Глава 1. ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ПЛЕМЕН ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я У СКІФСЬКУ ЕПОХУ

Підтримка нового союзника допомогла Ассирії у боротьбі з пов­сталими 673 р. до н. е. мідійськими племенами, територія розсе­лення яких прилягала до східного кордону цієї великої давньосхід- ної держави. Ще значнішу роль відіграв згаданий союз кілька десятиріч потому. Тоді військо Мідії, яка вже досягла незалежнос­ті, дійшло до серця Ассирії і взяло в облогу її столицю Ніневію. На допомогу Ассирії з'явилося «величезне військо скіфів, яке очолю­вав цар скіфів Мадій, син Прототія» [Her., І, 103]. Більшість дослід­ників вважає, що Прототій Геродота і Партатуа з ассирійських джерел — одна і та ж особа. Тоді не виключено, що матір'ю Мадія, який поспішив до мурів Ніневії, могла бути ассирійська царівна. Але як би там не було, він завдав поразки мідійцям, а потім його загони могутньою хвилею полонили майже увесь Давній Схід і зу­пинилися лише на кордонах Єгипту, де Псамметіх І, «єгипетський цар, дарунками і проханнями умовив завойовників не йти далі» [Her., І, 105]. Ці події ознаменували початок понад чвертьвікового панування скіфів у Передній Азії, яке припало на другу половину VII ст. до н. еЛ

Безперечно, головною запорукою скіфського володарювання у Передній Азії була боротьба Ассирії і ворожих їй країн. Така по­літична ситуація сприяла тому, що скіфи на деякий час стали тре­тьою, вирішальною силою. Оволодіння Ніневією об'єднаними си­лами Мідії та Вавилону 612 р. до н. е. й загибель Ассирійської держави, що сталося за кілька років, не тільки докорінно змінили розстановку сил на політичній арені, а й зруйнували самі підвалини скіфського панування у Передній Азії.

Свідчення письмових джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, що тривала близько ста років, підтверджуються багатьма археологічними матеріалами. Це, передусім бронзові вістря стріл, знайдені в різних місцях Закавказзя, Малої та Передньої Азії. Зро­зуміло, ці знахідки не завжди підтверджують безпосередню присут­ність скіфів у якомусь конкретному місці — адже разом із «скіф­ським» луком та прийомами його застосування вони широко увійшли в арсенал бойових засобів місцевих народів. Недарма Геро­дот [І, 73] розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів мідійського царя Кіаксара. Але в кожному випадку поширення та­ких вістер пов'язане зі скіфськими походами до Передньої Азії. На Близькому Сході виявлено кілька форм для відливання таких віс­тер. Одна з них походить з іракського міста Мосула і зараз зберіга­ється у Британському музеї. Вона виготовлена з бронзи і призна­чалась для одноразової відливки трьох вістер. Л. Ундервуд, який експериментував з цією формою, дійшов висновку, що за наявності кількох кваліфікованих помічників він зміг би виготовляти до 10 тис. вістер на тиждень, а потреби 5-тисячного загону лучників могли забезпечити лише кілька таких портативних «майстерень»^[87].

Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не найбільш цікавим є так званий Саккизький скарб, виявлений на узбережжі солоного озера Урмія в Іранському Курдистані^[88]. Найвірогідніше, цей ком­плекс являв собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вож­дя другої половини VII ст. до н. е. Але переважну частину скарбу становили ювелірні вироби східного типу. Навряд чи можна диску­тувати щодо шляхів, якими потрапили до рук скіфського ватажка ці коштовності. Не випадково Геродот так писав про період скіфської зверхності на Близькому Сході: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували у Азії і за цей час вони, сповнені нахабства і пре­зирства, все спустошили.

Слід зазначити: за часів, які нас цікавлять, території, що при­лягали до сучасного м. Саккиз, були центром Манейського царства, яке мало спільні кордони з такими могутніми державами, як Асси­рія та Урарту. Саме у ассирійських клинописних документах зга­дується «військо скіфів», які живуть в області «країни Манеїв», звідки вони, подолавши перевали, нападають на прикордонні райо­ни Ассирії^[89]. Пов'язавши ці свідчення із Саккизьким скарбом, деякі фахівці (Р. Гіршман, Б. Б. Піотровський, О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська) дійшли висновку, що саме тут, за ассирійськими дже­релами, розташовувалось «Скіфське царство», або «країна Ішкуза».

Піддавати сумніву присутність скіфів на території Манейського царства не має сенсу — письмові джерела доводять це досить чітко, а пояснити її можна кількома причинами. Головною з них є геогра­фія, природно-кліматичні умови регіону. Тут завжди було добре розвинуте землеробство, завдяки чому хліб постачався навіть у су­сідні області. Це значно полегшувало забезпечення скіфських заго­нів. Добре захищені гірськими хребтами долини розташовувались майже у центрі Передньої Азії і мали виходи на захід — на родючі низини Дворіччя, які були головною метою скіфських походів, і на північ — у степи сучасного Азербайджану, звідки через Дербент пролягав добре відомий скіфам шлях до степових районів Східної Європи. Сприятливою для скіфів була й та обставина, що манейські царі, вимушені у своїй політиці постійно маневрувати поміж Асси­рією та Урарту, були зацікавлені у скіфах як у могутніх союзниках, що могли стати противагою небезпечним сусідам.

Попри всі факти, навряд чи територія Мани була завойована скіфами, і тут виникло самостійне «Скіфське царство». Джерела вказують, що південне узбережжя озера Урмія використовувалося скіфами як стратегічний плацдарм, який знаходився у безпосеред­ній близькості до найважливіших центрів давньосхідних держав.

Відомий інший ва­ріант локалізації «Скіф­ського царства» — на південь від Головного Кавказького хребта, а саме — на землях су­часного Азербайджану, у межиріччі Кури і Аракса (І. М. Дьяко­нов, І. Алієв). Проте ре­тельний аналіз архео­логічного матеріалу не дає вагомих підстав для підтвердження та­кої гіпотези^[92].

Тому ми цілком впевнені, що пошуки слідів «Скіфського цар­ства» у Передній Азії чи у Закавказзі по-

Рис. 5. Срібне дзеркало з Келермеського кургану, збавлені ЯКИХОСЬ пер­спектив, а «царство Ішкуза» за давніми письмовими джерелами знаходилося північніше, у степах Прику- бання й Північного Кавказу, де у VII— VI ст. до н. е. перебувало основне ядро скіфських племен^[93].

На території Північного Кавказу скіфські поховальні пам'ятки цього часу виявлено у рівнинних районах Ставропілля, Кабарди, Північної Осетії, Ічкерії та Інгушетії. Так, вражаючий за своєю ар­хітектурою скіфський курган VII ст. до н. е. досліджено поблизу хут. Червоний Прапор Ставропільського краю: під 11-метровим на­сипом розміщувались кам'яні гробниця і жертовний комплекс, серед різноманітного начиння — дишло колісниці із зображенням східної богині Іштар.

Велика група курганів вищої скіфської знаті періоду походів до Передньої Азії досліджена у Прикубанні. Найвідоміші з них Келер- меські кургани, насипи яких перекривали величезні могильні ями із справжніми скарбами: коштовними прикрасами, оздобленою зо­лотом зброєю, кінським спорядження.

Всього на Північному Кавказі й у Прикубанні відомо близько 50 скіфських поховань VII—VI ст. до н. е., більшість з них великі за розмірами і мають багатий інвентар. Можна припустити, що саме тут за часів передньоазіатських походів містився центр скіфського політичного об'єднання. Причини, з яких склалася така ситуація, цілком зрозумілі — адже саме ці території якнайкраще забез­печували просування скіфських загонів на південь. Не випадково усі скіфські пам'ятки поділяються тут на дві групи — прикубан- ську з виходом до узбережжя Чорного моря і далі на південь, та північнокавказьку, що розташована біля початку центральнокав- казьких шляхів у Закавказзя (через Хрестовий та Мамісонський перевали). Цілям походів підпорядковувалися також вибір мар­шрутів скіфських вторгнень, освоєння скіфами стратегічно важли­вих районів, наприклад приурмійського, та політика скіфських вождів, які намагались використовувати протиріччя між давньо- східними державами. Внаслідок цілеспрямованих дій здійснювався значний приплив у скіфські кочовища різноманітних багатств, захоплених на Близькому Сході. Сюди ж приводили й полонених майстрів, котрі постачали скіфську верхівку коштовними вироба­ми, в оздобленні яких примхливо переплелися смаки замовників із східними традиціями.

Період походів до Передньої Азії — один з найяскравіших ета­пів скіфської історії, що археологічно відбився у грандіозних похо­вальних спорудах скіфських вождів. Подальший розвиток скіф­ських племен пов'язаний вже, головним чином, з територією Північного Причорномор'я.

Утворення Північнопричорноморської Скіфїі

У часи передньоазіатських походів, за даними ар­хеології, територія сучасної степової України була заселена досить слабо — всього тут налічується близько 20 скіфських пам'яток VII—VI ст. до н. е. — переважно небагаті поховання рядових об­щинників. Ситуація змінюється наприкінці VI ст. до н. е., коли у південних районах Північного Причорномор'я кількість скіфських поховальних пам'яток помітно збільшується. На відміну від попе­реднього часу, до кінця VI—V ст. до н. е. можна віднести вже близь­ко 100 скіфських поховань, відкритих у межиріччі Дону і Дунаю, причому більшість їх (до 70%) концентрується у Нижньому По­дніпров'ї та степовому Криму. Серед них найбагатші поховання — Перша Завадська й Чабанцева могили на Дніпропетровщині, Зо­лотий та Ак-Мечетський кургани у Криму тощо^[94].

Відповідають археологічним реаліям і повідомлення античних авторів. Згідно з розповіддю Геродота [IV, 21] про вторгнення у Скіфію військ перського царя Дарія І Гістаспа (пов'язані з цим події див. у наступному розділі), наприкінці VI ст. до н. е. великі просто-

Рис. 6. Ранньоскіфські поховання північнопричорноморського Степу.

1 — VII—V ст. до н. е.; 2 — VI—V ст. до н. е.

ри Північного Причорномор'я були вже надійно освоєні скіфськими племенами, об'єднаними під владою скіфів царських. На той час сформувались кордони Північнопричорноморської Скіфії; причому східна їх межа проходила по р. Дон.

З переміщенням із східних районів європейського Степу до Пів­нічного Причорномор'я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв'язок з рабами. Від тих рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє походження, юнаки почали противитися скі­фам, коли ті повернулись з Мідії... Відбулося багато боїв, проте скіфи ніяк не могли здолати супротивників; тоді один з них сказав так: «Що ж ми робимо, скіфські воїни? Ми вступили у боротьбу із своїми ж власними рабами. І коли вони вбивають нас, ми слаб­шаємо; якщо ж ми переб'ємо їх, то потім матимемо рабів менш, ніж раніше. Тому, як я вважаю, треба залишити списи і луки, хай кож­ний із своїм батогом піде до них. Бо доти, доки вони бачили нас озброєними, вони вважали себе рівнею нам, тобто вільно народже­ними. Якщо ж вони побачать нас із батогом замість зброї, то зрозу­міють, що вони наші раби, і, визнавши це, вже не насміляться опиратися». Почувши ці слова, скіфи одразу ж вчинили відповідно до його поради. Раби ж, настрахані цим, забули про битви і по­бігли» [Herod., IV, 1—4].

Напівлегендарний, епічний характер цієї оповіді викликав у бага­тьох фахівців сумніви щодо її історичної цінності, але є й інша думка.

На жаль, інформативні можливості письмового джерела в дано­му разі дуже обмежені. Тому єдиним шляхом до з'ясування реаль­ної підоснови цієї розповіді є аналіз історичної ситуації, що склалася на території північнопричорноморського Степу в період та напередодні згаданих подій.

Щодо визначення часу сумнівів немає, оскільки воєнні дії, опи­сані Геродотом, мають чіткі хронологічні координати: вони відбу­лися в період між завершенням передньоазіатських походів і оста­точною стабілізацією східного кордону північнопричорноморської Скіфії. Виходячи з цього, сутичка, якщо вона справді мала місце, відбулася близько середини VI ст. до н. е., а проміжок часу, який нас цікавить, відповідно, охоплює першу половину VI ст. до н. е.

Як уже зазначалося, кінець VII — початок VI ст. до н. е. є часом найвищого розквіту скіфської культури в степових районах Перед- кавказзя. Але зміцнення Мідії та ліквідація скіфського панування у Передній Азії, а потім і повне їх вигнання з цього регіону нега­тивно вплинули на розвиток скіфського суспільства, оскільки поз­бавили його вагомої долі додаткового продукту, отримуваного до того ж у вигляді необхідного кочовим скіфам ремісничих виробів та продукції землеробства. Північнокавказькі степи, які колись пра­вили скіфам за природний плацдарм для дій у Передній Азії, пере­творилися на майже ізольовану територію, віддалену від основних землеробських центрів того часу.

Один з таких центрів, чи не найбільший у Східній Європі, зна­ходився на території українського Лісостепу. Серед вирізнених тут археологічних груп особливе місце посідають західно- і східнопо- дільські, києво-черкаська і ворсклинська, що виникли на місцевій чорноліській основі^[95] (див. гл. 2, розд. 1). Цілісний у культурному і, певно, в етнічному плані масив територіально простягався від Верхнього Дністра до Дніпра та далі по нижній і середній течії Ворскли на 400 км. Його відстань з півдня — від межі степів, на північ — до лісових кордонів, сягала 380 км^[96].

Високий рівень економіки, що базувалась на орному землероб­стві, спричинився до консолідації місцевих племен. На зміну неве­ликим поселенням і укріпленим селищам чорноліського часу при­ходять великі городища, наприклад Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське, що були центрами міжплеменних об'єднань. По­силюється процес майнової диференціації, прискорюється виріз- нення військової аристократії.

Велику роль у соціально-економічному розвитку цього регіону вже наприкінці VII ст. до н. е. відіграють торговельні відносини між населенням українського Лісостепу й античним світом, здій­снювані за посередництва грецьких колоністів, які освоювали пів­нічне узбережжя Чорного моря. Археологічно цей процес просте­жується за знахідками грецьких виробів у лісостепових районах. Саме звідси у грецькі міста, насамперед в Ольвію, розташовану на березі Дніпро-Бугського лиману, був спрямований потік різнома­нітних товарів, у тому числі вирощеного у Середньому Подніпров'ї хліба. Показником торговельної активності, на думку Б. О. Риба- кова, була одна з назв Ольвії— «Торжище борисфенітів». Під борис- фенітами він розумів саме населення, що залишило києво-черка- ську групу археологічних пам'яток скіфського часу^[97].

Так, наприкінці VII — у першій половині VI ст. до н. е. на території Північного Причорномор'я складалася своєрідна історич­на ситуація, що значною мірою визначила багатовікову долю його населення.

Головна особливість цієї ситуації полягала в тому, що територія розселення землеробських племен у Середньому Подніпров'ї була відокремлена від грецьких міст на узбережжі Чорного моря ши­рокою смугою північнопричорноморських степів, якими проходили торговельні шляхи, зв'язуючи ці дві культурні області. Серед них значну роль відігравали такі зручні водні шляхи, як Дніпро та Південний Буг. Тому, звичайно, Нижнє Подніпров'я ставало цент­ром уваги кочових племен, які намагалися встановити контроль над торговельними шляхами.

Не викликає сумніву, що скіфи першими серед кочових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подніпров'я як клю­чового пункту, що давав можливість використовувати всі переваги транзитної торгівлі. Цим пояснюється переміщення основного ядра скіфських племен з Передкавказзя, що втратило своє стратегічне значення після закінчення передньоазіатських походів, до степової частини Північного Причорномор'я. До того ж, звідси кочовики могли здійснювати прямий воєнний тиск на племена Лісостепу, які мали необхідні для кочовиків продути землеробства і ремісничого виробництва — і для власного вжитку, і з метою обміну на пред­мети розкоші.

Деякі дослідники вважають, що розповідь Геродота про війну скіфів з «нащадками рабів» була далеким відлунням тих бурхливих подій, що відбувалися у Північному Причорномор'ї близько сере­дини VI ст. до н. е. у зв'язку з боротьбою за панівне становище між кочовими племенами та осілим населенням Лісостепу. Безперечно, воєнно-економічний потенціал місцевих землеробів дав їм можли­вість організувати серйозний опір нещодавнім господарям Перед­ньої Азії. Але перемогли степовики. За Геродотом, наприкінці VI ст. до н. е. скіфи вже міцно утримували степи між Дунаєм і До-

Рис. 7. Золоті прикраси з Мельгунівського кургану.

ном. Проте на них чекало нове тяжке випробування — велика війна із військом Дарія І. Пройшовши через нього, вони здобули славу непереможного народу.

Скіфо-перська війна

Найважливішою подією в історії Великої Скіфії після її становлення у Північному Причорномор'ї була скіфо-пер­ська війна.

Детальний опис усіх подій, пов'язаних з цією війною, містить «Історія» Геродота [IV, 1, 46, 83—87, 89, 92, 93, 97, 98, 102, 118—143; VI, 40—41; VI, 20, 59, 84 та ін.]. Згадки про війну є також у працях Ктесія Кнідського, Страбона, Йордана та деяких інших авторів.

Щодо датування скіфо-церської війни є різні думки. Сам Геро­дот (рис. 8) повідомив лише про те, що «...після здобуття Вавилона Дарій вирушив у похід на скіфів» [IV, 1]. Найвірогідніше, ця подія мала місце після 521 р. до н. е. (саме тоді Дарій захопив Ва­вилон). Дослідники датують похід переважно часом між 514 та 510 рр. до н. е.^[98]

Рис. 8. Геродот.

По-різному вони ви­значають причини війни. Сам Геродот так сформулював, свою версію: «...Дарій побажав помститись скіфам за те, що вони колись вдерлися до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх за­тримати, першими розпочали ворожі дії» [IV, 1]. Важко погодитися з Геродо­том, який вважав причиною війни та­кий первісний прин­цип, як «око за око, зуб за зуб». Тим біль­ше, що з тих часів, як скіфи нанесли «об­разу» персам своїм вторгненням до Азії, минуло понад сто ро­ків. Навряд чи це можна було б вико­ристати навіть, як «casus belli». Увагу на це звертає ще Платон.

Висловлюється та­

кож припущення, що війну із скіфами Дарій почав, виходячи з економічних міркувань. Серед таких вважають прагнення царя персів встановити свою владу над чорноморськими протоками, взяти під свій контроль джерело отримання хліба Грецією з північнопричорноморських центрів^[99]. Навряд чи це було так. По-перше, наприкінці VI ст. до н. е. експорт північнопричорноморського хліба ще не досяг знач­ного рівня. По-друге, перешкодити хлібному експорту можна було набагато простіше, перекривши вузькі протоки. Це зробити було неважко, адже грецькі міста на їх берегах більшою чи меншою мірою перебували тоді вже під впливом Дарія. Не треба було про­вадити досить важку і, як показали події, небезпечну та складну кампанію проти войовничих кочовиків.

Ряд дослідників висловлюють думку про те, що Дарій пішов вій- ною на скіфів з метою захопити у них дорогоцінні скарби для фінансування своєї майбутньої війни з Грецією, передусім з Афіна­ми. А це вже зовсім не реально. Якщо Дарій міг захопити джерела постійного отримання дорогоцінних матеріалів (насамперед сріб­ла) — рудники Фракії (що він і зробив перед вторгненням до Скі­фії), то захопити скарби скіфів можна було б лише після повного розгрому номадів. Проте, навіть у випадку досягнення цієї мети, сподіватись на отримання значних багатств було важко. Перемо­жець міг захопити лише парадну зброю. Але її було небагато, щоб задля цього йти у далеку та ворожу Скіфію. На це не міг піти такий врівноважений та обережний політик, яким був Дарій. Здобич не могла компенсувати величезних втрат та ризику, пов'язаних з не­безпечним походом.

Причиною походу у Скіфію були не економічні, а далекосяжні стратегічні міркування. Дарій бажав «замирити» скіфський Степ та гарантувати певну безпеку повторення нападу войовничих кочови­ків — скіфів і савроматів — під час його вторгнення до Греції. Війна на два фронти — із скіфами та Елладою, мабуть, не мала багато шансів на успіх^[100].

Слід зазначити, що навіть у разі успішної війни із скіфами, надовго «замирити» їх не вдалося б. Історичний досвід переконливо свідчить, що порівняно через невеликий час кочовики звичайно від­новлювали свої сили.

Торкнемося питання про напрямок скіфського походу Дарія. Якщо серед дослідників й існували розбіжності стосовно дати, при­чин походу, меж проникнення персів у глиб Великої Скіфії та інших загальних і менш значних питань цієї визначної події в історії, то в одному питанні всі вони були майже одностайні. Не викликав сумнівів сам генеральний напрямок походу, який чітко визначив ще Геродот — з Персії через Малу Азію, Фракію за Дунай в глиб Скіфії й тим самим шляхом назад.

Але нещодавно була висловлена думка про інший напрямок по­ходу, про навіть не один, а два походи Дарія на європейських скі­фів, про помилку Геродота, що поєднав в один два різні за часом походи. При цьому залишається нез'ясованим співвідношення цих двох подій у часі, відсутність або наявність їх координації^[101]. Суть згаданої думки полягає в тому, що у розповіді Геродота йдеться про напрямок походу не в зазначеному вище порядку, а через Кавказ, на Північний Кавказ.

Проте підстав для вирізнення «північнокавказького» варіанту походу, який очолив сам Дарій або один з його полководців, дуже і дуже мало. По-перше, вказівки щодо деякої «фантастичності побу­дов» у розповіді Геродота можна віднести і тільки до «північно- чорноморського», і, як додаток до нього, до «північнокавказького» походів. По-друге, у розповіді Геродота немає вказівок на пере­прави військ Дарія через повноводні скіфські ріки, за винятком Істру та Танаїсу. Згадки лише про ці ріки можна пояснити тим, що саме вони обмежовували Скіфію на заході й на сході в уяві самого Геродота. Говорячи про них, він, мабуть, хотів ще раз підкреслити грандіозність походу Дарія, який пройшов через усю Скіфію. У даному випадку згадки про численні річки Скіфії, про які йшлося у розділах про географію Скіфії, мало б про що говорили еллінам, для яких писав свій твір історик.

Слід зазначити, що весь комплекс джерел, пов'язаних з скіфо- перською війною, переконливо свідчить — театром військових дій була південна частина території Великої Скіфії в межах, чітко окреслених Геродотом від Дунаю до Танаїсу^[102].

У важливому питанні про маршрут походу персів по Скіфії серед дослідників немає одностайності^[103]. Геродот пише, що перси, переслідуючи скіфів, пройшли із заходу на схід всю Скіфію і навіть форсували Танаїс, заглибившись у землі савроматів. Вони також досягли басейну Ворскли на півночі, дещо порушивши порядок генерального просування на схід. Цей варіант маршруту, який умовно можна назвати «довгим», підтримує Б. О. Рибаков^[104].

Другий варіант маршруту можна було б назвати «коротким». Він головним чином грунтується на повідомленні Страбона про те, що перси не просунулись за межі «Гетської пустелі» — Буджак- ського степу, «...де Дарій, син Гістаспа... був захоплений у пастку й ризикував загинути із усім своїм військом від жаги; але він зро­зумів небезпеку, хоча й пізно, і повернув назад» [VII, 3, 14].

Близькі до Страбонової версії факти про тривалість походу пер­сів по Скіфії протягом лише 15 тижнів наводить Ктесій Кнідський [История Персии, 29, 17]. Ще в другій половині минулого століття було висловлено сумнів з приводу того, що яскраво змальований Геродотом похід персів, їх мандри слідом за скіфами по землях їх «сусідів» протягом 60 днів (про це йтиметься пізніше) не можуть відповідати дійсності. Кінцевим пунктом проникнення персів вва­жалася місцевість на узбережжі Меотиди (Азовського моря), куди впадають річки Берда або Кримка^[105]. Такий маршрут можна було б назвати «середнім». Цей, третій, варіант також підтримав Б. О. Ри- баков^[106]. На його думку, саме сюди дійшла основна частина пер­ського війська й звідси перська кіннота здійснила рейд досить далеко на північ. Погоджуючись з твердженням Б. О. Рибакова про кінцевий пункт проникнення персів, ми, однак, рішуче відкидаємо думку про рейд кінноти на північ у землі гелонів та будинів. Саме з таких позицій і будемо розглядати події скіфо-перської війни.

Геродот [IV, 87] повідомляє, що для походу у Скіфію Дарій зі­брав величезні військові сили. Подолавши Боспор Фракійський через міст, побудований із застосуванням бойових кораблів своїх союзників-греків, цар встановив на березі два мармурові стовпи, на яких було викарбувано «...перелік всіх народів, що вів із собою, а він вів усі підвладні йому народи. У його війську разом із верш­никами, але без флоту, було 700 000, а кораблів зібрано 600» [IV, 87]. Таку саме чисельність війська називають Помпей Tpor та Иордан. Цифру 800 000 воїнів вказує Ктесій [29, 17].

Безумовно, ці дані про кількість війська та флоту персів ніяк не можна вважати за реальні, тому що стародавні автори значно перебільшували чисельність військ, що брали участь у воєнних конфліктах^[107]. Але навряд чи варто сумніватися з приводу того, що для такої важливої акції, як похід у далеку Скіфію, Дарій не залучив значних військових сил. Визначити їх кількість абсолютно точно неможливо. Цілком ймовірно, що військо могло налічувати ЗО—50 тис. воїнів. Бо саме таке військо без особливих труднощів (навіть якщо врахувати певну нестабільність ситуації в імперії) міг узяти з собою цар. Величезний людський потенціал держави Дарія (близько 50 млн населення, тоді як скіфи мали лише 1 млн) давав змогу це зробити^[108].

Неможливо з'ясувати чисельність скіфів та їхніх союзників, що безпосередньо брали участь у війні. Зрозуміло, що їхнє військо за чисельністю значно поступалося тому, що йшло за Дарієм. При­пущення щодо військ скіфів, які виступили проти персів у кіль­кості 136 тис. чоловік, здається нереальним^[109]. Воно з певною умо­вою може бути прийняте лише для другої половини IV CT. до н. е. А за часів скіфо-перської війни, згідно з археологічними матеріалами, населення степів Причорномор'я ще не було численним.

Вивчені комплекси озброєння військ персів та їхніх супротив­ників демонструють значну їх близькість. Можливо, скіфський за­хисний обладунок був досконаліший за перський і його було біль­ше. Сильнішими, ніж перські, були у скіфів лучники.

Проте склад військ супротивників значною мірою відрізнявся. Цілком природно, що головну силу скіфів становила кіннота. Вона і кількістю, і якістю переважала перську. Згадаймо хоча б те, що саме цю обставину спеціально підкреслював Геродот [IV, 121, 134]. Скіфське військо було й набагато мобільніше, ніж військо Дарія.

Просуванню персів заважав величезний обоз та сила-силенна звичайних для Стародавнього Сходу супроводжуючих військо не­стройових та обслуги.

Цікаві дані про події, що передували війні, подає Ктесій Кнід- ський. «Дарій наказав кападокійському сатрапу Аріарамну перейти в Європу проти скіфів і взяти в полон чоловіків і жінок. Аріарамн переправився на 30-ти п'ятидесятивесельних кораблях, узяв скіфів у полон, причому захопив і брата скіфського царя Марсагета, знай­шовши його закутим у окови за наказом брата за якийсь вчинок. Скіфський цар Скіфарб у-люті написав Дарію брутального листа, йому була дана така ж відповідь» [29, 16—17]. Услід за цим Дарій вирушив у похід. Сам набіг та наступний обмін «брутальними» лис­тами міг бути використаний Дарієм як цілком підходящий безпо­середній привід для початку війни.

Розвідка персів виявилася вдалою. Вони отримали звістку про становище у Скіфії, причому з рук такої інформованої людини, як брат царя. Його інформація не викликає сумнівів — ображений братом, він бажає помститиСя. А сам факт ув'язнення царського брата вже вказує на якісь чвари серед верхівки скіфів.

Похід у Скіфію перси почали з «царської дороги», по якій прой­шли через усю Малу Азію. Подолавши протоку по наплавному мос­ту, вони пройшли Фракію. Тут був створений укріплений район — опора для подальшого просування. Водночас у районі сучасного с. Орлівка в низинах Дунаю вже був побудований на суднах міст через ріку. Після переправи Дарій змінив своє попереднє рішення щодо розведення мосту.

У такому разі греки мали чекати його біля нерозведеного мосту протягом 60 днів. Саме такий термін визначив цар на проведення кампанії. За цей час він розраховував розбити скіфів, «замирити» скіфський Степ і продовжити просування на схід, намагаючись по­вернутися до Персії через Північний Кавказ або через Середню Азію. У разі невдачі він розраховував встигнути до кінця зазначе­ного строку повернутися до Дунаю і через міст піти до Фракії.

Під час переправи персів через Дунай скіфи дізналися про про­сування ворога до кордонів Скіфії і скликали збори. Обговоривши ситуацію, дійшли згоди, що самі вони неспроможні помірятися си­лами й прогнати Дарія, і послали гінців до сусідніх народів. А царі тих народів уже збирались і радились між собою, розуміючи, що проти них виступає велике військо. Це були царі таврів і агафірсів, неврів і андрофагів, гелонів, будинів і савроматів [Herod., IV, 10]. Скіфи звернулись до тих, хто зібрався на нараду з пропозицією про спільний виступ проти персів, цілком слушно говорячи, що «...Перс

виступив у похід не лише проти нас, а й проти вас. Переміг- ши нас, він не заба­риться піти й проти вас». Вони наполег­ливо підкреслювали загарбницький ха­рактер походу, нага­давши, що «...тепер, ледве він прийшов на наш материк, він по­неволює всі народи, які зустрічає на своєму шляху» [He­rod., IV, 18].

На жаль, думки щодо вторгнення персів не були одно­стайними. Разом із скіфами виступити проти персів твердо обіцяли царі гело- нів, будинів та сав- роматів. Лише у разі вторгнення у їхні землі персів збира­лися діяти неври, андрофаги, агафір- си, меланхлени та Рис. 9. Скіфське озброєння. таври. Спроба утво­

рити «антиперську коаліцію», що скла­далася б з усіх північнопричорноморських племен, таким чином, не мала успіху. Але вже факт проведення зборів був певним успіхом скіфів. їм вдалося залучити до антиперського союзу частину сусідів та випробувати інших у майбутній війні.

Якщо перед зборами царів скіфи не збиралися вступати у від­критий бій з сильнішим ворогом, то тим більше не стали вони планувати це після того, як на їхньому боці вирішили виступати лише близько половини потенціальних союзників. Невдовзі після «зборів» царів відбулася «рада» скіфів, на якій вони виробили план ведення війни. У ній повинні були взяти участь лише активні боєздатні сили. «Такі рішення прийняли скіфи і пішли назустріч Дарієвому військові, спершу виславши кращу частину своєї кін­ноти на розвідку... Всі їхні вози, на яких жили їхні діти та жінки, і всю їхню худобу, крім тих тварин, що були їм потрібні для харчу­вання, вони собі залишили, а все інше вони послали попереду разом із возами, давши наказ їм рухатися весь час на північ» [Herod., IV, 121].

Цим самим значно підвищувалась мобільність військ. Крім чо- ловіків-воїнів до складу війська входили, ймовірно, боєздатні дів­чата та незаміжні жінки. У війні, таким чином, мало взяти участь усе боєздатне населення Скіфії.

Геродот повідомляє про завдання, поставлене перед скіфським військом на його раді: «...розділитися на дві частини і, поступово відступаючи й відбиваючись від ворога, засипати криниці і дже­рела, що виявляться на їхньому шляху, а також підпалити всю траву. До однієї частини, на чолі якої був цар Скопасіс, приєдну­ються савромати. Отже, вони, якщо проти них підуть перси, відступатимуть і поволі попрямують до ріки Танаїс, вздовж Meo- тидського озера, а коли перси почнуть відступати, нападатимуть на них і переслідуватимуть їх... Дві інші частини — одна велика, яку очолив Іданфірс, і третя, на чолі якої був Таксакіс,— з'єднаються і до них ще приєднаються гелони та будини. Вони ітимуть попереду персів на відстані одного дня шляху, так само відходячи поволі та відступаючи, виконуючи те, що їм було доручено. Потім... коли вважатимуть за доцільне, нападуть на персів» [IV, 120].

Подібний спосіб був досить поширений. Пізніше його з успіхом використали самі перси під час війни з греками.

Слід зазначити, що спалити траву (та й то далеко не всю) у Степу можна було лише в другій половині літа, коли вона вигорала під сонцем. А засипати можна лише невеликі джерела: Важче було з великими озерами, які можна було отруїти трупами загиблої або вбитої худоби. Отруїти ж великі та малі ріки було неможливо. Таким чином, скіфи могли лише значно ускладнити постачання водою та фуражем і знищити або розігнати тварин у смузі ворожого наступу.

План скіфів є яскравим прикладом «стратегії непрямих дій», яка може привести до успіху без проведення серйозних бойових дій'. Мета її — не пошук відкритого бою, а створення вигідної страте­гічної ситуації. Наслідком може бути або руйнування структури армії ворога, або підготовка до вирішальної битви. «Для того щоб армія противника розпалася, можуть знадобитись деякі бойові дії, але вони не будуть мати характер битви»^[110]. За умов значної чисель­ної переваги персів над об'єднаними силами приймати відкритий бій було б безглуздям. Тому скіфи, тверезо оцінивши ситуацію й сили сторін, вирішили знесилити ворога. Не даючи вирішального бою, скіфи примусили ворога пересуватись в глиб своєї території без достатньої кількості їжі, фуражу, води. А відтак сама чисельність військ стає неминучим злом і завдання забезпечення їх усім необ­хідним зростає до рівня стратегічного.

31

Рис. 10. Чаша з Гайманової Могили (срібло, позолота).

Використовуючи добру обізнаність з місцевістю, можна було на­в'язати персам невигідний для них маршрут. Постійні напади мо­більних загонів скіфів, крім значної матеріальної шкоди, завдавали й неабиякої моральної.

Після «ради» військо було поділене на два з'єднання. Загальне керівництво прийняв на себе цар Іданфірс. Він сам очолив і перше з'єднання — головні сили власне скіфів. Крім частин Іданфірса, до нього входили загони скіфів на чолі з Таксакісом, гелони і будини. Крім кінноти, в об'єднанні були і піші воїни.

Другим з'єднанням командував скіфський цар Скопасіс. Ядро цього з'єднання також складали скіфи, а з часом (це могло статися десь через 2—3 тижні) до них мали приєднатися савромати. Друге з'єднання було кіннотним і тому наймобільнішим.

Передбачались «пасивна» й «активна» стадії кампанії. Скіфи почали виконанням ролі своєрідного «лоцмана», за яким йшли пер­си, змушені просуватись у смузі знищення рослинності та забруд­нення джерел води, і мали завершити переслідуванням відступаю­чого ворога. Ставилися й інші цілі, але про це йтиметься нижче. Якщо завдання, поставлене «радою» скіфів перед з'єднанням Ско- пасіса, в загальних рисах ясне, то завдання більшої частини військ Іданфірса, Таксакіса та союзних будинів і гелонів, які мали підійти трохи пізніше, не зовсім зрозуміле. Імовірно, на першому етапі вій­ни вони мали’виступати в ролі заслону і, нависаючи над лівим флан­гом персів з півночі, повинні були не дати їм змоги повернути на північ, спустошуючи перед ними широку смугу землі.

На другому етапі війни скіфи, за Геродотом, збиралися залу­чити до воєнних дій сусідні племена, що спершу відмовилися від, участі у війні: меланхленів, андрофагів, неврів, агафірсів. Для цьо­го планувалося, відступаючи, «вести» за собою персів, і таким чи­ном примусити сусідів вступити у війну. Але це свідчення викликає сумнів. З огляду на військову науку, вторгнення на чужу терито­рію, де слід було чекати впертого опору, маючи за собою пересліду­вача, цілком безглузде. Адже сам Геродот повідомляв про готов­ність згаданих вище царів дати відсіч персам Дарія, якщо він увійде в їхні землі [IV, 119]. Таку ж відсіч вони дали б і скіфам. У такому разі скіфи опинилися б між молотом та ковадлом і це призвело б до неминучої поразки.

Неможливість маршу скіфів та персів, що їх переслідували, по землях сусідів скіфів доводить ще одна обставина. Відомо, що сам похід відбувався в дуже стислі строки — протягом трохи більше двох місяців. Спроба накласти маршрут походу на карту в послідов­ності, яку описав Геродот, дала цікавий результат. Підрахунки дов­жини маршруту провадились за етнографічними картами Скіфії, відтвореними відомими скіфологами та істориками М. І. Артамоно- вим, Б. М. Траковим, О. І. Тереножкіним разом з В. А. Іллінською, Б. О. Рибаковим. Загальна довжина походу визначалася ними від­повідно в 3750, 3800, 5750, 4060 км. Звичайно, здійснити такий перехід численним військам заради більш ніж сумнівної мети у досить стислі строки абсолютно неможливо. Тому й проникнення персів у північні райони Великої Скіфії нереальне. Всі події походу відбувалися у порівняно вузькій степовій смузі неподалік від узбе­режжя Чорного та Азовського морів.

Подолавши Дунай, першу значну водяну перепону, без особли­вих труднощів, завдяки переправі з кораблів, перси заглибилися у Степ. Попереду були великі річки — Дністер, Південний Буг, Дніп­ро, десятки малих річок, що перетинали генеральний напрямок по­ходу. Навіть дещо змілілі влітку, вони значно ускладнювали похід, гальмували просування військ, але не були неподоланними пере­шкодами. З давніх-давен були відомі численні переправи через них. До цих переправ мимоволі персів підводили скіфи, що йшли перед ними ^[111].

Аналіз ходу скіфо-перської війни дав змогу вирізнити три її ета­пи. Перший почався з форсування Дунаю, коли «скіфи пішли назустріч Дарієвому війську, спочатку пославши кращу частину своєї кінноти^[112] на розвідку. Знайшовши персів за три дні шляху від

Рис. 11. Скіфський воїн із кургану біля Hobo-Po- зановки. Реконструкція М. І. Горелика.

р. Істру, вони поставили свій табір на відстані одного дня шляху від них, зни­щивши все, що росло на землі» [Herod., IV, 121—122].

Без будь-яких визначних подій (у вся­кому разі, про це не згадує Геродот) вороги дійшли до Приазов'я. За цей час, напевно, із скі фами з'єдналися союзники, що значно зміцнило їх.

Другий етап війни почався з того, що в Приазов'ї, можливо, десь поблизу сучасного м. Бердянська, Дарій дав перепочинок стом­леним та виснаженим військам. Позаду 20 днів походу^[113] під пекучим сонцем, з напів­голодним пайком, обмеженим вживанням води, під постійною загрозою скіфських на­падів, що досить часто ставали реальністю. Минула третина часу, відведеного Геродо­том на похід. Ще стільки ж перси будували величезні укріплення. Можливо, це відбу­валося неподалік від міста Кремни — відо­мого грецьким мореплавцям, куди могли підійти кораблі з провіантом.

Прийнявши на віру епізод з розповіді

Геродота про блукання персів по глибинних районах Скіфії, про спалення ними дерев'я­ного міста Гелон у землях гелонів, Б. О. Ри- баков пише, що в той час, коли головна час­тина війська Дарія перебувала у Приазов'ї, тимчасово перервавши похід, його кіннота («кінні корпуси») просунулася далеко на північ^[114]. На цей похід кін­ноти та побудову укріплень, що виявилися, мабуть, зайвими, було витрачено 20 днів. Але є вагомі заперечення проти саме такого тлу­мачення подій. Розглянемо лише одне. Кіннота персів була значно слабшою за скіфську. «Скіфська кіннота постійно змушувала тіка­ти кінноту ворога, а перші вершники, тікаючи, натрапляли на піхо­ту, і піхота приходила їм на допомогу» [Herod., IV, 128]. Якщо це було так, коли кіннота перебувала неподалік від піхоти, неважко зрозуміти, що без підтримки піхоти, перська кіннота була прирече­на на загибель. Такий перехід на досить значну відстань у обмежені строки майже за гранню можливого, кіннота повинна була викона- •ти сама, бо вкрай стомлена піхота вимагала тривалого відпочинку.

Зважаючи на те, що похід без зіткнення з ворогом затягувався й надії на перемогу танули, Дарій вирішує змінити характер війни. Він пропонує скіфам прийняти бій. Не приймаючи пропозиції, скі­фи водночас переходять до рішучіших дій. До мосту йдуть війська Скопасіса з метою умовити греків розвести міст. Греки твердо обіцяють зробити це після того, як мине 60 днів. Скіфи повірили обіцянці й повернулися до головних сил. Відбулося об'єднання сил Скопасіса з військами Іданфірса та Таксакіса разом з військами союзників. Скіфські та союзні війська, нарешті, зібрано докупи й вони готові перейти до рішучих, активних дій. Так починається третій етап війни.

Дарій упевнився в неможливості виграти війну у відкритому генеральному бою. Він залишає недобудовані укріплення й повер­тає назад до Істру, до рятівного мосту. Він ще раз пропонує скіфам вступити у відкритий бій, але дістає глузливу відмову. Скіфи не дають перепочинку стомленому зголоднілому війську, постійно ви­снажуючи його несподіваними нападами. Вони вживають заходів щодо затримки війська персів на строк, більший за той, що був обумовлений між греками та Дарієм. Знову до мосту йдуть загони Скопасіса. Умовами та погрозами вони вимушують персів почати розведення мосту, а самі повертаються до головних сил. Але греки обманули скіфів, розвівши міст лише частково. Найімовірніше, скіфи вирішили дати рішучий бій зараз. Здогадався про це й Дарій. Проте ситуація змінилася. Якщо ще зовсім недавно він сам шукав битви, то зараз зрозумів необхідність уникнути її. Залишивши у таборі, зведеному для ночівлі, хворих та знесилених воїнів, він вно­чі з рештками війська біжить до мосту, переходить Дунай і опи­няється у Фракії. Похід закінчився невдачею. Скіфи не були роз- нромлені, Скіфія не була «замирена». Не вдалос авіть поверну­тися до імперії зі сходу.

Речових пам'яток, які можна було б пов'язати з подіями скіфо- перської війни у степах Північного Причорномор'я, відомо дуже мало. Це кілька предметів кінської вузди перського типу, бронзо­вий кований шолом конічної форми, виготовлений з окремих вели­ких пластин. Найімовірніше, як трофей попав до скіфів меч, золоте руків'я якого прикрашено зображеннями у персько-мідійському стилі. Майже 200 років він зберігався як реліквія, що нагадувала про героїчні події давньої війни й була покладена у могилу невідо­мого великого царя Скіфії, похованого у кургані Чортомлик.

Матеріали скіфо-перської війни дають певні відомості про особ­ливості скіфської стратегії та тактики. Величезну цінність мають свідчення Геродота, що «...скіфи... вишикувалися перед персами із своєю піхотою та кіннотою, ніби для того, щоб вступити в бій». Далі згадуються «дві лави» і та обставина, що «скіфи порушили свій стрій» [IV, 134]. Це перша згадка про наявність у скіфському вій­ську, крім кінноти, також піхоти, перша згадка про наявність у них бойового строю, що складався з кіннотників та піших воїнів. На жаль, дуже скупі слова розповіді Геродота не дають можливості

скласти уявлення про характер цього бойового строю. Певні тактичні при­йоми скіфи використовували ще в період ближньосхідних походів, збага­чували свій бойовий досвід досягнення­ми тактики передових держав Сходу, з військами яких та проти яких вони воювали. У цих походах почало форму­ватися своєрідне військове мистецтво скіфів, вони набували досвіду у війнах, які вели раніше, і закріплювали його у війні з персами. Минуло багато часу перш ніж сформувались тактичні при­йоми, притаманні скіфам, виробилося те, що Діодор Сицилійський назвав «скіфським звичаєм» ведення бою [Diod., XX, 22].

Набагато більше матеріалів дають уявлення про особливості скіфської стратегії. Оцінку її дав Є. А. Разін. «Стратегія скіфів характеризується вірною оцінкою співвідношення сил і прагненням змінити його на свою ко­ристь. За наявності чисельної переваги ворога скіфи не вступали в бій, а спе­ціально відступали в глибину своєї те­риторії. Лише після того, як ворог був деморалізований та виснажений, скіфи намагалися відрізати йому шляхи від­ступу, а потім оточити його й знищити,

_τ,,₀₀ •, Таким чином, скіфи одні з перших

Рис. 12. Золоте руків я меча ’ “ „

_тт застосували стратегічний відступ для

з кургану Чортом лик.... " ^j.

зміни співвідношення сил на свою користь»^[115].

Стратегічні особливості проведення скіфами великих кампаній з чисельно переважаючим ворогом, що яскраво виявилися у війні з персами, полягають у наступному:

— військово-дипломатична підготовка кампанії (спроба ство­рення антиперської коаліції);

— розробка чіткого плану ведення війни, що передбачав «па­сивну» та «активну» стадії, послідовне втілення його в життя;

— вірна оцінка ситуації, співвідношення сил, прагнення зміни­ти їх на свою користь;

— послідовне нав'язування супротивнику свого плану ведення війни за невигідних для нього умов, постійний психологічний тиск;

— поділ військ на дві частини, постановка перед кожною з них окремих завдань на всю кампанію з наступним їх уточненням, чіт­ка координація зусиль для досягнення перемоги;

— широкий маневр на просторі степів значних сил кінноти у взаємодії з піхотою;

— вміле використання місцевості, активний вплив на неї у сму­зі пересування ворога з метою створення додаткових труднощів в організації та постачанні військ.

Під час війни виявилося уміння вести значні військові дії із чисельно переважаючими силами ворога, вдосконалювалась скіф­ська тактика та стратегія. Переможна війна з персами відіграла велику роль у становленні міцної античної традиції непереможності скіфів, що грунтувалася на реальних подіях^[116].

Військово-політична історія Великої Скіфії V — IV cm. до н. е.

Вигнанням персів із Скіфії та закінченням скіфо- перської війни не завершився конфлікт скіфів із персами. У складних подіях на Балканах крім інших учасників війни, фра­кійських племен та грецьких полісів, що знаходились на берегах Мармурового моря, значну роль відіграли скіфи. Якщо про зв'язки скіфів із населенням Балкан у попередні часи можна говорити лише на підставі археологічних матеріалів, то про експансію їх за Дунай у V ст. до н. е. розповідають письмові джерела.

Передусім це повідомлення Геродота, що «...кочовики-скіфи, яких розгнівив цар Дарій, зібралися і пішли аж до Херсонеса»* [ΓV, 40]. Проте не все відомо про цей похід. Серед дослідників немає одностайності в оцінці часу походу, його мети та зв'язків з наступ­ними ініціативами скіфів. Тиран Херсонеса Мільтіад, який підтри­мував персів і брав активну участь у скіфо-перській війні, злякався помсти скіфів, залишив місто, «не дочекавшись їх навали». Дуже характерне вживання в даному разі слова «навала». Воно дає під­ставу вважати, що в поході брала участь значна кількість скіфів.

Ймовірно, цей похід відбувся не одразу по вигнанні персів зі Скіфії. Проникненню скіфів до Херсонеса заважало свіже військо сатрапа Дарія — Мегабаза. Лише після того, як воно покинуло Фра­кію, щоб взяти участь у подіях греко-перської війни, став мож­ливий кидок скіфських військ до Херсонеса. Навіть, якщо взяти до уваги тенденцію значно перебільшувати сили військ, характерну для античних джерел, то війська Мегабаза, що спиралися на укріп­лення, побудовані персами у Фракії, були надто реальною силою, з якою скіфи мусили рахуватися. Є певні підстави вважати, що най-

Йдеться про Херсонес Фракійський, розташований на березі Мармурового моря. помітніше зміцнення військово-політичної організації фракійських племен одрисів відбувалося саме з початку VI ст. до н. е. й завер­шилося між 480—460 рр. до н. е. створенням Одриської держави^[117]. Саме тоді між скіфами та одрисами було укладено договір, згідно з яким Дунай ставав кордоном між фракійцями-одрисами та скіфа­ми^[118]. Договір був певним підсумком відносин між скіфами та одри­сами. Йому передувало посилення військово-політичної активності скіфів за Дунаєм, головним виявом якої був саме похід на Херсонес. Звичайно його відносять до 496—495 рр. до н. e.^[119]°. Не може бути сумнівів, що він був відлунням подій скіфо-перської війни, її зако­номірним розвитком.

Похід до Херсонеса важливий тим, що фіксує факт активізації скіфів за Дунаєм, свідчить про їх намагання відігравати певну роль у подіях, що відбувалися в цьому регіоні. Присутність скіфів за Дунаєм переконливо засвідчують археологічні матеріали — знахід­ки окремих скіфських поховань, озброєння скіфського типу, кам'я­ні баби. Особливо цікава остання серія знахідок. Адже кам'яні баби трапляються дуже рідко. Вони пов'язані (особливо в архаїчні часи) з похованням скіфської верхівки, яку оточувало чимало рядових воїнів. Відсутність у степах Нижнього Подунав'я, на півдні Прут- сько-Сиретського межиріччя та в Добруджі скіфських поховань VI—V ст. до н. е. свідчить про наявність постійного скіфського насе­лення на східному березі Істру, який був добре освоєним скіфським плацдармом для просування далі, за Дунай.

З цих пір військово-політична активність скіфів аж до загибелі Ве­ликої Скіфії проходить під знаком постійного прагнення до експансії на захід. На жаль, стан джерел (передусім письмових) дає можливість уловлювати лише піки (певно не всі) вияву такої активності.

Відлунням скіфо-перської війни-і виявом дипломатичної діяль­ності скіфів є їх переговори зі Спартою близько 490 р. до н. е. Ме­тою переговорів було намагання створити антиперський союз з гре­ками. «За те, що Дарій вдерся до їхньої країни, скіфи-кочовики після цього задумали йому відплатити. Відрядивши посольство до Спарти, щоб заключити військовий союз, вони намагалися домови­тися про те, що самим скіфам слід було б зробити спробу вторгнення у Мідію біля р. Фасіс, а спартанців вони хотіли умовити виступити з Ефеса й пійти у глиб материка» [Herod., VI, 84]. Дуже цікавою є згадка про р. Фасіс. Адже вздовж верхньої течії цієї ріки лежав один з шляхів, яким скіфи йшли у Передню Азію^[120]. Більш ніж сум­нівно, що ці переговори зі Спартою вели лише північнокавказькі скіфи^[121], відділені від Еллади багатьма сотнями кілометрів. Спіль­ний виступ проти персів мав шанси на успіх лише в разі умови участі в ньому всіх збройних сил Скіфії. Але чисельність скіфів на Північному Кавказі у V ст. до н. е. помітно скорочується ^[122].

Скіфо-спартанські переговори, здається, слід віднести до 490 р. до н. е. — саме цього року завершилося царювання царя Спарти — Клеомена^[123]. Але переговори не мали успіху. Скіфо-грецький союз не відбувся. З 490 р. до н. е. почалася низка греко-перських війн. Дарій намагався почати їх ще раніше, але скіфо-перська війна та інші обставини відсунули її на чверть віку.

Після закінчення скіфо-перської війни, крім зовнішньополі­тичних акцій скіфи провадять певні «внутрішньополітичні» акції. Перемога у війні, в якій головну роль відігравали самі кочові скіф­ські племена, значно підвищила їх авторитет. Зріс їх військовий потенціал. Можливість провадити рішучі дії на західних кордонах Степової Скіфії, зусилля до розширення кордонів у цьому напрям­ку, переконливо свідчать про стабільність у степах Північного При­чорномор’я. Водночас вживаються заходи щодо зміцнення залеж­ності від кочовиків племен Лісостепу, як Лівобережного, так і Правобережного. Це відбувається із застосуванням військової сили, хоча не можна виключати й певних дипломатичних зусиль.

На багатьох городищах цих регіонів (особливо помітно це в райо­нах, близьких до кордону із Степом) чітко вирізняються сліди військових дій. Примітні також сліди пожеж, окремі поселення при­пиняють своє існування.

У зв'язку з цим повернемося до одного епізода, пов'язаного із скіфо-перською війною. Геродот згадує, що коли перси «...вдерлися до країни будинів, вони знайшли там дерев'яне місто, з якого всі повтікали і зовсім залишили його напризволяще, а перси спалили його» [IV, 23]. Інколи з цією фортецею пов'язують місто Гелон^[124], яке яскраво змалював Геродот [IV, 108]. Вважаємо, що це не так. Немає підстав (крім згадки Геродота про марш перських військ на північ) твердити про можливість досягнення персами цих районів Лісостепу. Сам Лісостеп цілком залишався за межами території зіт­кнення персів та скіфів^[125]. Категорично відмітає можливість руй­нування міста персами дослідник Більського городища — Гелона — Б. А. Шрамке^[126]. Він відзначає наявність слідів пожеж на зовніш­ніх стінах Більська і брак їх на території городища. Це переконливо свідчить, що воно не було захоплене та спалене внаслідок навали персів.

Подібні згарища та сліди боїв простежуються і на інших горо­дищах пізніших часів. Досить згадати сліди розгрому на Коломак- ському городищі, де знайдено й залишки людей, загиблих під час бою від стріл^[127].

Сліди проникнення степовиків помітні у так званому терасо­вому Лісостепу — степовій смузі завширшки 80—100 км уздовж лівого берега Дніпра між Києвом та Кременчуком. Цим шляхом, починаючи ще з ІП тис. до н. е. і аж до часів середньовіччя, у глибини Лісостепу проникали кочовики.

Хвилеподібне проникнення кочовиків до глибин Лісостепу фік­сується даними археології^[128].

Щодо часів після скіфо-перської війни, тобто V—IV ст. до н. е., можна говорити про правителів Великої Скіфії. Загальновизнаною є думка, що під час перської навали в Скіфії правили три царі. їхні імена відомі з розповіді Геродота про події скіфо-перської війни — це Іданфірс, Скопасіс, Таксакіс. Традиційно головним з них назива­ють Іданфірса, що очолив об’єднане скіфське військо та війська союзників. Згадка Геродота про трьох царів Великої Скіфії стала грунтом для поширеного в скіфології уявлення про існування у Скі­фії трьох царств. При цьому чомусь забувають про те, що крім згад­ки про події скіфо-перської війни, ні у Геродота, ні в будь-якому писемному джерелі згадок про кількох (в даному випадку — трьох) царів немає. Нагадаємо, що серед царів «героїчного» періоду скіф­ської історії — передньоазіатських походів — згадуються два царі, один з котрих посідав другому — «...цар скіфів Мадій, син Протія» [Herod., І, 103]. Дуже цікаве повідомлення Геродота про генеалогію скіфських царів. У розповіді про скіфського мудреця Анахарсіса згадується: «...мені розповів Тімн, представник Аріапейта, що Ана- харсіс з боку батька був дядьком Іданфірса, скіфського царя, і си­ном Гнура, внука Спаргапейта і сина Ліка... Іданфірс був сином Савлія, а Савлій був тим, хто убив Анахарсіса» [Herod., IV, 76]. Серед наступних царів Скіфії Геродот називає знову по одному ца­рю — Аріапіф [IV, 76, 78], його син Скіл [IV, 78—80], брат Скіла — Октамасад, який став царем скіфів після його убивства [IV, 80].

Таким чином вимальовується лінія розвитку скіфської правля­чої династії, наслідування в якій іде по чоловічій лінії: Прототій — Мадій...(розрив)... Спаргапіф — Лік — Гнур... Савлій — Іданфірс... Аріапіф — Скіл. Підкреслимо, що в усіх випадках йдеться про од­ного царя. Серед царів Великої Скіфії античні автори згадують Атея (про нього йтиметься пізніше).

Порівняно недавно з'явилися переконливі докази на користь існування ще одного скіфського царя, ім'я якого античні письморі джерела не повідомляють (рис. 12). Мовиться про царя Аргота^{[129] [130], який згадується на персні, що належав царю Скілу.}

Ретельний аналіз усього кола проблем, пов'язаних з цією зна­хідкою, дає змогу умовно датувати правління цього царя в межах 510—490 рр. до н. е. Якщо це справді так, то він правив після Іданфірса і перервав «...прямолінійну дистанційну традицію»51. До­слідник висловив слушну думку про те, що Аргот був дідом або дядь­ком Скіла. На часи правління Аргота припадають дуже важливі події в історії Великої Скіфії: укладання скіфо-одриського договору, похід скіфських військ до Херсонеса, спроба утворення скіфо-спартанського союзу для боротьби з персами (у зовнішній політиці), а також інтен­сивні походи у Лісостеп — у внутрішній. Це переконливо свідчить про нього, як про видатного царя Великої Скіфії, можливо, засновника нової скіфської династії^[131].

Становить інтерес особа царя Скіла. За свідченням Геродота [IV, 78], він був сином царя Аріапіфа. Загибель Скіла відноситься до 450 р. до н. е. Таким чином, для часу по смерті Аргота до вбивства Скіла (490—450 рр. до н. е.) відомі два імені скіфських царів — Аріапіфа та Скіла. Цілком можливо, що ті два царі заповнюють лакуну у 40 років. Це припущення імовірне, бо, судячи з тексту на персні, Аргот був родичем Скіла.

Трагічна історія Скіла відома з розповіді Геродота. Геродот, ма­буть, побував в Ольвії невдовзі по смерті Скіла й тому його розповідь заслуговує на особливу довіру. Скіл «...народився від матері істріян- ки, а не від тамтешньої жінки, і його мати навчила еллінської мови та еллінської грамоти». Згодом, за деякий час Аріапейта підступно вбив Спаргапейт, цар агафірсів, і Скіл одержав царську владу. Любов до еллінської культури дорого коштувала царю. «Скіфи призначили своїм проводирем його брата Октамасада... і підняли повстання проти Скіла». Скіл втік до Фракії, але його видали скіфам, котрі стратили царя» [Herod., IV, 78—80].

Історія Скіла яскраво свідчить про характер відносин між скі­фами та античними центрами, зокрема — з Ольвією. Аналіз обста­вин, пов'язаних з ім'ям цього скіфського царя, та використання комплексу інших джерел дають змогу зробити (може, дещо кате­горичний) висновок, що «Ольвія того часу була під контролем володарів Скіфського царства»^[132]. В усякому разі, протягом першої чверті (тобто за часів Аргота та Аріапфа), а потім — і Скіла цей контроль поступово звужується^[133].

Археологічні дослідження останніх років пам’яток Ольвійської хори є основою для висновку про те, що переважна більшість сіль­ських поселень Нижнього Побужжя в першій третині V CT. до н. е. припиняють своє існування^[134]. Але процес зменшення території ольвійської хори — сільськогосподарської округи — не мав абсо­лютного характеру. Частина хори продовжувала існувати протягом тривалого часу.

Тиск скіфів на античні центри південно-західного Причорно­мор’я (зокрема на Ніконій та його округу) демонструють ту саму картину — припиняє своє існування низка античних поселень на берегах Дністровського лиману^[135].

Великий інтерес становить факт емісії монет з іменем Скіла у Ніконію в другій чверті V ст. до н. е. Монети литі з бронзи. На реверсі зображено колесо, а на аверсі — сову та літери з іменем царя. Зображення сови — емблеми Афін — може свідчити про орі­єнтацію царя на Афіни та його можливу роль у вступі Ніконію до Афінського союзу^[136].

Цікаво складалися відносини між скіфами та греками на Boc- порі. Далеко не мирні стосунки між ними почалися дуже рано. Якщо для VI ст. до н. е. є мало матеріалів^[137], то для 80-х років V ст. до н. е. — вже набагато більше^[138].

Слід згадати розповідь Геродота про суворий клімат Скіфії, «ко­ли замерзає море Меотида та весь Bocnop Кіммерійський. І скіфи... провадять по льоду воєнні походи та переганяють свої вкриті вози на протилежний берег, на землю сіндів» [IV, 28]. Шлях через Кер­ченський півострів та протоку на територію Азіатського Bocnopy значних угруповань скіфів був звичайним напрямком військової активності скіфів і становив значну загрозу грекам Боспору, загро­зу, з якою не можна було не рахуватися.

Дійшло до того, що на початку V ст. до н. е. відносини боспорців із скіфами загострилися настільки, що нормальний розвиток міст Боспору, зокрема Пантикапею, був перерваний приблизно на чверть століття^[139]. Про це свідчать археологічні матеріали. На території близько десяти центрів Європейського та Азіатського Боспору чітко простежується шар значних пожеж та руйнувань першого десятиріччя V ст. до н. е. В деяких містах населення навіть залишало свої оселі. В Тіритаці у шарі з добре помітними слідами пожеж, знайдено скіфський наконечник стріли^[140]. Зазнає значних руйнувань Мірмекій^[141].

Усе це різко контрастує з ситуацією, що виникла під час по­яви перших переселенців на Боспорі, коли відносини між ними та місцевим населенням (передусім скіфами) були мирними та економічно взаємовигідними. У V ст. до н. е. греки були виму­шені вжити екстрених заходів до захисту своїх міст. Ще в першій чверті V ст. до н. е. з’являються в них перші оборонні стіни (Тіритака, Мірмекій). Загроза з боку скіфів стала однією з причин створення Боспорської держави у 480—479 рр. до н. е.^[142]. Греки зуміли консолідуватися у сильну «наддержаву» й активно протистояти скіфам^[143]. Протягом другої половини V — IV ст. до н. е. між скіфами та боспорцями існували тісні економічні й політичні зв'язки. Про це свідчить наявність у безпосередній близькості від їхніх центрів (інколи навіть у їхніх некрополях) курганів, що традиційно пов'язуються із похованнями скіфської вищої знаті та царів — Німфей, Куль-Оба, кургани Патініотті, Кекуватського та інші. На це першим звернув увагу ще М. І. Ростовцев, який цілком слушно зазначив, що є «...серед курганних поховань такі, які за характером знайдених у них речей ні в якому разі не можна вважати грецькими, а належать, безсумнівно, сусіднім скіфам»^[144].

Скіфи беруть участь у війнах, що вів Боспор. Під час війни за Феодосію цар Левкон використав загони скіфських лучників [Poly- aen, Strateg. 6, 9, 4].

Упродовж V—IV ст. до н. е. на Керченському півострові постій- но мешкало напівосіле та осіле скіфське населення^[145]. Боспорські тирани могли володіти землями на Керченському півострові на під­ставі існування між ними та скіфами союзного договору^[146].

Однією з умов такого договору могло бути зобов'язання скіфів постачати в разі потреби за певну платню союзні війська, як це мало місце під час війни за Феодосію і в інших війнах. У разі скрут­ного становища царі Боспору могли знайти притулок у скіфів. Саме до скіфського царя Arapa прибіг син загиблого царя Боспора Пе- рісад, де й знайшов надійний притулок. Можливо саме скіфи Arapa виступали на боці законного царя під час конфлікту між членами родини загиблого Перісада та наступної боротьби за владу на Бос- порі. Характерно, що ставка Arapa знаходилася недалеко від Пан- тикапею і Перісад зміг до неї доїхати швидко [Diod., XX, 24].

В цілому V ст. до н. е. характеризується значним піднесенням Великої Скіфії, зростанням її впливу на Балканах, встановленням міцних контактів з античними центрами Північного Причорно­мор'я, які мали переважно мирний характер і розвивалися на взає­мовигідній основі. Без цього було б неможливе саме існування ан­тичних полісів, нормальне функціонування їхніх сільськогосподар­ських округ (хор). Без надійних гарантій з боку скіфів, можливості вести сільське господарство на значних площах хори втрачало сенс. Адже захистити від кочовиків поля було б неможливо. Своїх сил для того, щоб надійно завершити сільськогосподарський цикл, у полісів не було. їх у кращому разі могло вистачити лише для за­хисту міста.

Кочовикам було достатньо перед самим збором врожаю прийти і знищити його — витоптати кіньми або спалити^[147]. Перешкодити цьому було неможливо. Лише взаємовигідне для обох сторін — гре- ків-колоністів та скіфів — співіснування могло забезпечити життя поліса. У V ст. до н. е. на території Північного Причорномор'я за­вершилося формування єдиного, певною мірою політичного й еко- немічного, простору, в межах якого забезпечувалось життя у ве­ликих регіонах.

Звичайно, відносини греків та скіфів не завжди були безкон­фліктними. Ідеалізувати їх не треба. І письмові джерела й архео­логічні дані свідчать про періодичні конфлікти між ними. Але не вони визначали характер відносин, переважно мирний у своїй основі.

У IV ст. до н. е. Велика Скіфія виступала досить міцною держа­вою. Заключне століття історії Великої Скіфії було одночасно епо­хою її найвищого розвитку, початком кінця і самим кінцем. На початку IV ст. до н. е. помітний значний демографічний вибух. У багато разів порівняно з попередніми часами зростає чисельність населення Степу (див. гл. З, 1).

Нині кількість відомих скіфських поховань у регіоні перевищує 3000. Якщо навіть унаслідок перегляду датувань скіфських старо- житностей частина поховань^-буде передатована як більш рання, картина значного збільшення степового населення Скіфії не змі­ниться. Дуже характерною для IV ст. до н. е. ознакою є поява знач­них скіфських курганних могильників з багатьма десятками наси­пів (Кутянський, Шевченко-Широке, Гайманове поле, поле Чорто- млика, В. Тарасівський, В. Рогачикський).

Античні письмові джерела V — IV ст. до н. е. згадують імена п'яти скіфських царів^[148]. З них для V ст. до н. е. відомі три (Аріапіф, Скіл, Октамасад). До початку IV ст. до н. е. імена скіфських' царів невідомі^[149]. Лише для другої половини цього століття відомі імена царя Атея та Агара. Детальніше відома діяльність Атея. Його коло­ритна постать затінює діяльність інших царів. У більшості письмо­вих джерел він однозначно трактується як «цар скіфів» [Clem. Alexandr., V, 5, 31; Strabo., VII, 3,18].

Все, що пов'язане з діяльністю Атея, стосується району Поду­вав'я. Розкопки останніх років докорінно змінили уявлення про характер пам'яток скіфів у цьому регіоні. Зараз тут відомо близько 400 скіфських поховань IV ст. до н. е., що свідчить про надійне освоєння території скіфами, про наявність в регіоні значного скіф­ського населення.

Повністю тут досліджено кілька досить великих скіфських мо­гильників^[150]. З ім'ям Атея пов'язаний початок скіфо-македонсько- го конфлікту, що затягнувся до кінця IV ст. до н. е. За його часів після деякої перерви триває рух скіфів за Дунай. Імовірне навіть проникнення окремих скіфських кінних загонів у глибини Балкан^[151].

Про битву скіфів з фракійським племенем трибалів поблизу кордонів Скіфії або навіть на її території відомо з розповідей ан­тичних авторів — Юлія Фронтіна та Поліена^[152].

Тут Атей з успіхом дезінформував ворога, наказавши підігнати стада худоби до місця битви. Курява була прийнята трибалами за наближення до скіфів допомоги з боку їхніх сусідів.

Помпей Tpor повідомляв про війну, яку Атей вів з істріанами. У цій війні він зазнавав невдач і змушений був звернутись до Філіпа Македонського по допомогу.

Вся діяльність Атея була скерована на утвердження скіфів за Дунаєм. Йому, можливо, близько 346 р. до н. е. вдалося закріпи­тися у Добруджі^[153].

Ще до цих подій Атей почав карбувати у Гераклеї монету із своїм зображенням у вигляді кінного скіфського лучника^[154]. Дуже характерно, що при кар­буванні монет цієї серії за зра­зок були взяті дідрахми Філі­па II. Цар Македонії в той час був союзником Атея і цілком слушно Атей самим фактом карбування монети намагається показати себе рівним Філіпу. Монети цієї серії карбувалися не пізніше 345 р. до н. е.^[155].

Ситуація докорінним чином змінюється після того, як Атей близько 346 р. до н. е. закріп-

Рис. 13. Монета царя Атея. люється в Добруджі. Стосунки

між ним і Філіпом теж зазна­ють змін, що знаходить відби­ток у чеканці монет. їх тепер виготовляють у Калатії, що разом з кількома іншими містами греків у Добруджі попадає під владу Атея. Змінюються і самі зображення на монетах, зокрема постать вершника, а голову Геракла на другому боці монети змінює голо­ва Артеміди. Чеканка цих монет відбувалася в межах 347— 339 рр. до н. е.^[156].

Закріплення скіфів Атея в Добруджі не могло не викликати по­боювань за свою долю у місцевих мешканців, які виступали проти Атея. Скіфи опинилися у важкому становищі й були змушені звер­нутися за допомогою до Філіпа І Македонського, який охоче пого­дився її надати. Але допомога виявилася непотрібною, оскільки помер цар істріан, з якими скіфи збиралися воювати, і загроза вій­ськового зіткнення відійшла. Проте скіфи відмовилися від допо­моги з боку Філіпа в досить некоректній формі. Престижу Філіпа було нанесено ще один вагомий удар — повною невдачею завер­шилася його спроба взяти штурмом міста греків на березі Гелес- понта — Візантій та Перінф.

Вся діяльність Філіпа була скерована в цей час на оволодіння Балканами і його зіткнення із скіфами — небезпечними конкурен­тами за владу в регіоні — було тільки питанням часу.

Розгром скіфів був необхідним для зміцнення становища маке­донян у Фракії. А це, в свою чергу, гарантувало спокійний тил у боротьбі за Північну Грецію. На карту було поставлено дуже багато. Поразка у боротьбі зі скіфами могла призвести до втрати всієї Фра­кії, а це, в свою чергу, робило дуже проблематичним встановлення македонського панування над Грецією.

Філіп пішов на скіфів. Свій марш до Істра він мотивував праг­ненням встановити на його березі свою статую. Атей пообіцяв одра­зу ж зруйнувати її [lust., IX, 1, 9].

Скіфи в цій війні не були зацікавлені. їх цілком влаштовувало збереження існуючої розстановки сил у Фракії та Добруджі.

339 р. до н. е. відбулася вирішальна битва між скіфами та маке­донцями. В ній скіфи зазнали поразки. Атей, якому тоді було вже 90 років, загинув у бою. Переможці захопили 20000 жінок та дітей, ве­ликі гурти худоби, близько 20000 чистокровних коней [Iust., П, 8, 4].

Значення битви з Атеєм та перемоги Філійа важко переоцінити, хоча битва, як не дивно, пройшла майже непомітно для Македонії і Греції. Реальним свідченням війни з Атеєм можна вважати золоту обкладинку скіфського горита з «Гробниці Філіпа» у Північній Гре­ції, що попав до македонців під час переговорів із скіфами або як трофей у битві^[157].

Щоб зрозуміти значення поразки скіфів для Великої Скіфії, тре­ба висвітлити роль самого Атея. Хто він був? Щодо цього є дві дум-

ки. За однією, Атей був головним царем Великої Скіфії і поразка скіфів під час скіфо-македонського конфлікту знесилила його дер­жаву, що займала простір степів від Задунав’я до Танаїсу. Ця по­разка начебто стала однією з причин загибелі Великої Скіфії під ударами сарматів. Уявлення про Атея як царя Великої Скіфії базу­ється головним чином на невпевненому вислові Страбона — «Атей, що воював з Філіпом... здається (Є. ¥.) панував над більшістю міс­цевих варварів» [VII, 3, 8]. У тому, про що з такою невпевненістю писав Страбон, не наводячи ніяких додаткових матеріалів, переста­ли сумніватись деякі сучасні історики та археологи. Постать від­важного скіфського царя, який насмілився воювати з самим твор­цем Великої Македонської держави — Філіпом II — стала легендар­ною. З'явилася легенда про Атея, як царя всієї Великої Скіфії.

На думку інших дослідників, Атей був царем порівняно неве­ликого об'єднання скіфів на крайньому заході Великої Скіфії. На користь такої думки свідчить характер скіфо-македонського кон­флікту. Нема підстав твердити про поширення цілковитої влади Атея від Істру до Танаїсу. Навряд чи в історії Скіфії було коли- небудь таке. Поразка Атея мала негативні наслідки лише для скіфів у Добруджі, хоча б для тих, хто займав територію між Ду­наєм та Дністром. Навіть у Добруджі після поразки скіфське насе­лення залишилось. Якась його частина увійшла до складу населен­ня Малої Скіфії у Добруджі. У Дністро-Дунайському межиріччі скіфи жили упродовж IV ст. до н. е. Поразка Атея не підірвала і не могла підірвати могутність Великої Скіфії.

Поразкою Атея скіфо-македонський конфлікт не завершився. Він мав продовження. Як певне відлуння війни Філіпа із скіфами Атея можна розглядати похід Зопіріона, полководця Олександра Македонського, 331 р. до н. е.

Відомості про цю подію обмежені побіжною згадкою у Помпея Tpora і повідомленням Макробія. Перший пише: «Зопіріон, якого Олександр залишив намісником Понту, гадаючи, що його при­знають ледачим, якщо він не звершить ніяких справ, зібрав ЗО тис. війська й пішов війною на скіфів, але був знищений з усією армією і, таким чином, поплатився за непродуманий поча­ток війни з безвинним народом» [Apud Iust., XII, 2, 16]. Його до­повнює розповідь Макробія про облогу Зопіріоном міста борисфе- нітів — Ольвії: «Борисфеніти, яких обклав Зопіріон, відпустили на волю рабів і дали права громадянства іноземцям, поміняли боргові зобов'язання і, таким чином, змогли витримати облогу ворога» [Macr. Sat., I, II, 33].

Здається, між цими двома фрагментами є певне протиріччя. Tpor каже про «війну із скіфами», а Макробій — про облогу «міста борисфенітів». Звичайно події походу Зопіріона у Скіфію не розгля­дались і обмежувались лише констатацією факту, що Зопіріон пішов у Скіфію і після невдалої облоги Ольвії його військо було знищене скіфами.

Немає належних підстав для перегляду^ традиційної думки про напрямок походу Зопіріона на Ольвіюво, а також вбачати в «місті борисфенітів» Кам'янське городище.

Дані про похід Зопіріона на Ольвію є останнім письмовим свід­ченням про скіфо-ольвійські контакти. Письмові та археологічні джерела (на жаль, дуже нечисленні) свідчать про наявність сталих контактів скіфських племен з фракійським світом на заході та Бос- порським царством.

Незалежно від трактування особистості самого Атея та характе­ру об'єднання, яке він очолював, безперечною залишається та об­ставина, що після поразки скіфів 339 р. до н. е. їх активність за західними рубежами Скіфії дещо обмежується. У всякому разі май­же 25 років про неї нічого не відомо з джерел, хоча протягом другої половини IV ст. до н. е. археологія фіксує наявність зв'язків Скіфії з фракійським світом. Найяскравіше це помітно на матеріалах скіфських царських курганів, передусім на предметах оздоблення кінської вузди фракійських типів, виконаних за фракійськими зразками або виготовлених у самій Фракії. Прикладом можуть бути частини вузди з Краснокутського кургану, Товстої Могили, Огуза, Чортомлика та інших курганів скіфської знаті^[158].

Після поразки скіфів зв'язки з Македонією не перервалися. Під час перебування на Сході Олександра Македонського відбувся обмін посольствами між ним і скіфами [Arr. IV, 15, 2]. У ході переговорів скіфські посли повідомили Олександра, що після смерті їхнього царя Атея (?) його наслідував брат^[159].

Серед подій на західних кордонах Скіфії наприкінці IV ст. до н. е. слід відзначити похід Лізімаха — діадоха Олександра Маке­донського, який вже після смерті царя — 313 р. до н. е. — мав сутичку зі скіфами, які виступили у союзі з фракійцями.

Є відомості письмових джерел про відносини між скіфами та греками Боспорського царства.

Детально розповідає про династичний конфлікт на Боспорі у 310—309 рр. та про активну участь в ньому скіфів Діодор Сицилій- ський [XX—22—26]. Особлива цінність цього джерела полягає в тому, що Діодор мав змогу використати якісь джерела — праці боспорських істориків, що досі не збереглися^[160].

Після смерті боспорського царя Перісада почалася боротьба за престол між його синами Сатиром, Евмелом та Пританом. Царем став старший брат Сатир. Евмел виступив проти. На боці законного царя виступили скіфи-союзники (вони виставили не менше 10 тис. вершників і понад 20 тис. піхоти) та найманці — не більше 2 тис. греків (важкоозброєні воїни-гопліти (?) разом із фракійською легко­озброєною піхотою). Евмел заручився підтримкою царя одного з племен Прикубання — фатеїв — Аріафарна на чолі з 22 тис. піхо­тинців та 20 тис. кіннотників. Навряд чи треба сумніватися що дані про кількість військ дещо перебільшені.

Війна йшла на території Прикубання, куди разом із скіфами- союзниками та найманцями у супроводі великого обозу з провіан­том прийшов Сатир (він не сподівався отримати провіант на тери­торії ворога).

Противники для рішучої битви зустрілись на р. Фат (Прику­бання), яку перейшов Сатир із військом. Мета його ясна — цар хотів захистити свій тил від нападу, продемонструвати певність своїх намірів, примусити військо битися на смерть без надії на вте­чу у разі поразки. За лавами війська, мабуть, на березі річки, було створено бойовий табір, оточений возами, на яких привезли прові­ант. Він став опорним пунктом всього бойового порядку, схованкою на випадок невдачі. Це перший приклад створення бойового табору у війнах, що велися на території України, надійно зафіксований письмовими джерелами.

Заслуговує на увагу побудова війська для бою. Діодор пише, що командував зведеним військом цар Боспору Сатир. Виняткове зна­чення має зауваження історика, що він став «у центрі шеренги за скіфським звичаєм». Це перша і єдина згадка про характер скіф­ської тактики. Лівий фланг утворювали греки-гопліти(?) та легко­озброєні фракійці. Імовірно, бій планувався так, що греки, з яких можна було б утворити щось подібне на фалангу з невеликою кіль­кістю рядів, та фракійці прийняли б на себе удар, зв'язали сили противника і дали б можливість головній силі скіфів — важко- озброєній кінноті — розгромити центр армії противника, що стояла навпроти. Ця кіннота знала замкнену побудову й мала змогу успіш­но боротися з будь-яким ворогом.

У центрі сил фатеїв перебував їхній цар Аріфарн з відбірною кіннотою. Лівим флангом командував Евмел.

Битва почалася зустрічним боєм по всій лінії бойового порядку. Евмел з кіннотою фатеїв зумів примусити відступати найманців. Зате в центрі відбірна кіннота фатеїв Аріфарна не витримала ни­щівного удару скіфської важкої кінноти й побігла. Дізнавшись, що найманці відступають, скіфська кіннота Сатира зуміла зробити те, що може зробити лише дуже дисциплінована кіннота, начальник якої має великий авторитет: вона припинила переслідування втіка­ючого противника, змінила напрямок удару й нанесла його в тил кінноті Евмела. Це був блискучий маневр. Битва закінчилася по­разкою фатеїв^[161].

Щодо території Лісостепу, то упродовж усього скіфського пе­ріоду помітне постійне збільшення в культурі його населення еле­ментів культури Степу. Це свідчить про тиск кочовиків. Помітний процес нівелювання культур Степу та Лісостепу^[162].

Є добре обгрунтовані підстави вважати, що південна частина Правобережного Лісостепу (передусім територія басейну Тясмину, де зосереджено найяскравіші пам'ятки цього часу), ще з VI ст. до н. е. ввійшла як складова частина до Степової Скіфії^[163].

До кінця V ст. до н. е. вся Велика Скіфія в складі Степу та Лісостепу перебуває у розквіті своєї могутності. Особливо чітко це помітно на матеріалах степової частини Великої Скіфії. Зростає кількість населення та курганів, що свідчйть про це. Кількість та якість зброї демонструють (поряд із збільшенням кількості насе­лення) високий військовий потенціал скіфського суспільства. Тим­часові локальні невдачі зовнішньополітичного характеру не змогли суттєво підірвати могутність скіфів. Серед сусідів скіфів, як про це переконливо свідчать джерела, наприкінці IV ст. до н. е. не було си­ли, яка могла б розгромити Скіфію. Єдиний ворог, який міг би це зробити — Македонія — безнадійно зав'язла у справах на Сході, а потім — у чварах діадохів Олександра Великого, згодом сама роз­палась і перестала бути великою державою.

І все ж таки Велика Скіфія загинула. Здається, цей процес від­бувався досить швидко. В усякому разі пам'яток III ст. до н. е., які можна було б зв'язати із скіфами в межах їхнього колишнього великого територіального об'єднання, археологія майже не знає. Це повною мірою стосується Степу, трохи менше Лісостепу, що по­ділив його долю. Сподіватись на відкриття значної кількості нових археологічних матеріалів, що суттєво можуть змінити загальне уявлення про Велику Скіфію, навряд чи варто.