Глава 2 СКІФО-САРМАТСЬКІ ПЛЕМЕНА. ГУНИ
У попередньому томі йшлося про контакти предків слов’ян з іраномовним світом на початку доби заліза. Ці контакти тривають в латенському періоді та в римський час.
З кінця III ст.
до н. е. в пониззі Дніпра виникає низка укріплених городищ — Золота Балка, Гаврилівна^ Миколаївка та ін. На думку дослідників, вони були політично підпорядковані Скіфському царству в Криму зі столицею у Неаполі (сучасний Сімферополь). Як і пізньоскіфське населення Криму, мешканці нижньодніпровських городищ зазнали значного впливу античної культури. Про це свідчать кам’яні будинки та фортифікаційні споруди, велика кількість імпортів з грецьких міст. Більшість цієї людності була прямими нащадками кочових скіфів. Деякі археологічні знахідки вказують і на присутність фракійців та сарматів. Окремі чорнолощені посудини нагадують кераміку зарубинецької культури Середнього Подніпров’я. На зарубинецьких городищах, рештки яких збереглися на дніпровських кручах південніше Києва, часто трапляються уламки грецьких амфор та вишуканого античного посуду, скляні намиста та інші довізні речі. На могильнику Дідів Шпиль під Кане- вом, крім 20 звичайних поховань з кремацією, знайдено 19 трупо- покладень з пізньоскіфськими речами, враховуючи кераміку. Це свідчить про жваві стосунки між різноетнічним осілим населенням Середнього та Нижнього Дніпра, що здійснювалися водним шляхом. Суто ділові, торговельні взаємини перетворювалися на тісніші зв’язки, що виражалося в переселенні окремих людей чи сімей[405].Можливо, однією з причин пізньоскіфської міграції на північ була експансія сарматів у степовому Подніпров’ї. Але у зарубинецької людності відносини з кочовиками також здебільшого набували войовничого характеру. Деревно-земляні укріплення городищ Бабина Гора, Пилипенкова Гора, Монастирьок, Ходосівка зберегли сліди пожеж та перебудов, що сталися близько рубежу ер.
На валах та в ровах знаходять сарматські трилопасні черешкові наконечники стріл. Постійна конфронтація не виключала поодиноких мирних контактів, про що свідчать окремі знахідки сарматського посуду в зарубинецьких комплексах.До середини І тис. н. е. іраномовні племена складали основну масу населення півдня України. Зі сходу до римського лімесу постійно просувалися угруповання сарматів. Частина їх досягла Пан- нонії на Середньому Дунаї. У пізньоримський час окремі групи осідають серед землеробів і стають складовою частиною черняхів- ського населення, здебільшого в причорноморсько-дунайському регіоні. Етнічною основою причорноморської групи черняхівської культури були нащадки пізніх скіфів Нижнього Дніпра. Залишки їхніх селищ з кам’яними будинками та великою кількістю імпортної кераміки знаходять на берегах лиманів та в пониззі степових річок[406].
Характерними виявами скіфо-сарматського етносу у черняхів- ській культурі є деякі форми ліпного посуду, а також складні види поховальних споруд — ями з боковими приступками (заплічками), на які спиралося дерев’яне чи кам’яне перекриття, ями з підбоями, а також склепи-катакомби. Останні найбільш притаманні сарматському племені аланів і поширені здебільшого в Буджацькому степу між гирлами Дністра та Дунаю. Скіфо-сарматські ознаки трапляються і в черняхівській культурі лісостепової смуги, частіше на мо-гильниках. Як виняток є кургани. Так, на черняхівському могильнику біля с. Кантемирівка (Полтавська обл.) досліджено три під- курганні поховання в ямах з підбоями та в катакомбі. Багате спорядження померлих та кінське вбрання дають підстави припустити, що могили належать представникам сармато-аланської старшини.
На етнічне походження населення черняхівської культури вказують не тільки археологічні джерела, а й результати антропологічних досліджень. Значний відсоток черепів, зокрема велика серія з могильника Журавка на Середньому Подніпров’ї, виявляє чітко виражену спорідненість з пізньоскіфськими некрополями Нижнього Дніпра.
Для черепів цієї групи характерна помітна доліхокранія, нешироке обличчя, значно виступаючий неширокий ніс. Близькість до цього типу відзначена і серед черепів давньоруського населення (полян) в області Середнього Подніпров’я. На думку антропологів, в етногенезі полянських груп брала участь частина черня- хівського населення, схожа за виглядом з пізніми скіфами Нижнього Дніпра. Деяка частина черепів з черняхівських могильників має риси сарматського, фракійського та північногерманського походження[407].Щодо виявлення слов’янського етнічного елемента в цей період можливості антропологічних методів поки що надто обмежені. Протягом століть уявлення слов’ян про потойбічний світ було пов’язане з обрядом спалення покійників. Унаслідок повного переважання кремації немає повноцінного матеріалу (або будь-якого) по таких культурних групах, як зарубинецька, зубрицька, київська з ран- ньослов’янських культур другої половини І тис. н. е. Значна частина черняхівських поховань також містить трупоспалення. Мабуть, існуванням якогось варіанта цього обряду пояснюється й брак реальних слідів могильника у верхньодністровській групі черняхівських пам’яток, найбільш обгрунтовано пов’язаних із слов’янськими старожитностями наступного історичного періоду.
За доби «великого переселення народів», котра на Європейському континенті була ознаменована рухом готів з Прибалтики в Північне Причорномор’я, одним з найважливіших факторів, що активно впливав на хід історичних подій у Європі, були кочівники, котрі прийшли з Азії, викликавши значні етнічні зрушення у місцевих племен і народів. Рух кочовиків значною мірою зумовлювався кліматичними коливаннями в безмежних степах Євразії, що через періодичне зменшення продуктивності пасовиськ викликало загострення стосунків між етносами, міграції та загарбання нових територій.
На початку нової ери на Півдні України панували кочові племена сарматів, що витіснили скіфів ще у III ст. до н. е. Сармати з’являлися із Заволжя та Дону окремими племінними угрупованнями.
З античних писемних джерел на території України відомі племена язигів, роксоланів та аланів. Роксолани мешкали в Приазов’ї. Тут кочували й інші племена, про що свідчать курганні могильники з різними поховальними обрядами. Язигам належать поховання, впущені в давніші кургани на Лівобережжі та Правобережжі Дніпра. Аланські поховання в характерних для них катакомбах найбільш сконцентровані між гирлами Дністра та Дунаю. Детально історію та матеріальну культуру сарматських племен описано в другому томі цього видання (розділ III).Найпізніші відомості про сармато-аланів в Україні пов’язані з подіями гунського періоду. Наприкінці V ст. алани разом з візігота- ми вирушають із причорноморських степів на захід, де деякий час становлять важливу воєнну силу в боротьбі європейських народів проти полчищ Аттіли.
У середині І тис. н. е. на Євразійському континенті одним з най- могутніших був гунський союз кочових племен. Гуни на просторах східноєвропейського Степу та на рівнинах Паннонії з’явилися в другій половині IV ст., докорінно змінивши етнічне обличчя цих земель. У степах панівне місце посіли тюркомовні племена, що замінили іраномовне населення.
Перший етап масової появи гунів у Європі відзначив Авзоній (помер після 395 р.), який говорив про «бродячі полчища хуні»[408]. У «Церковній історії» Єрмія Созомена наведено легенду, що датує рух гунів на захід 375 роком. «Одного разу сталося так, що бик, якого переслідував овод, перейшов через озеро, а за ним пішов пастух; побачивши протилежну землю, він повідомив про неї одноплемінників. Інші кажуть, що лань показала мисливцям цю дорогу, ледь покриту зверху водою»[409]. Дуже схожі свідчення про шляхи руху гунів у Європу наводить Зосим у «Новій історії», що датується V ст.: «їх називали унами; лишається невідомим, чи слід їх називати царськими скіфами чи визнати за тих кирпатих і безсильних людей, котрі, за висловом Геродота, жили по Істру, чи вони перейшли сухопутним шляхом із Азії в Європу»[410].
Потрапивши в Європу, гуни, розгромили аланів, які кочували від Прикаспійських степів до Дону. Останні за культурою та побутом були близькі до гунів, але, за свідченням Амміана Марцеліна, «з більш м’яким і більш культурним способом життя»[411]. Слідом за цим гуни розгромили Боспорське царство[412]. У степах Північного Причорномор’я вони, за свідченням Амміана Марцеліна, Созомена, Євнапія, Йордана, зустрілися з остготами, котрих було підкорено близько 375 р., відразу ж після смерті Германаріха. Як і алани, остготи, очолювані сином Германа- ріха Гунімудом, увійшли до складу гунського племінного союзу. Друга частина готів (вестготи) в 376 р. відійшла в Подунав’я[413]. Слідом за вестготами гуни, за свідченням Філосторгія і Зосима, дійшли до Фракії, спустошивши римські провінції[414]. Аналізуючи свідчення письмових джерел про гунів тих часів, П. ПІафарик вказував, що одна частина гунів, яку очолював Ульд, у 400 р. воювала під Константинополем, друга частина під проводом Acnapa в 424 р. була в Італії, третя під проводом Роіласа в 432 р. спустошила Фракію, останні, очолювані Руєм, з 420 р. перебували в Паннонії[415]. Риму вдалося зібрати сили і розгромити гунське військо. За свідченням Созомена, Ульд відійшов за Дунай, а основна маса різноплемінного гунського війська потрапила в полон[416]. Після цієї поразки стабілізація гунського об’єднання відбулася при Руї (V ст.). Приск Панійський повідомляє, що Руя (Pya) «наважився вести війну проти амілзурів, ітимарів, тоносурів та інших народів, що поселилися вздовж Істру і які мали союз з римлянами»[417].Особливий розквіт гунського об’єднання наступає при Аттілі, який з 434 по 445 рр. правив разом з братом Бледою, а після його вбивства — одноосібно до смерті (454 р.). У цей час гуни відновлюють набіги на Візантію. В 447 р. вони спустошили Фракію й Іллірію, пограбувавши при цьому близько 700 міст і фортець, дійшли до Фермопіл і околиць Константинополя.
Візантія уклала мир з Ат- тілою за рахунок відторгнення придунайських земель і збільшення данини, яку вона виплачувала раніше. Приск зауважує, що «могутність варварів виросла після того ще більше»[418].Більшість учених гунами вважає народ, що утворився у II— IV ст. внаслідок змішування тюркомовних хунну і угорських племен Приуралля та Поволжя[419]. В часи Аттіли гунський союз включав у себе багато місцевих племен. Це роксолани, алани, герули, ос- троготи, гепіди, можливо, анти та ін. Серед гунських племен, за свідченням Приска Панійського та Йордана[420], найзначнішим було об’єднання акацирів, котрих М. І. Артамонов локалізував у степах Причорномор’я[421]. Кожен з цих народів мав своє управління.
Етнічну строкатість гунського племінного союзу підтверджують й археологічні дані. На території України відомо кілька десятків поховань гунського часу. Це поодинокі, переважно випадкові, знахідки з поруйнованих поховань, розташованих у Північному Причорномор’ї та Криму. Зокрема, ці знахідки з Новогригорівки та Новоіванівки Запорізької області, Нової Маячки, Раденська та Альошок на Херсонщині, Антонівки та Кубей на Одещині, на городищі Беляус у Криму.
На підставі краще збережених поховань можна констатувати, що їх виконано за різними обрядами, а це пов’язано з різноетнічніс- тю захоронених. Поховання за обрядом інгумації із с. Кубей було здійснено в могилі з підбоєм, а кремації з Новогригорівки знаходились в грунтових ямах, над якими простежено залишки тризн. Ін- гумацію із Беляуса виявлено в грунтовій ямі прямокутної форми, яку було викопано в долівці більш раннього склепу. Кістяк орієнтовано головою на північ. Його супроводжували череп та ноги коня, численний інвентар.
Таким чином, порівняно короткий гунський період, що був насичений бурхливими подіями в степах Північного Причорномор’я та Криму, представлений невеликою кількістю різних поховальних пам’яток. Це інгумації в підбійних та прямокутних ямах, кремації, кострища під курганним насипом. Вони свідчать про строкатість етнічного складу гунського племінного об’єднання.
Таке велике племінне' об’єднання не могло бути тривалим. У 451 р. Аттіла вторгся в Галлію, спустошивши на своєму шляху Мец, Страсбург, Вормс, Майнц та обложивши Орлеан. Але 15 червня 451 р. на Каталаунських полях війська гунів були розгромлені об’єднаними військами Західно-Римської імперії, вестготів, бургун- дів та ін. Могутність гунів після цього не відродилася. Багато племен вийшло з гунського об’єднання, що визначило його долю. Після смерті Аттіли його старшого сина було вбито, а молодші сини Ірнах та Денгізих із залишками гунів (аккатирів і кидаритів) кочували в степах Північно-Західного Причорномор’я і навіть воювали з імперією. Але невдовзі Ірнах був розбитий готами, слідом за ним зазнав поразки й Денгізих[422]. Залишки гунів увійшли в союз з алана- ми. У IV ст. вони зникають зі сторінок письмових джерел і як анахронізм іноді трапляються у пізніших авторів.
У наступні часи шляхом, прокладеним гунами, в степи Східної Європи ринула нова хвиля кочовиків. У 461—465 рр. «псевдоава- ри» посунули на захід савірів, кочів’я яких знаходилися в степах Передкавказзя і в європейських степах, а ті, в свою чергу, потіснили сарагурів, огурів і оногурів. Під тиском «істинних аварів», не пізніше VI ст. у степах Приазов’я та Північного Причорномор’я з’явилися савіри — сабіри, де до цього часу Прокопій і Агафій локалізували утігур і кутригур[423]. Перші проживали в Приазов’ї, а другі — в Причорномор’ї.
Про етнічну строкатість на півдні Східної Європи в ті часи говорять Йордан та Прокопій. У Йордана-читаємо: «Над Понтійським морем місця розселення булгар, котрі досить прославились нещастям (які сталися) за гріхи наші. А там і гуни як найплідніший наріст із усіх самих сильних племен закипіли надвоє лютістю до народів. Тому що одні з них називаються альціагірами, другі — саві- рами, але місця їх поселень розділені: альціагіри — коло Херсони, куди жадібний купець ввозить багатства Азії; влітку вони бродять по степах, розкидаючи свої становища залежно від того, куди привабить їх корм для скотини; взимку ж переходять до Понтійського моря. Хунугури ж відомі тим, що від них іде торгівля шкірками гризунів, їх застрашила відвага численних мужів»[424]. Прокопій доповнює Йордана: «За Меотійським болотом і річкою Танаїсом більшу частину полів, що тут лежать, як мною було сказано, заселили кутригури — гуни. За ними всю країну займають скіфи і таври... а скіфами в ті часи називались усі тамтешні народи... Якщо йти з міста Боспора в місто Херсон, який лежить у приморській області і з давніх пір теж підкорений римлянами, то всю область між ними займають варвари із племені гунів»[425].