Салтівська культура

Салтівська культура була поширена у степах та лісостеповій смузі При- каспію, Нижнього Поволжя, Подоння та Східного Криму. На території України її пам’ятки охоплюють переважно басейн Сіверського Дінця у межах Харківської, Донецької та Луганської областей (рис.

Салтівська, або салтівсько-маяцька, культура стала об’єктом дослідження на початку XX ст., коли у басейнах Дона і Сіверського Дінця почали досліджу­вати Маяцьке городище, Салтівський катакомбний та Зливкинський ямний могильники (розкопки В. О. Бабенка, В. О. Городцова, М. О. Макаренка). Великий внесок у дослідження цих пам’яток зробили також Д. І. Багалій, О. С. Федоровський та ін. У передвоєнний та повоєнний періоди були прове­дені розкопки на городищах: Правобережному і Лівобережному Цимлянських, Саркельському, Маяцькому, Верхньосалтівському (М. 1. Артамонов, І. І. Ля- пушкін, С. О. Плєтньова, Д. Т. Березовець); могильниках: Волоконівському, Нетайлівському, Дмитрієвському, Сухогомольшанському та інших пам’ятках у Подонні та Криму (С. О. Плєтньова, В. К. Міхєєв, І. А. Баранов, К. І. Кра­сильников та ін.). На сьогодні відомо близько 1000 пам’яток. Серед них кочові та сезонні стійбища, постійні поселення, городища, оточені земляними валами і ровами, замки з кам’яними стінами, міста, а також підкурганні поховання, ямні та катакомбні могильники з інгумаціями та кремаціями.

Прикладом потужної фортеці є Верхньосалтівське городище, розташоване поруч із могильником площею 120 га і великим неукріпленим посадом. Воно поділялось на дві частини й було обнесене земляним валом та ровом. Цита­дель у південній частині городища мала прямокутну форму. її розміри — 140 ? 100 м. Очевидно, стіни цитаделі з кам’яними баштами сягали 10—12 м у висоту і 4 м у ширину. З обох сторін вони були облицьовані прямокутними плитами вапняку.

Своєрідним салтівським форпостом на слов’янській території було Битиць- ке городище, про що йшлося вище.

Салтівські житла поділяються на три групи: юрти, напівземлянки та на­земні. Юрти, характерні для степових районів Приазов’я та Подоння, мають круглу основу діаметром 3—4 м, заглиблену в землю на 0,2-0,5 м. Уздовж стін простежуються ямки від каркаса, у центрі — сліди вогнища. Напівземлянки, поширені у Лісостепу та на Нижньому Дону, мають прямокутну форму, їх пло­ща не перевищувала 20 м², стіни зводилися з плоту чи дощок на стовпах. Обігрівалися вони печами або вогнищами. Стіни наземних прямокутних будівель обмащувалися товстим шаром глини, всередині влаштовані одне-два вогнища. У Криму, Приазов’ї та Дагестані відомі також споруди з сирцевої цегли на кам’яних цоколях.

Безкурганні могильники нерідко сягають значних розмірів. Серед них най­краще вивчені Салтівський і Дмитрієвський. Зокрема, у Верхньому Салтові досліджено близько 300 катакомб (всього у могильнику налічується не менш як 30 000 поховань). Салтівські поховання поділяються на два основні типи. Катакомбні мають довгий дромос і купольну поховальну камеру. У кожній ка­такомбі ховали від одного до шести небіжчиків. Супроводжувальний інвентар — прикраси, деталі одягу, інколи зброя або знаряддя праці. Від ритуальної їжі залишилися кістки тварин, глиняний посуд. Трапляються й поховання коня, нерідко зі збруєю.

На грунтових могильниках, на відміну від катакомбних, поховано більше вершників із кінською збруєю, прикрашеною срібними бляшками. Прикмет­ною рисою Нетайлівського могильника є так звані вторинні поховання, в яких спостерігається відсутність скелетів в анатомічному порядку. Можливо, риту­альна руйнація скелетів зумовлювалася страхом перед покійником. Відомі та­кож підкурганні поховання та тілоспалення. Останні досить широко представ­лені на могильнику у Сухій Гомольші.

Більшість салтівської кераміки виготовлена на гончарному крузі, проте ви­користовувався і ліпний посуд. Опуклобокі кухонні горщики прикрашені лінійним та хвильовим орнаментом, рифлінням, відбитками штампу. Столову кераміку представляють різноманітні глечики, кухлі, миски, кубушки з червоно- або сіролощеною поверхнею, прикрашеною пролощеними лініями (рис. 28), тарну — великі піфоси і глеки, а також імпортні амфори кримського або ма­лоазійського виробництва.

Добре відомі осередки гончарства з двоярусними випалювальними печами і металургії із залізоробними колбоподібними горнами так званого ютанівсько- го типу, а також майстерні з ковальськими горнами, інструментами та напів­фабрикатами. Вироби із заліза представлені широким асортиментом знарядь землеробства і обробки дерева (лемехами, череслами, серпами, косами, мотиж- ками, теслами, різцями, кліщами тощо), побутових предметів, зброї, кінського спорядження. Серед останніх категорій слід згадати шаблі, бойові сокири, на­конечники списів та дротиків, вудила і стремена, пряжки. Використовувалися також кам’яні жорна і бруски, пряслиця із глини, черепків, кістки та каменю. З кістки та рогу виготовлялися яйцеподібні обушки, пряжки, проколки, руків’я ножів, футляри для голок, горла для бурдюків.

Із бронзи та срібла виготовлені салтівські прикраси, що походять переваж­но з поховань: каблучки, персні, сережки, браслети, підвіски, пряжки, бубон­ці, бляшки для поясів та кінської збруї, намиста. Поширеними були амулети з кісток та зубів лисиці, зайця, вовка, а також підвіски, пов’язані з солярним культом. Можливо, функції останніх виконували також круглі металеві люстерка з різноманітною рельєфною орнаментацією, що досить часто супро­воджували небіжчиків.

В усьому ареалі культури трапляються написи, виконані рунічним письмом і сотні тамгоподібних знаків, малюнків-графіті на цеглі, обробленому камені, кераміці, кістці.

У похованнях Нетайлівського, Дмитрієвського та Верхньосалтівського могильника знайдено арабські дирхеми, причому з останнього походить близь­ко 100 монет.

Чимало дослідників звертали увагу на неоднорідність салтівських пам’яток різних регіонів, виділяючи різні локальні варіанти. Для України, зокрема,

Рис. 28. Кераміка салтівської культури

характерні верхньодонський, приазовський і кримський варіанти. Найбільш вив­ченим є верхньодонський, в межах якого широко досліджено такі відомі пам’ятки, як Салтів, Маяки, Мохнач, Дмитріївка, Волчанськ, Нетайлівка, Суха Гомольша та ін. Для лісостепових пам’яток Подоння характерні городища із земляними і кам’яними стінами, чотирикутні напівземлянки з печами, ката­комбні та ямні інгумації, поховання з тілоспаленнями. Кочів’я набули поши-

Рис. 29. Прикраси салтівської культури. Хронологічні позиції

рення у Приазов’ї, крім того, салтівські шари фіксуються у приморських містах (Таматарха, Фанагорія). Для цього варіанта типовими є житла на кам’яних фундаментах із кам’яними стінами, підбійні підкурганні поховання, оточені ро­виками. Окремий варіант салтівської культури був поширений у степах Подон- ня. Для нього характерні великі відкриті поселення зі слідами виноградарства, зокрема численними уламками тарного посуду. Саме тут поселення захищали кілька потужних фортець-містечок, у тому числі відомий Саркел-Біла Вежа.

Можна припустити, що відмінності між локальними варіантами пов’язані з поліетнічним характером салтівської культури. Це підтверджується також антропологічними даними. Вважається, що основним населенням верхньо- донського варіанта були переважно алани північнокавказького походження, котрі користувалися катакомбними могильниками. Ймовірно, до них у другій половині IX ст. приєдналися деякі угорські групи. Ямні поховання на півдні та в Лісостепу належали тюркам-болгарам.

Окрім кочового тваринництва, типового для болгар, значна частина салтів- ського населення (передусім аланського) займалася орним землеробством, що засвідчено численними знахідками землеробських знарядь. Активні торго­вельні зв’язки підтримувалися між групами населення салтівської культури, що спеціалізувалися на різних галузях господарства, а також із сусідніми сло­в’янськими племенами, Візантією і Сходом.

Вважається, що салтівська культура існувала у рамках однієї політичної ор­ганізації — Хозарського каганату.