Глава 2 РУСЬ І ХОЗАРИ
Досліджуючи проблему походження Русі, професор О. Пріцак дійшов оригінального висновку, що ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, їх носіями і засновниками держав є купці та воїни, що найраніше виокремились у професійні групи населення[519].
З наступного розвитку думки бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію ідея державності все ж не була привнесена, а народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов’ян була привнесена та ще й одразу з двох сторін, із заходу та сходу. Якесь торговельне об’єднання «Русь», що виникло десь у Галії, спрямувало свої інтереси на схід. У цей же час (близько середини VII ст.) аналогічне об’єднання східних купців спрямувало свої інтереси на захід. Два потоки зіткнулись на Волзі і спільними зусиллями створили Давньоруську державу. Спочатку вона складалася з двох частин: північної, де господарями становища були венедські та готські клани, і південної, де панували авари, болгари, хозари.А де ж слов’яни? їх нібито й зовсім не було. Були поляни, але вони виявляється не слов’яни, а хозари. У праці, присвяченій публікації так званого київського листа X ст., О. Пріцак відвів значне місце доказам ідентичності полян і хозар[520].
На цю оригінальну думку навів історика зміст київського листа, написаного хозарським євреєм, що містив кілька хозарських імен та назв.
Здавалося б, звичайна річ. У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку X ст., є хозарські імена. Дотримуючись нормальної дослідницької логіки, можна зробити висновок, що Київ у цей час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці з неї. Але в такому твердженні немає нічого оригінального. До нього можна прийти і без щойно відкритого документа. Хоча б, скажімо, на підставі свідчень «Повісті минулих літ», яка повідомляє про київське урочище «Козаре» (місцевість, де проживали східні купці).
В уявленні ж О. Пріцака, хозарські імена вказують на те, що Київ був хозарським містом, збудованим не раніше першої половини IX ст. на західному кордоні Хозари, що проходив по Дніпру. Шляхом етимологічних пошуків він намагається показати, що назва «Київ» походить від власного імені «Куя», яке носив хозарський «вацир». Він же збудував фортецю в районі Берестово і розмістив там оногурський гарнізон. Урочище «Угорське» О. Пріцак виводить від старої форми «огрин» (оногур), що відповідає імені добре відомого кочового народу «оногур».Чи підкріплюються ці філологічні побудови археологічними матеріалами? Адже коли б ця версія хозарського Києва була вірною, тоді ми мали б чекати від його археологічних розкопок виявлення таких матеріалів, які знайдені в Саркелі, Ітилі, інших хозарських центрах. О. Пріцак археології не торкається зовсім. А жаль. Коли б він звернувся до даних археологічного вивчення Києва, то побачив би, що його матеріальна культура характеризується місцевою слов’янською самобутністю. Речі хозарського кола (так званої салтово- маяцької культури) в Києві трапляються в поодиноких екземплярах і навряд чи складають мізерну долю відсотка загальної кількості знахідок. Не витримує випробування археологією і твердження про побудову Києва не раніше першої половини IX ст. Матеріали, що свідчать про розвиток на київських горах важливого адміністративно-політичного і культурного центру полянського союзу племен, датуються VI—VIII ст.
Етимологія назви «поляни» у «Повісті минулих літ» пов’язувалась з апелятивом «поле». А оскільки в районі Києва, як стверджує О. Пріцак, полів немає, а є лише гори та ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього.
Чому на схід, а не на захід? Адже там теж є поля, в тому числі знамените Перепетове поле, яке починалось за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія розташовувалася на схід від Дніпра.
Інших писемних джерел для з’ясування питання, хто такі були поляни і звідки вони прийшли, окрім «Повісті минулих літ», нема.
І не випадково, саме її свідчення залучаються до обгрунтування висновку про хозарство полян. О.-Пріцаку імпонує, що двічі поляни названі в одній групі із сіверянами і в’ятичами. З цього він робить висновок, що вони були лівобережними південними сусідами сіверян і в’ятичів, тобто хозарами. Робити настільки відповідальний історичний висновок на підставі простого літописного сусідства племен полян з іншими східнослов’янськими групами принаймні несерйозно. До того ж варто зазначити, що поляни значно частіше виступають сусідами древлян і сіверян, ніж в’ятичів. Літописець у ряді місць чітко об’єднує полян і древлян в одну групу, протиставляючи її другій, яку складали радимичі і в’ятичі. «Полянамъ же живущим oco6⅛, яко же рекохомъ, сущимъ от рода слов^ньска, и нарекошася поляне, а деревляне от слов^нъ же, и нарекошася древляне; радимичи бо и вятичи от ляховъ»[521].Такі відомості є і в інших місцях літопису. «Тако же и ти c∏0B⅛κe пришедше и c⅛joιιιa по Днепру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане c⅛zjoπιa в π⅛c⅛x>>[522]. У статті 885 р., де йдеться про підкорення Олегом радимичів, міститься така сентенція: «И 6⅛ обладая Олегъ поляны, и дерев ляны, и сЬверяны, и радимичи, а съ уличи и т^верци имяше рать»[523].
Таким чином, у літопису значно більше свідчень про безпосереднє сусідство полян з древлянами і сіверянами, які цілком конкретно вказують на їх слов’янство. «А ще и поляне звахуся, но словень- скаа p⅛4b 6⅛. Полями же прозвани быши, зане в поли с^дяху, а язык словенски единъ»[524].
Ще більш рішуче обійшовся О. Пріцак з хозарською даниною полян. Справді, якщо поляни були хозарами, то якось не логічно, щоб вони платили данину тим-таки хозарам. А коли так, то данини цієї зовсім не було; все це пізніше вигадав редактор «Повісті минулих літ». Ось тільки не пояснив О. Пріцак, навіщо слов’янину, нащадку давніх полян, знадобилося зводити на бідних хозар такий наклеп, а заразом виставляти в не дуже привабливому світлі своїх далеких предків.
У всьому ж мав бути якийсь сенс.Про хозарську данину полян у літопису згадується тричі: в не- датованій частині «Повісті минулих літ» й у статтях під 859 та 862 рр. Проаналізуємо ці повідомлення з огляду на те, чи дають вони підстави для звинувачення літописця у вимислі.
Текст з недатованої частини. «По сихъ же лгк^хъ по смерти 6paτb⅛ сея (Кия, Щека і Хорива. — П. Т.) быша обидимы древлями и hh⅛mh околними. И наидоша я κosap⅛, садящая на горах сихъ в л'йс^хъ, и p⅛πιa козари: «Платите намъ дань». Съдумавше же поляне и вдаша от дыма мечь, и несоша козари ко князю своєму и къ стар'Ьйшинымъ своимъ»[525]. Старійшини побачили в цій данині лихе знамення, яке вказувало на те, що прийде час і не поляни хозарам, а навпаки, хозари полянам платитимуть данину. Так воно й сталося, підсумував статтю літописець.
Звичайно вступ до «Повісті минулих літ» пов’язується з іменем Нестора. Безперечно, він був причетним до його написання, але не як літописець-творець, а як упорядник і редактор записів своїх попередників. Розповідь про хозарську данину полян з’явилася значно раніше від літописної діяльності Нестора. Про це свідчить закінчення цитованого вище повідомлення: «Тако и си влад'йша, а πocл⅛жe самими владують; яко же и бысть: володають бо козары руський князи и до днешнего дне»[526].
Звичайно ж, «днешний день» — це не кінець XI — початок XII ст. Втративши свої позиції на Волзі під ударами дружин Святослава і Володимира, хозари швидко щезають зі сторінок історії не тільки як політичне об’єднання, але і як народ. На зміну їм прийшли печеніги, а згодом і половці, котрі остаточно асимілювали хозар[527]. З половцями Русь вела напружену боротьбу, але не можна сказати, що руські князі володіли ними. Навіть якщо йдеться про хозар тмутараканських, то і в цьому випадку вислів «володають» не міг відноситися до часів Нестора, які слід розглядати швидше як занепад влади Русі над далекою Тмутараканню.
Цілком можливо, що запис цей з’явився у 60-і роки XI ст. і належить ченцю Печер- ського монастиря Никону, котрий деякий час жив у Тмутаракані. Втім, не виключена і більш рання його поява (наприклад, часи Мстислава Тмутараканського і Ярослава Мудрого).Але що ж збентежило О. Пріцака в літописній розповіді про хозарську данину полян? Виявляється мечі, які поляни піднесли як данину хозарам. Згідно з ним, це не полянська, а руська традиція. Меч, за даними арабських географів, відігравав важливу роль у ру- сів. Цілком вірно: у русів й у слов’ян, але не у хозар, зброєю яких була шабля. Коли б поляни київські були хозарами, то мали б дати символічною даниною шаблю, а не меч.
Стаття 859 р. «Въ л*Ьто 6367. Имаху дань варязи изъ заморья на чюди и на слов'йнех, на мери и на вс'Ьхъ, кривич^хъ. А козари имаху на поляшЬх, и на c⅛Bep⅛x, и на вятич^хъ, имаху по б'Ьл'Ь и b⅛bθ- рищй от дыма»[528]. Тут О. Пріцаку здається підозрілим згадування як данини білячих шкурок. Чому? Та тому, що ці тваринки не водились у Південній Європі. Важко, звичайно, ручатися за вірогідність даного твердження стосовно Південної Європи, але що воно аж ніяк не стосується розглядуваного літописного повідомлення, це абсолютно точно. Поляни, сіверяни і в’ятичі проживали у Східній Європі, у її лісостеповій і поліській смугах, де білки водяться й досі.
Стаття 862 р. «Они же p⅛ιπa: «Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сд'Ьлаша градокось, и изгибоша, и мы с^димъ родъ ихъ, платяче дань козаромъ»[529]. Так відповіли кияни на питання Аскольда і Діра, які припливли до Києва: «Чий се градокъ?». З контексту відповіді абсолютно ясно, що кияни 60-х років X ст. вважали себе нащадками роду Кия, які потрапили в данинну залежність від хозар.
О. Пріцак вважає версію з Іпатіївського літопису невірогідною і протиставляє їй статтю Лаврентіївського літопису. В ній,зазначається: «И мы с^димъ, платяче дань родомъ их, козарамъ»[530]. Єдиний аргумент на користь більшої достовірності повідомлення Лаврентіївського літопису — його більш рання редакція.
Коли б йшлося про редакції давньоруського періоду, таке твердження мало б сенс. Але й Лаврентіївський, й Іпатіївський літописні зводи складено в пізньосередньовічний час і нема гарантії, що упорядник XIV ст. мав у своєму розпорядженні більш давній та вірогідний протограф, ніж упорядник XV ст. До того ж стаття Іпатіївського літопису знаходить близькі аналогії в інших літописних списках, а стаття Лаврентіївського — ні. Читаючи її, неважко переконатись, що вона суттєво редагувалася, і це спотворило її зміст. Якщо погодитися з О. Пріцаком і повірити в істинність твердження статті Лаврентіївського зводу, то виявиться, що кияни — зовсім чуже населення Кию та його роду. Це туземці, які платять данину хозарам. І незрозуміло, чому це так тішить О. Пріцака. Адже стаття в такій редакції руйнує його власний висновок про заснування Києва хозарами.Узгодити свідчення внутрішньо суперечливої статті Лаврентіївського літопису немає можливості, та, власне, і великої потреби. Дослідники літописів давно дійшли висновку, що правильне її прочитання міститься в Іпатіївському літопису. О. О. Шахматов запропонував наступну уточнену редакцію цієї статті: «А мы сидим, род их, и платим дань хозарам».
Підсумовуючи дані про хозарську данину полян, доводиться визнати, що, незважаючи на спроби поставити під сумнів відомості «Повісті минулих літ», вони в цілому вірно відбивають історичні реалії. Ні до полян, ні до Києва хозари не мали жодного іншого стосунку, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у другій половині VIII ст., поширили на них данинну залежність.
У працях деяких західних істориків стверджується, що «мирна торговельна держава» Хозарський каганат мала благотворний вплив на державний і куль
турний розвиток східних слов’ян. Звичайно, сусідство і взаємодія двох етнополітичних утворень — ранньої Русі і Хозарії — не могли минути для них безслідно. Але вважати, що впливи були односторонні й збагачували тільки слов’ян, було б історично невірно. Розкопки Києва, інших ранніх давньоруських центрів показують, що в їхніх шарах містяться лише окремі речі хозарського походження, які не мали якогось помітного впливу на розвиток східнослов’янської матеріальної культури.
Більш відчутним, очевидно, був вплив Хозарії на формування економічних і політичних структур у східнослов’янському світі. Не випадково київські князі на початку IX ст. запозичили від хозар титул кагана. Однак переоцінювати цей момент навряд чи варто. Необхідно пам’ятати, що держава Руська земля розвивалась і міцніла
не під патронатом Хозарії, а у постійній боротьбі з хозарською експансією. Є підстави вважати, що вже за часів правління у Києві князів Аскольда і Діра (60—80-і рр. IX ст.) вона була подолана у власне Руській землі. Олег у 884 і 885 рр. звільнив від хозарської данини сіверян (напевно, східних) і радимичів, а остаточно з хозарською даниною було покінчено за княжіння Святослава Ігоровича[531].