Поховання ранньосередньовічних кочовиків і скарби

Пам ’ятки кочовиків IV— VIII ст. (гунів, аварів, болгар та ін.) поширені на величезній території від Центральної Азії до Західної Європи. На теренах Украї­ни старожитності степовиків гунської доби (кінця IV-V ст.) представлені порівняно невеликою кількістю знахідок, оскільки центр “держави Аттіли” містився у Паннонії.

Обряд трупопокладення у прямокутних ямах із досить багатим інвентарем походить від кам’яних склепів римського часу в Криму. Новацією у поховаль­ному обряді є тюркський звичай уміщення у могилу шкури коня з кінцівками та черепом (рис. ЗО).

Різноманітна зброя гунів представлена довгими двосічними мечами, часто прикрашеними поліхромною інкрустацією. Панівною формою лука стає склад-

id="Picutre 160" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup253/uch_uch7187/image/image157.jpg">

Рис. ЗО. Культура кочовиків IV-VII ст. Головні етапи розвитку

носкладена, про що свідчать кістяні обкладки середніх та кінцевих частив лука. Такій потужній зброї відповідали важкі трилопатеві наконечники стріл. Типовими для кінського спорядження є вуздечкові набори з накладок, бляшок, ромбоподібних блях, наконечники. До гунської доби належить і поширення сідла жорсткої конструкції, про що свідчать різноманітні пластинчасті обкладки.

Основною рисою мистецтва цього періоду є ювелірні вироби поліхромного стилю, виготовлені з бронзи, обтягнутої тонкою золотою бляхою з кольорови­ми вставками зі скла та напівдорогоцінних каменів. Серед них прикраси головного убору — діадеми-вінці, колти, кулони, сережки, персні, наконечни­ки гривен і поясів. Прикметними рисами убрання гунської доби є також пряж­ки з довгим язичком, масивні браслети та люстерка з центральною петлею. На території гунського союзу племен також набули поширення своєрідні каза­ни — клепані, з тонкої бляхи, чи масивні литі, з рельєфним орнаментом і гри­боподібними закінченнями ручок.

Після розпаду об’єднання Аттіли в середині V ст. основна частина гунської орди повернулася в Північне Причорномор’я, де писемні джерела згадують утигурів, кутригурів, болгар та ін. Вважається, що ці племена були частково або повністю тюркизованими уграми.

Пам’ятки кочівників VI-VII ст. представлені похованнями так званого си- вашівського типу, яких налічується близько ЗО. Більшість пам’яток виявлено у Миколаївській, Херсонській та Запорізькій областях. Матеріали систематизу­вав та частково увів до наукового обігу P. С. Орлов.

Використовувалися переважно дві конструкції поховальних споруджень: грунтові ями овальної чи прямокутної форми з перекриттям на заплечиках та підбій, дно якого розміщувалося нижче, аніж дно вхідної ями овальної форми (рис. ЗО). Перекриття виготовлялося з кам’яних плит (Нова Одеса) або з дере­ва (Сивашівка). Вхід до могили закривався деревом чи кам’яним закладом. Орієнтація похованих — найчастіше головою на північний схід. Під небіжчи­ком на дні ями зрідка трапляються каркасні носилки або ложе. Майже завж­ди до могил за тюркським звичаєм клали чучело (шкура) коня, від якого зали­шали череп та кінцівки. Його розміщували на дерев’яному перекритті могили або у вхідній ямі перед підбоєм. Зрідка трапляються поховання цілого коня. У деяких похованнях зафіксовано тільки горщик (кухоль, глечик) поблизу голо­ви, одну-дві пряжки, поясний наконечник, ніж, зрідка намисто, зброю (лук та стріли).

Такі пам’ятки зафіксовано не лише на півдні, а й на лісостеповому Ліво­бережжі. Вони представлені кількома поодинокими похованнями і невеликим кочівницьким могильником Рябівка 3 на Ворсклиці, що складався із п’яти по­ховань і перекривав більш раннє поселення пеньківської культури. Поховання Рябівки належали простим кочовикам (за антропологічними даними, тюрк­ського походження). Вони майже безінвентарні, лише на двох скелетах вияв­лено бронзові браслети. Над чоловічими похованнями покладено кістки коня або частину кінської туші.

Інша група кочівницьких поховань вирізняється багатством інвентаря (Сиваське, Портове, Виноградне, Костогризове). Тут присутні зброя (палаші з P-подібними петлями на піхвах так званого перещепинського типу, трилопа­теві наконечники стріл, кістяні обкладки луків, берестяні колчани) та кінська збруя. Значно ширше представлено деталі костюма: “геральдичний” поясний набір із срібла, прикраси, взуття. Наявність у похованнях високохудожніх речей,

прикрашених зерню та скляними вставками, фахівці пов’язують із участю бол­гарського в основі населення в аварських війнах із Візантією.

Особливу групу пам’яток Подніпров’я становлять так звані скарби з Малої Перещепини, Вознесенки, Глодос тощо. У Вознесенці на території сучасного Запоріжжя В. А. Гринченко у 1930 р. повністю розкопав чотирикутну ділянку розміром 82x51 м, обнесену валом із землі та каміння. Усередині огорожі у двох ямах знайдено “скарб”, що складався із 58 залізних стремен, 40 вудил, 139 пряжок, семи стріл, ножів та ін. Ближче до дна лежали золоті та срібні речі (оздоби поясів, піхов та руків’їв шабель і кинджалів, бубонці, фігурки орла та лева — навершя візантійських штандартів). Усі ці речі було простромлено трьома шаблями.

Глодоський “скарб” у басейні Південного Бугу містився в ямі між двома паралельними лініями ровів. Тут виявлено золоті прикраси: ланцюг із меда­льйонами візантійського походження, браслети, персні, сережки, прикраси пояса, оздоблені сріблом деталі шаблі й кинджала, кінської збруї, дорогий срібний посуд тощо.

У 1912 р. на околиці с. Мала Перещепина поблизу Полтави був знайдений скарб, що містив 25 кг золотих та 50 кг срібних виробів (усього їх налічувало­ся кілька сотень). Серед них — коштовний сасанідський і тюрко-согдійський посуд, зброя, предмети убрання, кінське спорядження, у тому числі й авар­ських типів, а також 69 золотих візантійських монет. Монограми на перснях “Куврат” і “Куврата патрикия”, тобто кагана Куврата, дають підстави припус­тити, що частина скарбу належала Куврату або його нащадкові. Перещепин- ський комплекс вважають похованням, кенотафом або пожертвою.

На думку А. К. Амброза, усі зазначені вище комплекси є залишками ногай­ських поминальних храмів, аналогії яким відомі у Монголії. В цілому вони дату­ються другою половиною Vll ст. Взагалі, наявність трьох комплексів у ком­пактному районі Полтавщини (Макухівка, Мала Перещепина, Нові Санжари) дає підстави припустити, що тут розміщувалася одна зі ставок каганів Великої Болгарії.

У зв’язку з “болгарською проблемою” варто згадати відоме Пастирське го­родище, що неодноразово досліджувалося археологами, зокрема В. В. Хвойкою. Пам’ятка датується кінцем VII — першою половиною VIII ст. Крім 50 напів­землянок і господарських споруд, в одній з яких було знайдено велику кіль­кість обвугленого зерна, тут виявлено майстерні ковалів, ювелірів, гончарів. Феномен Пастирського, певним аналогом якому є Битицьке городище на Сумщині, пояснюється дослідниками по-різному. На думку О. М. Приход- нюка, мешканці Пастирського городища були нащадками тих слов’ян, які в VI-VlI ст. колонізували Нижнє Подунав’я та північно-східну частину Бал­кан ського півострова. З приходом туди болгар у 680 р. частина слов’ян змуше­на була повернутися на свої прадавні території, заснувавши Пастирське горо­дище. І. О. Гавритухін і А. М. Обломський вважають, що Пастирське було ремісничим центром у складі Великої Болгарії, де мешкало слов’янське і кочо­ве населення.

Крім Пастирського, у Степу відомо також два гончарні центри, де виготов­лялася кераміка північнокавказьких типів. Неподалік від Запоріжжя, в балці Канцирка було досліджено 18 двоярусних горнів, де виготовлялися триручні глеки, одноручні кулясті глеки, глеки з роздутим тулубом і великі піфосо- подібні посудини. Подібні горни відкриті також на Полтавщині поблизу с. Мачухи. Дані центри найімовірніше діяли протягом VII ст., обслуговуючи кочові племена Великої Болгарії. Утім, не виключено, що вони продовжували функціонувати й пізніше, упродовж першої половини VIIl ст., за часів Хо­зарського каганату.

Комплексів часів хозарської експансії кінця VII — першої половини VlII ст. у Причорномор’ї виявлено небагато. У селищах Ясиновому на Миколаївщині та Портовому в Криму досліджено два поховання вершників із кіньми. Як відомо, Хозарський каганат був утягнутий у тривалу війну з арабами, яка тіль­ки у 737 р. завершилася мирною угодою. За цей час частина болгарських пле­мен разом із аланами відійшла у лісостепові райони Лівобережжя і в степи Приазов’я. Розпочався перехід до нового способу господарювання і формуван­ня нової культури — салтівської, про що йшлося вище.