Глава 1 «ОТКУДУ ЕСТЬ ПОШЛА РУСКАЯ ЗЕМЛЯ»

Це питання, порушене ще літописцем Нестором наприкінці XI чи на початку XII ст., цікавить дослідників і нині. І не можна стверджувати, що все тут уже для нас ясно і не потребує подальших досліджень.

Історики, котрі обстоюють теорію північного походження назви «Русь», апелюють до авторитету «Повісті минулих літ». Звичайно вони цитують таке місце: «И 6⅛ιπa у него (Олега. — П. Т.) варязи и cπob⅛hh и прочий прозвашася Русью»^[494]. Та при цьому чомусь забу­вають відзначити, що дивне обернення північних пришельців на ру- сів відбувається лише після того, як вони з’являються в Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Виникає тут і ще одне питання. Якщо назва «Русь» уже в XI ст. завдяки тіс­ним «слов’яно-фіно-скандинавським контактам могла з’явитися лише в середовищі цього змішаного населення», як стверджують деякі дослідники^[495], то чому Олег проголосив «матерью городам рус- ким» не якесь північне місто, скажімо Ладогу чи Новгород, що зна­ходився в центрі цієї північної Русі, а Київ, розташований від неї за тисячу кілометрів? І як могло статися, що писемні джерела ніде не відбили назву «Русь» стосовно північноруського населення?

Літописець і пізніше добре відрізнятиме русь від варягів і навіть слов’ян. 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Святополк вийшов йому назустріч «прис­трои бещисла вой, Русь и печен'Ьгъ»^[496].

Ще більше показові у цьому плані свідчення давньоруських літо­писів ХП—ХІП ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» висту­пають у двох значеннях — широкому, яке стосувалось усіх східно­слов’янських земель, що входили до складу Давньоруської держа­ви, і вузькому, що стосувалося лише південної частини цих земель, тобто Київщини, Чернігівщини, Переяславщини.

Так, Юрій Довгорукий виступив з військом з Ростово-Суздаль­ської землі «в Русь», тобто в Київ. Ізяслав Метиславич, змушений залишити Київ, пішов з «Руської землі» на Волинь, а потім знову повернувся в «Руську землю»^[498]. Передаючи 1148 р. сину Юрія Дов­горукого Ростиславу місто Божське, Ізяслав Мстиславич ставить йому таку умову: «А ты постерези земл'й Руской оттоліі»^[499]. Вигна­ний за невиконання умов угоди, Ростислав Юрійович іде в Суздаль і говорить батькові: «Слышалъ есмь, оже хощеть тебя вся Руская зем­ля»^[500]. Юрій Довгорукий, ображений за себе і свого сина, вигукнув: «Тако ли mh⅛ части H⅛τy в Руской земли, и моимъ д^темъ?»^[501].

Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитрів, «возв- ратися опять в Русь»^[502]. Після вбивства Андрія Боголюбського воло- димирські бояри говорили і «князь наш убьен, а детей у него нету, сынок его в Новъгороде, а братья его в Руси»^[503].

Новгородці також розуміли під «Русью» Київ і Київську землю. У літописній статті 1135 р. зазначається: «...йде в Русь архиепис­коп Нифонт». У 1142 р. новгородське посольство було затримане «в Русі» (в Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Нов­городі князя Святослава^[504]. Вигнаний з Новгорода, князь Святослав «идущу в Русь к брату»^[505].

Всеволод Велике Гніздо направив 1195 р. своїх послів до велико­го київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: «Вы есте нарекли мя во своемъ племени во Bπafl∏M∏p⅛ cτap⅛ππιaro, а HbiH⅛ с'кд’клъ еси в Khθb⅛, а мне еси части не учинилъ в Руской 3βM∏⅛⅛^[506].

Подібне цитування можна значно продовжити, та навряд чи є в цьому потреба. І наведені свідчення переконують у тому, що Русь у вузькому значенні слова — це землі між Десною на півночі,^Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Іншими словами, це ті самі землі, які колись населяли поляни, сі­веряни і древляни, що склали основу ранньо державного утворення «Русь». Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з’явилось кілька міст з на­звою Переяслав, перше з них, що дало назву іншим, стало назива­тися Переяславом Руським.

Навряд чи може бути сумнів у тому, що пізні літописні свідчен­ня відродили пам’ять і окреслили нам ту первісну Русь, яка покла­ла початок Давньоруській державі. Очевидно, і Константин Багря­нород ний, говорячи про «Внутрішню Русь», мав на увазі саме цей регіон. Шукати її на далекій північно-східній околиці слов’янсько­го світу, в міжріччі Волги, Которое лі й Трубежа, як це робить О. Пріцак^[508], або ж на півночі, між Новгородом та Старою Ладогою, як це здається Д. О. Мачинському^[509], неможливо. В Ідрісі цей пів- нічноруський регіон цілком конкретно означений терміном «Зов­нішня Русь».

Ототожнивши первісну Русь з островом Русів і розмістивши його на півночі чи на Північно-Східній Русі, обидва дослідники вда­лися до надто вільного тлумачення писемних джерел. Д. О. Мачин- ський, розуміючи, що свідчення арабських авторів важко співвідно­сити з Ільменсько-Ладозьким регіоном, виходить із становища таким чином, що оголошує їх пізнішими переказами давнього ори­гінального повідомлення про острів Русів, доповненими подробиця­ми, що відбивають історичні реали Південної Київської Русі. Стало­ся це тому, що 882 р. соціальне ядро Ільменсько-Ладозької Русі мігрує на південь, «руський домен» переміщується в Середнє По­дніпров’я, а разом з ними мігрують і свідчення джерел^[510].

Теза мігруючого соціального центру, висунута О. Пріцаком і підтримана Д. О. Мачинським, непереконлива. Ранні вогнища дер­жавності виникли практично одночасно в кількох найрозвинуті­ших регіонах Східної Європи. Історія виникнення і формування найдавніших князівств Київської Русі є яскравим підтвердженням цього. Більш швидкими темпами процес формування соціально- класових структур йшов у Середньому Подніпров’ї. І не випадково саме Середнє Подніпров’я виявилося в центрі формування Давньо­руської держави та її народності. Спроби заперечити цей очевидний історичний факт, що пов’язані, як правило, з необхідністю авторсь­кого переосмислення джерел, заздалегідь приречені на невдачу.

Заради справедливості варто зазначити, що Середнє Подніпро­в’я не єдине місце, де джерела називають русів. Вони відомі в При­балтиці (о. Рюген), Подунав’ї (Рутенська марка), Тюрингії і Саксо­нії (Рейсланд), Прикаспії і навіть в Північній Африці («руська» колонія в Сирії). Можна, звичайно, припустити, що внаслідок яки­хось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але досі ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, украй ненадійні. А. Г. Кузьмін найважливішою «Руссю» вважає Дунайську, ототожнюючи згадуваний у джерелах V—VIII ст. Pyri- ланд (або Ругію) з Рутенською маркою X—XIII ст. Саме звідси, на його думку, «Повість минулих літ» виводила полян-русів і всіх сло­в’ян. Тут необхідно лише мати на увазі, що перед тим, як розсели­тися з Дунаю по різних землях, слов’яни прийшли туди. «По мно- з⅛xъ же времен'Ьхъ c⅛πh суть слов'яни по Дунаеви»^[512].

Б. О. Рибаков вважає, що союз слов’янських племен Середнього Подніпров’я взяв ім’я одного з племен, що об’єдналися в ньому, на­роду «Рос» або «Рус», відомому у VI ст.

Хронологічно найраніша згадка назви «Русь» в арабській літе­ратурі належить середньоазійському вченому IX ст. ал Хорезмі. У своєму географічному творі «Книга картин землі», написаному між 836—847 рр., він згадує ріку Друс (Данапрос — Дніпро), яка бере початок з Руської гори (Джабал — Рус). Ібн Хордадбех, який у 80-і роки IX ст. написав «Книгу шляхів і країн», зазначав: «Якщо гово­рити про купців ap-Рус, то це один з різновидів слов’ян. Вони поста­чають заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найдальших околиць країни слов’ян до Румейського моря. Володар ар-Рума бере з них десятину. Якщо вони відправляються по Танаїсу — річці сло­в’ян, то проїжджають мимо Хамліджа, міста хозар. Ix володар та­кож бере з них десятину»^[514]. У творі невідомого автора IX ст. «Ху- дул ал-Алам» йдеться про те, що «країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов’янами на за­ході. Царя їхнього звуть Хакан русів»^[515].

Ібн Хордадбех відзначив, що, за твердженням русів, вони хрис­тияни. Свідчення на користь цього міститься у «Житії Стефана Cy- розького», де розповідається про похід «новгородського» князя Бравліна на початку IX ст. у Крим, взяття міста Сурожа і хрещення там князя русів. Не виключено, що разом з Бравліном прийняла хрещення і його дружина. Похід русів у Крим дослідники датують кінцем VΠI — початком IX ст.^[516]. Він, як і всі наступні походи, пе-

Рис. 2. Слов’янські скроневі кільця (рис. П. Л. Kop- нієнка за В. В. Сєдовим).

редусім мав на меті утвердження Русі на чорноморських еко­номічних ринках і подолання опору ім­перії. Наскільки ус­пішними були ці ран­ні воєнні експедиції видно з того, що «Ру- мійське море» стало називатись «Русь­ким».

Серед аргументів, використовуваних для доведення північного походження назви « Русь », незмінно

присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838—839 рр. про по­сольство русів. При­бувши в Константи­нополь до імператора Феофіла, посли відре­комендувались пред­ставниками народу Poc (Rhos), послани­ми від хакана (Chaca- nus) «заради дружби». Однак у столиці Франкського королівства Інгельгеймі несподівано з’ясувалось, що вони власне не руси, а шве­ди (свеони). Багатьом це зізнання послів здається незаперечним ар­гументом на користь північного походження назви «русь», насправ­ді ж висновок тут може бути швидше протилежний. Уточнення пос­лів варте уваги. Тотожність варягів і русів заперечена самими варя­гами. Останні не були русами, але перебували у них на службі, й у даному разі цілком справедливо вбачали себе їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів у Константинополі пізніше, наприклад, за Олега та Ігоря, але їх етнічне походження не може прямо пов’язуватися з державою, яку вони представляли.

Останнім часом деякі дослідники у питанні про походження на­зви «Русь» знову повернулися до старого філологічного погляду, що пов’язував її етимологію з фінським «Ruotsi» із значенням «Шве­ція»²?. Але, крім деякого співзвуччя, у цих словах мало спільного. Видатний польський історик X. Ловмянський, якому належить найбільш грунтовне і повне дослідження цього питання, вважав, що лінгвісти, котрі виводили слово «Русь» з «Ruotsi», перевищили межі своїх дослідницьких можливостей. Обидві назви могли розви­ватися водночас незалежно одна від одної. Назва «Русь», згідно з думкою вченого, первісно мала географічний зміст і здавна означа­ла територію Середнього Подніпров’я. В процесі утворення тут дер­жави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етніч­ного та соціального значення^[518].

Уважне й неупереджене прочитання літопису, навіть у виправ­леному літописцем Мстислава Володимировича вигляді, не дає під­став вбачати у назві «Русь» щось чуже східним слов’янам, привне­сене в їхнє життя тільки у IX—X ст. Навпаки, той факт, що назва ця швидко поширилась на весь східнослов’янський світ, вказує на давні традиції його побутування в цьому середовищі.

Але незалежно від походження, у період східнослов’янської по­літичної та етнокультурної консолідації назва «Русь» була тотожна назві «слов’яни». Щоб переконатися у цьому, досить простежити, в якому розумінні літопис вживає вислови «Руські гради», «ми від роду руського», «Русин» та ін. Безперечно, що вже у IX— X ст. ко­лишні міжплемінні східнослов’янські союзи — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — утворили велику етнічну спільноту — народність, яка одер­жала назву «роду Руського», «Русі».