Сон Теодоріха
...Уже вп’яте тьмяне сонце пробилося крізь хмари. Небесний океан нагадував земний — такі самі велетенські сірі вали мчали небом, розбризкуючи піну аж до землі. Чи, може, це бризки океанських хвиль нескінченним потоком падали на голови воїнів? Вітрило давно було зірвано — ще два сходи сонця тому.
Вітер і хвилі гралися кораблем, і ця гра їм іще не набридла. День тому за борт змило Бріульфа. Ще один доблесний воїн розділив учту з Вотаном за мить до того, як посвітліло небо: величезна хвиля зімкнула свою пінисту п’ятірню, й тільки уламок випущеного з рук весла пролетів над гребцями — і зник за бортом. За столом Одина весло не потрібне...Арунг знову і знову вдивлявся в далечінь, коли корабель злітав на гребінь водяної гори, однак інших кораблів не бачив. Може, лиш вони вціліли. Десь перед заходом сонця гуркіт океану змінився: новий звук нагадував гупання молота Тора в небесах, так, ніби бог безперестанку бив молотом об земну твердь. Арунг упізнав цей звук. Це означало, що десь далеко гори води б’ються об каміння. Об землю! За якусь мить гуркіт почули і гребці, й воїни. їхні обличчя, виснажені битвою з океаном, розгладились і просвітліли. Хтось навіть заспівав. І хоч вітер відносив пісню кудись у далину, всі зрозуміли, що битву майже виграно. Проте Арунг навіть не усміхнувся
в густу бороду: він знав, що головне випробування наближається разом із гуркотом хвиль.
Зненацька у свинцевій імлі попереду зблиснув спалах; зблиснув — і відразу згас, коли корабель жбурнуло вниз, у чергову водяну безодню. Арунгове серце глухо гупнуло в грудях: це було вогнище. Отже, хтось уже дістався таємничого Нового берега. Воїн закричав, але вітер заглушив його крик так само, як і пісню. За мить, здибившись у руках гребців, зламалися три весла з правого.борту. Линви не втримали гребців, і ті зникли в пітьмі. П’ятірня хвилі забрала із собою ще шістьох.
Арунг знав їхні імена. Він іще раз закричав, але вітер знову розбив його голос об стіни води. Арунг кричав щосили, та лише гупання молота Тора сповнювало весь простір між земним і небесним океанами...Теодоріх розплющив очі. Серце його билося, наче прошитий стрілою птах. Рукою він стискав горло, чоло вкривав піт. Миттю вождь збагнув, що тривожний сон перервався. Запона шатра билася на вітрі. Полум’я смолоскипа малювало на ній зловісні руни. Здалеку виразно долинав гуркіт прибою.
Теодоріх накинув плащ і вийшов із шатра. Охоронець при вході запитально глянув вождеві в обличчя, побачив у його очах відчуженість нещодавнього сну — і заспокоївся. Другий вартовий дрімав, поклавши меч на коліна. Почувши кроки володаря, він здригнувся, меч упав йому з колін і дзенькнув об камінь. Теодоріх пройшов повз нього, не озирнувшись на звук. У тиші візантійського палацу цей звук міг коштувати охоронцеві голови. Проте тут, у степу, правила, які панували в палаці, видавалися безглуздими. Головне, щоб меч захистив правителя, а вже як його тримати — не має значення.
Теодоріх продовжував обходити табір. Побачений сон стурбував його. Про страшний шлях свого народу через холодний океан він чув неодноразово — йому розповідали цю історію, вплітаючи її в усі легенди про світ. Але чому цей сон переслідує його в кожному поході? Добрий це знак чи поганий? Дістався воєвода Арунг до Нового берега чи загинув у хвилях поблизу нього, подібно до багатьох воїнів із трьох племен, які вирушили у Великий похід? На ці запитання не міг відповісти ніхто: ні константинопольські церковники, ні готські мудреці, ані друїд-ант, що його правитель завжди брав із собою в мандри.
Поринувши в задуму, вождь не помітив, як останнє багаття зникло позаду. Лиш коли він відчув під міцною шкіряною підошвою кременисті камінці, а вдалині у світлі місяця побачив сяяння велетенських білих кам’яних брил, покинутих тут невідомим народом, Теодоріх, молодий вождь готського племені, зупинився. Вдалині, там, де великий Данапр зустрічався з Гіпанісом, нуртували хвилі.
Зі сходу на небо насунулася темна гряда: наближалася буря. На відстані лету стріли височіла стіна давнього міста еллінів. Складена з сірого каменю, вона закривала половину небосхилу. Колись давно за цими стінами було велике місто. Теодоріх знав, що за стіною можна побачити будинки, оповиті кривими вуличками, зарослими степовою травою, які вели до стін храму. Чимало написів на каменях стіни правитель міг прочитати сам, зміст деяких йому пояснили товмачі. У прохолодних покоях константинопольського палацу сивочо- лі мудреці навчали його премудрощів еллінського письма. Завдяки їхнім старанням син князя варварів довідався про багато дивовижних речей. Та це місто до них не належало. Коли його славний прадід Ерманаріх прийшов сюди, місто міняйл і ремісників уже спорожніло. Ті його мешканці, що вціліли після готських походів і набігів степовиків-сарматів, розраховуючи на милість переможців, підкорилися великому конунгові. Це були дивні люди. Вони, хоч і розмовляли еллінською мовою, але вдягалися, як скіфи, і в їхніх обвітрених, згрубілих обличчях важко було розпізнати еллінські риси. Згодом усі ті люди загубилися в часі, рятуючись від нових господарів цієї землі, чорної пошесті та голоду. Народ же Ерманаріха пішов далі — в пошуках заповітної країни.Іззаду почулися обережні кроки. Теодоріх знав, що за ним, на віддалі двадцяти кроків, як тіні рухалися охоронці, щоб уберегти вождя від лиха. А такої мрячної ночі біди могла завдати не тільки довга стріла гуна.
Кременисті камінці хрускотіли під ногами Манульфа, на прізвисько Громило, — старого досвідченого воїна, воєводи Теодоріхо- вого війська. Громило ходив у походи ще з батьком Теодоріха — Ti- удемиром, стояв поруч із Аттілою в Каталаунській битві. Він знав, як упокорювати франків та свевів, його воїни не раз зупиняли атаки антів та герулів, і навіть блискавичні наскоки вершників-степовиків не здатні були похитнути лав його бійців. Пам’ятав воєвода і бої з Гунами — людьми без людської подоби, орди яких, мов та чорна хмара, що заступила сонячне світло, сунули на півсвіту.
Ix боялися всі, тільки не Манульф. Швидкоплинні дні залишили Громилові лише рани, що боліли буремними ночами, та ще нескінченні оповіді про славетні подвиги. Молодий правитель часто казав йому, що їх народ запанує над усім відкритим для ока світом, однак Громило знав, що це лише додасть йому нових ран та нових легенд. Проте служив молодому вождеві віддано, як і його батькові.— Негостинний цей берег, — мовив Теодоріх, коли Манульф вийшов із тіні й зупинився перед правителем.
— Ти не гість тут, володарю, — сказав Громило. — Твої володіння розляглися на багато днів довкола.
— Незабаром ми повернемося на землю наших батьків. Мені знадобиться багато воїнів, — відповів Теодоріх.
— Вони в тебе є, — сказав Громило.
— Нас чекає великий похід, таких раніше не бувало, — промовив вождь. — Я розмовляв із базилевсом. Ми можемо піти на лангобар- дів, у землю ромеїв. Повернути імперії колишню славу.
— Новий похід, нова здобич, — озвався Громило. — Твоє військо піде за тобою, володарю.
Теодоріх помовчав, а тоді розповів воєводі свій сон, як сотні разів розказував його іншим. Старий воїн анітрохи не збентежився й розтлумачив цей сон по-своєму..
— Багаття попереду - то добрий знак, володарю. Це означає, що попереду або наші чатові, або ж ворожий табір. Виходить, що або ми будемо їсти м’ясо і пити меди, або встелимо свою дорогу ворожими кістьми.
Громило не боявся людей. Із ворогами він вступав у запеклий поєдинок, а свої остерігалися його крутої вдачі та важкої руки. Набагато більше ветерана лякали дивні заграви в нічному небі й бурмотіння жерців підкорених племен.
Теодоріха не вдовольнило тлумачення Манульфа. Ніхто не відає істини. Але вождь відчував, як у присутності свого вірного, не раз пораненого, але ніким не переможеного воїна тривога кудись зникає.
— Мого коня осідлано? — запитав він.
— Наближається буря, володарю, — відповів Громило. — Ми не встигнемо виступити.
— Я поїду сам, — заспокоїв його вождь.
Протяжний клич залунав над табором, розбудженим несподіваною прогулянкою конунга.
Вождь пересмикнув плечима, бо досвітній вітер пронизував до кісток, загорнувся у вовняний плащ і твердою ходою рушив до табору.Небо на сході засіріло новим днем. Громило провів княжий загін до самої дороги. Звідси, з кручі, Теодоріх окинув поглядом примарні у світлі сльотавого ранку стіни старого еллінського міста, глянув на збурену пінистими гребенями воду — там, де зливалися разом великий Данапр і Гіпаніс, кинув погляд на табір, що жеврів вогнищами. Зиркнувши на свого воєводу, раптом подумав про те, що, можливо, він більше ніколи не побачить цього степового простору, де в передсвітанковому небі ранок змагався з армією подертих грозових хмар. І поскакав назустріч Великому походу.
Його кінь, хоч і мав усього лише чотири ноги, немовби летів степовою дорогою, несучи в битву Одина — воїна з воїнів. До вождя вже не долинали крики невдатного вартового, якого саме страчували...
Коли двері усипальні Теодоріха Великого, короля Італії, володаря Західного та Східного Риму, впали під ударами сокир равен- нської черні, коли галаслива юрба розкидала його кістки на чотири вітри, а на площі загуло вогнище, в якому корчилися пергаментні листки книг Теодоріха з описами походів і того давнього незбагненного сну, Манульф на прізвисько Громило давно
перебував у Царстві Небесному, полігши в одній із численних битв у Іллірії. Тоді над світом розгорявся цілком інший світанок. Світанок нової доби.
2.