Джерела та історіографія

У IX ст. внаслідок тривалого розвитку східносло­в’янського суспільства, збагаченого досвідом су­сідніх народів, склалась одна з найбільших дер­жав середньовічної Європи. Її історичним ядром було Середнє Подніпров’я, де традиції політично­го життя сягали ще скіфо-античних часів.

У часи свого розквіту Київська Русь займала величезну територію — від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Це близько 1,5 млн км². На цій площі, за нашими розрахун­ками, проживало до 12 млн чоловік^[443]. Етнічну ос­нову держави складали східні слов’яни, об’єднані у великі міжплемінні союзи. У «Повісті минулих літ» їх налічується 14. Південну групу складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; північно-за­хідну — дреговичі, кривичі, словени; північно- східну — радимичі та в’ятичі. Крім східних сло­в’ян у межах Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки, балт- Ські племена. Частина цих народів політично та етнічно інтегрувалася у складі Давньоруської держави.

Русь являла собою історично важливу зону, через яку здійсню­валися контакти між Арабським Сходом і Західною Європою, Ві­зантією і Скандинавією. Це зумовило порівняно швидке входження її в загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Про сильну східнослов’янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських і візантійських авторів, свідчен­ня скандинавських саг, французькі епічні твори показують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних та економічних зв’язків.

На Русі в цей час росло і міцніло усвідомлення власної причет­ності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Свя­тославича великий київський князь зображався, як візантійський імператор. Він і його попередники, за висловом визначного церков­но-політичного діяча Русі першої половини XI ст. Іларіона, «не въ худ*Ь бо и не B⅛flθM⅛ земли владыч'Ьствоваша, нъ въ Pycbκ⅛, яже ведома и слышима есть bc⅛mh четырьмя концами земли»^[444].

Київській Русі належить особливе місце серед країн Східної Єв­ропи, аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в іс­торії Європи Західної. Обидві виплекали і дали життя кільком на­родам і державам.

Процеси політичної консолідації і формування держави перебу­вали в тісному безпосередньому зв’язку з процесами етнічними. Східнослов’янські міжплемінні об’єднання поступово складалися у відносно єдину народність, яка одержала назву «русь».

Давня Русь мала широкі міжнародні зв’язки. Тісні контакти во­на підтримувала з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Гру­зією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Булгарією, країнами Західної Європи — Францією, Англією, Данією, Швецією, Норве­гією і, звичайно, з Візантією. На ранньофеодальному етапі розвитку Київської держави міжнародні зв’язки здійснювалися централізо­вано, пізніше поряд з Києвом у систему європейських політичних та економічних відносин активно включилися й інші центри Русі — Новгород, Галич, Смоленськ, Володимир-на-Клязьмі.

Існування відносно єдиної Київської Русі охоплює період з IX по 30-ті роки XII ст. Політична форма держави — ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. На першому етапі існування держави відбулося формування її території, визначилися кордони країни, склались усі основні інститути влади (князь, собор, снем, віче, ряд), адміністративно-територіальна структура.

У 30-ті роки XII ст. (рубіж до певної міри умовний) Русь вступи- ла в період феодальної роздробленості, який характеризувався дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кри­сталізацією окремих князівств, регіональною консолідацією. Дер­жава не розпалась, як іноді стверджується в літературі, а змінила свою феодальну форму, стала федерацією відносно самостійних князівств. Київ, хоч і втратив свою колишню політичну велич, все ж залишався найавторитетнішим центром Русі, символом ГЇ істо­ричної спільності, церковною столицею.

Давня Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під удара­ми монголо-татарських орд Чингісхана і Батия.

Тривалий час основним джерелом дослідження історії Київської Русі були літописи. їх історіографічне опрацювання і публікація здійснюються вже понад півтора сторіччя. Великий внесок у цю надзвичайно важливу і копітку справу зробили О. О. Шахматов, А. М. Насонов, М. Д. Присьолков, М. М. Тихомиров, Д. С. Лиха­чев, В. М. Істрін, О. С. Орлов, М. Г. Бережков, Л. В. Черепній, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, В. Ю. Франчук та ін.

Основу давньоруського літописання складає «Повість мину­лих літ», до якої увійшли більш ранні літописні твори, написані в Києві наприкінці X — в XI ст. Перша редакція «Повісті» здійс­нена літописцем Нестором близько Illl р. Її грунтовну публіка­цію з перекладом на сучасну російську мову, текстологічним ана­лізом і археографічним описом списків здійснили Д. С. Лихачов та Б. О. Романов^[445].

Як пам’ятка історіографії Київської Русі «Повість минулих літ» є видатним явищем не лише давньоруської, а й світової культури. Вона увібрала в себе досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. У вступі до «Повісті» Нестор роз­горнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Ки­ївської Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філо­софську ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх наро­дів.

Нестор був не лише літописцем, якому судилось створити своє­рідну історичну енциклопедію Київської Русі до початку XII ст., але й істориком. Це добре видно вже із заголовка «Повісті», в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: «откуду есть пошла Руская земля» і «кто въ Киев*Ь нача первое княжити»^[446]. На відміну від своїх наступників, у тому числі й деяких сучасних істориків, Нестор розумів взаємозв’язаність цих явищ, їх зумовленість внут­рішнім розвитком східнослов’янського суспільства. Не випадково виникнення Києва він пов’язував з діяльністю першого слов’ян­ського князя Кия, влада якого поширювалася на всю Полянську землю, а дипломатичні зв’язки сягали Константинополя.

Джерелознавчий аналіз «Повісті», здійснений Б. О. Рибаковим, показав, що праця Нестора за часів Мономаха — Мстислава була піддана тенденційному редагуванню. В результаті в ній з’явилась «норманська» концепція початкової давньоруської історії, яка не має нічого спільного з історичною дійсністю^[447].

Академік Г. Міллер, вражений широтою інформації «Повісті» і рівнем систематизації матеріалу, писав, що Нестор і продовжувачі його літопису склали систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. Серед переваг «Повісті», як і літописів, що склали її основу, було й те, що вона на­писана рідною мовою, на відміну від латинської історіографії країн Західної Європи або арабомовної літератури Середньої Азії. Із сло­в’янських країн до XIV—XV ст. тільки Болгарія створювала істори­чну літературу рідною мовою.

«Повість минулих літ» найповніше збереглася в Лаврентіївсько- му та Іпатіївському літописах.

Північно-східне літописання найкраще реконструюється за ма­теріалами Лаврентїївського і Радзивіллівського зводів, до складу яких увійшов також «Літописець Переяслава Руського»^[450].

Важливі дані для висвітлення історії Київської Русі утримують­ся в новгородських літописах, насамперед у Новгородському Пер­шому^[451].

Дослідники постійно звертаються до пізніх зводів, у тому числі Никонівського літопису XVI ст. Наявність у ньому свідчень, які не мають аналогій в уже відомому колі давньоруських літописних тек­стів, не може бути підставою для скептичного ставлення до нього. Згідно з Б. О. Рибаковим та іншими діслідниками, саме в Никонів- ському літописі зберігся так званий «Літопис Аскольда», в якому утримуються свідчення про взаємини Русі IX ст. з Візантією.

На ранньофеодальному етапі історії Київської держави літопи­сання велося переважно у Києві та Новгороді. На етапі феодальної роздробленості, у XII—XIII ст., практично кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. У Південній Русі центрами літописання були — Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Холм. Незважаючи на певні відмінності у складі свідчень і конкрет­ній ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадку­вало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характе­ризували «Повість минулих літ». Вони помітні не лише у київ­ському літописанні, але й у переяславському, галицько-волинсько­му, новгородському, володимирському.

Яскрава публіцистичність давньоруських літописців — побор­ників загальноруських інтересів, їхні заклики до об’єднання русь­ких земель не були породженням тільки літературного таланту.

Ідейно близькими до літописів є літературні твори — «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання Володимира Монома­ха», «Житіє і ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» та ін.^[452]. На відміну від літописів, вони значно менше контролюва­лись князівською владою, але характеризувалися тією ж публіцис­тичною пристрасністю, пройняті тією ж ідеєю державної і народної єдності. Початок цій спрямованості, очевидно, поклав Мономах сво­їм «Повчанням». Він виступає як державний діяч, який завжди дбає про благо своєї країни і до цього закликає своїх дітей, представ­ників численного князівського роду. Ідея збереження єдності Русі шляхом безкорисливої відданості своєму сюзеренові, вірності прин­ципам старійшинства чітко проступає у творі, присвяченому кня­зям Борису і Глібу. їх смиренність, відповідальність за долю дружи-. ни і населення в умовах загострення князівської міжусобиці, коли племінники виганяли зі своїх столів дядьків, молодші брати — старших, особливо цінувались на Русі. За руську землю, за князів своїх і за весь руський народ молився в далекому Єрусалимі ігумен Даниїл. Характерно, що в «Житії» Даниїл заявляє про себе як про представника всієї Руської землі. На Великдень він поставив кади­ло «на гробе святемъ отъ всея Русьская земля»^[453].

Ще сильніше ідея єдності Руської землі прозвучала в геніальній поемі «Слово о полку Ігоревім»^. Згідно з Б. О. Рибаковим, автор «Слова» занепокоєний передусім долею Південної Русі, але вміло і тонко об’єднує обидва поняття Руської землі. У «Золотому слові» великий київський князь закликає Всеволода Суздальського, Рю­рика і Давида Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстисла- вича вступити «въ злата стремень за обиду сего времени, за землю Рускую»^{[454] [455].}

Оригінальним історичним джерелом є «Києво-Печерський пате­рик», в основі якого лежить переписка єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. У Патерику утримуються унікальні за­мальовки київського життя, викладені в розповідях про лікаря Агапіта, який зціляв людей і вилікував Володимира Мономаха; про живописця Алімпія; про побудову Успенської церкви Києво-Печер­ського монастиря; про конфлікти ченців Федора і Василія з князем Мстиславом Святополковичем; про вихідців з Угорської Русі Мой- сея Угрина та ін.^[456]. Київ в оповідях Симона і Полікарпа виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, який притягував до себе князів, бояр, купців з різних країн світу, видатних зодчих, живописців, церковних діячів.

Як вважають дослідники, до Києво-Печерського патерика ввій­шли витяги з «Літописця старого Ростовського», Іпатіївського і, очевидно, Никонівського літописів^[457].

Багато цінних свідчень з історії Русі X—XIII ст. міститься в «Іс­торії Російській» В. М. Татищева. Наче передбачаючи появу скеп­тиків, які будуть сумніватись в існуванні літописних джерел «Істо­рії», він писав, що його праця складена «тем порядком и наречием, каковы в древних находятся, собирая из всех полнейшее и обстоя­тельнейшее в порядок лет, как они написали, ни применяя, ни убавляя из них ничего». Велику роботу з вивчення джерел «Історії» В. М. Татищева здійснили М. М. Тихомиров, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, які переконливо спростували звинувачення його у вимислах і навіть свідомій фальсифікації історичних джерел^[458]. В руках В. М. Татищева були літописи (Розкольницький, Єропкін- ський, Хрущовський, Чернігово-Сіверський), які не збереглись до наших днів. Значний інтерес становить комплекс свідчень з історії Південної Русі XII—XIII ст. Це політичні характеристики князів, повідомлення про князівські з’їзди, військові походи у степ, дер­жавну програму Романа Мстиславича, в основу якої було покладено федеративну систему правління в Русі.

Серед писемних джерел з історії Давньої Русі важливе місце по­сідає «Руська Правда» — звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана «Правда Ярослава», розроблена Ярославом Мудрим у 1015—1016 рр. для Новгорода, а також «Покон вірний». Подальший розвиток давньо­руського законодавства пов’язаний з іменами синів Ярослава Муд­рого («Правда Ярославичів»), Володимиром Мономахомі («Статут Мономаха»), Всеволодом Ольговичем й Ізяславом Мстиславичем («Пространна Руська правда»). Завершилося складання давньо­руського законодавства у Новгороді на початку XIII ст.

Тривалий час не мало належної оцінки таке незвичайне джере­ло, як мініатюри Радзивіллівського літопису. Ні історики, ні мис­тецтвознавці не могли відповісти на головне питання: відбиттям якої епохи і дійсності є ці мініатюри? Тільки після виходу відомого дослідження А. В. Арциховського, а також грунтовного джерело­знавчого аналізу мініатюр Б. О. Рибакова стало очевидно, що «через готичні рами вікон мініатюр проступає світ тієї Русі, яка була близь­кою до «Слова о полку Ігоревім»^[459].

Останнім часом до джерелознавчого фонду давньоруської історії все впевненіше входять так звані графіті. Йдеться насамперед про знамениті берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода й інших міст, археологічні знахідки. Грунтовний джерелознавчий аналіз їх виконали Б. О. Рибаков, С. О. Висоцький, В. Л. Янін, А. О. Мединцева, А. А. Залізняк, Л. В. Черепній^[460].

Корпус писемних джерел з історії Київської Русі не обмежуєть­ся лише вітчизняними. Важливі свідчення про неї є в історико-гео- графічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX— XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинав­ських сагах.

Найбільш повно і докладно арабські автори розповіли на сторін­ках своїх творів про слов’ян і Русь IX—X ст. Так, Ал Масуді та Ібн Хаукаль повідомляють про походи русів на Каспій, Хозарію і Бер- даа, Ібн ал Acip, Ях’я Антіохійський і ар Рудравері — про хрещен­ня Русі, Ібн Хордадбех, ал Факіх, ал Істархі — про слов’ян і три групи русів. Повідомлення про Русів міститься у хроніці VI CT. си­рійця Захарїї Ритора.

Джерелознавчий аналіз арабських авторів, здійснений у працях А. Ю. Кримського, В. В. Бартольда, О. Ю. Якубовського, І. Ю. Крач- ковського, О. П. Ковалевського, Б. Н. Заходера, В. М. Бейліса, А. П. Новосельцева та ін.^[461].

Серед візантійських писемних джерел про слов’ян і Русь най­більшу цінність становлять «Житіє Георгія Амастридського», «За­писки грецького топарха», «Про управління державою» Константи­на Багрянородного, «Стратегікон Кекавмена». У них, а також де­яких інших хроніках містяться цінні матеріали про походи Русі на Візантію, договори Русі з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Цареграда, русько-візантійські відносини XI—XIII ст. Огляд цих свідчень, їх-переклад і науковий аналіз здій­снили М. В. Левченко, В. М. Істрін, Г. Г. Літаврін, А. М. Сахаров, інші візантиністи^[462].

Європейські писемні пам’ятки про Київську Русь не такі чис­ленні, як східні, але надзвичайно цінні. Йдеться про хроніки Галла Аноніма, Козьми Празького, Гельмольда, Тітмара Мерзебурзького, Адама Бременського, англосаксонські джерела, пам’ятки францу­зького епосу, ісландські саги, в яких вміщено численні факти русь­кої історії IX—XIII ст. Переклад цих творів і коментарі до них вико­нали Л. М. Попова, Т. Е. Санчук, Л. В. Розумовська, Є. О. Мель­никова^[463]. Велику дослідницьку роботу з опрацювання англосак­сонських джерел виконали М. П. Алексеев, В. І. Матузова, угорських — С. О. Аннінський, А. П. Шушарін, скандинавських — Є. О. Ридзевська, І. П. Шаскольський, М. Б. Свердлов.

Висвітлення питань соціально-економічного і культурного роз­витку Київської Русі неможливе без залучення археологічних дже­рел. Це було необхідно за часів В. Б. Антоновича і М. С. Грушев- ського, у працях яких археологічні пам’ятки використані достат­ньо широко, і тим більше це необхідно тепер, коли давньоруська ар­хеологія нагромадила велику кількість нових артефактів. їх не­знання або ігнорування, що, на жаль, також має місце, призводить до значних дослідницьких втрат. Нерідко в історичних працях по­вторюються висновки, зроблені ще в XIX ст., але вже спростовані археологією. Йдеться, зокрема, про відому теорію економічного за­непаду Києва і Південної Русі в XII—XIII ст., про її культурну окремішність від решти давньоруських земель в цей і більш ранні часи, про плюндрування Києва в 1169, 1202 рр. Андрієм Боголюб- ським і Рюриком Ростиславичем та ін. Неспроможність цих погля­дів добре показано в фундаментальних працях 50—60-х років XX ст. — Б. О. Рибакова «Ремесло Древньої Русі», В. Й. Довженка «Землеробство Древньої Русі», М. К. Каргера «Древній Київ», в чи­сленних публікаціях результатів археологічних досліджень давньо­руських поселень, городищ, могильників.

За останні десятиріччя джерелознавча база з історії Київської Русі значно поповнилася. Розкопки Києва в 60—80-х роках XX ст. не тільки подвоїли кількість археологічних знахідок, а й виявили принципово нові речові докази його поступального економічного і культурного розвитку від часу виникнення до 40-х років XIII ст. Ві­домості про них опубліковані в ряді колективних праць, а також в монографіях П. П. Толочка, С. Р. Кілієвич, Г. Ю. Івакіна, Я. Є. Бо- ровського, М. А. Сагайдака, 1.1. Мовчана^[464].

Цінні археологічні матеріали виявлено під час розкопок Черні­гова, Любеча, Галича, Луцька, Новгорода-Сіверського, Переяслава- Хмельницького, Звенигорода, де впродовж багатьох років працюва­ли В. Й. Довженок, Б. О. Рибаков, В. П. Коваленко, А. В. Куза, М. П. Кучера, Р. О. Юра, Д. І. Бліфельд, В. К. Гончаров, В. В. Ay- ліх^[465]. Проведено планові систематичні розкопки багатьох городищ, селищ і могильників вздовж Дніпра, Стугни, Росі, Десни, Тетерева, Горині. Здобутий археологічний матеріал нерідко є єдиним джере­лом для висвітлення життя того чи іншого давньоруського цент­ру^[466]. Особливо це стосується невеликих укріплених поселень, роз­копки яких дали змогу визначити їх соціальну типологію, госпо­дарську спеціалізацію, місце в оборонних системах на державних кордонах Русі і міжземельному порубіжжі. Великими джерелоз­навчими можливостями, необхідними для дослідження питань ет­нокультурного розвитку, володіє археологічний матеріал, де особ­ливе місце належить палеоантропологічним студіям, з’ясуванню характеру і рівня економічного розвитку, міжнародних торговель­них зв’язків Русі IX—XIII ст.

Київській Русі присвячено велику наукову літературу. Вже в працях істориків кінця XVIII — першої половини XIX ст. В. М. Та­тищева, М. М. Карамзіна, Д. М. Бантиш-Каменського, М. П. Пого- діна, М. Ф. Берлінського та інших розгорнуто широку панораму розвитку Київської держави. Вона мала переважно династичний характер, який і визначив основну схему історичного процесу в Ру­сі. Виглядала вона досить просто: спершу Русь була єдиною держа­вою, що забезпечувалось єдністю князівського роду, пізніше, в XII—XIII ст., принцип старшинства було порушено, що призвело до виникнення князівських усобиць і роздроблення.

Згідно з М. М. Карамзіним, Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадянське щастя, будучи роздробленою на малі області. «...Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до величі, слабшала й руйнувалася понад триста ро­ків»^[467]. Поворотним пунктом в історії Русі М. М. Карамзін вважав взяття Києва у 1169 р. військом Андрія Боголюбського, після чого його місце заступив Володимир-на-Клязьмі. «Київ назавжди втра­тив право називатись столицею вітчизни»^[468]. М. П. Погодін відзна­чав слов’янський звичай спільно володіти землею, а головну причи­ну князівських усобиць бачив у виокремленні волостей, яке почалося ще на зорі давньоруської історії. «В установлених для XII—XIII ст. межах землі-волості існували вже в середині XI ст., на цей час вони склались територіально, причому збігалися із земля­ми, які займали племена»^[469].

М. П. Погодін практично першим створив теорію великоруської етнічної основи Київської Русі, за якою найдавнішими поселенця­ми Києва і Середнього Подніпров’я були великороси, а малороси прийшли сюди з Галичини, Поділля і Волині після розгрому Русі монголо-татарами.

З рішучим спростуванням цієї теорії виступив М. О. Максимо­вич. У філологічних листах до М. П. Погодіна він писав: «У нас в Києві розпочалось і від нас розійшлося в усі кінці Руського світу життя, насаджене святим просвітителем Русі — Володимиром; а коли великокнязівська Київська Русь, відживши свій квітучий вік, змаліла, тоді новим зосередженням руського світу стала Москва. Ми, малоросіяни, лишились на своїй рідній Київській стороні, у своїх стародавніх містах і селах, зі своїми переказами і звичая­ми, — ми зостались на корінні, з якого не в змозі були нас зірвати ніякі бурі, ні навіть Батиєва навала»^[470]. При цьому М. О. Макси­мович стверджував, що «малоросійське і великоросійське наріччя, або, кажучи повніше і точніше, південноруська і північноруська мови — рідні брати, сини однієї руської мови»^[471].

Теорію уділів, які начебто постійно розділяли Русь, заперечив С. М. Соловйов. У передмові до першої книги «Історії Росії з найда­вніших часів» він відзначав: «Не ділити, не дрібнити руську історію на окремі частини, періоди, але з’єднувати їх, стежити переважно за зв’язками явищ, за беспосередньою спадковістю форм; не розді­ляти засад, але розглядати їх у взаємодії, намагатись пояснити кожне явище із внутрішніх причин, перш ніж виокремити із за­гального потоку подій і підпорядкувати завнішньому впливу»^[472]. Сам С. М. Соловйов єдність Русі зводив, по суті, до єдності князів­ського роду, у спільному володінні якого вона перебувала. Таке ста­новище, згідно з думкою історика, зберігалось аж до XIII ст.

Наприкінці 50-х років XIX ст. з’явилася теорія федеративного устрою Русі, яка базувалась на єдності давньоруських земель. Її ав­тором був М. І. Костомаров, який розглядав Русь як федерацію кня­зівств, засновану на спільності походження, побуту і мови, єдності князівського роду, християнської віри і церкви. Серед найважливі­ших чинників, які підтримували єдність Русі, історик називав бо­ротьбу із зовнішнім ворогом і єдність правових норм^[473]. «Корінний зачин руського державного ладу йшов двома шляхами: з одного бо­ку, до складання Руської землі в єдинодержавне тіло; з іншого — до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між собою зв’язку і єдності». «Русь йшла до федерації, і федерація була тою формою, в яку вона почала прибиратись. Татарське завоювання зробило крутий поворот в її державному житті»^[474].

Що стосується етнічного розвитку, то, за М. І. Костомаровим, Київська Русь мала не одну, а дві головні руські народності. Основу

першої склала південна група слов’янських племен: поляни, древ­ляни, уличі, волиняни, хорвати, другої — північно-східна: кривичі, радимичі, в’ятичі. Південноруси, як вважав історик, мали значно більшу спорідненість з ільменськими словенами, аніж з іншими слов’янськими племенами руського материка^[475]. В іншому місці він стверджував, що загальноруська народна стихія являла собою су­купність головних народностей: південноруської, сіверської, вели­коруської, білоруської, псковської і новгородської^[476]. Отже, етнічна єдність цілого, за М. І. Костомаровим, не виключала своєрідності його окремих частин. Південноруську народність він бачив «перво­образом» сучасного стану народу, який «включав у себе головні ри­си, що складали незмінні ознаки, сутність народного типу». «Істо­ричні обставини не давали народу стояти на одному місці і зберігати незмінно одне становище»^[477].

Ідею єдності Русі IX—XIII ст. підтримав В. Й. Ключевський. Як і М. І. Костомаров, він в історії Київської Русі бачив боротьбу двох засад, з яких одна вела до політичного дроблення, а інша — до збе­реження її єдності. Круговерть князівських воєн втягувала в свою орбіту місцеве життя, місцеві інтереси земель-князівств, не даючи їм надто відділитись. На питання, що становила собою Русь XII ст., чи була вона єдиною, цілісною державою з єдиною верховною вла­дою, В. Й. Ключевський давав ствердну відповідь. «На Русі була то­ді єдина верховна влада, тільки не єдиноособова... Весь князівський рід став елементом єдності Русі»^[478]. Вважаючи Русь XH—XIII ст. фе­дерацією, побудованою на факті родинності правителів, історик не поділяв думки про цілковиту окремішність давньоруських земель. «У ній (на Русі.— П. Т.) діяли зв’язки, які з’єднували землі в одне ціле; але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні і церковно-моральні»^[479].

Лише з початку XIII ст. Київ і Київщина, згідно з В. Й. Ключев- ським, поступаються місцем Суздальщині з її центром Володими- ром-на-Клязьмі.

В. Б. Антонович вважав, що новий поворот руської історії відбув­ся наприкінці XII ст. Замість колишнього сильного центру держав­ної влади у Києві, виникає кілька нових центрів: Ростово-Суздаль­ський, Новгородський, Галицький і Полоцький^[480].

Значне місце посідала Київська Русь у дослідженнях М. С. Гру- шевського^[481]. Опрацювавши широке коло писемних і археологічних джерел він висвітлив усі суперечності історичного розвою Київської Русі. Впродовж IX—XIII ст. високого рівня розвитку досягли еко­номіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний ор­ганізм поступово занепадав. Історик, на відміну від більшості до­слідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей тягнувся аж до монголо- татарської навали, мав «застої і перерви», коли окремим князям вдавалося відновлювати «давню державну систему, залежність дав­ніх провінцій від Києва». Перша стадія в процесі цього розкладу закінчилась князюванням Мстислава Великого, після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Ки­ївської Русі М. С. Грушевський вважав 1169 р., рік взяття Києва військами Андрія Боголюбського, а фіналом — монголо-татарську навалу.

«В сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в україно- руських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні протяглося ще на століття довше»^[482].

Погляди М. С. Грушевського на етнічні процеси в Київській Ру­сі близькі до висновків М. І. Костомарова. «Ми знаємо, — писав він, — що Київська держава, право, культура були утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — дру­гої, великоруської»^[483].

У ряді своїх праць історик стверджував існування українського народу вже з перших століть нової ери, відомого під ім’ям антів, що з VIII—IX ст. являв собою цілком сформований етнос^[484].

Ця дещо спрощена схема етногенезу, в якій опущено проміжні ланки розвитку східнослов’янської спільноти, викликала серйозні заперечення. Її, зокрема, не прийняв І. Я. Франко. На його думку, єдине, що не підлягає сумніву, це те, що анти були слов’янами, от­же, предками всього давньоруського народу, в тому числі й північ­но-східного племені в’ятичів, а не лише українського^[485].

Дискусії з приводу державно-політичного, етнічного та еконо­мічного розвитку Київської Русі тривають і в наш час. У працях М. М. Покровського, Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова, А. М. Насонова, Д. С. Лихачова, М. М. Тихомирова, Б. О. Рибакова, В. Й. Дов­женка, М. Ф. Котляра, П. П. Толочка, І. Я. Фроянова та інших істо­риків є ствердження концепції феодальної сутності Давньоруської держави. Що стосується державного устрою, економічного і куль­турного розвитку, то тут думки істориків розійшлися.

Б. Д. Греков пов’язував розклад Київської Русі в XII ст. з еко­номічним запустінням Середнього Подніпров’я. Вже в другій поло­вині XII ст. процес зміцнення й відокремлення нових політичних центрів та ослаблення Києва пішов настільки далеко, що Київ оста­точно перестав бути стольним містом великої, хоч і не міцної, дер­жави^[486].

Близьких Б. Д. Грекову поглядів на історичний розвиток Дав­ньоруської держави дотримувались С. В. Юшков, М. М. Тихомиров, Б. О. Рибаков. Щоправда, вони не ставили політичні процеси в пря­му залежність від економічних^[487]. За Б. О. Рибаковим, Київська зем­ля навіть наприкінці XII ст. була одним з найрозвинутіших регіо­нів, а Київ — найбільшим економічним і культурним її центром.

Д. С. Лихачов відзначив, що, незважаючи на роздробленість Ру­сі і збільшення локальних відмінностей, у XII—XIII ст. розвивалась самобутня єдина основа руської культури. Становлення національ­них культур кожного з братніх народів (російського, українського і білоруського), як вважав Д. С. Лихачов, більшою мірою зобов’язане процесам об’єднавчим, ніж роз’єднавчим^[488].

А. М. Насонов несхильний був перебільшувати дроблення Київ­ської держави. Самостійність князівств не виключала певних еле­ментів державної єдності. Одним із серйозних доказів цього, на дум­ку історика, є «Повість минулих літ» з її широким географічним та історичним горизонтом, вченням про єдину східнослов’янську країну і народність^{[489] [490].}

Концепція єдності Русі і ролі Києва як економічного, культур­ного і політичного її центру знайшла обгрунтування у працях В. Й. Довженка, П. П. Толочка. Феодальні землі-князівства не були чимось новим для Русі XII—XIII ст., а виникли з утворенням Київ­ської держави і були її структурними одиницями. Історичний про­цес характеризувався відцентровими і доцентровими тенденціями, хоча переважали останні. Єдність Русі трималася на міцних еконо­мічних зв’язках, єдності матеріальної і духовної культури, мови, віри, свідомої необхідності оборони давньоруських земель від зов­нішніх ворогів, спільності законодавства, родинності правлячої князівської династії⁴⁸.

Важливий доробок у вивчення історії Київської Русі внесли В. Т. Пашуто і Л. В. Черепній. Згідно з їх твердженнями, державну форму Русі визначала загальноруська структура правління, за якої київський стіл був об’єктом колективного сюзеренітету найсильні- ших князів^[491].

Фундаментальними працями, багатими насамперед на археоло­гічні джерела, є праці з історії Київської Русі М. Ю. Брайчевського, А. М. Кирпичникова, В. Л. Яніна, П. О. Раппопорта, М. П. Кучери, О. П. Моці, А. В. Кузи, А. О. Мединцевої, Г. В. Штихова та інших археологів.

Тема Київської Русі досліджується в історіографії країн Захід­ної Європи, СТПА, Канади. Низку оригінальних праць присвятили їй О. Пріцак, Я. Пеленський, А. Поппе, Е. Доннерт, В. Водов, Ж. Бланков, Л. Мюллер, Д. Оболенський, І. Шевченко, А. Стендер- Петерсен, X. Арбман. Поряд з традиціями об’єктивного, засновано­го на неспростовних свідченнях джерел, висвітлення історії і куль­тури Русі мають місце й випадки, коли внутрішні закономірності розвитку підміняються зовнішніми випадковостями. Насамперед це стосується ранніх етапів давньоруської історії. «Не може бути, щоб Київську Русь створили самі східні слов’яни»,— вважають де­які історики-медієвісти Заходу й активно ведуть пошуки їхніх полі­тичних наставників. У цій ролі, на їх думку, виступають нормани, хозари, візантійці.

Один із лідерів норманізму, що стверджував пріоритет сканди­навів у створенні східнослов’янської державності, А. Стендер-Пе- терсен під тиском археологічних фактів змушений був визнати, що всі аргументи норманістів спростовані. Це визнання, проте, змуси­ло його не тільки не відмовитися від норманської теорії, а й шукати для неї нових аргументів. Його заклик було почуто. У працях X. Арбмана, Е. Оксенстієрни, Т. Капелле і деяких інших істориків стара ідея викладається за допомогою не зовсім коректного поси­лання на свідчення «Повісті минулих літ» і археологічних матеріа­лів. Щоправда, тепер вона не виступає в своїй колишній категорич­ній однозначності. Варяги оголошуються однією з провідних сил,

⁴⁸ Довженок В. Й. Про давньоруську державність в період феодальної роздробле- ності // Археологія.— K., 1954.— Т. 10.— С. 28—ЗО; Йогоїж. Київ — центр Русі в період феодальної роздробленості // УІЖ.— 1959.— № 6;Толочко П. П. Древняя Русь.— K., 1987. які брали участь у державотворчому процесі на берегах Волхова і Дніпра.

Заради справедливості слід зазначити, що аналогічний підхід до цієї проблеми характеризує роботи і деяких вітчизняних до­слідників.

Ідея хозарських витоків східнослов’янської державності, яка має давні традиції, останнім часом здобула визнання і обгрунтуван­ня у працях Ф. Дворника, О. Пріцака (США). Останній вважає, що руси і поляни не мають прямого стосунку до східних слов’ян, бо по­в’язані етнічно з хозарами, яким належить і честь заснування сто­лиці Русі — Києва.

У штучних конструкціях істориків, які обстоюють ідею інозем­ного начала у створенні Київської держави, немає не тільки відпо­віді, але й навіть постановки питання, чому в середовищі кочового хозарського чи поморо-скандинавського світу мали місце процеси політичної консолідації, а в слов’янському суспільстві з його дав­ньою осіло-землеробською культурою, ні. І як це хозарам або скан­динавам вдалося створити для східних слов’ян те, чого не вдалося створити для себе на власних землях.

Поданий тут джерелознавчий та історіографічний огляд, зви­чайно, не претендує на вичерпну повноту. Його мета — наголосити на основних проблемах історичного розвитку Русі IX—XIII ст., які ще потребують свого дальшого дослідження і розв’язання, а також визначити основне коло джерел, без яких виконання цього завдан­ня неможливе.