Глава 4 БОЛГАРИ ТА ХОЗАРИ

Економічне піднесення цих племен тісно пов’яза­не із розпадом Тюркського каганату, до складу якого входили всі споріднені тюркомовні кочовики, в тому числі болгари й хозари*, яким історією відведена особлива роль у строкатім конгломераті на­родів, що вдерлися в простори Східної Європи.

Ще в VI ст. н. е. приазовські болгари й хозари перебували під владою тюркютів. На початку VI ст. хозари входили в савірське об’єднання на Північному Кавказі. Внаслідок міжусобних війн 630—657 рр. могутність Західнотюркського каганату значно по­слабшала, що призвело до його розпаду. Це сприяло звільненню приазовських гуно-болгар. їх вождю Кубрату до 635 р. вдалось об’єднати приазовських і причорноморських болгар та створити Ве­лику Болгарію, яку очолила династія Дуло. Після цього Kyбрат вступив у союз з Візантією. Кубрат був тісно пов’язаний з візантій­ським двором. Вихований і хрещений у Візантії, він все своє життя провадив провізантійську політику, підтримуючи мир з Констан­тинополем.

^λ Про близькість болгар і хозар є багато письмових свідчень. Арабські автори Аль-Істархі, Ібн-Хаукаль говорять, що мова болгар схожа з мовою хозар. Вони на­лежать до західнотюркської мовної групи.

У той час йшов бурхливий процес об’єднання болгарських пле­мен, що концентрувалися в різних місцях і були очолені синами Кубрата.

Втім, обставини складалися так, що в Північному Дагестані провідна роль належала хозарам. Цьому сприяв розгром аварами савірів, у союз з якими входили хозари. Становлення Хозарського каганату йшло в другій половині VI ст. на території Прикаспію, де розміщувалася країна аланів Берсилія.

Хозари підкорили, передусім, населення Північно-Західного Прикаспію й завдали удару по болгарах. Хозарсько-болгарське про­тистояння посилювала та обставина, що болгари були прибічника­ми конфедерації роду Дулу, а хозари — Нушибі. З цими двома рода­ми тісно пов’язана історія Західнотюркського каганату.

До другої половини VII ст. хозари й болгари міцно утвердилися як самостійні політичні утворення.

Однак після смерті Кубрата (близько 642 р.) між болгарськими племенами почались міжусобні війни, внаслідок чого Велика Бол­гарія розпалася. Феофан так описує ці події. «Він (Кубрат.— О. П.) залишив п’ять синів, заповівши їм жити разом, так, щоб вони вла­дарювали над усіма і не попадали в рабство до інших народів*. Але через деякий час по його смерті, п’ять його синів розділились і від­далились один від одного, кожен з підвласним йому народом. Пер­ший син, на ім’я Батбаян, зберігаючи вірність заповіту батька сво­го, залишався на землі предків донині. А другий його брат, на ім’я Котраг, перейшовши р. Танаїс, поселився навпроти першого брата. Четвертий же і п’ятий, переправившись через р. Істр, звану також Дунай, один залишався в підкоренні разом із своїм військом у хага- на аварів в Паннонії аварській, а другий — досягши Пентаполя, що біля Равенни, потрапив під владу імперії християн. Нарешті, третій з них, на ім’я Acnapyx, переправившись через Дніпро та Дністер і дійшовши до Огла — річки північніше Дунаю, поселився між пер-

* М. І. Артамонов, аналізуючи дані Феофана про п’ять племінних вождів болгар, дійшов висновку, що історичними особами є тільки Батбаян і Acnapyx. Ім’я Котра- га він вважав не власним, а таким, що походить від етноніма племені котрагів або кутригурів. Імена двох останніх синів Кубрата Феофаном не названі. їх існування М. І. Артамонов вважав маловірогідним. П’ятичленний розподіл племен Великої Болгарії, без сумніву, є домислом візантійського книжника, підказаним самою на­звою «болгари», котра, за поясненням Мункачі, означає «п’ять угрів».

Хан Acnapyx (близько 643—701 рр.) спочатку очолював племін­ний союз болгар в Нижньому Поволжі та Приазов’ї. Але під натис­ком хозарів він з одноплемінниками відійшов в Південну Бессара- бію, а потім у 70-ті рр. VΠ ст.— в Добруджу, що на правому березі Дунаю. Там болгари зустрілися з об’єднанням семи слов’янських племен, що були під протекторатом Візантії. Згодом вони почали виступати як союзники. Незважаючи на те, що в цьому об’єднанні панівне становище зайняли болгари на чолі з верховним ханом, во­ни істотно не вплинули на характер суспільних відносин в цьому союзі. Навпаки, болгари зазнали асиміляції, сприйнявши вищу ор­ганізацію та культуру слов’ян, у яких формувалися ранньофеодаль­ні відносини. М. Грушевський у зв’язку з цим писав, що, «об’єднав­шись із слов’янами, болгари створили болгарську за йменням, слов’янську насправді державу, де ця болгарська орда за кілька по­колінь зовсім губиться в масі осілих слов’ян»^[436].

Спроби Візантії підкорити собі об’єднання болгар і слов’ян ви­явилися невдалими. Мирним договором, підписаним 681 р. з Acna- рухом, Візантія визнала існування на Балканах Болгарської держа­ви. Її територія знаходилася між р. Дунаєм на півночі, горами Стара-Планина на півдні, р. Іскир на заході і Чорним морем на схо­ді. Перше Болгарське царство проіснувало до 1018 р.

Внаслідок жорстокої боротьби за першість у східноєвропей­ських степах хозари отримали перемогу над болгарами. Потерпів­ши поразку, одна частина болгар увійшла до складу Хозарії; дру­га — не бажаючи підкорятися ворогові, піднялася по Волзі на пів­ніч, де згодом виникла Волзька Булгарія; третя — відійшла в межі Візантії.

Втечею орди Acnapyxa за Дунай завершилася боротьба за пер­шість між болгарами й хозарами. Хозари стали продовжувачами політики Тюркського каганату, що прагнув до посилення свого во­лодарювання. М. І. Артамонов вважав, що до 70-х рр. VII ст. під владою хозарів перебували як Азовсько-Каспійські, так і Причор­номорські степи з Кримом^[438].

Нині є загальновизнаною думка, висловлена С. О. Плетньовою, про те, що з хозарами у Південно-Східній Європі пов’язана салтів- ська культура VIII—X ст. Локальні варіанти цієї культури відбива­ють культуру політичних чи племінних об’єднань, що входили до складу каганату. Три найзначніші об’єднання належали болгарам. «Явна перевага болгар,— пише С. О. Плетньова,— впадає в око. Хо­зарський і аланський варіанти, разом узяті, займали площу удвічі меншу, ніж болгари, які широко розкинули в степах свої поселення і кочів’я, що зайняли приморські міста і майже половину Крим­ського півострова»^[439].

Слідами перебування аланів, переселенців з Північного Кавказу в Дніпровському Надпоріжжі, є гончарські центри VII—VIII ст.

Водночас до складу Хозарії входили й інші кочові народи, зо­крема угорські племена, які, за даними М. І. Артамонова, з’явили­ся в степах Причорномор’я у 20-х рр. IX ст.^[440].

Поява мадярів у степах Східної Європи пов’язана з активізацією печенігів на територіях, розташованих на схід від Волги, які, на думку давніх авторів, були прабатьківщиною мадярів^[441].

Переселення мадярів на захід розпочалося ще в VI—VII ст. Цей рух був поступовий, мадяри інколи робили досить тривалі зупинки на шляху до своєї майбутньої батьківщини. У першій половині IX ст. вони, згідно з Константином Багрянород ним, жили поблизу Хозарії три роки. Місцем їх поселення було Північне Причорномо­р’я, де знаходилася їхня країна Леведія, звідки вони переселилися в область Ателькузу^[442].

Рис. 27. Срібне з позолотою сасанідське блюдо з поховання угорського вождя (Коробчино).

На сьогодні питання про перебування мадярів у IX ст. на тери­торії Східної Європи поступово прояснюють археологічні джерела. Поодинокі угорські поховання відомі поблизу с. Воробйовка на Bo- ронежчині, сіл Волошинське, Манвелівка, Суботинці, Коробчино на Дніпропетровщині й Кіровоградщині та ін. Переважно то були по­ховання воїнів з конем та озброєнням. Біля с. Суботинці досліджено три поховання, що належали до однієї сім’ї. Це жінка, чоловік і дитина.

Особливо багатим виявилося неруйноване поховання із Короб­чино. Серед супроводжуючого його інвентаря були сасанідське сріб­не з позолотою блюдо та чаша, золоті та срібні браслети, залізна шаб­ля з срібним окуттям піхов, багато орнаментованим рослинним ор­наментом, золоті накладки, золота лицева маска, залізні стремена та стріли. Це одне з найбагатших поховань угорського вельможі. В ті часи мадяри об’єднувалися у сім племен, якими управляли вож- ді-воєводи.

Рис. 28. Срібне окуття піхов шаблі з поховання угорського вождя (Коробчино).

гила одного з таких вождів була виявлена біля с. Коробчино на Дніпропетровщині.

У середині IX ст. мадяри стають союзниками хозар, беручи участь в їхніх військових походах. Вони навіть збирали данину з слов’ян на користь хозар.

Наприкінці IX ст. на чолі мадярів став Арпад. У ході болгаро- мадярських війн 894 р. болгари в союзі з печенігами розгромили останніх. Після цього мадяри через Велецький перевал 896 р. відійшли за Карпати, звільнившись тим самим від панування хо­зар. Там вони створили свою войовничу феодальну державність, назавжди закріпившись у Центральній Європі.

Таким чином, можна зазначити, що слов’яни здавна розвивали­ся не ізольовано, а в тісних контактах з сусідніми народами. Особ­ливо значний вплив на формування слов’янства мали балти, кель­ти, германці та іраномовні кочові та напівкочові племена. Населення території України перебувало також у складних відноси­нах з Римською, а пізніше Візантійською, імперією.

Починаючи з середини І тис. н. е., археологи фіксують появу на просторах Південно-Східної та Центральної Європи трьох культур (празької, пеньківської та полонинської), носіїв яких можна пов’я­зувати з ранньослов’янськими угрупованнями, відомими давнім ав­торам під іменем склавинів, антів і венетів. Певні відмінності між ними свідчать про етнографічну специфіку слов’янських племен, яка, можливо, пояснюється різними субстратами, на яких виникли слов’янські старожитності окремих регіонів.

Зазначимо також, що спроби створення слов’янами стійких пле­мінних союзів до IX ст. не мали успіху. Слов’янська державність за­роджувалась у складних умовах конфронтації з германськими (пер­ша половина І тис. н. е.) та тюркськими народами (друга половина І тис. н. е.). Лише подальший розвиток слов’янського суспільства протягом VIII—IX ст. створив передумови для формування ранньо- державних утворень. Зрештою, на основі найбільш значних племін­них союзів Подніпров’я утворюється перше державне об’єднання східних слов’ян — Київська Русь.