Хтозна-коли, в далекій Імперії...
Наприкінці II ст. Великий Рим не до жарту лихоманило. Доба героїв, оспіваних у легендах, вочевидь, добігала кінця. Геніальний Юлій Цезар, непереможний Гней Помпей, красномовний Цицерон, нестримний у тілесних втіхах Калігула, злочинний Нерон, який спалив Рим задля того, щоб улаштувати пишну декорацію для свого виступу, давно вже спочивали у сирій землі, живучи лише в пам’яті мудреців та на пергаменті старовинних сувоїв.
Свіжа кров зі сходу ще не ринула в склеротичні вени римської держави. Однак наближення бурі відчували всі. Державу охопила загальна криза. Саме цій кризі приносили в жертву все нових і нових імператорів, низка яких промайнула за півсторіччя, не лишивши по собі жодних згадок; вони не повернули Риму його колишньої величі. Маховик кризи трохи сповільнився за часів правління імператора Діо- клетіана, наприкінці III ст. До цього змінилося чимало владарів, але вони так і не зуміли подолати кризу в імперії, яка вже фактично розкололася на західну та східну частини. Імператори тієї доби висувалися або армією (і називалися «солдатськими»), або сенатом (і тоді їх називали «сенатськими»). Кожна з цих політичних сил мала власні погляди щодо устрою держави. Армійські функціонери очікували від своїх висуванців зміцнення прикордонних армій, що для держави було, безумовно, важливим, але вкрай негативно позначалося на її внутрішньому устрої. Сенатські висуванці дбали про добробут знаті й опікувалися розбудовою міст. Оскільки втілювати обидві державні концепції водночас було майже неможливо, непопулярні в тієї чи іншої фракції правителі рідко вмирали своєю смертю. Вони ставали жертвами державних переворотів, що відбувалися з певного періодичністю. А доки найвищі верстви суспіль-ства захоплювалися політичними іграми, економіка імперії занепадала.
У копальнях невпинно знижувався видобуток дорогоцінних металів, занепадало сільське господарство.
Це призвело до того, що в окреслений період (II—III cτ.⅛ ⅛) влада зважилася на відчайдушний крок і девальвувала грошові відносини. З приходом кожного нового імператора срібні монети містили дедалі менше срібла (срібло замінювалося міддю). Так само біднішали на номінальний метал і золоті монети. Причинами жалюгідного занепаду Риму були аж ніяк не розпуста знаті, як прийнято вважати, а значно глибші процеси: різке зменшення чисельності рабів і взагалі споконвічного римського населення, яке поступово замінили вихідці зі Сходу, нестача робочих рук, падіння культури виробництва, міжусобні війни гегемонів провінцій, а також послаблення ролі сенату у вирішенні державних питань. «У сенаті залишилося мало представників старих родів, і кількість сенаторів-італіків у III ст. коливалася між 35 і 40%, уродженців Галлії та Іспанії було від 8 до 9%, решта були вихідцями зі Сходу або з Африки, яка стала на той час основною житницею імперії та країною великого імператорського і приватного землеволодіння. Інтереси провінцій були для них на першому місці, а в провінціях — інтереси їхнього класу»1.Водночас імперію з північного сходу постійно атакували племена, які значно зміцніли, — потенційно нове населення Європи. Завдавали римлянам клопоту союз германських племен — алама- нів, лангобардів, франків, саксів, — та численні східні сусіди: фракійці, свеви, даки, анти й алани.
Агонізуюча пізньоантична державність потребувала свіжої крові. І ось з’явився новий народ. [1]
3.