Глава 1 КЕЛЬТИ, ГЕРМАНЦІ, БАЛТИ

Стародавні слов’янські племена мали постійні взаємні зв’язки з сусідніми народами, а також за­знавали прогресивного впливу розвинутих більш віддалених цивілізацій.

Важливим фактором розвитку Європи другої половини І тис.

Східні пам’ятки середньоєвропейського лате- ну лежать на західних схилах Карпат на терито­рії Польщі, України, Словаччини, Угорщини та Румунії. Тут кельтами були підкорені північно- фракійські племена — носії куштановицької куль­тури. їхня етнографічна своєрідність деякий час зберігалася, зокре­ма в ліпному посуді. На Українському Закарпатті знайдено та до-' сліджено кілька десятків латенських поселень та городище Мала Копаня^[383]. Відомо кілька залізоробних центрів. Поселення Галіш-Ло- вачка було одним з найбільших ремісничих центрів Середньої Євро­пи в останній чверті І тис. до н. е.

Про безпосереднє вторгнення кельтів-галатів на територію Схід­ної Європи свідчить знайдений в Ольвії декрет на честь Протогена (див. II том цього видання). У ході переселення до Малої Азії в III ст. до н. е. галати здійснили похід у Північне Причорномор’я і погрожували поселенням місцевих греків.

Ряд дослідників, спираючись на археологічні знахідки та дані лінгвістики, висловили думки щодо проникнення кельтів на схід від Карпат аж до Середнього Подніпров’я^[384].

Тісніші відносини складалися у давнього населення України з народами фракійського походження. Фракійські та споріднені їм гето-дакійські племена в другій половині І тис. до н. е. заселяли значну територію Балканського півострова та лівобережжя Дунаю до Дністра. їхня культура зазнала значного впливу грецької цивілі­зації, а також скіфів та кельтів, які розселилися у Фракії в IV та III ст. до н. е. УІ ст. до н. е. гети, об’єднані під владою царя Буребіс- ти, здійснили похід у Північне Причорномор’я, під час якого зруй­нували Tipy, Ольвію та велику кількість сільських поселень. Гето- фракійські елементи у матеріальній культурі пізньоскіфських горо­дищ Нижнього Дніпра показують, що частина завойовників зали­шилася тут і змішалася з місцевим населенням^[385].

Контакти гето-фракійців з населенням лісостепової смуги Укра­їни складалися в Подністров’ї та Прикарпатті. На рубежі III—II ст. до н. е. цей процес був ускладнений впливом на території Східної Румунії, Буковини та Молдови культури Поєнешті-Лукашівка, в

основі якої лежав привнесений германський компонент (вірогідно, плем’ям бастарнів) та місцевий гетський субстрат^[386]. З І до початку III ст. н. е. на обмеженій території Верхнього Подністров’я існувала яскрава липицька культура. Її виникнення пов’язують з переселен­ням «вільних даків», які принесли з собою гончарне коло та деякі інші надбання делійського латену^[387].

У складі багатоетнічної черняхівської культури присутність да- ко-фракійців, за археологічними матеріалами, чітко виявляється тільки у румунському Подунав’ї і меншою мірою в Молдові. Зате у формуванні старожитностей культури карпатських курганів вирі­шальну роль відігравало гето-дакійське населення, пізніше аси­мільоване слов’янами^[389].

Значна частина земель, населених фракійськими народами, бу­ла підкорена Римською імперією. Найменший час перебувала під окупацією Дакія (106—271 рр. ⅛. е.). Наслідком римського пану­вання для місцевого населення була втрата рідної мови, місце якої заступив діалект провінційної латини. З нього згодом розвинулися східнороманські мови.

У ранньому середньовіччі у зв’язку з експансією слов’ян на Бал­кани починається новий етап слов’яно-східнороманських відносин, головним змістом якого були процеси взаємної асиміляції. У VI—VII ст. з України в Молдову та на схід Румунії просуваються слов’янські племена, що залишили пам’ятки празької культури. В своєму русі далі на південний захід вони розлилися по всьому Бал- канському півострову, подекуди створюючи культури змішаного типу. Так, у Придунайській низині у цей час з’являються пам’ятки типу Іпотешті-Кіндешті-Чурел, де, крім виразних празьких рис, у кераміці простежуються сліди гето-дакійської традиції та чітко видно вплив візантійського ремесла. У VIII—IX ст. у загальносло­в’янській матеріальній культурі вирізняються риси, що виокрем­лювали східнослов’янську культуру із західної та південної. Схід­нослов’янські поселення типу Луки-Райковецької (в Румунії — тип Хлінча І) у цей період займали суцільну територію від Дніпра до ру­мунських Східних Карпат, а по течії Нижнього Дунаю просувалися на територію Болгарії. У X ст. в ході експансії Першого Болгарсько­го царства східнослов’янські поселення були витіснені з Подунав’я і поглинуті змішаним населенням балкано-дунайської культури^[390].

Сліди давніх контактів слов’ян з фракійськими та східнороман- ськими народами збереглися, з одного боку, в румунській мові та топоніміці, а з іншого — у карпатських діалектах української мови та в етнографії.

До найдавніших германо-слов’янських зв’язків у Східній Євро­пі можна віднести контакти між племенами ясторфської та заруби- нецької культур. На території Лівобережного Полісся останнім ча­сом віднайдено низку пам’яток «типу Харівки», що датуються III— П ст. до н. e.^[391]°. На поселеннях знайдено своєрідну кераміку, з райо­ну сіл Ліски та Першотравневе (Менський район Чернігівської обл.) походить декілька коропоподібних бронзових гривен, що знаходять аналогії серед ясторфських старожитностей Південної Прибалтики та у поєнешті-лукашівській культурі Прикарпаття. Германські племена, на думку дослідників, входили в число людності неодно­рідної за складом пшеворської культури (територія сучасної Поль­щі). На активну інфільтрацію пшеворських традицій у зарубинець- кий масив вказують деякі форми кераміки, прийоми орнаментації, ряд особливостей поховального обряду, що фіксуються аж до Дніп­ровського Лівобережжя.

Проникнення пшеворських елементів у Східну Європу поси­люється у ранньоримський час, коли на заході України та в суміж­них районах Польщі формується група пам’яток на пшеворсько- зарубинецькій основі за участю липицьких та інших елементів. Ці пам’ятки (волино-подільська група або зубрицька культура) поміт­но відрізняються від пшеворської культури Великопольщі, насиче­ної германськими рисами^[392]. Переважання слов’янських елементів у групі населення, представленій цими пам’ятками, стає більш по­мітним у пізньоримський час, коли вона стає складовою частиною багатоетнічної черняхівської культурної спільноти.

Наприкінці II — на початку III ст. н. е. слов’яно-германські від­носини набирають нового змісту. З пониззя Вісли починають свій рух на південь племена вельбарської культури. Дослідники ототож­нюють їх з готами. Історія цього північногерманського народу відо­ма досить добре значною мірою завдяки твору, який склав у VI ст.

Відомо, що, вийшовши з Південної Прибалтики під проводом королівського роду Амалів, готські угруповання зайняли землі пів­нічніше Чорного моря та в Приазов’ї, а згодом розселилися у Ниж­ньому Подунав’ї поблизу кордонів Римської імперії. В цей час ста­лося розмежування єдиного народу на дві великі племінні групи — остроготів (грейтунги), що мешкали на схід від Дністра, та візіготів (тервінги), які контролювали землі між Нижнім Дністром і Дунаєм. Наприкінці IV—V ст. під тиском гунської експансії зі сходу готи вимушені були переселитися на Середній Дунай, а звідси потрапи­ли у Північну Італію, Аквітанію та Іспанію.

Присутність готів у Причорномор’ї відображена давніми пись­менниками в зв’язку з «готськими», або «скіфськими» війнами проти Риму у ЗО—60-х рр. III ст. Разом з ними згадуються й інші племена германського походження — гепіди, тайфали, герули. Цим пояснюється поява вельбарської культури в Україні не в чистому вигляді, а насиченої елементами сусідніх культур, особливо пше- ворськими.

Носії вельбарської культури активно втрутилися в процеси культурної інтеграції, що супроводжували формування черняхів- ської культури. Найбільш компактний вельбарський масив, що значною мірою зберіг культурні риси, притаманні старожитностям Нижнього Повіслення та Помор’я, існував на Волині та в Південно­му Побужжі. Більша частина цих племен, просуваючись протягом III—IV ст. на південь та схід, набула черняхівських рис. Такі черня- хівські пам’ятки з вельбарськими елементами, мешканцями яких можна вважати германців, поширені практично на всій території цієї культури від Подунав’я до Дніпровського Лівобережжя^[395]. Гру­пи готів, що досягли Приазов’я та Криму, значною мірою втратили свої етнографічні особливості, і їхні сліди не завжди можна виріз­нити зі старожитностей місцевого пізньоантичного населення^[396].

На пам’ятках черняхівської культури германський елемент найбільш чітко представлений специфічними формами ліпної кера­міки («ельбські горщики» з навмисне ошершавленою поверхнею, миски з «вушком»). Чужоземним для народів Східної Європи є та­кий поширений у черняхівській культурі тип посуду, як тривуха ваза. На деяких поселеннях трапляються довгі двокамерні глино­битні житла, подібні до характерних для території північної Герма-

Рис. 25. Ліпна чорнолощена ваза з могильника черняхівської культури Го­родок.

нїї та Данії (Stallhaus). У пізньоримський час в Україні з’являються центральноєвропейські типи металевих прикрас, зброї та інших ремісничих виробів. Враховуючи значний розвиток торгівлі та над- племінний характер ремесла, такі речі не можна пов’язувати з яки­мось певним етносом. Але загальний напрям зв’язків вони вказують.

В Україні та прилеглих землях відомі знахідки пам’яток руніч­ної писемності: написи та окремі знаки на уламках посуду з JIene- сівки (Волинь), наконечник списа з Сушично (Білоруське Полісся), пряслице з Лецькань (Румунська Молдова). В Румунії біля с. Пет- роаса було знайдено захований у V ст. великий скарб. Він належав, як вважають, королям остроготів, які в цей час під тиском гунів відступали з України на захід. Серед дорогоцінного посуду та при­крас була золота гривна з рунічним написом: «Це священна спад­щина готів»^[397]. В середині IV ст. нижньодунайські візіготи почали приймати християнство в аріанській формі. Єпископ Ульфіла пере­клав Біблію готською мовою. Деякі дослідники вважають, що хрис­тиянство поширилося й на територію України^[398].

Рис. 26. Парні срібні фібули з могильника чер- няхівської культури Курники.

Період найбільшого поширення германських (вельбарських) елементів у Південно-Східній Європі відповідає часові існування «держави Германарі- ха» (друга-третя чверті IV от.). Це воєнно-полі­тичне утворення, межі якого відповідають схід­ному ареалу черняхів- ської культури, являло собою об’єднання союз­них та підкорених гота­ми племен. Крім гер­манців, воно охоплюва­ло групи сармато-ала- нів, пізніх скіфів При­чорномор’я та слов’ян. Незважаючи на надет- нічність, черняхівська спільнота завдяки про­гресивним процесам культурної та економіч­ної інтеграції мала озна­ки ранньої держави^[399].

Відносна політична стабільність на південному сході Європи бу­ла порушена вторгненням гунів. У 375 р. вони завдали поразки гот­ському війську під проводом короля Германаріха. Цим скористали­ся слов’яни-анти, щоб позбутися політичної залежності. Війна йшла з перемінним успіхом. Незважаючи на те, що готам вдалося захопити і стратити через розп’яття короля антів Божа з синами та сімдесятьма старійшинами, своєї мети слов’яни досягли. Протягом кінця IV — першої третини V ст. германські угруповання залишили Східну Європу. Нечисленна кількість готів залишилася тільки в гірському Криму, де їхня мова документально зафіксована навіть у XVI ст.^[400].

Найбільш тісні етнічні зв’язки у давніх слов’ян існували з балт- ськими племенами. Ряд лінгвістів вважає, що загальнослов’янська (праслов’янська) мова сформувалася на основі периферійних діа­лектів протобалтської мови^[401]. Цей процес проходив, на думку різ­них вчених, у хронологічних рамках І тис. до н. е.— середини І тис. н. е. На цей час територія мешкання балтів, згідно з картою поши­рення гідронімів, охоплювала землі на південь від Західної Двіни та Оки до Десни та Прип’яті. Північніше панують фінно-угорські наз-

ви, південніше, в Лісостепу та Степу — іраномовні (скіфо-сармат- ські)^[402].

Дані топоніміки не завжди узгоджуються з висновками архео­логів. Так, ареал зарубинецької культури, яку традиційно вважали слов’янською, значною мірою збігається з межами поширення балт- ських гідронімів. Це дає підставу деяким дослідникам відносити її до балтського кола культур або ж до особливої перехідної діалект­ної групи^[403]. Певна близькість деяких рис матеріальної культури спостерігається в III—IV ст. у населення київської культури та балт­ського населення сусідніх регіонів Білорусі та Росії. Вплив культу­ри штрихованої кераміки помітний на деяких типах київського по­суду та в його орнаментації. Схожі деякі типи прикрас — речі групи виїмчастих емалей, посохоподібні булавки, деякі фібули^[404].

Новий етап слов’яно-балтських відносин припадає на час сло­в’янської колонізації лісової смуги у другій половині І тис. н. е. В цьому процесі брало участь населенням полонинської та празької культур, вплив якого помітний у банцерівській та тушемлінській культурах Верхнього Подніпров’я. Для двох останніх характерні численні городища зі складною системою оборонних споруд. Це на­водить на думку, що вкорінення нових поселенців у балтське сере­довище не було мирним. У VIII—X ст. просування на північ сло­в’янських племен з території України знов посилилось під впливом носіїв культур типу Луки-Райковецької та роменської. Ця коло­нізаційна хвиля знівелювала етнокультурну строкатість, що ство­рилася у Верхньому Подніпров’ї. Так в основному завершився про­цес асиміляції дніпровського балтського населення, яке все ж зберегло ряд етнографічних елементів культури та мови.