Скіфи.
У другому періоді епохи раннього заліза на території від Карпат до Монголії панівною формою господарства стало кочове скотарство. Набули великого поширення близькі між собою предмети озброєння, кінського спорядження, побутові речі, одяг та, очевидно, духовна культура (про що свідчить один з найхарактерніших її проявів — «звіриний стиль»).
Вважають, що основою цієї скіфо-сибірської спільності були ірано- мовні племена: у Північному Причорномор'ї — скіфи, між Уралом та Волгою — савромати, на схід від Каспію — масагети, у Киргизстані та Казахстані — саки. Особливий інтерес викликає Скіфія, про яку дуже багато повідомляли античні історики.За Геродотом, який, очевидно, побував у Ольвії в V ст. до н. е., Скіфія ' мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 20 дням путі (близько 700 км). її територія була рівнинною, єдиний лісовий район — урочище Гі- лея — розміщувався у степу й був пов’язаний з плавнями Нижнього Дніпра. Землі (поля) Скіфії були родючими, а пасовиська — багатими. Через Скіфію з півночі текло багато річок. Найбільшою і найзахіднішою серед них названо Істр (Дунай)' а найкориснішою (крім Нілу)—Борисфен (Дніпро). Крайнім на сході — кордоном між Скіфією та савроматами (і водночас кордоном між Європою та Азією) вважався Танаїс (Дон). У гирлі Гіпанісу (Південного Бугу) знаходилося місто Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії. Можливо, основним релігійним центром Скіфії було священне урочище Ексампеї («Святі шляхи»), що знаходилося на відстані чотирьох днів плавання по Гіпанісу від Ольвії у тому місці, де Гіпаніс найбільше зближався з Тірасом (Дністром). За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку аніж. її сусіди. Описи Геродота значною мірою сприяють нашому розумінню етнографії Скіфії.
За сучасними уявленнями Скіфія являла собою смугу степів та лісостепу Причорномор’я від Дунаю та Бухаресту до Дону.
Хоча іноді під цим терміном могли розуміти й частину Полісся, бо, наприклад, цізантійські джерела інколи Скіфією називали Русь. Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Але сьогодні (враховуючи висновки про існування держав на території України у ранньому залізному віці) частину з них можна називати державами. Так, кал- ліпідами або елліно-скіфами, очевидно, було населення з рисами грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазонами — населення у Молдові, скіфами-орачами — у Лісостепу Правобережжя, скіфами-земле- робами — у Лісостепу Лівобережжя. У степу на схід від Борисфену (Дніпра), до Геросу (Молочної) жили скіфи-кочовики, а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Танаїсу (Дону) та у Степу Криму — царські скіфи, на північному сході від Дніпра — андрофаги та меланхлени. Сусідами скіфів у той час, як вважають, були: на південь від Дунаю—фракійці, у Карпатах — агафірси, на Правобережному Поліссі — неври, на Лівобережному. Поліссі — меланхлени, на схід за Доном — савромати, у Середньому та Верхньому Подонні — будини та гелони, у гірському Криму — таври.Велике значення для вивчення історії скіфів мають дані про їхні зв’язки з народами близькосхідних цивілізацій. За ассирійськими джерелами у VII ст. відбулося вторгнення скіфів до Передньої Азії. У 673 р. в битві проти ассирійців загинув цар скіфів Ішпакай. Очевидно, пізніше, згідно Геродоту, коли скіфи прийшли з-за Дону до Північного Причорномор’я й, переслідуючи вигнаних ними кіммерійців, через Кавказ вторглися знову до Близького Сходу, їм вдалося дійти до Сирії (цар Єгипту Псаметих відкупився від них) й, захопивши Мідію, утворити там державу «Ішкуза». Ця держава існувала, очевидно, в 652—625 рр. до н. е., після чого мідійці, розгромивши скіфів, вигнали їх, і ті були змушені повернутися до Північного Причорномор’я. За Діодором (І ст. до н. е.) скіфи, підкоривши Азію, панували деякий час «до Нілу». Походи на Близький Схід, міцні зв’язки з народами Кавказу й грецька колонізація Північного Причорномор’я, що почалася також у VII ст.
до н. е., наклали відбиток на розвиток скіфського суспільства. Античні джерела зберегли описи й багатьох інших важливих подій з історії Скіфії; зокрема про війну скіфів проти персів, очолюваних Дарієм (у 512 р. до н. е), про війни проти Македонії у IV ст. до н. е., про розгром скіфів сарматами в кінці III ст. до н. е.
Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній із них стверджувалося, що скіфи з’явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія (тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов’язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра). Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). На сьогодні питання походження скіфів остаточно не розв’язане. Як правило, посилаючись на те, що основний комплекс матеріальної культури скіфів — Степу — був чужорідним місцевим традиціям, степових скіфів вважають прийшлими. При цьому враховують і повідомлення Геродота та Арістея про прихід скіфів із Азії. Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про місцеве походження скіфів, причому скіфів не Лісостепу, а скіфів узагалі. У зв’язку з цим заслуговує на увагу висновок В. І. Абаєва про те, що під час руйнування індоіранської спільності у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор’я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Отже, цілком імовірними є два джерела формування скіфів: місцеве та прийшле.
Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним типом пам'яток тут були курганні поховання.
Ранні скіфські поховання (друга половина VII—V ст. до н. е.) були, як правило, впускними до курганів бронзового віку. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, супроводжувалися посудом (келихом з прокресленим орнаментом, іноді грецьким посудом), вудилами із стременоподібними кільцями, наконечниками стріл, іноді кістками барана. Основною відмінністю поховань від попередніх — кіммерійських — була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем». Чи можна стверджувати, що цей комплекс є абсолютно чужорідним Степу України? Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. Зустріча-
Пам’ятки Скіфії та її сусідів:
Скіфія: І — степова зона; // — київська група; ПІ — східноподільська група; IV — західноподільська група; V — волинська група; VI — ворсклинська група; VII—посуль- ська група; VIII — сіверськодонецька група; IX — молдавська група; XI — куштанови- цька культура. Сусіди Скіфії: X — кизил-кобинська культура; XII — підгірців- сько-милоградська культура; XIII — юхнівська культура; XIV — пізньовисоцькі пам’ятки. А — кургани, Б — могильники, B — селища, Г — городища, Д — скарби
Епоха раннього заліза України:
СРЗ — скіфська культура середнього періоду епохи (/—2 — глиняний посуд; їх підстилками з очерету. У могилі разом з царем ховали одну з його наложниць, кількох слуг, коней, інші види свійських тварин, клали золоті чаші. Потім над могильною ямою насипали великий пагорб, намагаючись зробити його якомога вищим. Через рік удавлювали 50 найкращих юнаків та 50 найкрасивіших коней. За допомогою спеціальних пристроїв коней розставляли навколо курганів, садовлячи на них тіла юнаків. Геродот звертав увагу на те, що поховальний обряд інших скіфів був набагато простішим.
Найважливішою пам'яткою осілості степової Скіфії є Кам'ян- ське городище кінця V — початку III ст.
до н. е. (с. Кам'янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забудовано було, однак, лише середню частину (каркасними великими житлами з кількох кімнат) та акрополь (кам’яними будинками, очевидно, знаті), що мав площу 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Разом з тим його населення займалося, очевидно, й сільським господарством. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський та грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва. Очевидно, на випадок небезпеки, мешканці цих поселень ховалися на території городища, тому значна частина його була вільною від забудови.Степові скіфські пам’ятки значно відрізняються від пам’яток інших районів своїм посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; край вінець (або шийка під вінцями) прикрашалися ямками, валиками, іноді проколами. Для ранньоскіфських пам’яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н. е. у скіфському суспільстві звичайним стає грецький посуд.
Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. Небіжчиків, як правило, ховали в курганах у дерев’яних гробницях, збудованих у ямах або на поверхні древнього горизонту. Ями мали в плані розміри до 8?6 м2, а в глибину досягали 2— 2,5 м. Опора гробниць будувалася з колод, а стіни — з дощок. Гробницю спалювали, після чого закидали землею. Більш ранніх похованих укладали в скорченому, пізніших — у випростаному стані. Прикладом такого обряду є курган Глеваха із насипом заввишки 12 м. У IV—III ст. до н. е. в Лісостепу поширилися катакомби, подібні до степових.
На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського типу, тюльпаноподібні горщики, черпаки ( хоча ручки останніх уже мають виступ).
Городища тут з’являються в першій половині VI тис. до н. е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1000 га) —на Поділлі.На Волині у скіфський час переважав безкурганний обряд спалення в урнах. Тут мало трапляється античних виробів, дуже довго — до VI ст. до н. е.— активно функціонували кам’яні знаряддя. Ця територія була, очевидно, окраїною скіфів-орачів Лісостепу.
В Лівобережному Лісостепу померлих ховали в курганах: рядових членів суспільства — в ямах, перекритих балками, заможних — у дерев’яних гробницях. Тут відомо кілька городищ, одне з яких — Більське на Ворсклі — мало площу 4400 га.
Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу — землеробство. Разом із тим для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками («лускою»), щита, шолома, по- ножів.
З кінця III ст. до н. в. по IV ст. н. е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство із столицею в Неаполі Скіфському. До останнього часу вважалося, що практично всі скіфи переселилися до Криму під тиском сарматів. Тепер же зроблено висновок: значна частина скіфів співіснувала із сарматами на території материкової України. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків.
У соціальному відношенні Скіфія була неоднорідною. Дослідники виділяють у ній кілька груп населення, диференційованих за соціально-майновою ознакою. Неоднорідною була й етнічна належність її населення. Степових кочових скіфів звичайно ототожнюють з іранцями, скіфів-орачів — із праслов’яна- ми, алазонів — із фракійцями. Калліпідів уважають скіфами, що мали риси грецької культури, однак з огляду на особливості етногенезу грецького народу можна припустити, що калліпіди кровно споріднені з греками, котрі залишилися на цій території ще з часів епохи бронзи, коли частина північнопричорномор- ського населення, можливо, переселилася до Греції.
Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів.