Соціальна організація населення ранньогопалеоліту.
Найвідсталіші сучасні людські колективи, виявлені науковцями, належать до мезоліту. Не зберігся жоден із народів світу, котрі на стадії палеоліту переходили до нової кліматичної ситуації (від плейстоцену до голоцену).
Тому дослідження палеолітичного населення в будь-якому разі є реконструкцією. Крім археологічних матеріалів, до цієї реконструкції звичайно долучають результати спостережень над мавпами (особливо коли йдеться про найраніші етапи становлення людства) та етнографічні дані (пам’ятаючи, однак, при цьому, що вони є досить пізніми й відбивають незначне число рис палеолітичного укладу).Соціальну організацію австралопітеків вивчають головним чином на основі порівнянь із життям мавп. С. А. Арутюнов, зокрема, твердить, що, хоча найближча до сучасної сім’ї людей структура відома в гібонів (у них із малятами проживає пара батьків), беззастережно ототожнювати сім’ю гібонів та австралопітеків важко, бо, по-перше, екологічні умови існування гібона не такі, які ми реконструюємо для австралопітека, а по-друге, олюднення мавпи просто не могло відбутися в таких малих сімейних колективах. Цей та інші дослідники вважають: найважливішою передумовою становлення людського суспільства було подолання тваринного статевого інстинкту, а отже, величезне значення мали система шлюбних стосунків та її еволюція. Виходячи з цього, вони звертають увагу на можливість співставлення структури групи австралопітеків і стада горил (а ще більше — шимпанзе), котре являє собою нестійке за складом об’єднання кількох самців і самиць. Статеві зносини між ними відбуваються в різних варіантах — від ієрархічної впорядкованості (коли найбільше прав мають самці-во- жаки) до проміскуїтету (нічим не обмежених зносин).
Інша точка зору на цю проблему така. Оскільки екологія існування, з одного боку, горил і шимпанзе, а з іншого — австралопітеків різна (до того ж австралопітеки харчувалися м’ясом), спосіб життя останніх найдоцільніше порівнювати зі способом життя собакоголових мавп, насамперед бабуїнів, у стаді яких існують гаремні сім’ї (кілька самиць при дужому самці) й «клуби холостяків».
Можливо, саМе на такій основі в процесі олюднення мавпи могли якнайшвидше розвинутися нові вже не біологічні, а соціальні форми колективу, ктсже старих і слабких самців виганяли зі стада, й на їхні місця приходили самці з інших стад, які не були дітьми вигнанця. Стабільною одиницею за цих умов є гурт самиць, пов’язаних єдністю походження, тобто генетичною спадковістю; самці сусідніх стад після досягнення дорослого віку обмінюються стадами. Незважаючи на те, що в австралопітеків ця структура не була, можливо, такою непорушною, можна припустити: саме в такій структурі ще до появи людського суспільства (а отже, в біологічних до- соціальних формах) мали зародитися як матрилокальний шлюб (родинні зв'язки за лінією матері та перехід самця до колективу самиці), так і екзогамія (заборона шлюбних стосунків усередині свого колективу).Екологія існування презинджантропів, очевидно, набула більш людського характеру. Тоді, на думку С. А. Арутюнова, у зв’язку насамперед із колективними прийомами полювання дедалі більшого значення набувала координація діяльності дрібних стад (якими б вони не були — чи нестійкими, чи гаремними). Стада ставали більшими та стійкішими, але в них залишався непорушним принцип матрилокальності. Тому виникли об’єднання кількох стад, що обмінювалися генофондом (через самців, які переходили до чужих стад), та одного або кількох «клубів холостяків». Не виключено, що «клуби» та елементи гаремності поступово зникали, бо весь колектив, і в тому числі його основа — жінки, були зацікавлені в активному залученні до стада чоловіків-мисливців, що було, певна річ, неможливим при гаремних сім’ях. Мабуть, водночас утворювалися й нестабільні парні сполуки (чоловік і жінка), котрі не були сім’ями і швидко розпадалися, обмінювалися партнерами тощо. Таким чином, у стаді могли мати місце обмежений проміскуїтет і суперництво між окремими чоловіками, що внеможливлювало зникнення зародків екзогамії.
Ю. В. Бромлей, О. І. Першиць та Ю. І. Семенов твердять, що при характеристиці стад презинджантропів слід мати на увазі й особливість умов їхнього життя.
Адже, коли порівняти конкретні природні середовища, в яких перебувають стада мавп навіть одного виду, з’ясовуються очевидні відмінності в структурі цих стад. Так, у павіанів стадо в лісі менш стійке, ніж у савані, тобто на відкритій місцевості, де воно найзгуртованіше. Відбившись від свого товариства, будь-який саванний павіан прирікає себе на неминучу загибель. Навіть перехід з одного стада до іншого стає винятком. Так само згуртованіше тримаються на відкритій місцевості й шимпанзе (тут їхні групи налічують до 40 особин). З огляду на все це можна вважати: стада австралопітеків і презинджантропів — мешканців саван — теж були міцними й стабільними, а отже, в них, як і в найзгуртованіших мавп, найвищого рівня досягала внутрішня ієрархія, за якої частина членів стада домінувала.С. А. Арутюнов певен, що в архантропів мало існувати велике екзогамне стадо, яке зберегло свою роль і в неандертальців. На підставі аналізу чисельності, з одного боку, стад людиноподібних мавп, а з іншого — груп рухливих мисливців, можна припустити, що мале стадо (стадо-сім’я) складалося з чоловіка та двох-трьох жінок із дітьми й налічувало загалом до 10 осіб, а більше — об’єднувало двох-трьох чоловіків і чоти- рьох-п’ятьох жінок із дітьми. В такому разі велике стадо архантропів (об’єднання названих стад — малого й більшого) могло являти собою колективи з кількох десятків (не більше 50) осіб — дорослих і дітей — і сполучатися шлюбними стосунками з кількома сусідніми стадами.
В палеоантропів з'явився вже зародок громади — прагро- мада. Ю. В. Бромлей, О. І. Першиць, О. Л. Монгайт ділять еволюцію прагромади неандертальців на два етапи.
Можна впевнено твердити, що в прагромадах ранніх неандертальців був поширений канібалізм. В Європі на початок 80-х років були відомі скелети та черепи 25 ранніх неандертальців. На кісткових останках 16 з них виявлені сліди смертельних поранень від ударів знаряддями (тобто завданих людьми); частина черепів (зокрема, один — із Ерингсдорфа, один — із Саккопасторе, один — Із Штайнгейма) знайдена розкраяною — їх розламували, щоб вийняти та з’їсти мозок.
Вживали в їжу й людське м’ясо. Так, під навісом скелі Крапіна (Хорватія) відкопані потрощені кістки неандертальців; деякі з них були обпалені, так само як і кістки тварин. В епоху пізніх неандертальців випадки людожерства траплялися, мабуть, дуже рідко. В усякому разі, серед величезного числа кістяків цього періоду, відомих на нашому континенті, лише один із них — з Монте-Чирчео — має виразні ознаки поїдання.Причини канібалізму в епоху мустьє можна спробувати пояснити за пізнішими археологічними та етнографічними матеріалами. По-перше, людожерство могло бути спричинене голодом, по-друге, могло бути ритуальним, коли з’їдали спритного ворога або ж власного вожака (який дійшов крайньої межі віку, оптимального для своєї функціональної діяльності),—адже вважалося, що найліпші властивості з’їденого переходили до учасників ритуальної учти. Однак найважливішою рисою пізньонеандертальських пра- громад стало не людожерство, а прямо протилежне явище: в них разом із здоровими людьми жили каліки, котрі не могли існувати без сторонньої допомоги (Шанідар III, І, Ля Шапель). На кістках неандертальців із деяких інших місць простежені сліди старих ран, що загоїлися. Отже, в прагромадах пізніх неандертальців не лише ділилися харчами, а й піклувалися про своїх немічних членів аж до їхньої смерті. Наприклад, один хворий неандерталець Із Шанідара дожив до 40 років, і це за тодішньої середньої тривалості життя в 20 років! Певна річ, не виключено, що таку особливу турботу виявляли стосовно не будь-кого, а лише людей з особливим соціальним становищем (скажімо, вожаків або тих, хто народжувався «із знаменням»).
Пізньонеандертальська прагромада, можливо, стала настільки згуртованою, що усвідомила свою єдність і протиставила себе іншим прагромадам. Однією з форм такого усвідомлення був тотемізм (віра в пращура, спільного для всієї прагромади), коли кров і тіло тотема вважалися кров'ю й тілом кожного члена прагромади. Таким чином, чоловік тепер переходив до прагромади дружини як чужинець, «зроблений» з іншого тіла та іншої крові, й не міг мати там повноправного статусу.
Усе це різко відокремило прагромади одну від одної. Таке становище виникло, вочевидь, ще в ранньому мустьє, бо ж саме тоді посилилися відмінності в матеріальній культурі різних місцевостей.Замкнуті прагромади перетворювалися на групи родичів, а оскільки чисельність цих груп була невеликою, почалося схрещування близьких родичів (інбридинг). Як результат, збіднювалася спадкова основа, консервувалися морфологічні риси людей. Припинив свою дію прагромадсько-індивідуальний добір, а його місце заступив індивідуальний (природний). Антропогенез в основному пішов шляхом не сапієнтації (в напрямі до людини сучасного фізичного типу), а загального огрублю- вання організму. Саме тому класичні неандертальці, котрі становили переважну частину тогочасної людності, мали виразні ознаки застою еволюції.
Взаємна ізоляція прагромад та інбридинг унеможливили докорінну перебудову морфологічної організації неандертальців й істотне поліпшення їхньої кам'яної індустрії. Тому на одних пам’ятках часу переходу від ашелю до мустьє спостерігається більше рис пізнього палеоліту, ніж на пам’ятках часу переходу від мустьє до пізнього палеоліту, а на деяких інших (наприклад, Шанідар) протягом дуже тривалого часу — до 15 тис. років — індустрія практично не змінювалася. Таким чином, без подолання замкнутості прагромад дальший прогрес неандертальського суспільства був неможливим.