Глава З РУСЬ І НОРМАНИ
Північними сусідами східних слов’ян були скандинавські народи, чиї військові дружини, за свідченнями літопису, часто робили грабіжницькі напади на Русь. Якийсь час їх данниками були новгородські словени,- кривичі, фінно-угорські племена чудь і меря.
«В л'Ьто 6367. Имаху дань варязи изъ заморья на чюди и на слов'Ьнех, на мери и на Bc⅛xb, κp∏BH4⅜x,b>>[532]. Важко сказати, наскільки регулярною була ця данина. Окремі літописні повідомлення вказують швидше на її епізодичний характер. Місцеве населення неодноразово повставало проти варягів і виганяло їх за море. «Въ лі;то 6370. Изъгнаша варяги за море, и не даша имъ дани, и почата сами в co6⅛ володати»[533].На відміну від прибережних районів Західної Європи, куди нормани прямували у великій кількості, Русь не знала такої інтенсивної їх експансії. Географічне розташування Північно-Західної Русі не давало можливості норманам несподівано нападати на міста і захоплювати їх. Щодо глибинних районів східнослов’янських земель, то труднощі тут були ще більші. Проникнути непоміченими по системі рік і волоків до Смоленська, Чернігова чи Києва варяги практично не могли.
І все ж таки варяги на Русі були. Завдання сучасних дослідників полягає не в тому, щоб якось замовчати цей очевидний факт чи, навпаки, оголосити його визначальним у розвитку давньоруської державності, що має місце в західній історіографії, а в тому, щоб об’єктивно розібратися в цьому явищі та правильно його пояснити. Тут істориків очікують значні перешкоди, й вони їх далеко не завжди успішно долають. Головна полягає у відсутності якісних писемних джерел. Скандинавські саги несуть у собі помітні фольклорні традиції і до того ж «страждають», що цілком природно, норманською концепцією. Дуже збідненими, а іноді й перекрученими до невпізнання, виявились повідомлення «Повісті минулих літ» після
Рис.
4. Археологічний комплекс IX—X ст. біля с. Шестовиця.її редагування прибічниками Мстислава Володимировича. Більш об’єктивний археологічний матеріал, але його використання має все ще лише ілюстративний характер.
Норманізм як наукова течія має давнє коріння. Народився він в Росії у XVHI ст., а вже згодом був сприйнятий історіографією західних країн, де й прижився. У цій праці, напевно, нема необхідності вдаватися до історіографічних подробиць, тим паче, що сучасні дослідники проблеми варягів на Русі й самі відмежовувались від багатьох крайнощів старої норманської школи. Від крайнощів, але не від концепції в цілому. Щоб з’ясувати позиції неонорманістів, необхідно навести хоча б деякі їхні висловлювання і теоретичні положення.
На думку Герберта Янкуна, «північноєвропейські варяги, звані на сході норманами, були тут (на Русі. — П. Т.) не тільки як купці, але і як воїни, які повинні були охороняти довгий шлях за допомогою системи укріплень. Так можна припускати тут картину панування шведських норманів за допомогою головних опорних пунктів Новгорода, Києва і системи інших укріплень». Говорячи про чорноморську торгівлю варягів, Г. Янкун стверджує, що вона велась, головним чином, товарами, які забирали як данину у підкорених слов’янських ПЛЄМЄН[534].
Як вважає Гюнтер Штокль, «сприятливі імпульси цьому (державному. — П. Т.) розвитку надали, безперечно, шведські варяги і їх панування на Русі... Ця перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише одним елементом, однією історичною силою серед багатьох. Руська історія тільки через варягів є така ж фікція, як і руська історія без варягів»[535].
Мартен Стенбергер, зокрема, стверджує: «У Києві, як і в інших шведами заснованих місцевостях на Русі, шведська гегемонія тривала тільки короткий час. їх торгівля була необхідна насамперед їм самим, їх панування над деякими пунктами на великих ріках було тільки епізодом у житті руського народу»[536].
Рудольф Пертнер зазначає: «Вони (вікінги. — П. Т.) вели тривалі війни проти Франції і англосаксонського королівства, вони заснували філіали держав у Середземномор’ї, створили Київську імперію на Русі»[537]. І далі: «Ця східна країна (східні слов’яни. — П. Т.) без кордонів і горизонтів була нездатна до власного управління і створення державного ладу, так що нормани повинні були прийти для того, щоб організувати ці джунглі й дисциплінувати їх жителів»[538].
Торстен Капелле робить такі зауваги: «На Русі є цілий ряд важливих пунктів, які принаймні своїм походженням зобов’язані вікінгам. Так можна назвати Стару Ладогу, що була протягом всього IX ст. значною мірою скандинавською... У давньому Новгороді вже перед виникненням власне середньовічного міста, як свідчать знахідки, жили шведи... У Гньоздові біля Смоленська є численні вікін- гські поховання з характерними шведськими прикрасами та озброєнням... Головним пунктом діяльності північних людей є старий Київ, на проживання скандинавів у якому, окрім хроніки Нестора, вказують археологічні знахідки»[539].
На думку ж Еріка Графа Оксенстієрни, «місто Новгород було столицею вікінгів. Під чорноземом завтовшки 14 метрів знаходиться археологічний шар першого шведського поселення. У Смоленську розкопано найбільше скандинавських поховань. Однак тут знаходять і багато слов’янського матеріалу... В Києві розкопано чимало могил із шведським матеріалом. Такі могили виявлено також у Чернігові. Археологи розкопали поселення вікінгів в інших районах — Ростові, Суздалі, Муромі. Вікінги складали лише частину населення »50,
Серед дослідників 60—70-х років XX ст. особливо треба виокремити позицію колись одного з найбільш переконливих прибічників норманізму Холгера Арбмана. В монографічній праці, присвяченій історії вікінгів, досить чітко простежується деяка роздвоєність його переконань. З одного боку, він, як і раніше, стверджував, що шведи, просуваючись на Схід і Південь, підкорили собі місцеве, головним чином слов’янське, населення і дали йому політичну організацію, а з другого — був явно збентежений невеликою кількістю знахідок у давньоруських містах.
Розповівши про розкопки Новгорода, X. Арбман відзначив, що скандинавського матеріалу там мало: овальна брошка X ст. і кілька кільцевих брошок — це все, що вказує на контакти із скандинавами. У Києві археологічних свідчень скандинавських поселень немає до X ст. Однак, щоб не розлучатися з ілюзією шведського політичного пріоритету на Русі вже в IX ст., Арбман висловив припущення, що, можливо, ранні матеріали скандинавів у цих містах ще не знайдено[540] [541].Практично всі історики, які стверджують велику роль скандинавів у формуванні Київської Русі, як головне джерело використовують «Повість минулих літ». Це логічно. В руському літописі справді містяться дані на користь їхньої позиції. Про те, як і коли їх було туди внесено, ніхто не говорить. X. Арбман, щоправда, назвав розповідь літопису Нестора про початок експансії шведів на сході ненадійним джерелом, але не тому, що вона вигадана невідомим редактором Мстислава Володимировича, а тому, що виявилася неповною. У ній нічого не сказано про часи до Рюрика[542].
Особливо популярна стаття літопису про місію варягів. «И изъб- рашася 3 братья с роды своими, пояша по co6τfc всю Русь, и придо- ша, старейший, Рюрикъ, сЬде Новгороді;, а другий, Синеусъ, на Br⅛h-03ep⅛, а третий Изборьст^, Труворъ»[543]. Два брати, як це вже давно доведено, виявилися міфічними. З’явились вони під пером літописця, який погано знав шведську мову. Синеус (або Sine hus) означає «свій рід», а Трувор (або Thru voring) — «вірна дружина». Не все ясно і з Рюриком. Історичність його не підлягає сумніву, але етнічна приналежність і роль в руській історії ще потребує визначення.
Понад сто років історична наука має у своєму вжитку гіпотезу Ф. Краузе, за якою Рюрика з «Повісті минулих літ» варто ідентифікувати з Рюриком Ютландським без критичного аналізу. Дослідників, як правило, мало бентежила та обставина, що новгородці направили запрошення не ближчим своїм заморським сусідам — шведам, а далеким датчанам.
Втім, мало хто звертав увагу і на те, що на Русі були не тільки шведські варяги. Останнім часом з’явилися праці, в яких показано велику роль датчан в русько-скандинавських зв’язках IX — початку XI ст.[544]. Чим це було зумовлено? Відповідь на таке запитання треба шукати в історичній обстановці на балтійському помор’ї VIII—X ст. Датчани були найближчими сусідами північно-західної групи слов’ян і перебували з ними в постійних контактах. На жаль, зв’язки ці ще не досліджено в усій їх повноті, а тим часом вони цікаві для вивчення русько-скандинавських відносин. Традиційно склалося так, що багато західних дослідників шукають доказів скандинавського впливу на слов’ян і не надають аналогічного значення зворотним зв’язкам.Аналіз археологічних матеріалів показує, що у VIII—X ст. в Балтійському регіоні склалася своєрідна культура, у створення якої зробили внесок нормани, сакси, каролінги і слов’яни. Свого часу Герберт Янкун, намагаючись дати етнічну характеристику жителів Х*айтхабу, висловив обережне припущення, що серед них була й невелика група слов’ян[545]. Детальне вивчення знахідок, насамперед кераміки, підтвердило справедливість цього висновку. Вольфганг Хюбенер, а згодом і Хайко Штоєр показали, що в Хайтхабу в значній кількості є слов’янська кераміка VIII—X ст., аналогічна тій, яка поширена вздовж всього південного узбережжя Балтійського моря[546].
Для дослідження скандинаво-слов’янських контактів великий інтерес представляє археологічний комплекс Менцлін, виявлений на північному березі р. Пени неподалік від м. Анклама (Німеччина). Він складався з укріпленого поселення площею близько 9,7 га, курганного могильника площею майже 2,7 га та гавані. Тут знайдено поховання двох типів: трупоспалення без урн і трупоспалення з урнами. За характером могильних споруд — кам’яні обкладки у вигляді човнів і кілець — некрополь нагадує могильники Скандинавії. Найкращими аналогами йому, як вважає Ульріх ІПокнехт, є датські могильники Ліндхолм Гойє, Гьярно, Pie Фатігард[547].
Стосовно поховального інвентаря, то поряд з речами скандинавського кола тут є і типово слов’янські. Урнами у похованнях слугували чудові слов’янські посудини так званого фельдбергського типу. Розкопки поселення, що виявили залишки зрубних будинків з підклітями, також дали тільки слов’янську кераміку. Скандинавську кераміку тут не тільки не виробляли, а й сюди не привозили. Спостереження за топографією археологічного комплексу, а також вивчення матеріалів розкопок дали змогу Ульріхту ІПокнехту дійти висновку, що в Мен- цліні проживало як скандинавське, так і слов’янське населення[548].Слов’янська кераміка IX—X ст. широко представлена в матеріалах Бірки, могильників о. Готланд і багатьох інших типово скандинавських пам’ятках[549].
Спостереження, зроблені на підставі археологічних досліджень, підтверджуються й писемними джерелами. Тітмар Мерзебурзький та інші середньовічні хроністи відзначили змішаний, переважно слов’янський, характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст: Хайтхабу, Рерика, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щецина та інших. Тісні й тривалі стосунки скандинавів (датчан та шведів) із західними слов’янами неухильно спричинялися до певного їх етномовного зближення, а може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен виживання уже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що ще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони вже наполовину були слов’янами.
Думка про зв’язок варягів з південнобалтійськими слов’янами не нова. Її висловлювали ще М. Стрийковський та І. Гізель, а потім підтримали М. В. Ломоносов, М. О. Максимович, С. О. Гедеонов. З істориків нашого часу її прихильниками виступили В. В. Вілін- бахов, А. Г. Кузьмін та ін. Однак вона так і не має переконливих аргументів. Нині, завдяки накопиченню археологічних даних, їх стає все більше. Керамічні комплекси так званого балтійського типу виявлено в Новгороді, Пскові, Старій Ладозі, Городку на Ловаті та інших місцях[550]. Вони датуються переважно IX—X ст. і свідчать про масове проникнення в межі Північної і Північно-Західної Русі по- морослов’янського населення. Початок процесу розселення поморських слов’ян у басейні р. Великої і оз. Псковського, на думку В. В. Седова, можна віднести вже до VI—VΠ ст.[551]. На тісний зв’язок псковських кривичів і новгородських словен з венетським (західнослов’янським) регіоном вказують також дані лінгвістики[552]. Говорячи про південнобалтійське походження предків новгородців, деякі дослідники схильні вбачати в них нащадків слов’ян-мореходів, які висадилися на березі оз. Ладозького, а згодом по Волхову піднялися до оз. Ільмень і заснували Новгород[553]. Висновки ці здаються слушними, але й не виключають інших шляхів проникнення слов’ян на північ. Відмова від південного шляху розселення слов’ян у районі Новгорода й Ладоги, що має місце в роботах деяких вітчизняних археологів та істориків, звичайно ж, потребує серйознішої аргументації, аніж простого посилання на наявність західного шляху. Очевидно, на півночі Русі у VIII—IX ст. зустрілися два колонізаційні потоки — південний і західний. Тільки цим можна пояснити таке швидке освоєння трансєвропейського торговельного шляху, що починався від Хайтхабу, проходив через слов’янські міста Старигард, Волін, Щецин, Ладогу, Новгород, Київ і закінчувався у Константинополі.
Наведений екскурс, гадаємо, пояснює питання, чому саме Рюрик був запрошений на Русь. Датчани були найближчими сусідами слов’ян, у багатьох пунктах жили разом з ними, а отже, знали їхню мову. Сказане, однак, не означає, що Рюрик обов’язково виходець із Ютландії. Він міг походити і з якогось слов’янського чи слов’яно- скандинавського торговельного міста й необов’язково бути чистокровним норманом. Навіть проста постановка такого питання, на думку істориків-норманістів XIX ст., виключалась суто скандинавським іменем Рюрика. А. Кунік писав з цього приводу: «Імена Рюрик, Олег, Руальд, Свенельд,— як ви їх не мучте, не відізвуться вам по-сл ов ’ янські» [554].
Але як же тоді бути зі свідченням середньовічних джерел про торговельне місто венедських ободритів Рерик, яким 808 р. заволодів датський король Гетрик? Як ставитися до свідчень Адама Бременського, за якими ім’я Рерик виступає як друга назва слов’ян- ободритів? Ким би не був Рюрик за походженням, зв’язок його з ободритським краєм чи торговельним містом Рерик здається цілком вірогідним. У ранньому середньовіччі людина нерідко набувала ім’я міста чи країни, з якої вона була вихідцем. Писемні джерела дають немало прикладів цього. Ім’я короля Бірки Берка, походить від назви о. Берко (Bjorko)[555].
Під 862 р. київськими князями у «Повісті минулих літ» названі Аскольд і Дір, які нібито були боярами Рюрика, але відпросились у нього в похід на Константинополь і попутно заволоділи Києвом. Ця версія, значно поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще О. О. Шахматовим. Аналіз літописних повідомлень привів його до висновку, що ці князі IX ст. були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії[556]. Пізніше аналогічних висновків дійшли Б. О. Рибаков, М. М. Тихомиров та інші дослідники, які підкріпили свої пошуки свідченням польського хроніста Яна Длугоша, котрий писав, що «Після смерті Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини і племінники багато років панували у руських, поки спадкоємність не перейшла до двох рідних братів Аскольда і Діра»[557].
Княжили брати, очевидно, у різний час. Діра згадує ал Масуді, але його відомості засновуються на більш ранніх джерелах. За Масуді, Дір був найвидатнішим із слов’янських князів, володів багатьма містами і великими територіями, в його столицю приїжджали мусульманські купці. Значно більше відомостей збереглося про Аскольда. Уривчасті записи Никонівського літопису, запозичені з якихось давніших джерел, що не дійшли до нашого часу, представляють його як видатного державного діяча, що займався не лише внутрішніми справами країни, а й міжнародними. Про це свідчать його походи на Константинополь, печенігів, волзьких булгар.
882 р. на київському столі відбулася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег*. Висвітлення цих подій «Повістю минулих літ» суперечливе і малозрозуміле. Якщо Ac-
Літопис у статті під 879 р. відзначає, що Рюрик перед смертю передав княжіння (очевидно, з центром у Ладозі) Олегу «от рода ему суща» (ПВЛ.— Ч. 1.— С. 19). Традиційно ця фраза служила вказівкою на норманство останнього. Нові пошуки в галузі слов’яно-скандинавських контактів породили думку, що родичем Рюрика міг бути й представник однієї з місцевих знатних родин (Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе.— С. 245). У будь-якому випадку, ще до приходу в Київ, Олег мав тісні зв’язки із слов’янським середовищем і був виразником інтересів його феодальних кіл. Його активна діяльність на київському столі є переконливим свідченням цього.
кольд і Дір належали до оточення Рюрика, то чому тоді факт їхнього княжіння в Києві був таким несподіваним для Олега? Як могло статися, що в Києві залишилося непоміченим проходження по Дніпру великої флотилії? Навіщо був потрібен маскарад з укриттям воїнів і чому київські князі пішли до Олега, а не він до них, що з усіх боків виглядало б більш логічно?
Треба думати, що в реальному житті події розвивалися дещо інакше. Ідея захоплення Києва виникла у Олега не тоді, коли він підпливав до міста, а значно раніше і, можливо, не без впливу оточення Аскольда. Надто все в Олега вийшло гладко. Заволодіти Києвом силою у нього не було ніяких шансів. Що могла зробити порівняно невелика північна дружина (хай навіть і доповнена загоном кривичів) з добре укріпленим містом, в якому до того ж перебував значний військовий гарнізон. Навряд чи допомогла б справі й та хитрість з укриттям воїнів, про яку так наївно пише літописець. Адже підступне вбивство Аскольда в Угорському (мабуть, тут уже в IX ст. був заміський княжий палац) зовсім не гарантувало Олегу безперешкодного вступу до столиці Русі. Тим часом він заволодів нею без найменших зусиль. Літопис спокійно підсумовує події 882 р. словами: «И с'Ьде Олегъ княжа въ Києві;»[558]. Все це, природно, наводить на думку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега і його воїнства, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Саме таке пояснення запропонував В. М. Татищев: «Убийство Осколь- дово. Довольно вероятно, что крещение тому причиною было, может, киевляне, не хотя крещение принять, Олега позвали»[559].
Ні про яке норманське завоювання Киева, отже, не може бути й мови. Стався, по суті, політичний переворот, унаслідок якого на київському престолі сіла нова людина. Олег і його оточення фактично вступили на службу до середньодніпровської ранньофеодальної держави, яка на цей час пройшла вже тривалий шлях розвитку. Не випадково у Києві варяги приймають назву цієї держави: «И седе Олегъ княжа Кыеве; и быша у него мужи Варязи, и отътоле прозъ- вашася Русию»*.
Часи княжіння Олега в Києві характеризувались активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилася не тільки на полян, древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, на неслов’янські племена чудь і мерю. Значних успіхів досягла Київська Русь наприкінці IX — на початку X ст. й на міжнародній арені. Одним з важливих заходів Олега
Літописний текст подано в реконструкції О. О. Шахматова. Див.: Шахматов А. А. Разыскания...— С. 54—542.
Рис. 5. Давньоруські жіночі прикраси.
як київського князя була спроба захистити свою державу від неспокійних сусідів, в тому числі варягів. Цій меті, очевидно, слугувала щорічна данина в 300 гривень, яку Русь сплачувала варягам, «мира деля». Дослідники справедливо вважають, що між сторонами була укладена звичайна для тих часів угода «миру і дружби»[560]. Свідчення літопису про регулярне залучення київськими князями для воєнних походів варязьких дружин вказують, очевидно, на договірну обумовленість цієї допомоги.
Отже, говорячи про варягів на Русі, правильно, очевидно, буде вбачати в них не тільки датчан чи шведів, але також західних слов’ян, байтів, фінно-угрів. На ранніх етапах вони прибували на береги Волхова і Дніпра переважно як купці; згодом використовувались київським урядом як наймана військова сила. Некоректні посилання на літописні повідомлення про варягів, чим часто грішать деякі вітчизняні та зарубіжні дослідники, створюють оманливе враження мало не однакової їх участі у східнослов’янському державному будівництві. Але навіть й у виправленому вигляді «Повість минулих літ» не дає підстав для таких висновків. Після приходу на Русь Рюрик, згідно зі статтею 862 р., сів у Новгороді, Синеус у Білоозеріг Трувор в Ізбор- ську.'Після смерті братів «прия власть Рюрикъ, и раздал мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому B⅛ΠOO3e- ро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор пояснив: «А перьвии насельници в Ho-
B⅛ropofl⅛ слов'Ьне, въ Полотьски кривичи»[561]. 882 р. Олег, спускаючись вниз по Дніпру, посадив своїх посадників у Смоленську та Лю- бечі. В Києві він сів сам.
Де ж тут однакова участь? Рюрик, а пізніше й Олег не засновують своїх міст, а оволодівають уже існуючими, не стверджують в них політичну владу, а лише міняють стару адміністрацію на нову — «свою», як уточнює літописець.
Звичайно, нова князівська династія Русі, будучи за походженням північною, на перших порах сприяла залученню варягів до процесів державного життя країни. Це природно. Але залучення це ніколи не набувало форм панування, засилля чужинців. Процес їх притоку на Русь суворо контролювався, а проживання у слов’янському середовищі мало свою регламентацію, що виражалась у екстериторіальності варязьких дружин щодо великих давньоруських міст*. Писемні джерела свідчать, що кожного разу, як тільки завдання, у розв’язанні яких потрібна була допомога варягів, виявлялися виконаними, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а й нерідко не платили навіть обумовлені грошові суми. Коли варязька дружина почала надто переоцінювати свою роль у заволо- дінні Києвом і стала вимагати викуп від киян по дві гривні з людини, Володимир Святославич, наприклад, відмовив їм у цьому. Ображені таким ставленням варяги заявили Володимиру: «Сольстилъ еси нами, да покажи ны путь въ Греки». Онь же рече имъ: слов’янських племінних союзів з імперією. Візантія завдяки багатим дарам, найму на службу слов’янських загонів, переговорам із слов’янськими вождями досягла тимчасових успіхів. Цікаві у цьому плані свідчення Прокопія про антсько-візантійські контакти ЗО—40-х років VI ст., що дивовижно перегукуються з розповіддю Нестора про Київ. «Був такий собі Хільбудій, близький імператорському дому, у військовій справі чоловік винятково енергійний і настільки безкорисливий, що, крім величезних багатств, він не набув ніякого достатку. На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор (Юстініан.— П. T.), призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру». Про подальшу долю анта Хільбудія існують дві версії. За однією — він загинув у бою із слов’янами, виконуючи союзницькі зобов’язання щодо Візантії, за іншою — повернувся до слов’ян[565].
Своєрідним продовженням цієї розповіді є повідомлення Прокопія стосовно посольства Візантії 545 р. до антів, яке заявило про згоду імператора уступити слов’янам нижньодунайську фортецю Турис і прилеглі землі за умови, що вони будуть охороняти північний кордон імперії від гунів. Анти прийняли пропозицію Юстініана І, з цього часу джерела не згадують про їхні виступи проти Візантії.
Рис. 6. Святковий жіночий убір (реконструкція П. П. Толочка).
Облога Константинополя 860 р. стала своєрідною точкою відліку руської історії у грецьких хроніках. «Повість минулих літ» з посиланням на «летописанье греческое» відзначає, що з цього часу «начася прозивати Руска земля». Відбулось «дипломатичне визнання» Київської Русі Візантією. Між двома країнами, як справедливо вважали О. О. Шахматов, В. В. Мавродін та інші історики, було укладено угоду «миру і любові».
Але велика східнослов’янська держава, звичайно ж, виникла не з політичного «небуття», як намагався зобразити Фотій. Народ, що населяв її, був відомий у Візантії давно. Інша справа, що горді та пихаті греки тривалий час намагались не помічати тих важливих змін, які відбувались у східнослов’янському світі. Шлях до «дипломатичного визнання» був початий Руссю принаймні з VI ст.
З кінця VIII — початку IX ст. інтерес Русі до чорноморських ринків посилюється. Відчужуваний через «полюддя» додатковий продукт з підвладних племен не тільки задовольняв потреби правлячої еліти молодої Київської держави, але й був важливою статтею руського експорту. Реалізація його на чорноморських ринках викликала протидію Візантії. Певно, саме у цьому слід бачити причину походів руських дружин наприкінці VIII — на початку IX ст. у Крим та Амастриду. Економічний інтерес, очевидно, був головною метою руського посольства 838—839 рр. до Константи
нополя.
Своєрідним фіналом першого етапу взаємин Русі з Візантією був похід руських дружин 860 р. на столицю імперії. Незважаючи на його відносну невдачу, він відіграв вирішальну роль у зближенні двох країн. Однією з найважливіших статей їх мирного договору стало хрещення Русі. Ось що писав патріарх Фотій у «Окружному посланні» східним митрополитам. «Підкоривши сусідні народи і через це надмірно загордившись, вони (руси.— П. Т.) підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони проміняли еллінську і безбожну віру (язичництво.— ∏. T.), у якій раніше перебували, на чисте християнське вчення, ввійшовши в число підданих нам і друзів... і в них загорілась така спрага віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю справляють християнські обряди».
Свідчення грецьких авторів не підтверджені в «Повісті минулих літ». Із вітчизняних джерел тільки Никонівський літопис зберіг повідомлення про Аскольдове хрещення Русі. Вони утримуються в тій частині літопису, яка була укладена, як вважають Б. О. Рибаков та інші історики, на основі літопису Аскольда. Ця подія, безперечно, великої історичної ваги не була несподіваною. Вона готувалася впродовж тривалого часу. Перші, не дуже виразні свідчення (писемні й археологічні), вказують на знайомство східних слов’ян з християнством ще в антську епоху. Конкретніші дані з приводу цього маємо в «Житії св. Стефана Сурозького», де розповідається про хрещення князя русів Бравліна архієпископом візантійського міста Сурож Філаретом. В літературі цей факт справедливо вважається частиною дипломатичної угоди між переможцями — русами і переможеними — греками.
Певний зв’язок з русько-візантійським договором 60-х років IX ст. мала активність Русі на Сході. Похід на Абесгун не тільки переслідував корисні цілі русів, а й розглядався як виконання союзницьких зобов’язань щодо Візантії, яка перебувала у стані війни з Арабським халіфатом.
Конфесійне зближення Русі й Візантії, яке особливо прискорилося за роки правління князя Аскольда, в IX ст. не набуло ще необоротного характеру. Успіхи християнізації Русі були незначними, а з приходом до влади новгородського князя Олега почалася язичницька реакція. В уявленні візантійців Русь продовжувала репрезентувати «варварський світ», хоч і посіла певне місце в ієрархічній структурі «Візантійської співдружності націй».
У роки князювання в Києві Олега (882—912) русько-візантійські відносини, переважно економічні, були виведені на твердий грунт юридично-правової регламентації. У 907 і 911 рр., після військових походів Русі на Константинополь, було укладено вигідні для Києва мирні угоди. За умовами договору 907 р., Візантія зобов’язувалась виплатити одноразову контрибуцію «по 12 гривен на ключь», а також давати щорічну данину, за літописною термінологією «уклады на рускыа грады: первое на Киевъ, та ж на Чернигов, на Переаславль, на Полт'Ьскъ, на Ростов, на Любечь и прочаа городи»[566]. Значні пільги надавалися руським купцям. Вони, зокрема, мали забезпечення продуктами харчування на 6 місяців, дозвіл жити у передмісті Константинополя (в монастирі св. Маманта), користуватись лазнею, мали забезпечення корабельним спорядженням, право виходу в місто групами по ЗО чоловік. Ще чіткіше обумовлені правові норми русько-візантійських відносин у договорі. Згідно з останнім, сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини — вбивство, бійки, крадіжки; зобов’язувалися надавати допомогу в порятунку торговельних суден, що зазнавали катастрофи, повертати полонених і збіглих.
Якісь угоди, очевидно, було укладено й у військовій сфері. Відомо, що 911 р. 700 руських дружинників воювали у складі візантійського війська з крітськими арабами.
Мирні договори з Візантією були актами великої історичної ваги, що засвідчували утвердження Київської Русі як рівноправного економічного партнера імперії. Пожвавлення торговельних відносин Київської Русі з Візантією у другій половині IX — на початку X ст. засвідчують знахідки візантійських монет у Середньому Подніпров’ї. Є підстави стверджувати, що вони були в обігу не лише у зовнішній, але й внутрішній торгівлі.
Як і в часи Аскольда, укладання угод з Візантією за правління Олега перебувало у певному зв’язку з активізацією політики Русі на Сході. Східні автори повідомляють про походи русів 909—910 рр. на Каспійське узбережжя, а також у Закавказзя 912 р.
Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі, який був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала об’єднання окремих східнослов’янських князівств у єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала його. Київська Русь IX — початку X ст. являла собою велику ранньофеодальну державу, яка все впевненіше виходила на одне з провідних місць у системі міжнародних відносин.