Глава 4 РУСЬ В XI ст.

Початок XI ст. характеризувався успішним роз­витком Давньоруської держави як у економічній, так і в соціально- політичній сфері. Проте наприкінці правління Володимира цей бур­хливий розвиток призвів до посилення відцентрових тенденцій у деяких давньоруських землях.

1014 р. Ярослав, який сидів у Новгороді, відмовився виплачува­ти Києву щорічну данину — 3 тис. гривень, що збиралася з Новго­родської землі. Дві тисячі йшли на утримання князівської дружини у самому Новгороді, а одна відсилалася до столиці. Розгніваний Во­лодимир почав готувати військовий похід на Новгород. З Ростова було викликано одного з молодших княжичів — Бориса, який очо­лив великокнязівську дружину.

Проте поява печенігів на кордонах Русі примусила Бориса ви­ступити з київською дружиною у прикордонну переяславську землю.

Хвороба та раптова смерть Володимира Святославича 15 липня 1015 р. різко змінила ситуацію у державі. Розпочалася феодальна війна, яка, втім, велася не стільки між різними землями Русі чи пе­риферійними землями та центром, скільки була боротьбою за вер­ховну владу у країні серед правлячої династії.

Великокнязівський стіл захопив Святополк, що перебував у Києві і якого активно підтримувало впливове вишгородське боярст­во. Не маючи стабільної підтримки, він став на шлях усунення ін­ших претендентів, передусім Бориса, який стояв з військом на р. Альті на відстані одного переходу від Києва.

24 липня Бориса було вбито найманцями Святополка. Така ж доля чекала на Гліба муромського та Святослава древлянського. Гліба було вбито під Смоленськом, а Святослава по дорозі в Угор­щину вже поблизу Карпат.

Ярослав готувався до війни з Володимиром і викликав на допо­могу загони варягів, коли вісник від сестри Предслави повідомив йому про смерть батька та події у Києві. Підтриманий новгород­ським боярством та варягами Ярослав рушив у похід проти Свя­тополка.

Восени 1015 р. під Любечем відбулася битва, в якій війська Свя­тополка зазнали поразки, а сам він утік до Польщі. Ярослав зайняв великокнязівський стіл («скде въ KbieB^τfc на столъ отни»). Втім бо­ротьба за володарювання на Русі не скінчилася.

Влітку 1018 р. проти Ярослава виступив тесть Святополка поль­ський король Болеслав І Хоробрий. Крім поляків у поході брали участь угорські, німецькі та печенізькі війська. Після поразки на р. Буг Ярослав змушений був повернутися до Новгорода.

Київ залишився у руках Святополка, а вірніше в руках його польських союзників. Болеслав І вже через місяць повернувся до Польщі з великою здобиччю та бранцями (серед останніх була й княжна Предслава). За допомогу він отримав Червенські гради та, ймовірно, все Забужжя. Польські гарнізони, що розміщувалися навколо Києва, через постійні збройні сутички з місцевим населен­ням змушені були піти геть і залишили Святополка у Києві прак­тично без підтримки. Ярослав тієї ж зими (1018—1019) з новими загонами варяг та новгородців виступив проти нього «и побуди Ярославъ Святополка, и б'кже Святополкъ въ печеніги».

Навесні 1019 р. Святополк ще раз за допомогою печенігів спро­бував повернути собі Київ та був ущент розгромлений Ярославом у жорстокій триденній битві на Летському полі (р. Альта). Святополк утік на захід й загинув десь «межю Чехы и Ляхы».

Час правління Ярослава Володимировича був періодом подаль­шої активної розбудови Давньоруської держави в різних її аспек­тах. Йшов подальший розвиток процесів, що виявилися при Воло­димирі.

Боротьба з місцевими автономіями, абсолютна влада великого князя київського, перемога доцентрових тенденцій у державі були основними принципами внутрішньої політики, яку, щоправда, далеко не одразу Ярославу вдалося втілити у життя. Головним зов­нішньо-політичним завданням було відновлення старих кордонів на заході, підтримка дружніх та союзницьких відносин із західними сусідами, а також побудова оборонних ліній на півдні проти кочови­ків. Утверджувались незалежність від Візантії і чільне місце Русь­кої держави у тогочасному світі.

У галузі ідеології та культури тривало засвоєння найкращих традицій і досягнень православного християнства та візантійської культури.

Проте перший період княжіння Ярослава не відзначався ста­більністю політичної ситуації. Великокнязівська влада була значно послаблена. Її авторитет та силу доводилося зміцнювати й постійно доводити наяність цієї сили. Так, 1021 р. князь полоцький Брячис- лав захопив та пограбував Новгород. Ярослав здійснив стрімкий по­хід проти полочан і розбив їх на р. Судомирі, повернувши захопле­ну здобич до Новгорода. Як вважають дослідники, не пограбування Новгорода було головною метою походу Брячислава. Ймовірно, йо­му потрібний був вільний річковий шлях верхів’ями Західної Дві- ни до головної магістралі шляху «з варяг до греків»²³. Ярослав, по­казавши свою силу, віддав Брячиславу два ключові пункти на цьо­му відрізку (Усвят та Вітебськ). Таким чином, полоцький князь перетворився на вірного спільника, який був «за один» з київським князем до своєї смерті.

1023 р. проти Ярослава виступив інший брат — Мстислав Тму- тараканський, який прославився перемогами над касогами на Пів­нічному Кавказі.

олдован А. М. Слово о законе и благодати Илариона.— K., 1987.— С. 94.

²³ Насонов А. Н. Указ. соч.— С. 151.

Незважаючи на такий сприятливий розвиток подій, Мстислав не став захоплювати Київ, а визнав право Ярослава на стольний град держави як старшого в роду. Ймовірно, тут свою роль зіграла позиція київського боярства. 1026 р. було укладено мирний договір у Городці під Києвом, за яким Русь поділили по Дніпру. Лівий бе­рег з Черніговом залишився за Мстиславом, а правий з Києвом — за Ярославом. «И начаста жити мирно и в братолюбств’Ь и уста усобица и мятежь, и бысть тишина велика в земли »24,— відзначив літопис результат миру у Городці. Договір сприяв широкому економічному та культурному прогресу країни. Припинилися внутрішні усобиці, зовнішня та внутрішня політика була спільною, держава перебува­ла у спільному володінні династії, нових окремих владних структур не утворювалося. Певною мірою започаткувалася система дуумві- рів, яка найбільш повно проявила себе вже наприкінці ХП ст.

Ярослав із Мстиславом здійснюють ряд походів на заході та пів­нічному заході. 1030 р. Ярослав повернув Белз та, перемігши чудь, заснував м. Юр’єв (сучасне Тарту). 1031 р. — Ярослав з Мстиславом повернули Червенські землі. Вони також повоювали польські землі й вивели звідти багато полонених, частину яких Ярослав оселив на берегах р. Рось, а наступного року «поча ставити городы по Роси», створюючи нову укріплену лінію проти печенігів.

Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за висловом літо­писця, «единовластець Руской земли». Авторитет його та сила в державі були незаперечні.

Характерною ознакою успішного розвитку різних земель стало кам’яне будівництво у Києві, а також Чернігові, Новгороді, Переяс­лаві. Столицю держави було оповито новою лінією могутніх укріп­лень. Територія «Верхнього міста» Києва в цей час збільшилась у вісім разів.

Будівництво храмів, заснування монастирів, увага до церковної організаційної структури, церковної літератури свідчать про розу­міння князем значення церкви у громадсько-соціальному та мо­ральному житті суспільства. За правління Ярослава було розшире­но Статут Володимира, церква отримала нові привілеї.

Надзвичайно важливим актом у політичному та ідеологічному житті Русі стало обрання 1051 р. на київську митрополію собором руських єпископів відомого вітчизняного церковного діяча Іларіо- на. Цим актом Руська держава заявила про фактичну незалежність Руської митрополії від Константинопольського патріархату. Остан­ній повністю підкорявся політиці імператора і, таким чином, об’єк­тивно намагався використати свій церковний вплив на Русі для су­то мирських потреб імперської політики Візантії. Це була перша

²⁴ ПСРЛ.— Т. 2.— Стб. 137.

спроба утворення національної автокефальної Руської церкви. Іла- ріон відомий також як один з перших на Русі письменників та філо­софів. Його вплив на різні напрями політики уряду Ярослава, без сумніву, був значним. Проте цей факт обрання митрополита з міс­цевих ієрархів не перетворився на традицію. Вірогідно, він став можливим завдяки високому авторитету великого князя та самого Іларіона.

Видатних успіхів у цей період досяг розвиток культури. При митрополичій кафедрі та великокнязівському дворі переписували­ся та перекладалися книги, збиралися церковні та історичні твори. Тут, а також при монастирях та храмах, дворах феодалів засновува­лись книгозбірні, школи. Широкий розмах церковного та світсько­го будівництва сприяв швидкому розвитку архітектури та монумен­тального мистецтва.

Міжнародні зв’язки стали ще більш інтенсивними та багато­гранними. Київ підтримував тісні контакти з Польщею та Угорщи­ною, Францією та Англією, різними землями Німеччини та Сканди­навії і, звичайно, з Візантією. Після походів 1030—1031 рр. на Польщу та повернення Червенської землі відносини з європейськи­ми країнами були цілком дружніми. Ярослав навіть надавав вій­ськову допомогу польському королю Казимиру.

Відносини з Візантією були більш напруженими та суперечли­вими. Політика, спрямована на незалежність як у державних, так і в церковних справах, зростаючий політичний авторитет та торгова активність Русі — все це викликало протидії різних кіл Візантій­ської імперії.

Джерела повідомляють про сутички на константинопольському ринку між візантійцями та руськими купцями, коли останнім було завдано великих збитків, а одного знатного русича вбито. Приблиз­но в цей же час було розгромлено склади та пристань руського мо­настиря на Афоні. Ці події збігаються з появою на імператорському престолі 1042 р. Константина IX Мономаха, який провадив анти- руську політику^[587].

Можливо, ці події або загальна спрямованість візантійської по­літики (джерела про це напевне не вказують), зумовили великий похід Русі на Візантію. Проте руський флот на чолі із старшим си­ном Ярослава Володимиром та воєводою Вишатою потрапив у шторм. Більша частина лодій була викинута на берег, а решту ата­кував візантійський флот. Володимиру з частиною кораблів вдалося пробитися на Русь, але багато дружинників разом з Вишатою, що поверталися суходолом, опинились у полоні. Вишату було відпуще­но через три роки після укладання мирного договору. Через деякий час відносини Київської Русі з Візантією нормалізувалися і 1052 р. були закріплені династичним шлюбом сина Ярослава Всеволода з царівною Марією з династії Мономахів.

1036 р. було здійснено останній великий напад на Русь печені­гів, які обложили Київ. Ярослав прийшов з Новгорода на допомогу з варягами та новгородцями. Під час битви на «поле bh⅛ града», де потім було збудовано Софійський собор, печенігів було вщент розби­то, більшість їх загинуло у битві та у річках під час втечі.

Таким чином, наприкінці правління Ярослава Володимировича Київська Русь являла собою могутню державу, кордони якої прохо­дили від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до верхів’їв Вол­ги. Зростали численні міста, підтримувалися сталі політичні та еко­номічні зв’язки з провідними країнами Центральної та Західної Європи, Скандинавією, Візантією, східними країнами. Іларіон вправі був виголосити: «Не въ xyfl⅛ бо и HeB⅛flθM⅛ земли владычьс- твовала нъ въ pycbκ^τfc яже ведома и слышима есть bc⅛mh четырьми конци земли»^[588].1 вірогідно, не випадково у графіті на фресці Софій­ського собору про смерть Ярослава Мудрого він названий царем.

Після смерті Ярослава Володимировича 20 лютого 1054 р. не сталося типового для тієї доби загострення боротьби за великокня­зівський стіл. Ярослав, навчений досвідом батька встиг створити політичний заповіт й, вірогідно, ще за життя втілити його головні принципи. Автор «Повісті минулих літ» наводить його: «Се азъ от- хожю CB⅛τa сего, сынове мои: имейте в co6^τfc любовь, понеже вы ес­те братья единого отца и матере. Да аще будете в любви межю со-, бою, богъ будеть в васъ, и покорить вы противные подъ вы. И будете мирно живуще. Аще ли будете ненавидно живуще, в распряхъ и ко- торающеся (сварячись.— Г. /.) то погыбнете сами, и погубите землю отець своихъ и Д'кдъ своихъ, юже нал'кзоша (яку вони здобули.— Г. /.) трудомъ своимъ великымъ»^[589].

Ярослав закликав князів слухатися старшого брата Ізяслава як його самого: «Сего послушайте, якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене м'ксто». Ізяслав як старший повинен був підтримува­ти порядок у державі, стежити, щоб князі не переступали «предал братний» й не виганяли один одного з своїх уділів: «Аще кто хо- щеть обид^ткти брата своею, то ты помогай, его же обидять».

Держава була поділена між синами та племінниками Ярослава. Великим князем київським, верховним сюзереном став Ізяслав. Проте слід підкреслити, що цей поділ на удільні князівства, як і раніше, відбувся не на основі розвинутої васальної системи, а на ос­нові «родового сюзеренітету». Держава належала всьому роду. Кон­кретний княжий уділ не передавався у випадку смерті князя спад­коємцю, а повертався до загального володіння^[590].

Ізяславу дістався Київ, Новгород та Турово-Пінське князівство.

Київська земля була добре економічно розвинута, з великою кіль­кістю міських центрів (крім Києва — Вишгород, Білгород, Василів, Юр’їв, Іскоростень, Овруч тощо), потужним сільським господарст­вом, різними промислами, сировиною для розвинутого ремісничого виробництва, з численними торговими шляхами як внутрішніми, так і міжнародними. Територія Турово-Пінського князівства увійшла до складу Київської землі, яка сама на цей час перетвори­лася на великокнязівський домен. А на півночі Русі великому кня­зю належала Новгородська земля з обширною територією, багата на промисли, з розвинутою торгівлею. Стратегічно Київська та Новго­родська землі складали основну вісь Київської держави.

Другому сину, Святославу, Ярослав надав Чернігівську землю, яка у другій половині XI ст. була найбільшим князівством Русі. Крім земель у басейні Десни, Сейму, Сожу та Верхньої Оки черні­гівському князю належала Тмутаракань. Територія була вкрита численними населеними пунктами, серед яких Чернігів, Новгород- Сіверський, Курськ, Путивль, Брянськ, Любеч тощо. Через черні­гівські землі проходили торгові шляхи, які з’єднували центр Русі з її Північним Сходом, регіоном Волги, Кавказом.

Третій із Ярославичів — Всеволод — зайняв Переяславське кня­зівство, якому на той час належали землі по Остру, Пслу, Ворсклі, Сулі, а також Ростово-Суздальські території. Близькість Переясла­ва до Києва зумовила його значення як трампліна для оволодіння великокнязівським столом і водночас його повну залежність в май­бутньому від столиці. Географічне положення Переяславського князівства було вигідне й тому, що являло собою щит, який захи­щав Київ та центральні райони Русі від нападу кочовиків.

Молодші Ярославичі зайняли столи, які ще не грали великої ро­лі в державному житті. Ігор отримав Володимир з Волинню, а В’я- чеслав — Смоленськ, Червенські гради (пізніше Галичина) дістали­ся Ростиславу — сину померлого Володимира Ярославича.

Велике та стратегічно важливе Полоцьке князівство залишило­ся за Всеволодом Брячиславичем. Втім, воно займало осібне стано­вище як спадщина не Ярослава Мудрого, а його старшого брата Ізя- слава Володимировича. Але полоцький князь визнав зверхність великого князя київського.

Реальна сила Ізяслава та його політичний авторитет у державі були недостатніми для одноосібного правління країною. Практично склався тріумвірат старших Ярославичів, що протримався майже 15 років, протягом яких вони спільно діяли.

Так, старші Ярославичі звільнили з порубу свого дядька Суди- слава, якого ув’язнив ще Ярослав Мудрий. Разом вони вирішують після смерті В’ячеслава 1057 р. перевести князя Ігоря з Володими- ра-Волинського до Смоленська, а Волинь приєднати до великокня­зівського домену. Після смерті Ігоря 1060 р. Смоленськ не одержав нового князя, а попав у залежність від Переяславля. Ярославичі 1060 р. здійснили успішний похід на торків, унаслідок чого остан­ні назавжди перестали бути загрозою для Русі, перейшли до.розря- ду «своїх поганих».

Разом старші Ярославичі виступали проти намагань Всеслава Полоцького звільнитися повністю з-під влади Києва. У битві на He- мізі в березні 1067 р. князі розбили дружини Всеслава, а потім, не­зважаючи на клятву, схопили під час переговорів полоцького князя з двома синами й заточили до порубу у Києві. За їхнього правління було складено юридичний кодекс, який відомий під назвою «Прав­да Ярославичів».

Посилення політичної влади Чернігова та Переяслава не викли­кало протиріч з Києвом чи відцентрових тенденцій у цих князівст­вах. Навпаки, в економічному та культурному плані вони ще більш зблизилися. Саме ці землі й визначили ядро Руської держави^[591]. За свідченням літопису, спільні акції князів очолював Ізяслав як дер­жавний сюзерен. Він очолював і військові походи проти чуді та го- ляді, які воювали Новгородську та Псковську землі, проти полов­ців, які з’являлися на південних кордонах і почали вдиратися в межі Русі у 60-х роках XI ст. Брати визнавали ієрархічну зверх­ність Ізяслава.

Проте події 1068 р. призвели до фактичного розпаду тріумвіра­ту. Влітку цього року на територію Переяславського князівства вдер­лися половці. Проти них виступили Ізяслав разом із Святославом та Всеволодом. На р. Альті відбулася битва, в якій князі зазнали жор­стокої поразки, загинуло багато руських воїнів. Ізяслав та Всеволод втекли до Києва, а Святослав до себе у Чернігів. Кияни, зібравши віче на Подолі на «Торговищі», звернулись до великого князя з ви­могою зброї та коней для продовження боротьби з половцями. Від­мова Ізяслава виконати вимоги віча спричинилася до перетворення останнього на народне повстання проти князя та його адміністрації. Повсталі звільнили з порубу полоненого Всеслава полоцького й ого­лосили його великим князем. Великокнязівський двір, а також дво­ри інших феодалів було пограбовано. В історіографії існує гіпотеза, що стихійне повстання, киян було вміло спрямоване прихильника­ми Всеслава, які гуртувалися біля резиденції полоцьких князів — двору Брячиславля. Втім, наступні пасивні дії Всеслава упродовж семи місяців, коли він сидів у Києві і нічим не проявив себе, наво­дять на думку, що він не домагався великокнязівського столу. Можливо, його прихильники міфологізували постать полоцького князя, надавши йому риси та устремління, які існували лише в уявленні заколотників.

Тим часом Святослав встиг розгромити 12-тисячне військо по­ловців на Снові й забезпечити певний спокій південних кордонів. А Ізяслав, який втік до Польщі, закликав на допомогу польського ко­роля Болеслава П Сміливого, якому доводився родичем (тітка Боле­слава була дружиною Ізяслава, тітка Ізяслава була Болеславу ма­тір’ю). Війська Болеслава та Ізяслава швидко підійшли до Білгоро- да, де їх чекало київське ополчення на чолі з Всеславом. Але вночі, напередодні очікуваної битви, Всеслав, зрадивши киян, утік до По­лоцька, а останні відійшли до Києва.

На міському вічі кияни вирішили запросити на київськой стіл Святослава або Всеволода, проте вони відмовились, хоч і виступили перед Ізяславом з умовою не вводити до міста головних сил поляків та не «погубити градъ». Ізяслав справді ввійшов до Києва з невели­ким числом поляків, а решта була поставлена на постій по навко­лишніх містах та селах. Проте напередодні до міста вступив його син Мстислав, який жорстоко помстився киянам («исъс^че Кыяны, аже бяху выс’Ькли Всеслава, числом 70 чади, другыя исъс^коша, другыя без вины погубивъ»).

Польські війська, квартировані по багатьох невеликих населе­них пунктах, зазнали великих втрат, дуже потерпіли від повсталого населення й змушені були невдовзі повернутися до Польщі.

Ізяслав повернувся на великокнязівський стіл, проте великої підтримки серед різних верств суспільства не мав. Щоб контролю­вати місце традиційних зібрань киян, він перевів з Подолу до Верх­нього («княжого») Києва торг, де звичайно збиралося віче і виника­ли народні заворушення. Потім великий князь здійснив похід на Полоцьк і вигнав звідти Всеслава.

Тріумвірат продовжував існувати, протиріччя між князями бу­ли приховані й назовні певний час не виявлялися. Найпомітнішою подією стала тоді вишгородська нарада 1072 р., в якій, крім Ярос- лавичів, брали участь митрополит, єпископи, найвпливовіші ігуме­ни. Тут була затверджена «Правда Ярославичів» — загальнорусь- кий звід законів, який надовго став основою давньоруської юрис­пруденції.

1073 р. протиріччя між старшими князями вилилось у відкри­тий конфлікт між Ізяславом і Святославом. Святослав разом з Все­володом здійснив стрімкий похід на Київ і зайняв великокнязівсь­кий стіл. Літопис пояснює це властолюбством Святослава («Свято- славъ же 6⅛ начало выгнанью братню, желая больше власти»). Про­те дослідники справедливо вважають, що причини конфлікту були більш глибинними^[592]. Адже, з одного боку, Ізяслав намагався повер­нути собі володіння, які перейшли до Святослава (передусім Новго­род), а з другого — не мав широкої підтримки серед київського сус­пільства, яке симпатизувало Святославу — більш вдалому полко­водцю, не пов’язаному з репресіями 1069 р. Показово, що Ізяслав, не маючи надійної підтримки, покинув столицю й знову втік до Бо­леслава II у Польщу ще до підходу військ Святослава та Всеволода.

Святослав з Всеволодом поділили між собою землі старшого бра­та. Київ перейшов до великого князя, за ним залишилась Чернігів­ська земля, Новгород та інші землі. Всеволод до своїх володінь приєднав Волинь та Туров. Реальна влада в країні належала Святос­лаву. Всеволод в усьому підтримував його дії і виступав спільно з ним. У Києві церква (насамперед монастирі) знаходилась в опозиції до Святослава. Особливо рішуче виступав печерський ігумен Феодо- сій, який відмовився прибути на трапезу до великого князя та пи­сав проти нього «епістолії», вимагаючи повернути владу законному володарю. Проте згодом ченці та бояри умовили Феодосія пом’як­шити свою позицію. З часом Святослав дійшов згоди з впливовими печерськими ченцями. Він подарував монастиреві землю для побу­дови Успенського собору, пожертвував на це 100 гривень золота, брав участь в урочистій церемонії закладання храму. Вмираючи, ігумен Феодосій вручив Печерський монастир під опіку Святослава. На Копиревому кінці князь закладає свій власний монастир св. Симеона. Святославу приписують два відомих «Ізборники Свя­тослава» 1073 та 1076 років, хоч перший готувався ще на замовлен­ня Ізяслава.

Певне незадоволення великим князем відчувалося й серед дру­жини та київського боярства. Ймовірно, це було пов’язано з тим, що він привів з собою своє чернігівське оточення, що захоплювало впли­вові посади в управлінні державою. Мабуть, все ж таки не випадково Святослава було поховано не у Києві (надзвичайно рідкісний випа­док для великого князя), а в чернігівському Спаському соборі.

У зовнішніх справах Святослав також виступає як самовладний верховний сюзерен держави. Він самостійно прийняв 1075 р. по­сольство німецького імператора Генріха IV (який виступив посеред­ником у його примиренні з Ізяславом) на чолі з трірським єписко­пом Бурхартом. Посольство було вражене багатствами Святослава та його пишними дарунками. Як розповідає німецький хроніст, Бурхарт привіз Генріху від Святослава стільки золота, срібла та до­рогих одеж, що ніхто й не пам’ятав, щоб колись у Німеччину було стільки привезено^[593]. Втім руський літопис зберіг відповідь німців на похвальбу Святослава своїм багатством: воно ніщо є, бо лежить мертве. Військо краще за це, бо воно здобуде і більше від того. М. С. Грушевський вважав, що літопис відбив погляди не стільки німців, скільки київських дружинників^[594].

1076 р • Святослав надав Болеславу II військову допомогу під час його війни з чеським королем Вратиславом II. Військо очолювали Володимир Мономах та Олег Святославич. Цього ж року, за свід­ченням В. М. Татищева, до Києва також з проханням про військову допомогу приходило посольство від візантійського імператора Ми­хайла. Проте подіям завадила раптова смерть Святослава 27 грудня 1076 р. під час операції — видалення якоїсь пухлини на шиї.

Передчасна смерть у досить молодому для правителів віці стала одним з тих суб’єктивних факторів, що призвели до політичної де­стабілізації у державі, більш швидкого розвитку феодальних між­усобиць. Адже правителю підкорялися практично всі давньоруські землі, не було чвар, зберігалася єдність держави та непорушність її кордонів ще часів Ярослава Мудрого.

Поховання померлого князя у Чернігові могло відбутися за його заповітом, проте так чи інакше воно знаменувало витиснення з Киє­ва представників Чернігівської землі. Саме на чернігівських землях закріпився рід Святослава, який став родоначальником відомої у нашій історії династії чернігівських князів. Вони іменувалися Оль- говичами за іменем його сина і з того часу були постійними претен­дентами на великокнязівський київський стіл.

1 січня 1077 р. великим князем київським було проголошено Всеволода Ярославича, який для зміцнення своїх позицій посадив у Чернігові свого сина Володимира Мономаха, а Олега Святославича перевів на Волинь.

Проте в цей час на Русь разом з польськими військами поверну­вся старший брат — Ізяслав. Протягом трьох років він постійно вів переговори з різними європейськими володарями, щедро обдарову­ючи їх, намагаючись отримати дипломатичну та військову підтрим­ку для повернення престолу. Він звертався до Болеслава II, Генрі­ха IV, папи Григорія VIL Проте ті були зайняті своїми справами і не бажали конфліктувати з могутнім Святославом. Якісь домагання польського короля на Берестейській землі були рішуче припинені походами Мономаха. Смерть Святослава спричинилася до різкої зміни ситуації, тому Болеслав II вирішив допомогти Ізяславу.

Навесні 1077 р. Всеволод вирушив з дружинами назустріч Ізя- славу на Волинь. Військової сутички не відбулося, адже Всеволод завжди намагався розв’язати конфлікти шляхом переговорів. Бра­ти дійшли згоди, і київський стіл втретє зайняв законний наступ­ник Ярослава — Ізяслав. Знову утворився своєрідний дуумвірат, де, втім, Всеволод грав другу роль. Утворенню цього союзу сприяла й необхідність боротьби з активними Святославичами та Борисом В’ячеславичем, які вимагали перерозподілу володінь. Останній, як­раз під час походу на Волинь, на вісім днів захопив Чернігів.

Святославичі були позбавлені всіх своїх найважливіших воло­дінь, у них залишились лише Тмутаракань та Муром. Почалися міжусобні війни Олега Святославича та Бориса В’ячеславича (його батьківський Смоленськ був у Всеволода) із своїми стриями. Впер­ше вони почали залучати до внутрішніх чвар і половців.

25 серпня 1078 р. у битві на літописній річці Сожиці було розби­то військо Всеволода. Багато його бояр та воєвод загинуло. Всеволод звернувся за допомогою до Ізяслава у Київ. Тим часом Чернігів пе­рейшов на бік Олега та Бориса. Велике київське військо на чолі з чотирма князями (Ізяслав з сином Ярополком та Всеволод з Моно­махом) виступило на Чернігів та обложило місто. Мономаху вдало­ся захопити й запалити «окольний град», проте дитинець успішно оборонявся. На допомогу чернігівцям поспішили Олеґ з Борисом. Вирішальна битва відбулася 3 жовтня 1078 р. на Нежатиній ниві. Війська князів-ізгоїв було розбито вщент, Борис загинув, а Олег із залишками дружини втік до Тмутаракані, де сидів його брат Роман. Але в цій же битві було вбито й Ізяслава Ярославича.

Великокнязівський стіл тепер по праву зайняв Всеволод: «Все- володъ же c⅛zje KbieB⅛ на стол'Ь отца своего и брата своего, приимь власть Русьскую всю»^[595]. Великий князь зробив деякий перерозпо­діл володінь. Ярополк Ізяславич отримав Волинь і Туров, а Моно­мах — Чернігів.

У Новгороді сидів Святополк Ізяславич. У безпосередньому во­лодінні великого князя та його сина було все ядро Руської держави (Київ, Чернігів, Переяслав), а також Смоленськ та Ростово-Суздаль­ська земля, тобто більша частина Ярославової спадщини. Святосла- вичі та інші племінники не отримали нічого, вони були позбавлені володінь своїх батьків або відсунуті на далекі окраїни. Це, звичай­но, викликало велике незадоволення енергійних Святославичів й призводило до численних військових дій, спроб силою повернути більш багаті та престижні столи.

Вже наступного року (1079) проти Всеволода разом з половцями виступив Роман. Але під Воїнем він зазнав невдачі. Всеволод уклав мир з половцями, а Романа невдовзі було забито його союзниками. Завдяки домаганням Всеволода хозари захопили й Олега та заслали у Візантію, де він пробув чотири роки (два з них він перебував на о. Родос). Тмутараканню почав правити один з найбільш впливових діячів адміністрації Всеволода — посадник Ратибор. Через два роки у Тмутаракані з’являються інші князі-ізгої — Давид Ігорович та Володар Ростиславич, імовірно, після невдалої боротьби з Яропол- ком за Волинь. Але 1083 р. повертається з візантійського полону Олег Святославич і виганяє звідси Давида та Володаря, які знов по­чинають боротьбу за свою частку у загальнородовій спадщині.

1084 р. Володар та Василько Ростиславичі зненацька захоплю­ють Володимир і тільки рішучі дії Мономаха, якого послав Всево­лод, змушують їх повернути місто Ярополку. В цей час Давид напа­дає на Олешшя, грабує купців, що торгують з Візантією, фактично перерізає великий торговий шлях з Києва до Константинополя. Щоб заспокоїти та привернути на свій бік цих князів, Всеволод на­дає Давиду Ігоровичу Дорогобуж з Погоринням на межі Волині та Київщини, а Ростиславичам — Галицькі волості, якими, вірогідно, володів ще їхній батько^[596].

Проте посилення Ростиславичів та Давида не влаштовувало Ярополка Ізяславича. До складу частини володінь, що їх виокремив Всеволод, увійшли землі самого Ярополка. Можливо, він також ви­ношував якісь плани захоплення Києва. 1085 р. Ярополк почав зби­ратися у похід проти великого князя. Але, дізнавшись про прихід на Волинь дружин Мономаха, втік до Польщі. На короткий час во- лодимирським столом заволодів Давид Ігорович, поки Ярополк 1087 р. не помирився із Всеволодом та не повернувся до Володими­ра. Проте цього ж року він був підступно вбитий під Звенигородом, імовірно, за намовлянням Ростиславичів.

Після смерті Ярополка Всеволод здійснив новий перерозподіл князівських столів, ще більш зміцнивши свої позиції. Волинь від­дали Давиду Ігоровичу, Турово-Пінську землю — Святополку Ізя- славичу, а Новгород — сину Володимира Мономаха — Мстиславу. Вплив та сила великого князя стали такими, що жоден князь вже не насмілювався виставляти якісь свої претензії чи вимагати інших столів. Останні роки правління Всеволода відзначалися стабільніс­тю у державі, економічним та культурним зростанням Русі. Набіги половців на кордони успішно відбивалися.

Всеволод ввійшов до історії як розважливий та розумний полі­тик. Конфлікти намагався розв’язувати насамперед мирним шля­хом. Сучасники відзначали його високу освіченість — «дома с^дя, изум^яша 5 языкъ». Великий князь піклувався про розвиток церк­ви, культури та освіти. За його князювання було завершено будів­ництво та розпис Успенського собору Печерського монастиря, за­сновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою^[597], побудовано собори св. Петра, св. Михайла на Видубичах, Богородиці Влахернської на Клові у Києві, цикл монументальних споруд у Переяславі.

В останній рік його життя проявилися конфлікти між різними угрупованнями з оточення великого князя. Його звинувачували, що він слухає «молодих» радників, які зловживали своїм станови­щем («начаша грабити, людей продавати»)^[598]. Ймовірно, це був кон­флікт між старими боярськими родами та новими висуванцями дружинних кіл. До того ж 1092 р. на Русі була страшенна посуха, така, що вигорала земля, виникло чимало пожеж у лісах та боло­тах. Тоді ж здійснили напад і половці, вони захопили Пісочен, При­луки, Переволоку та багато сіл. 13 квітня 1093 р. Всеволод Яросла- вич помер. Його було поховано у Софійському соборі біля батька, «бо він любив його більше від його братів».

Київ був у руках Володимира Мономаха. Чітко окресленого пра­ва успадкування не існувало. Володимир мав успадкувати стіл сво­го батька, але був претендент зі старшої лінії Ярославичів — Свято- полк Ізяславич. Імовірно, політична ситуація була не на користь Володимира. Вище київське боярство було незадоволене останніми роками правління Всеволода, їх, напевне, не задовольняв і розум­ний та рішучий Володимир. Голодний рік після засухи також спри­чинявся до напруження серед широких народних мас. Небезпечно було розпочинати боротьбу із Святополком, маючи за спиною агре­сивних Святославичів з половцями. Врахувавши ці обставини, Во­лодимир Мономах запросив на великокнязівський стіл Святополка, а сам пішов до Чернігова. Переяслав залишився за його молодшим братом Ростиславом. Новгород передали старшому із Святослави­чів — Давиду, мабуть, щоб компенсувати втрату ним Чернігівсько­го князівства.

Літопис відзначив, що кияни прийняли Святополка «з радіс­тю». Проте з огляду на інтереси держави це був невдалий вибір, адже Святополк не виявив рис ані розумного державного діяча, ані вдалого полководця. В той час йому одразу ж довелося зіштовхну­тись з двома складними проблемами, які несли в собі смертельну за­грозу самому існуванню Руської держави — половецькі напади та князівські усобиці. Особливо потерпали південні райони Київської землі.

Вже дізнавшись про смерть Всеволода, половці відрядили до Святополка послів з вимогами викупу за «мир». Великий князь за­арештував послів, як звинувачує його літопис, не порадившись із старшою дружиною батька свого та Всеволода. У відповідь половці вдерлися у Поросся й обложили столицю «своїх поганих» — Top- чеськ. Святополк відпустив послів, прагнучи миру, але половці про­довжували розорювати землі. За порадою дружинників, великий князь послав за допомогою до Мономаха. Останній прийшов, ви­кликавши ще й брата Ростислава з Переяслава.

Князі зустрілися на Видубичах під Києвом — у родовому осе­редку князя Всеволода. Проте Святополк та Володимир не могли дійти згоди. І лише через наполегливість бояр, які вимагали від князів припинити чвари та об’єднатися проти половців, вони були змушені діяти спільно. У них були різні наміри: Мономах волів укласти мир з половцями, а Святополк — воювати. Підкорившись волі великого князя, дружини виступили в похід до Треполя. 26 травня 1093 р. за містом відбулася битва, де руські війська за­знали жорстокої поразки. Під час втечі у р. Стугні загинуло чимало воїнів, у тому числі й князь Ростислав.

Перемога зробила половців господарями становища на Київсь­кій землі. Тривала облога Торчеська, який був позбавлений води й терпів через спрагу та голод, але відбивав атаки половців. Спроба Святополка пробитися до Торчеська призвела до нової поразки 23 липня в битві на р. Желані. Святополк з двома дружинниками втік до Києва, а Торчеськ після 9-тижневої облоги було захоплено й пов­ністю спалено. Мешканців його було забрано у полон.

Святополк змушений був укласти мир з половцями, виплатив­ши їм, напевне, великий відкуп. Мир був закріплений династичним шлюбом великого князя з дочкою половецького хана Тугоркана.

Користуючись послабленням центральної влади, з Тмутаракані 1094 р. разом з половцями пішов походом на Чернігів князь Олег Святославич. Він попалив приміські населені пункти та окольні мо­настирі, але місто взяти не зміг. Володимир Мономах уклав угоду з Олегом, залишивши йому Чернігів, пішов до Переяслава. Половці ж з дозволу Олега продовжували спустошувати Чернігівську землю.

Половці нападали на Русь майже щорічно. Становище усклад­нилося й через сарану, що «поядоша всяку траву и многа жита» два роки підряд. Печерський Патерик згадує про ці часи, що «быша брани многы от Половець, к сим же и усобица бысть в та времена, глад κp⅛πoκ^rb, и скудость веліа при всем в Руской земли»^[599]. Поча­лися феодальні усобиці. Одним з головних винуватців цього автор «Слова о полку Ігоревім» справедливо вважає Олега. «Тъй бо Олегъ мечемъ крамолу коваше и стрелы по земли с^яше... Тогда при Олз'Ь Гориславичи, с^яшется и растяшеть усобицами, погибашеть жизнь Даждьбожа внука, въ княжихъ крамолахъ в'кци челов’Ь- комъ скратишась. Тогда по Руской земли p⅛τκo paτaeB⅛ кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупна ce6⅛ діляче»^[600].

Якщо Володимир Мономах та й інші князі підтримували вели­кого князя у боротьбі проти половців, незважаючи на різне політич­не та особисте ставлення до нього, то Олег Святославич демонстра­тивно ухилявся від спільних дій руських князів.

1095 р. Володимир перебив половців на чолі з ханами Ітларем та Кітаном, що прибули до Переяслава за відкупом. Виступивши у по­хід на половців, Святополк та Володимир послали до Олега з нака­зом приєднатися до спільного війська. Чернігівський князь дав зго­ду, але у похід разом з князями не виступив. Літописець охарактеризував стосунки, що склалися між ними: «бысть межи ими ненависть». Ізяслав Володимирович здійснив похід з Курська на Муром, який обіймав посадник Олега, й захопив його.

1096 р. Святополк з Володимиром запросили Олега до Києва на нараду з приводу організації оборони проти кочовиків: «поиде Кые- ву, ать рядъ учинимъ о Руской зeмьл⅛ пред епископы, игумены и предъ мужи отець нашихъ, и передъ горожаны, дабы оборонили зе­млю Русьскую отъ поганых». Чернігівський князь відповів зухвало та погордливо, що «ігЬсть л’Ьпо судити (мене) епископомъ и чернь- цемъ, или смердомъ»^[601]. Він не без підстав побоювався осудження своєї прополовецької, практично зрадницької, політики, всіма верс­твами тогочасного суспільства.

Святополк і Володимир вирішили силою покарати його й захо­пили Чернігів. Олег втік до Стародуба, де його взяли в облогу князі. Незважаючи на запеклі бої та великі втрати, захопити місто не вда­лося. Проте Олег вийшов з міста й уклав мир. Цілуючи хрест, обі­цяв, що з’явиться з братом Давидом до Києва, «яко то єсть cτap⅛ft в зeмл⅛ напгЬй Кыевъ, и ту достоить намъ снятися и порядъ поло­жити»^[602].

У той час, як руські князі билися під Стародубом, половці вою­вали Київську та Переяславську землі. Хан Боняк спустошив київ­ську околицю, спаливши й великокнязівський двір на Берестовім, а хан Куря біля Переяслава й спалив Устя.

Через тиждень Переяслав обложив хан Тугоркан. Проте неспо­дівано для половців з’явилися дружини Святополка і Мономаха, переправившись через Дніпро біля Заруба. У битві половці були розгромлені, загинув і хан Тугоркан. Інша орда половців на чолі із «безбожним, шолудивим» Боняком вдерлася на околиці Києва, спа­лила навколишні села, Кловський та Германия монастирі, пограбу­вала й запалила Печорський монастир, а також Красний двір князя Всеволода.

Олег Святославич, незважаючи на цілування хреста, не пішов разом з братом до Києва, а направився до Мурома і заволодів ним, розбивши дружину Ізяслава Володимировича. Останній загинув у битві. Після того Олег захопив Суздаль та Ростов, посадив по містах своїх посадників і почав збирати данину.

Мстислав Володимирович, який сидів у Новгороді, послав йому вимогу звільнити Ростово-Суздальську землю, пропонуючи висту­пити посередником у переговорах з батьком. Олег відмовився й на­магався захопити ще й Новгород, виславши вперед свого брата Яро­слава. Проте, почувши про виступ мстиславової дружини, залишив Ростов та Суздаль (спаливши останній). Мстислав, до якого приєд­нався інший брат В’ячеслав з допомогою, наздогнав Олега й розбив його військо у битві на р. Колокша. Олег втік до Мурома і далі до Рязані, а при підході Мстислава кинув і ці міста. Мстислав уклав мир з Олегом, примусивши його послати «ко братьи своей с молбою, не лишать тебе Русьской земли». Олег змушений був підкоритися і це в свою чергу дало змогу Святополку та Володимиру зібрати пер­ший об’єднавчий з’їзд усіх руських князів.

Уся політична ситуація на Русі, смертельна зовнішня небезпека вимагали негайного наведення порядку в країні, об’єднання зусиль усіх князів. Восени 1097 р. на княжому з’їзді в Любечі (М. С. Гру- шевський вважав, що то було не це відоме місто, а місцевість побли­зу Києва, оскільки практично всі князівські з’їзди збиралися саме тут^[603]) були присутні Святополк, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Голов­ним завданням з’їзду було «строенье мира». Програмна заява, ймо­вірно Святополка чи Мономаха, була висловлена так: «Почто гу-

бимь Рускую землю, сами на ся котору д*Ьюще? а половци землю нашу несуть розно, и ради суть оже межи нами». Князі закріпили розділ володінь за принципом, що кожен «держить очьчину рвою: Святополку Киевъ Изяславль, Володимиръ Всеволожь, Давыдъ и Олегъ, Ярославъ Святославля». Давидові дістався Володимир, Во­лодареві Ростиславичу — Перемишль, Василькові Ростиславичу — Теребовль.

Одностайно було вирішено, що «отсел⅛ им^мься во едино серд­це и съблюд'ймь Рускую землю, каждо держить очьчину свою». Проти тих, хто буде порушувати існуючий порядок, повинні були застосовуватись спільні дії: «Аще oτceл⅛ кто на кого вьстанет, та на того будемь вси»^[604].

Проте підкреслена літописом одностайність князів була удава­на. Наступні події розкрили існуючі протиріччя між ними. Хоч Святополк в останні роки завжди виступав разом з Мономахом, на­певне, він робив це вимушено й побоювався його авторитету. Давид Ігорович, який змушений був віддати частину своїх земель Рости- славичам, залишився незадоволеним рішенням з’їзду й став ініціа­тором нової усобиці.

Давид Ігорович повідомив Святополку вигадку про заколот про­ти нього Мономаха та Василька Ростиславича. Він умовив великого князя схопити Василька. Його було схоплено у великокнязівському палаці. Тут Святополк не наважився покарати Василька і передав його Давиду, який наказав осліпити теребовлянського князя у Зве­нигород! під Києвом.

Порушення клятви майже одразу після цілування хреста, жорс­токість вчинку викликали обурення Мономаха та інших князів. Святославичі приєдналися до нього. Об’єднані війська стали біля Городка Пісочного проти Києва, звинувачуючи великого князя в осліпленні Василька. Святополк хотів тікати з Києва, проте кияни послали до Мономаха митрополита з удовою Всеволода, вмовляю­чи його не воювати на радість половцям. Винуватцем трагедії ого­лосили одного Давида Ігоровича, а Святополк повинен був його по­карати.

Незважаючи на невдале закінчення, Любецький з’їзд започат­кував нову традицію регулярних загальноруських князівських з’їз­дів, на яких вирішувались важливі загальнодержавні справи, роз­в’язувались конфлікти, перерозподілялися володіння. Реально вони відбивали думку, яка поступово усвідомлювалась суспільст­вом, про належність Руської землі спільно всьому князівському ро­ду Рюриковичів.

На західних землях тривали усобиці за волинські та галицькі міста. Ростиславичі відбили зазіхання на галицькі володіння спо­чатку Давида, а потім і Святополка й самі намагалися заволодіти волинськими містами. Святополк вигнав Давида у Ляхи, посадив­ши у Володимирі свого сина Мстислава, який невдовзі загинув під час облоги міста Давидом Ігоровичем. Для уладнання цих конфлік­тів у серпні 1100 р. було скликано новий князівський з’їзд в Увіти- чах. Знову обговорювали проблему єдності. Князі засудили вчинок Давида й позбавили його Володимира, перевівши на незначне By- жезьке князівство. Це свідчило про певну стабілізацію відносин на Русі, перемогу розуміння необхідності об’єднавчих тенденцій. Було закладено основу для початку боротьби із половецькою загрозою.

Цій проблемі присвячувався наступний з’їзд 1101 р., що від­бувся на Зол отчі під Києвом. Половецькі посли передали прохання про мир. Такий мир було укладено у Сакові та скріплено обміном заручників. Проте військові дії тільки було перенесено на більш пізній час.

1103 р. на Долобському озері під Києвом відбувся ще один за- гальнокнязівський з’їзд, де обговорювали питання про час виступу проти половців. Мономах наполіг на тому, щоб виступити ранньою весною. Дружини сімох князів (тільки Олег відмовився нездоро­в’ям) на чолі з Святополком і Володимиром рушили до Хортиці, а звідти на р. Сутин (Самару). В битві було отримано блискучу перемо­гу, захоплено величезні трофеї, двадцять половецьких ханів загину­ло. Цей похід розпочав цілий ряд вдалих дій об’єднаних руських військ у 1103—Illl рр. Було поновлено Пороську та Посульську за­хисні лінії. Половці змушені були відійти в глиб Степу.

Політичне життя Русі рубежу XI—XII ст. виробило практику загальноруських князівських з’їздів для розв’язання важливих державних проблем. Вони цілком довели свою дієздатність.