони приносили в жертву своїм богам. «Вони живуть гра­бунками і війною» — подібні характеристики таврів звичайні в ан­тичній літературі [Herod., IV, 108].

За даними таврських поховальних пам'яток — кам'яних ящи­ків (інколи це мегалітичні споруди з багатьма перекриттями) — можна припустити, що таври зберігали родовий устрій без помітної соціальної диференціації. Тому, мабуть, вони були несприйнятли­вими до впливу грецької культури. На таврських поселеннях та могильниках дуже мало грецького привізного посуду, прикрас і зовсім немає коштовних античних виробів. Зброя і кінське споря­дження у таврів були скіфськими. У письмових джерелах Херсо­неса немає згадок про таврів аж до III ст. до н. е., хоч він і був заснований на місці таврського поселення, а таврська богиня Діва перетворилася з часом на заступницю міста. Можливо, таври жили й у містах. У Херсонесі відкрито ділянку найдавнішого (V—IV ст. до н. е.) некрополя із скорченими похованнями, які вважають тавр­ськими^[271]. Це, певно, було рядове населення, що стало підлеглим унаслідок захоплення херсонеситами таврських земель у околицях міста. Частину таврського населення було витиснуто на периферію хори Херсонеса^[272]. Були таври і серед жителів Пантикапею, про що свідчить віршована епітафія V ст. до н. е., в якій згадується тавр на ім'я Тихін^[273]. У боспорських містах мешкало чимало сіндів, ви­хідців з Таманського півострова.

У степовій частині Криму мешкали скіфи та нащадки кизил-ко- бинців. Тривале співіснування на одній території призвело до вза­ємної асиміляції, причому домінуючими були риси скіфської куль­тури, особливо з IV ст. до н. е., коли відбулося нове масове пере, селения скіфів до Криму. Тому, певно, античні автори майже не відрізняли скіфів та інших степових варварів.

Ще в V ст. до н. е. увагу скіфів привернув регіон передгір'їв, звідки можна було контролювати Степ, а також підступи до антич­них центрів. Цілком залежне кизил-кобинське населення мирно співіснувало зі скіфами, поступившись частиною своїх земель. Тут складається значний племенний осередок. Про це, зокрема, свід­чить серія багатих воїнських поховань біля сіл Долинне, Мирне, Грушеве тощо^[274]. Величезні кургани поблизу Білогорська ще не до­сліджено, але за зовнішнім виглядом вони подібні до скіфських царських курганів IV ст. до н. е.*.

У IV ст. до н. е. скіфи створюють у передгір'ях, на колишніх кизил-кобинських землях, власний опорний пункт. Пізніше горо­дище** (у греків воно одержало назву Неаполіс) перетворилося на столицю Малої Скіфії^[275].

Найактивніші етнокультурні процеси відбувалися у Східному Криму, в безпосередній близькості до Боспорської держави. При­близно з початку IV ст. до н. е. відбувається масовий перехід кочо­виків до осілого або напівосілого життя й до землеробства. На захід від Узунларського валу^[276], який, можливо, був межею боспорської хори, виникають численні могильники варварського населення. Існує припущення, що землеробське населення було переселено в Крим з Нижнього Наддніпров'я^[277]. Але переважно це були кочо­вики, що осіли на землю, мабуть, за браком пасовиськ, спричине­ним зростанням чисельності населення^[278]. Рівень добробуту цього населення був досить помірним, особливої вигоди від сусідства з ел-

На думку Б. М. Мозолевського, це був некрополь знаті з племені царських скіфів.

Знаходиться на околиці сучасного Сімферополя.

лінськими містами во­но не мало. Вплив ан­тичної культури про­стежується в деяких традиціях домобудів­ництва, побуті(антич­ний посуд, світиль­ники, прикраси), а та­кож у сфері культів та традицій, пов'язаних насамперед із земле­робством (знахідки те­ракотових статуеток ан­тичних божеств у гос­подарчих ямах та при­міщеннях)^[279]. Більш еллінізованим було варварське населення узбережжя, яке рані­ше почало контакту­вати з еллінськими містами. Внаслідок змішання осілих вар­варських етносів та нівелюючого впливу еллінської культури у

Східному Криму склалися передумови формування нового етносу. Змішаність населення підтверджують також антропологічні дані. Через декілька століть античні автори вже називали варварське населення Криму тавро-скіфами^[280] (на відміну від таврів Гірського Криму).

Традиційний кочовий спосіб життя зберігали заможні скіфи, насамперед представники середнього прошарку суспільства. Вер­хівка варварського суспільства з часом все більше залучалася в орбіту боспорської економіки та політики, призвичаювалася до тор­гівлі й розкошів міського життя. Союзницькі стосунки нерідко скріплювалися династійними шлюбами. З кінця V ст. до н. е. кур­гани скіфської знаті споруджуються ближче до боспорських міст.

З приходом до влади на Bocnopi близько 438 р. до н. е. напівфра- кійської династії Спартокідів, що була дружньою скіфам, між ними й Боспором значний час тривали мирні відносини. В титулатурі царів Перісада та Левкона немає згадок про скіфів, на відміну від племен по той бік Керченської протоки, що були підкорені внас­лідок війн. На початку IV ст. до н. е. боспорці після тривалої облоги підкорили Феодосію, причому скіфи (кримські або інші) були їх­німи союзниками в цій війні. З часом увесь Східний Крим опинився під владою Боспору, а тутешні скіфи одержали статус союзників в певною автономією та власними правителями. В усякому разі, своїх династів (правителів) мали кримські скіфи наприкінці IV ст. до н. е., коли були союзниками одного з претендентів на боспорський престол — царевича Сатира. У цей час, приблизно в останній тре­тині століття, боспорсько-скіфські взаємовідносини погіршуються. Античні автори згадують про часті сутички за право володіння землями.

У першій половині III ст. до н. е. наступ на варварські землі в околицях міста, а також на західному узбережжі Криму розпочи­нає Херсонес. Це призвело до розриву традиційних відносин міста зі Скіфією, що прагнула до утвердження в Криму після розпаду Великої Скіфії.

Близько середини IILct. до н. є. екологічна й господарська кри­за, нові варварські вторгнення призвели до спустошення земель Східного Криму. Уціліле населення переселяється в нечисленні доб­ре укріплені городища^[281]. Частина населення, можливо, подається до Центрального Криму, де формується пізньоскіфське державне утворення^[282].