Глава 3 АВАРИ
У зв’язку з експансією турок у Закаспій і внаслідок союзницьких дій аварів з кутригурами проти утігурів, в середині VI ст. у степах Північного Причорномор’я з’являються авари. В процесі руху аварів на захід до них приєдналися витіснені тюрками з Південного Приуралля племена огоругрів.
Аварське об’єднання, що виникло на руїнах гунського союзу, включало в себе багато прийшлих і місцевих племен. За розмірами воно поступалося гунсько- му об’єднанню, але було сильним союзом, ядро якого складали тюркомовні племена. Основними утвореннями, пов’язаними з аварами в Європі, були утрігури й кутригури, сабіри, а згодом і болгари. До їхнього союзу входили й місцеві землеробські народи, зокрема склавини. Багато інородців було в аварському війську. Серед бранців, захоплених візантійською армією під час походу проти аварів у 601 р., лише п’ята частина була представлена аварами, половину складали слов’яни, а останні були представлені «різними іншими варварами»[426].У 567 р. авари в союзі з лангобардами розгромили гепідів і захопили їхні землі в Паннонії, де й заснували аварський каганат на чолі з ханом Баяном. Після цієї події немає згадок про аварів у Північному Причорномор’ї.
На сьогодні відомо близько півсотні поховань аварського часу, розташованих у степах Приазов’я, Північного Причорномор’я та в Криму. Це поховання біля сіл Ковалівка, Яблунія, Нова Одеса, Koc- тогризово, Чорноморське, Христофорівка, Йосипівка, Сивашівка в Північному Причорномор’ї; Родионівка, Мала Тернівка, Аккер- мань, Великий Токмак, Олександрівна в Приазов’ї; Портове, Рисове, Богачівка в Криму та ін.
Переважна більшість з них — впускні в більш ранні кургани. Поховання було виконано за обрядом інгумації на спині з витягнутими руками й ногами, без певної системи в орієнтації.
Через уніфікацію кочівницької культури третьої чверті І тис. н. е. неможливо етнічно атрибутувати більшість досліджених поховань.
До складу аварського каганату входило багато племен та племінних об’єднань. На думку О. М. Бернштама, аварське суспільство складалося з жуаньжуаньського, тюркського (ефталітського), гунського та місцевого елементів[427]. Павло Діакон (VIII ст.) так писав про походження аварів: «Альбуін увійшов у вічний союз з аварами, котрі спочатку називалися гунами, згодом же по імені свого народу були названі аварами»[428].
У VII ст. починається занепад могутності аварів. У 626 р. вони потерпіли поразку від Візантії під Константинополем. Внутрішні усобиці, повстання слов’ян на чолі з Само, активні дії проти них франків, болгар та інших племен призвели до розпаду аварського каганату. Після створення 680 р. Болгарського царства на Дунаї влада аварів обмежувалася Паннонією, а після розгрому 791 р. Карлом Великим авари остаточно сходять з історичної арени.
На думку дослідників, саме в 70-ті рр. VII ст., після розгрому хозарами Великої Болгарії і втечі Acnapyxa за Дунай, влада Хозарії поширилася на територію Північного Причорномор’я[429].
У соціально-економічному розвитку гунське та аварське суспільства перебували на стадії племінних об’єднань, економічну базу яких складало кочове скотарство. Амміан Марцелін так характеризував гунів: «У них ніхто не займається хліборобством і ніколи не торкається сохи. Всі вони, не маючи ні визначеного місця проживання, ні домашнього вогнища, ні законів, ні постійного способу життя, кочують по різних місцях, ніби вічні втікачі, з кибитками, в котрих вони проводять життя... Прийшовши на багате травою місце, вони розташовують у вигляді кола свої кибитки і харчуються по-звірячому; знищивши весь корм для тварин, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розташовані на підводах... Гонячи перед собою упряжки тварин і стада, вони пасуть їх»[430].
Екстенсивні форми тваринництва вимагали розширення пасовищ. Нові кочовища були основним стимулом, що зумовлював рух кочовиків Азії у степи Східної Європи.
Захоплення нових територій стимулювало укладення племінних союзів, що відповідало їх економічним та політичним інтересам.Про соціальні відносини гунів Амміан Марцелін зазначає, що вони «обмірковують важливі справи «всі разом» і «не підкоряються владі царів». «Якщо трапиться роздумувати про серйозні справи, вони всі разом радяться в тому ж звичайному порядку. Вони не підкоряються строго владі царя, а задовольняються випадковим прово- дирством найбільш знатних»[431]. Тобто тут йдеться про лад воєнної демократії і нестійкі племінні об’єднання. Першість посідали ті племена, котрі більшою мірою зберегли племінні зв’язки. Відомо, що в аварському союзі керівну роль відігравало плем’я «Вархуні». Кожне плем’я в гунському й аварському об’єднаннях очолював вождь. Вождем залишався й Аттіла навіть у роки найбільшої своєї могутності.
Кочівницькі завоювання здійснювалися не лише для загарбання нових територій, але й для підкорення землеробських племен та одержання з них данини, в основному продукцією рільництва. При цьому федерали розглядалися як раби. Гун Хелхал, що служив воєначальником у римлян, говорив, що він «дасть готам землю, але не для них самих, а на користь унів, що уни, не займаючись землеробством, будуть, як вовки, приходити до готів і викрадати у них їжу; що готи, знаходячись у становищі рабів, будуть працювати для утримання унів»[432]. За свідченням Фредигара та Нестора, так само поводили себе авари стосовно слов’янських народів. Військові походи були істотною підмогою, котра підкріплювала економічну базу кочівницького господарства.
У середовищі кочовиків йшов бурхливий процес майнового та соціального розшарування. Серед поховань трапляються як бідні, так і багатші. У гунських похованнях знаходять однолезові мечі, кинджали, бронзові котли, речі поліхромного гунського стилю. Ювелірні вироби представлені золотими прикрасами з кольоровими вставками напівкоштовного каміння, бурштину, скла і предмети, виконані в техніці перегородчастої емалі.
Найбільш цікаве поховання гунського воїна виявлено 1986 р. поблизу с. Кубей Бєлгородського району Одеської області. В одному з курганів простежено поховання в підбої. Чоловічий скелет у могилі лежав на спині з витягнутими руками і ногами. Біля нього знайдено череп та кістки коня, барана та багатий інвентар. Це золоті сережки і платівки, що були виконані в поліхромному стилі, оковки пояса, Г-подібні платівки, сердолік у золотій оправі, срібні пряжки, бронзові вудила, обтягнуті золотою фольгою із вставками гранатів, залізний кинджал, трилопасні стріли, кістяні накладки до лука тощо.Серед поховань аварського часу теж виокремлюються багатші, в яких виявлено кістки коня, зброю, кінську збрую та портупейні набори геральдичного змісту, і бідні, з горщиком, ножем, пряжками та намистинами. Багате впускне поховання кочовика з конем виявлено 1980 р. поблизу с. Сивашівка на Херсонщині. Скелет лежав на спині в решітчастій гробниці. Крім коня, покійного супроводжували: курдюк вівці на дерев’яному блюді, залізна шабля з срібним окладом, портупея, геральдичний пояс зі срібними бляшками, бойовий ніж, що був інкрустований кісткою, берестяний сагайдак, залізні стріли, залишки лука, вуздечка, бляшки та пряжки від чобіт, кам’яний ідол тощо.
Походи та пов’язані з ними грабунки призвели до того, що знать сконцентрувала в своїх руках великі багатства. Свідченням цього може бути поховання гунського вождя, виявлене 1812 р. біля с. Концешти у Північній Румунії. Кістяк у дерев’яній домовині перебував у кам’яному склепі. Поруч лежали кістки коня. Дорогоцінний супроводжуючий інвентар візантійського походження складався зі срібної амфори із зображеннями сцен полювання, боротьби греків з амазонками, зображень морських драконів; срібного відра з рельєфним зображенням грецьких богів та лебедя; срібного блюда з розеткою у центрі. Із золота була виготовлена шийна гривна, браслет з голівками змій на кінцях тощо. Голову померлого прикрашав золотий вінок. Поруч був залізний шолом, обтягнутий сріблом із позолотою.
Біля коня знайдено залишки багатої збруї: срібні та золоті пряжки та наконечники ременів тощо. Дуже багатим був супроводжуючий інвентар у похованні аварського кагана в с. Кун- бабоні, що в Угорщині, яке було виявлене 1971 р. Скелет літнього вельможі вміщувався у дерев’яній домовині — ношах. Його супроводжували шаблі, піхви, сагайдак з дорогим окуттям із золота, золоті посудини та ритон, золоті поясні набори, персні із вставками з дорогоцінного каміння та ін.Про виокремлення соціальної верхівки, яка концентрувала в своїх руках великі цінності, згадують й письмові джерела. Так, Приск свідчить, що бранці «дістались на долю Аттіли і скіфським (гунським.— О. П.) вельможам, які мали велику владу»[433]. Полонені використовувалися як раби, хоча рабство в умовах завершальної стадії первіснообщинної формації мало обмежений, патріархальний характер. Раби не були основною виробничою силою, а використовувалися головним чином у домашньому господарстві.
Незважаючи на зростання майнової нерівності, гунське та аварське суспільства залишалися на стадії первіснообщинної формації. Ці суспільства трималися на воєнному підкоренні федератів, а тому не були міцними. Племена, що входили до таких об’єднань, прагнули до виходу з них і отримання самостійності. Гунське та аварське утворення об’єднували багато різноетнічних племен, що покривали великі простори Східної Європи. Союзи гунів та аварів були надто великими, щоб зберегтися в умовах первіснообщинного ладу.