Середньостогівсько-хвалинська KIC
Ця спільнота була наймасштабнішим утіленням степового енеоліту (середина V — середина IV тис. до н. е.). До її складу входили скелянська, середньо- стогівська (стогівська), квітянська (постмаріупольська), дереівська та хвалин- ська на Волзі культури.
Дещо пізнішу позицію щодо них займає рєпінська культура. Вважається, що згадані культури відповідають різним етнічним угрупованням скотарів. Загалом же вони відображають “ямну”лінію розвитку степового енеоліту, що завершилася зрештою утворенням ямної спільноти доби ранньої бронзи.Вирішальну роль у становленні степового енеоліту відіграла скелянська культура (друга половина V — початок IV тис. до н. е.). Її пам’ятки поширені у степовій Наддніпрянщині, Надазов’ї, басейні Сіверського Дінця та Нижній Донщині. Скелянська культура склалася на базі нижньодонської культури маріупольсько-сьєзженської області. Опорні пам’ятки — поселення Стрільча Скеля поблизу с. Волоське на Дніпрі (звідси й назва) та IV шар Раздорського поселення на Нижньому Доні. Скелянці, порушуючи традиції неолітичного населення, виходять із річкових заплав і починають освоювати вододіли. Вони відмовляються від практики колективних випростаних поховань і влаштовують індивідуальні поховання під кам’яними чи земляними спорудами. До ске- лянської культури віднесено також могильники новоданилівського типу. Втім, деякі дослідники (Д. Я. Телегін, В. Г. Збенович, А. Л. Нечитайло) вважають їх окремим типом пам’яток чи навіть культурою. Серед найвідоміших цвинтарів — Яма, Чаплі, Петро-Свистунове, Луганськ, Кривий Ріг. Типовими були грунтові поховання, часто обгороджені камінням, під невеликим курганним насипом або на підвищенні. Небіжчиків клали на спину, з підібганими ногами, колінами догори, орієнтованими на схід. Серед супровідних речей — велика крем’яна (рідше обсидіанова) ножеподібна платівка, а на попереку — разки перламутрових кружалець із мушлі.
В деяких могильниках виявлено велику кількість кременевих знарядь (ножі, сокири, вістря списів та стріл) і мідних прикрас (багатовиткові браслети, підвіски, намисто). Поховання густо засипані вохрою.Скелянське населення не обмежилося освоєнням Дніпро-Донського межиріччя й розпочало активну зовнішню експансію. Західна гілка скелянців, відома під назвою суворовської культурної групи, досягає Буджацького степу й просочується далі на Балканський півострів до ареалу Гумельниці. Внаслідок активних контактів степовиків із населенням культур Болград-Алдень та Трипілля AIII — БІ скотарський ареал увійшов до Балкано-Карпатської металургійної провінції (БКМП), що забезпечувала мідними виробами та сировиною населення енеолітичної Європи. Серед дослідників енеоліту тривають гострі дискусії щодо характеру контактів скотарів із землеробами. Були це взаємовигідні торговельно-обмінні операції чи спустошливі воєнні набіги степовиків? Упевнено можна стверджувати лише, що стосунки ці були нестабільними й визначалися конкретною ситуацією та співвідношенням сил. Так чи інакше, деструктивний степовий чинник, як одну з можливих причин розпаду КІС Коджадермен — Гумельниця — Караново VI, спільно з культурою Болград-Алдень, відкидати не варто. На появу потужної сили в степу відреагу- вала й КІС Кукутені-Трипілля, відкоригувавши напрям колонізації Буго- Дніпровського лісостепового межиріччя різко на північний схід, у бік Поросся.
Господарство скелянців базувалося на розведенні овець, кіз, великої рогатої худоби, можливо, мав місце процес доместикації коня та м’ясного напрямку розвитку конярства. Для захисту худоби використовували собак. При цьому значне місце в господарстві відігравали мисливство (олень, дикий кабан), рибальство та збиральництво. Вражає значна кількість металевих знарядь у похованнях новоданилівського типу. Під час розкопок двох комплексів у Кривому Розі виявлено 2300 мідних намистин, багатовиткові скроневі кільця й браслети, шило, дві стрижнеподібні мідні заготовки та золоту рурку.
Н. В. Риндіна виділила новоданилівський осередок металообробки, сировину для якого доставляли з Балкан. Новоданилівські майстри відливали вироби в холодних (ненагрітих) ливарних формах, що не практикувалося в інших регіонах БКМП. Проте набагато більше знарядь праці виготовляли з кременю та каменю. Джерелом сировини слугували поклади мінералів уздовж Сіверського Дінця. Відомі скарби кременевих виробів (Гончарівський, Королівський, Огрін- ський). З кременю виготовляли довгасті ножеподібні платівки, вістря списів, проколки, скребачки, пласкі сокири, свердла тощо. Серед відходів виробництва — крем’яні нуклеуси.З кам’яних виробів, крім численних пласких сокир, світової слави зажили зооморфні скіпетри (рис. 7). Виготовлення їх безсумнівно пов’язане з теренами скелянської культури, хоча ареал знахідок був значно ширшим (від Південного Уралу та Північного Кавказу до Карпат і Родоп). Об’єктом зображення на скіпетрах був кінь, звідси й назва “кінноголові”. За морфологічними ознаками скіпетри поділяють на пласкі і провушні, а за художніми — на умовні і “реалістичні”. Серед останніх — Суворівський з Одещини та знайдений у м. Марганець Дніпропетровської області. Виявлені й інші знаки влади (клей- ноди); булава з двома виступами у скелянському похованні 24 Маріупольського цвинтаря; дерев’яний скіпетр варненського типу з Кривого Рогу, реконструйований за золотою руркою; рогові скіпетри. З кістки, рогу, ікол вепрів, мушель виготовляли знаряддя праці, амулети та прикраси.
Кераміка скелянської культури як і середньостогівської КІС загалом πomjtho поступалася трипільській за якістю й принципово відрізнялася від неї відсутністю плоского дна. Саме такий, гостродонний, посуд дає можливість простежувати “ямну” лінію розвитку всіх культур цієї спільноти. Посуд скелянської культури мав відігнуті назовні вінця, плавку шийку та яйцеподібний тулуб. Декорували вінця, шийку та плічка комбінаціями відбитків гребінки на мушлі. В керамічному тісті присутня домішка товченої мушлі — технологічний прийом, запозичений від степовиків трипільцями, які експортували скелянцям високоякісний столовий посуд.
Рис. 7. Кінноголові скіпетри та найдавніша булава з поховань скелянської культури:
І — Марганець (за А. Г. Плешивенко); 2 — Суворове II, мог. 1, пох. 7;
З — Маріупольський цвинтар, пох. 24 (за IO. Я. Рассамакіним)
Назва середньостогівської (стогівської) культури, як і спільноти загалом, походить від трьох скель (стогів) у м. Запоріжжі, де А. В. Добровольський нижче греблі Дніпрогесу розкопав епонімне поселення Середній Стіг II. Нижній шар його (Середній Стіг І) залишило населення неолітичної дніпро-донецької культури. Серед інших поселень — Кодачок, Хортиця, Золота Балка, Дурна Скеля, Огрінь VIIl, На поселенні Стрільча Скеля шар середньостогівської культури перекривав скелянський. Стогівці зберегли свої позиції у Дніпро- Донському регіоні. Досліджено також цвинтарі поруч із поселеннями з невиразним супроводом (Огрінь). На них виявлено індивідуальні поховання з обрядом інгумації на спині з підібганими ногами, часто забарвлені вохрою. Господарство середньостогівської культури зберігало тваринницький напрям. Розводили велику та дрібну рогату худобу, можливо, коней та свиней. У керамічному виробництві, що мало домашній характер, розвивалися традиції скелянської культури. Посуд набув стрункіших обрисів, за збереження гострого дна, й вирізнявся дещо розмаїтішим декором верхньої частини (рис. 8). Поряд із гребінчастим штампом почали використовувати відбитки мотузки — декоративний прийом, що набув поширення вже за доби бронзи. На той час затухає діяльність новоданилівськцго осередку металообробки. Стогівці звузили ареал своїх зовнішніх контактів, зосередивши їх на трипільському населенні Правобережної України.
Помітні зрушення в господарстві та побуті на півночі Степу й у Південному Лісостепу пов’язані з населенням дереївської культури. Ареал її охоплював частково Лісостепову Наддніпрянщину та басейн Сіверського Дінця.
Формування культури було викликане рухом стогівських племен на північ та міксацією їх із групами ще неолітичного населення дніпро-донецької культури. Епонімне Дереївське поселення та могильник розкопані Д. Я. Телегіним на правому березі Дніпра в Кіровоградській області. Тут виявлені два прямокутні у плані житла з господарчою спорудою. Серед речей — високогорлі гост- родонні посудини, оздоблені у верхній частині гребінцевим, шнуровим та іншим орнаментом, бойові молоти з рогу оленя, тесла, мотики, кочедики для плетення рибальських сіток, дрібні крем’яні вироби, глиняні статуетки людини, фігурки кабана, риби тощо. Інші поселення — Молюхів Бугор у Наддніпрянщині та Олександрія на Осколі. У побуті дереївці використовували трипільський столовий посуд періоду ВП—CI та CL Глиняна пластика, виявлена на одному з поселень, свідчить про те, що дереївська культура дожила до фінального (CII) періоду Трипілля.Особливу увагу привертає господарство Дереївки, оскільки вона постає найдавнішою культурою конярів. Відповідні спостереження й висновки зробив український палеозоолог В. І. Бібікова. Коні становили 55,7 % череди домашніх тварин, тоді як велика рогата худоба — 20,6 %, дрібна — 14,4 %, а свині лише 9,3 %. Конярство мало м’ясний напрямок — забивали молодих тварин та жеребців зрілого віку. Припущення щодо використання дереївських коней як тяглової сили чи навіть для верхової їзди (Д. Телегін, Д. Ентоні) не підтвердилися. Так звані рогові “псалії” виявилися застібками або ж кочеди- ками. Ми змушені акцентувати увагу на цьому факті, оскільки в останніх виданнях підручників з археології вміщено легенду про енеолітичних “вершників” з посиланням, зокрема, на Дереївку. В умовах південного Лісостепу дереївці поряд із тваринництвом розвивали землеробство. Г. О. Пашкевич виявила на кераміці відбитки пшениці-двозернянки, ячменю та проса. Дереївська культура репрезентує пізній (шнуровий) період розвитку середи ьостогівської спільноти. Сусідами дереївців на півдні були племена квітянської культури, що засвідчують взаємні імпорти.
Квітянську (постмаріупольську) культуру датовано 3800—3500 рр. до н. е. за каліброваними радіовуглецевими датами. Матеріали розкопок найдавніших курганів у межиріччі Орелі і Самари, здійснених археологами Дніпропетровського університету в 70-ті роки минулого століття, дали підстави І. Ф. Ковальовій виділити постмаріупольську культуру. Вона звернула увагу на неолітичні (маріупольські) витоки останньої, що простежуються у поховальному ритуалі. Надалі ці матеріали переосмислив Ю. Я. Рассамакін, який запропонував точнішу, на його погляд, назву — квітянська культура. Квітянські пам’ят-
Puc. 8. Керамічний посуд степового енеоліту:
1—4 — скелянська культура; 5—7 серелньостогівська культура; 8—10 — квітянська (постмаріупольська) культура; 11 — 13 — дереївська культура; 14—16 — рєпінська культура
1—3 — Стрільча Скеля; 4 — Олександрія; 5 — Середній Стіг; 6 — Хортиця; 7 — Огрінь-8; 8 — Новоолександрівка, мог. 1, пох. 16; 9 — балка Квітяна; 10 — балка Майорка; 11—13 — Дереївка; 14 — Соколове III, мог. 3; 15, 16 — Верхня Маївка XVIlI, мог. 1, пох. 7, 9 (1—7, 9—13 — (за Ю. Я. Рассамакіним); 8, 14—16 (за І. Ф. Ковальовою) ки поширені переважно у північностеповому регіоні Надчорномор’я між Прутом і Доном. Поселення відомі у Надпоріжжі (балка Квітяна). Проте виразніший матеріал дають підмогильні поховання. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, випростаними, головами на схід. Якщо випростана позиція небіжчиків є розвитком маріупольської традиції, то спорудження курганів засвідчує вплив на квітянців іншої (скелянської) традиції.
Господарство мало традиційно тваринницький ухил. Розводили квітянці переважно велику рогату худобу. Під курганами виявлено жертовні поховання тварин. У гончарстві переважали загалом середиьостогівські традиції гостро- донного посуду. Якихось принципово нових форм місцеві керамісти не продукували. У контексті цієї культури виявлено найдавніші комплекси майстрів- ливарників (острів Самарський та Верхня Маївка поблизу Дніпропетровська). Метал надходив із трансільванських родовищ. Дослідники давньої металургії пропонують виділити окремий придніпровський осередок металообробки, але вже у складі не БКМП, а циркумпонтійської металургійної провінції доби ранньої бронзи, що орієнтувалася як на балканські, так і на кавказькі джерела сировини. Квітянці відливали у двобічних формах сокири з провухом, виготовляли багато дрібних бронзових прикрас. Набули поширення фігурні вироби з підфарбованого каоліну та вохри, кам’яні свердлені молоти, рогові келепи. Останні два типи речей сприймаються як клейноди в похованнях еліти.
Рєпінська культура (кінець IV — початок ПІ тис. до н. е.) дістала назву за поселенням поблизу хутора Рєпін на Дону, розкопаного І. В. Синіциним. Протягом тривалого часу рєпінські пам’ятки розглядалися в системі ямної спільноти як найдавніші серед “ямних”. У 1980 р. інший російський археолог А. Т. Синюк виділив їх в окрему культуру. Пам’ятки її поширені в Лісостеповій та Степовій Донщині, північно-західних районах Прикаспію, у степах Поволжя, Східної України та на півдні Українського Лісостепу. Формування культури відбувалося на Середньому Дону за участі носіїв середньодонських та маріупольських традицій. Серед досліджених поселень — Університетське І та IlI у Воронежі, Олександрія на Осколі, Світличне, Велика Тополяха, Сердюкове на Сіверському Дінці, Роздольне на Кальміусі. Посуд із домішкою товченої мушлі в тісті розвивався від гостродонних до круглотілих круглодонних горщиків із жолобчастим ізсередини вінцем. Орнамент прикрашав верхню частину посудини. Це відбитки гребінця, мотузки, наколи, перлини та защипи. Елементи орнаменту утворюють ряди, зигзаги та лінії. Відомі мідні вироби (ніж, шило). Поховальний обряд еволюціонував від грунтових некрополів до підмогильних поховань у скорченому стані, на спині, орієнтованих на схід. Частина небіжчиків була забарвлена вохрою. Рєпінці розвивали конярство (80 % коней у череді). Помічено рух рєпінців на початку III тис. до н. е. на Лівобережну Україну, коли вони досягли Нижнього Дніпра.
Підсумовуючи розвиток середньостогівської спільноти, слід зазначити, що розмаїття культур і типів скотарського господарства в Степу протягом майже 1500 років не завуальовує послідовну лінію розвитку степового енеоліту. Вже за доби бронзи цей розвиток логічно став передумовою формування більш сконсолідованої ямної культурно-історичної спільноти.