Глава 5 ПОСИЛЕННЯ ТЕНДЕНЦІЙ ЗАГАЛЬНО- РУСЬКОЇ ЄДНОСТІ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XII ст.

Період міжкнязівських усобиць та спустошливих набігів на Русь кінця XI ст. змінився певною стабілізацією, коли ве­ликий князь київський реально володів ситуацією в країні, висту­паючи фактично сюзереном удільних князів.

З рубежу XI—XII ст. першорядного значення у руській політиці набуває тенденція досягнення компромісу інтересів різних князів­ських гілок роду Ярославичів, розуміння об’єктивної необхідності посилення єдності руських земель як для успішного економічного розвитку, так і для захисту від зовнішнього ворога. Це, зокрема, виявилося в організації та проведенні низки князівських з’їздів — «снемів»: у Любечі 1097 р., в Увітичах 1100 р., на ДолобськоМу озе­рі 1103 р. Про «мир на Желані» під Києвом, що не згадується літо­писом, повідомляє графіті з Софійського собору.

Великий князь київський Святополк Ізяславич та Володимир Мономах, що займав стіл Переяславського князівства, практично діяли у згоді. їхні дії підтримував один з головних винуватців фео­дальних чвар на Русі — Олег Святославич, князь чернігівський. До цієї узгодженої політики змушені були приєднуватися й інші менш впливові та авторитетні князі. Звичайно, постанови князівських з’їздів (особливо принципова Любецька: «каждо да держить отчину свою») не могли відмінити феодальні стосунки, боротьба між князя­ми тривала (осліплення Василька Ростиславича Теребовльського) й після них, представників різних династій пересували з їхніх уділів на інші чи взагалі відбирали останні. Проте переважали тенденції до міцного єднання руських земель під рукою київського князя. Найбільш яскраво вони проявилися після 1113 р., коли Володимир Мономах заступив на великокнязівському столі Святополка.

Обставини приходу до влади у Києві Володимира Мономаха вже давно обговорюються в історичній літературі^[605]. Після смерті Свято- полка в місті вибухнуло повстання, було пограбовано двори тисяць­кого Путяти, соцьких, єврейських купців. Цьому повстанню важко дати однозначне визначення. Адже воно мало різні соціальні скла­дові, різне політичне забарвлення. Його використали (а, можливо, й організували) певні київські боярські угруповання, що орієнтува­лися на Володимира Мономаха. Путята був ставлеником Святопол- ка, а після його смерті держав бік Святославичів^[606].

Оскільки Володимир Мономах явно порушував Любецьку уго­ду, займаючи «чужий стіл», він хотів легітимізувати своє положен­ня шляхом виборності, запрошення від «киян». Він добре пам’ятав, що київська феодальна верхівка неодноразово виступала проти цьо­го, коли він мав сісти на великокнязівському столі після смерті ба­тька. Тому він дав згоду лише через чотири дні другій депутації з Києва. Його зустрічали з почтом: «Митрополитъ Никифоръ съ епи­скопы и со всеми Кияне, с честью великою, с'Ьд'Ь на стол*Ь отца и д'Ьдъ своихь, и вси людье ради быша, и мятежь влеже». Щоб під­креслити права Володимира на Київ, літопис двічі наголошував, що він займає «стол отенъ и д^ткденъ» (звичайно, тут відчувається реда­гування самого Володимира або його сина Мстислава).

Тривають дискусії, кого слід розуміти під «киянами» — вер­хівку міста чи все населення. Більшість істориків схиляється до думки, що це передусім «нарочиті мужі» — київське боярство^[607]. Віче не було органом безпосереднього народовладдя. Воно перебу­вало під орудою феодальної верхівки. Проте мало сумнівів у тому, що особа Мономаха була досить популярна серед рядових меш­канців Києва (феодали мали більше причин стерегтися важкої руки князя).

Адже Володимир Мономах, який народився 1053 р., був одним з найавторитетніших державних діячів Київської Русі. Він мав до­свід десятилітніх міжкнязівських усобиць, переможних та невтіш­них боїв з половцями, знав усі куточки Русі, міжнародні зв’язки.

Об’єктивно боротьба з половцями штовхала князя на розуміння необхідності загальноруської єдності. Безперервна активна бороть­ба з кочовиками сприймалася сучасниками як захист усієї Русі, во­на принесла Мономаху славу талановитого організатора, блискучо­го полководця.

На час смерті Святополка Володимир Мономах зосередив у своїх руках величезну територію. Йому підкорялися Переяславське кня­зівство, Новгород, Смоленськ, Ростово-Суздальська земля. Щоб контролювати зв’язки Києва з чернігівськими землями було побу­довано Остерський Городок.

Широковідомий на Русі був також письменницький талант Воло­димира, його перо прислужилося його політиці не менше, ніж меч.

Таким чином, прихід на великокнязівський стіл Володимира Мономаха був виправданим і необхідним з огляду на об’єктивні по­треби тогочасного руського суспільства. Великий князь не тільки розумів необхідність єдності, але й практично зумів об’єднати під своєю владою землі Русі.

До своїх земель Мономах приєднав Київський домен, а також Турово-Пінське князівство як «київську волость», що була в руках у Ярослава Святополковича. Таким чином, у останнього (головного суперника за велике князівство) залишилась сама Волинь, фактично оточена союзниками Мономаха. Ці союзи князів закріплювалися ди­настичними шлюбами.

Будь-які вияви непокори чи зазіхання на його владу рішуче придушувалися. Так 1116 р. проти мінського князя Гліба Bcecлави- ча, який напав на Туровське князівство й запалив Слуцьк, Мономах організував великий похід, до якого були залучені сили князівств, очолюваних його синами, та Святоелавичів. Гліб покорився «и об'ёщася Гл'ёбъ по всему послушати Володимера». Коли 1119. р. Гліб знову виступив проти його волі, Мономах позбавив його Мін­ська, а самого князя перевів до Києва, де той помер.

1117 р. своє незадоволення виявив Ярослав Святополкович пе­реїздом з Новгорода до Білгорода старшого сина Мономаха Мсти­слава. Причина була зрозуміла всім: Володимир готував собі наступ­ника на київському столі, він мав бути поруч та провадити політику вже досить літнього київського князя. Якщо до цього Ярослав ще сподівався на можливість повернення до Києва після смерті Моно­маха, то тепер зрозумів марність цих сподівань. Мономах організу­вав великий похід на Володимир, в якому брали участь Давид Оль- гович та Ростиславичі. Після 60-денної облоги великий князь «створи миръ съ Ярославомъ, Ярославу покорившюся и вдарившю челомъ передъ стрыемъ своимъ Володимеромъ»^[608].

Проте цей мир тривав недовго.

Ярослав відіслав свою дружину (дочку Мстислава), а сам кинув­ся до Угорщини та Польщі за військовою допомогою. Волинські бо­яри стали на бік Мономаха й віддали йому Володимир. Волинське князівство було передано Роману Володимировичу, а після його раптової смерті його брату Андрію. З цього часу Волинь перебувала під владою роду Мономаховичів, політично тісно була пов’язана з Київською землею. Пізніші спроби Ярослава повернути Волинь за допомогою поляків закінчилися поразкою при облозі Червена. А 1123 р., коли він організував велику коаліцію з польських, угор­ських військ та дружин Ростиславичів, його було вбито при облозі Володимира.

1118 р. Володимир та Мстислав "викликали до Києва новгород­ських бояр, де вони присягали на вірність. Деяких покарали за не­покору, деяких було залишено у Києві. Проте традиційно дружні стосунки з новгородським боярством підтримував Мстислав, який був ним «викормлений». Ці стосунки закріплено (після смерті Хри­стиян — дружини Мстислава) 1122 р. одруженням Мстислава на доньці Дмитра Завидовича — представника впливової династії нов­городських посадників.

Перші ж кроки Володимира Мономаха на великокнязівському столі було здійснено в галузі соціального законодавства. Деякі до­слідники припускають, що їх було зроблено, коли ще не скінчилося народне повстання в самому Києві^[609].

«Руська Правда» широкої редакції повідомляє, що Мономах од­разу ж скликав нараду у великокнязівській позаміській резиден­ції — ус. Берестові. Крім дружини Мономаха, присутні були тися­цькі (київський, білгородський, переяславський), представник Олега Святославича. Негайно прийнятий був відомий «Устав Воло- димерь Всеволодича», який являв собою доповнення до «Руської Правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, полегшували становище міщан та селян. Визначено було відсоток прибутку на грошові борги та термін їх повернення — три роки. Фактично цей відсоток значно знижувався. Полегшувалося за но­вим законом і становище холопів та закупів. Так, закуп вже не від­повідав за господарське майно, якщо його грабували інші. За «обра­зу», несправедливі покарання закупа його господар повинен був платити штраф до князівської скарбниці. Великий штраф у 12 гри­вень платив господар, який намагався продати закупа як холопа. При цьому закуп звільнявся від боргу.

Цим Уставом Мономах робив певні поступки повсталому наро­ду, що свідчило про розуміння Мономахом соціального та економіч­ного становища Русі. Старе законодавство призводило до швидкого розорення вільних селян та міських ремісників, що, в свою чергу, руйнувало державу.

Звичайно, новий кодекс відбивав передусім інтереси феодаль­них верхів.

Новий Устав Мономаха став одним з найважливіших докумен­тів великого князя київського, спрямованих на зміцнення внутріш­ньої єдності держави, її економічного розвитку.

Одним із заходів Мономаха,- що відбивали його турботу про еко­номічні зв’язки та торгівлю, стала побудова мосту через Дніпро у Києві 1115 р.

Важливим ідеологічним актом Мономаха, що символізував єд­ність Русі, стало освячення нового кам’яного Борисоглібського со­бору у Вишгороді та перенесення до нього мощей Бориса та Гліба (2 травня 1115 р.). Підкреслювався загальноруський рівень події, ініціатором якої виступали Мономах із Давидом та Олегом Свято­славичами. Літописець виразно записав: «съвъкупишася братья Русции князи». На свято «бысть сборъ великъ, сшедшюся народу съ всихъ странъ» на чолі з митрополитом Никифором з усіма епис­копами та київськими ігуменами^[610].

Об’єднана навколо Києва могутня Русь часів Володимира Моно­маха та Мстислава значно посилила свої міжнародні позиції. Вже саме народження Володимира закріплювало політичні зв’язки Русі з Візантійською імперією — адже його мати була Марія, дочка ім­ператора Константина IX Мономаха. Проте у самого Володимира відносини з Константинополем складалися непросто через зміну ім­ператорських династій.

Родинні зв’язки з Леоном Діогеном — сином імператора Рома­на IV (Діоген був одружений на Мариці — дочці Мономаха) 1116 р. втягнули Володимира у конфлікт з імператором Олексієм І Комні- ним. Мономах підтримав свого зятя, який хотів здобути Болгарію. Останньому вдалося завоювати частину подунайської області, але в Доростолі його було вбито. Мономах намагався залишити собі по ду­найські міста по смерті зятя й відрядив туди воєводу Івана Войти- шича, а потім і сина свого В’ячеслава з воєводою Фомою Ратибори- чем. Проте закріпитися тут не вдалося й руські дружини були відкликані назад. За В. М. Татищевим, Мономах відмовився від по- дунайських міст, оскільки посольство до Києва Олексія І Комніна виплатило грошову компенсацію за дунайські володіння сину Лео­на Василеві.

Сам Олексій І Комнін ще з 1104 р. мав родинні зв’язки з Волода­рем Ростиславичем, чия донька вийшла за молодшого сина Олексія (як вважають, Ісаака).

Після смерті Олексія й приходу до влади Іоанна II Комніна (1118—1143) мирні стосунки були закріплені 1122 р. шлюбом доч­ки Мстислава з членом імператорського дому («ведена Мьстиславна въ Γp^rfcκbi за царь»).

Син Мономаха Мстислав був одружений на дочці шведського короля Христині (померла 1122 р.). Його дочки також були віддані «за море». Малфрід — за норвезького короля Cirypда, Інгеборга — за датського принца герцога готландського Кнута. Малфрід, овдо­вівши, вдруге вийшла за брата Кнута — датського короля Еріка. Сам Мстислав, перебуваючи у Новгороді, ходив у походи на чудь, охороняв північно-західні землі.

Північний схід оберігав інший син Мономаха — Юрій (Довгору­кий), який 1120 р. здійснив вдалий похід на Волзьку Булгарію.

Західні кордони Русі тримав Андрій, якому пізніше приходив на допомогу Мстислав. Втім, крім епізодів боротьби з Ярославом Святополчичем, з Угорщиною та Польщею підтримувалися мирні відносини. 1119 р. угорський король Ко ломан висватав собі доньку Мономаха Євфимію. Шлюб виявився невдалим, король відіслав Єв- фимію назад до батька. В неї народився син Борис Коломанович. Проте немає підстав вважати, що ця подія негативно подіяла на угорсько-руські відносини.

Політичне становище Русі за Володимира Мономаха яскраво відбиває пам’ятка XIII ст. «Слово про загибель Руської землі», де Володимир виступає як родоначальник могутньої династії. «То все покорено было богомъ крестияньскому языку, поганьскыя страны, великому князю Всеволоду, отцю его Юрию, князю Кыевьскому, д*кду его Володимеру Мономаху, которымъ то половоци д'кти своя полошаху в колыб'Ьли, а литва из болота на св'кт не выникываху, а угры твердяху каменыи городы желе'Ьзными вороты, абы на них великий Володимеръ тамо не въ^ткхал, а н'кмци радовахуся, далече будуче за Синим морем. Буртаси, черемиси, вяда и моръдва борть- ничаху на князя великого Володимера; и Кюръ Мануилъ цесарего- родскый опасъ им^ткя, поне и великыя дары посылаше к нему, абы под нимъ великый князь Володимер Цесарягорода не взял»^[611].

У цій, безперечно, гіперболізованій картині (наприклад, імпера­тор Мануїл правив у 1143—1180 рр., тобто тут явна невідповід­ність) відбивався й справжній стан зовнішньополітичних успіхів Русі, її міжнародне становище цього часу.

Найважливішим зовнішнім фактором розвитку Русі залишали­ся відносини із Степом. Тут, з початку XII ст. було досягнуто рішу­чих успіхів, насамперед завдяки діям Володимира Мономаха. Ви­мушена оборонна політика змінилася активною наступальною. Го­ловний театр військових дій з кочовиками був рішуче перенесений з руських земель далеко у Степ.

Першим наслідком князівських з’їздів, спільних зусиль, спря­мованих на ліквідацію половецької загрози, став похід 1103 р. Ор­ганізації цього походу було присвячено нараду на Долобському озе­рі під Києвом. Святополк із своєю дружиною вважали, що не варто виступати в похід негайно та відривати селян від весняних робіт. Мономах рішуче заявив, що «Половчинъ при'Ьха ударить смерда стрелою, а кобылу его поиметь, а в село въехав поиметь жену его и д^ти, и все именье его возметь», і це вирішило справу^{[612] [613].}

До Володимира із Святополком приєдналося ще п’ять князів. Олег Святославич ухилився від участі у поході, передавши, що він хворий («не здоровлю»). Об’єднане військо вирушило вниз по Дніп­ру кіннотою та на лодіях і наприкінці березня зібралося на о. Хор­тиця. Звідси чотири дні йшли полем до р. Сутин (десь у басейні Са­мари), де 4 квітня зустрілись із половецьким військом. Битва скінчилася блискучою перемогою руських дружин. За літописом, загинуло 20 половецьких ханів (Алтунбпа, Урусоба, Асупа, Сурь- барь та ін.). Хана Белдузу було взято в полон і страчено за звинува­ченням у порушенні половцями присяги й нападі на Русь. Було за­хоплено великі трофеї («взяша бо тогда скоты и овц^тк и кони и вельблуды и веж'ё с добытком и с челядью»). Важливим результа­том стало звільнення від половців печенігів та торків і розселення їх на Пороській оборонній лінії.

Літописець так резюмує результати цього походу: «И приидоша в Русь с полономъ великымъ, и съ славою и с победою великою ус- ВОЯСИ»51.

Лише через два роки половці змогли отямитись від цієї поразки й хан Боняк поновив напади на Русь, здебільшого на Переяславське князівство. Взимку 1105 р. Боняк під Зарубом переміг торків та бе­рендеїв, які, ймовірно, виступали проти половців. Ще двічі напада­ли половці, за ними Мономах організував погоню, але вона вияви­лася невдалою. Наступного року половці напали на Зарічеськ (Погориння). Цього разу їх переслідували до самого Дунаю, де роз­били, а здобич повернули.

У травні 1107 р. Боняк грабував околиці Переяслава, а в серпні разом з Шаруканом обложив Лубни. Мономах із Святополком встиг­ли об’єднаним військом (цього разу приєднався й Олег Святосла­вич) прийти на допомогу й розгромити половців. Загинув Тааз — Боняків брат, у полон було взято хана Cypry з братами, Шарукан Старий, тікаючи, позбувся всього свого майна.

У січні 1108 р. йшли мирні переговори з половцями, які завер­шилися династичними шлюбами синів Мономаха (Юрія) та Олега (Святослава) з доньками ханів Aen з родів Асеня та Гіргеня.

Проте це не спинило напади половців з угруповання, очолюва­ного Боняком, які здійснювалися протягом 1108—1110 рр. Моно­мах прийшов до висновку про необхідність нищівного удару по гли­бинних половецьких районах. У грудні 1109 р. він вислав військо в степи — аж до Дону, де захоплено було 1000 половецьких веж. Після цієї вдалої розвідки навесні виступило військо на чолі з кня­зями, але, діставшись Воїня, повернулося. Причини цього літопис не пояснює.

Відомо, що цього ж року половці теж підійшли до Воїня і повер­нули назад. Крім того, половці «воеваша около Переяславля по се- ломъ». Можливо, руські князі не знали напевне розташування та планів половців і не хотіли заглиблюватись у Степ, лишаючи безза­хисними свої землі. Та й мати в своєму тилу значне вороже військо було небезпечно.

Задуманий похід було здійснено Illl р. Війська вийшли у лю­тому ще по снігу та йшли цілий місяць. Місцем збору була р. Гол- тва, де чекали решту дружин. Спочатку в басейні Дінця були захоп­лені половецькі міста Шарукань та Сугрів. 27 березня на р. Саль- ниці, правій притоці Дінця, руські дружини зустрілися з основною масою половецьких військ і повністю їх розгромили. Князі захопи­ли величезну кількість полонених, коней, худоби.

Літописець, завершуючи розповідь про похід, підкреслив, що «възвратишася Русьстии князи въсвояси, съ славою великою к своімь людемъ, и ко всимъ странамъ далнимъ, рекуще къ Грекомъ, и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, дондеже и до Рима пройде»^[614].

Після цього походу самостійні великі напади половців на Русь припинилися на тривалий час. Дізнавшись про смерть Святополка, половці прийшли на Русь до м. Вира. Проте, коли їм назустріч ви­ступив Мономах, одразу повернули назад у Степ.

1116 р. син Мономаха Ярополк разом із Всеволодом (сином чер­нігівського князя Давида) здійснили ще один похід на Сіверський Донець, захопивши половецькі міста Шарукань, Сугрів, Балин. То­ді ж Ярополк привів собі полонянку, на якій оженився, дочку ясь- кого князя («красну вельми»).

Після цього проти половців, що домінували у степах, виступили інші кочівники — торки з печенігами. Але після дводенної битви на берегах Донця були розбиті й прийшли на Русь, під захист Володи­мира Мономаха.

Деякі угруповання половців шукали дружби з київським вели­ким князем, що віддзеркалює шлюб 1117 р. сина Мономаха Андрія з онукою Тугоркана.

Перемоги Володимира Мономаха над половцями добре пам’ята- ли на Русі. Літописець на початку XIII ст. у панегірику князю Ро­ману Мстиславичу порівнює його з Мономахом «погубівшему пога- ныя Измнтяны, рекомые Половци, изгнавшю Отрока во Обезы за Жел'Ьзная врата, Сърчанови же оставшю у Дону, рыбою оживъшю; тогда Володимеръ Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Донъ, и приемшю землю ихъ всю, и загнавшю оканьныя Агаряны»^[615]. Па­м’ятали їх у феодальній літературі, дружинній поезії, народному билинному епосі. Мабуть, не випадково московські книжники XV ст. пов’язували саме з цим князем легенду про царські рега­лії — «шапку Мономаха», через нього вони хотіли поєднати росій­ське самодержавство з Київською Руссю.

Звичайно, як і кожен панегірик, літописна стаття 1125 р. пере­дусім ідеалізує князя, хоча й відбиває певні реалії. Адже Володи­мир Мономах для наступних поколінь залишився ідеалом князя — державного діяча — енергійного, розумного, політично врівноваже­ного, що турбувався про своїх підданих, поважав закони та звичаї, мораль та релігію. «Преставися благоверный князь, христолюби­вый и великый князь всея Руси, Володимерь Мономахъ, иже про­свети Рускую землю, акы солнца лучи пущая; его же слухъ произи- де по всимъ странамъ, наипаче же 6Є страшенъ поганымъ, брато- любець, и нищелюбець, и добрый страдалець, за Рускую землю»^[616].

Наступного дня після смерті батька (20 травня 1125 р.) «Мстис- лавъ, старейший сынъ его, сЄдЄ на столЄ в Киеви, отца мЄсто свое­го». Правління Мстислава (1125—1132) було продовженням прав­ління попередника. Це не дивно, бо Мстислав здавна провадив батьківську політику, поділяв її принципи, а після повернення з Новгорода став фактично його наступником.

Князі виконували волю Мстислава, брали участь у його похо­дах, за непослух він карав і забирав волості. Київський літописець явно симпатизує йому, у Новгороді він також був надзвичайно по­пулярним, адже там він княжив з дитинства, вів рішучу боротьбу з половцями, мав добрі відносини з Візантією та іншими країнами.

Половці, дізнавшись про смерть Мономаха, одразу ж пішли на Русь до Баруча. Проти них виступив брат Мстислава Ярополк, який займав переяславський стіл, й розгромив нападників.

Після цього літопис прямо не згадує про напади половців на Русь. Лише у статті під 1140 р., розповідаючи про повернення поло­цьких князів, засланих Мстиславом до Царгорода, побічно згаду­ється, що великий князь був розгніваний на полоцьких князів, які відмовились виступати проти половців. Ця ж стаття називає Мсти­слава «Великим» і дає виразну характеристику його діяльності про­ти кочовиків. «Се бо Мьстиславъ великый няслЄди отца своего путь Володимера Мономаха великаго. Володимиръ самъ собою постоя на Дону, и много пота утеръ за землю Рускую, а Мстиславъ мужи свои посла, загна Половци за Донъ и за Волгу, за Яикъ, и тако избави Богъ Рускую землю отъ поганых»^[617].

Практично всі землі Русі перебували під владою роду Монома- ховичів. Мстислав правив у Києві, його брати займали: Ярополк — Турів, Юрій Довгорукий — Ростово-Суздальське князівство, Анд­рій — Волинь з Володимиром. Сини Мстислава сиділи: Ізяслав — у Курську, а потім у Полоцьку, Всеволод — у Новгороді, Ростислав — у Смоленську. Володіння наступників Ростиславичів на Галичині та Святославичів на Чернігівських землях були незначними порів­няно з володіннями Мономаховичів. До того ж між ними постійно відбувалися' суперечки, в яких Мстислав як верховний сюзерен ви­ступав головним та вирішальним суддею.

Характерним був епізод з чернігівською спадщиною. Після смерті Давида 1123 р. цей стіл зайняв Ярослав Святославич, який перейшов з Мурома. Проте 1127 р. енергійний Всеволод Ольгович вигнав з Чернігова свого «стрыя». Останній, повернувшись до Му­рома, просив Мстислава повернути йому Чернігів, нагадуючи, що «хрестъ еси ц’Ьловалъ ко mh⅛, поиди на Всеволода». Спочатку Мстислав обіцяв допомогти й спробував умовити Всеволода. Але Всеволод відмовився. Почалася підготовка до походу на Чернігів, Всеволод покликав на допомогу половців. Назрівала війна. Наляка­ний Всеволод, від якого половецькі князі Ставш та Селу к вже збіг­ли, почав шукати шляхи до примирення. Він підкупив впливових київських бояр. Мстислав також не хотів виснажливої війни з Чер­ніговом, в якій би використовувались найманці-кочовики.

Ігумен монастиря св. Андрія (побудованого ще Всеволодом) Гри­горій, який користувався великою повагою Мономаха та його сина, зібрав собор священиків, що зняв з Мстислава хресне цілування. Він сказав, що князь у разі відмови від воєнних дій бере на свою ду­шу значно менший гріх, ніж у разі пролиття християнської крові під час походу на Всеволода. Так у Чернігові закріпилася гілка Оль- говичів, яка стала в майбутньому однією з найсильніших на Русі. Вірогідно, це примирення було закріплено шлюбом Всеволода Оль- говича з дочкою Мстислава Марією.

Іншу політику провадив того ж року Мстислав щодо полоцьких князів, можливо, бажаючи повністю викоренити їхній давній сепа­ратизм. Було організовано великий похід «четырьми путьми» на Полоцьку землю, в якому брав участь і Всеволод Ольгович «съ своею братьею». Було захоплено чимало полоцьких городків. Полочани вигнали свого князя Давида з синами й просили Мстислава затвер­дити їхнім князем Бориса-Рогволда. Мстислав згодився і повернув Всеславичам їхні землі, взявши присягу про послух.

Проте наступного року Рогволд помер, до Полоцька повернувся Давид і порушив присягу. Полоцькі князі не тільки не прийшли на допомогу «въ Рускую землю», «но паче молвяху Бонякови шелуди­вому во здоровье»^[618].

Розгніваний Мстислав схопив Давида, Ростислава, Святослава й двох синів Рогволда з дітьми та жонами, «усожа у три лодьи и пото­чи я Царюграду за неслушание ихъ, а мужи свои посажа по горо- домъ ихъ». За В. М. Татищевим, Мстислав віддав Полоцьк сину Ізя- славу. Це заслання «въ Γp⅛κbi>> свідчить, крім того, про добрі відносини Мстислава з Візантійською імперією, де правив його зять Іоанн II Комнін. У цей час до Києва з Візантії було привезено дві знамениті ікони Богородиці («в єдиному кораблі») — Пирогоща й та, що нині зветься Володимирською Богоматір’ю (бо була забрана з Вишгорода до Володимира Андрієм Боголюбським).

На західних кордонах Мстислав успішно воював з ятвягами, Литвою, чуддю.

В. М. Татищев описує епізод, який свідчить про силу та міжна­родний авторитет великого князя київського. Руські купці під час повернення з Моравії 1129 р. були пограбовані поляками. Мстислав відрядив посла до польського короля Болеслава з вимогою негайно відшкодувати збитки купцям. Болеслав одразу ж відповів, що він не тільки відшкодує ці збитки, але й проводитиме руських купців через польські землі під охороною^[619].

Щодо купців Мстислав продовжував політику свого батька, спрямовану на всіляку їх підтримку. Він закладає храми, які були якось пов’язані з торговими колами. Так, ще 1113 р. він заклав церкву Миколи «на княж'Ь flBop⅛, у Торговища HθB⅛ropofl⅛⅛. 1131 р. Мстислав будує на київському торговищі відому церкву Успіння Богородиці Пирогощі, яка немовби символізувала спрямо­ваність політики Мстислава на союз великокнязівської влади з міс­тами, багатим купецтвом та ремісничою верхівкою. Його син Всево­лод 1127 р. фундує у Новгороді для купецької організації церкву Іоанна Предтечі на Опоках, яка отримала відомий Устав, що дійшов до нас. А в рік завершення будівництва Пирогощі (1135 р.) Всево­лод зводив храм Успіння на Торгу в Новгороді. Можливо, його буду­вала навіть одна артіль.

Політична діяльність Мстислава сприяла успішному економіч­ному розвиткові Русі, що відбилося й на широкому кам’яному бу­дівництві в різних містах Русі. Самого Мстислава Великого було по­ховано в соборі св. Федора «юже 6⅛ самъ създалъ» (1128 р.) у Києві, який став потім усипальнею всього «племені Мстиславова».

Мстислав помер 15 квітня 1132 р. у розквіті сил, на 56 році жит­тя. Його державна діяльність була гідно оцінена як сучасниками, так і нащадками, передусім істориками. Так, за повідомленням В. М. Ta- тищева, під час княжіння Мстислава «князи русские жили в совер­шенной тишине и не смел един другаго обидеть. Cero ради его име­новали Мстислав Великий» ^[620]. Це був час, коли на Русі повністю пе­реважали тенденції об’єднання навколо Києва. Після його смерті поступово почали розгортатися феодальні війни, боротьба за Київ. Київський стіл зайняв його брат Ярополк, почався принципово но­вий період у політичному житті Київської Русі.

Політична історія першої третини XII ст. охарактеризована на­ми насамперед з огляду на великокнязівський київський стіл, за­гальнодержавну політику. Стисло окреслимо її в цей період по кня­зівствах, що знаходилися на терені України.

Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства. Стольні міста займали сини Святослава Ярославича Олег і Давид, які започатку­вали відомі князівські династії Ольговичів та Давидовичів. Ще один син Святослава сидів на Муромо-Рязанському удільному князівстві, яке з часом стало підкорятися ростово-суздальському князю. Олег Святославич провадив сепаратистську політику щодо Києва. Але загальна політична ситуація на Русі, могутність Мономаха примушували його дотримуватися загальноруських тенденцій.

Давид Ростиславич діяв у руслі політики Мономаха, брав участь в усіх загальноруських діях. Після смерті Олега (1115) він став чернігівським князем. Після Давида (1123) Черніговом правив Ярослав Святославич. Проте 1128 р. його вигнав з Чернігова пле­мінник Всеволод Ольгович, що до того займав удільний чернігів­ський стіл — тмутараканський. Ярослав повернувся до Мурома, де невдовзі помер. Новгород-Сіверське князівство стало уділом Дави­довичів.

Всеволод Ольгович провадив політику схожу з політикою свого батька, особливо це виявилося після смерті Мстислава, коли він по­чав організовувати коаліції проти влади Ярополка, нападав на су­сідні князівства, приводив на Русь половців. Після смерті Ярополка та приходу Всеволода до Києва чернігівськими князями стали сини Давида Володимир та Ізяслав. Політичні усобиці між Ольговичами та Давидовичами мали місце в самому Чернігівському князівстві.

Особливе місце в політичному житті займало Переяславське князівство. Фактично воно не провадило самостійної політики, а діяло в руслі політики великого князя київського. Але оскільки князівство було одним з осередків Руської землі та знаходилося близько від Києва, то Переяслав практично був трампліном до вели­кокнязівського столу. Тому великий князь приділяв значну увагу тим, хто займав це князівство. Друга особливість князівства поля­гала у тому, що воно відігравало роль щита Русі проти Степу, було переднім краєм боротьби з половцями.

До приходу на великокнязівський стіл переяславським князем з 1093 р. був Володимир Мономах. З 1113 по 1132 р. (тобто до прихо­ду останнього в Київ) тут княжив його син Ярополк. Як зазначало­ся вище, Ярополк із своїми дружинами брав активну участь у бо­ротьбі з половцями, а також у конфліктах з Ольговичами.

1132 р. Ярополк передав Переяслав свому небожу — старшому сину Мстислава Великого Всеволоду, який сидів у Новгороді. На то­гочасній політичній мові це означало, що саме Всеволод буде насту­пником великого князя. Проте молодші Мономаховичі не бажали віддавати київський стіл нащадкам Мстислава. Тому Всеволода, який пробув у Переяславі з ранку до обіду, негайно вигнав звідти Юрій Володимирович Довгорукий. Практично саме з цього моменту почалася його багатолітня боротьба за Київ. Та і його самого через вісім днів вигнав Ярополк, який передав Переяслав сину Мстислава Ізяславу — майбутньому князю київському. Його боротьба з Довго­руким за Київ була основою політики на Русі у 40-50-і роки XII ст. Але зміцнення позицій Ізяслава не входило до планів Ярополка, і того ж року він силою вивів його з Переяслава, а посадив тут свого брата В’ячеслава. В’ячеслав не схотів сидіти на неспокійному пере­яславському столі і, незважаючи на умовляння Ярополка (того за­довольняв брат, який за своєю вдачею не прагнув до верховної вла­ди), взимку 1134 р. повернувся до Турова.

Почалася нова суперечка за Переяслав. Юрій Довгорукий умо­вив Ярополка віддати йому Переяслав в обмін на Ростово-Суздаль­ські землі. Проти цього виступили Ізяслав Метиславич та Ольгови- чі. Почалися усобиці, походи князів, що призводили до спустошень Переяславської землі. Боротьба скінчилася угодою, згідно з якою Переяслав дістався наймолодшому Мономаховичу — Андрію, що сидів на Волині. Незважаючи на неодноразові спроби Ольговичів силою захопити Переяслав та їхні напади на Посулля, Андрій кня­жив у Переяславі до своєї смерті 1141 р.

Волинське князівство. Воно здавна мало найтісніші зв’язки з Києвом. Великі князі київські розглядали його як свій домен, князі тут часто мінялися, жодний князівський рід не міг тут довго втри­матися. У цьому князівстві сиділи князі, поставлені київським князем або земля взагалі управлялась безпосередньо із столиці.

З 1100 р., після того, як Святополк з Мономахом вивели Давида Ігоровича з Володимира (давши йому Дорогобуж та Бужськ), на Во­лині почав княжити Ярослав Святополчич. Правління останнього тривало до 1117 р., коли відбувся конфлікт з Мономахом через його незадоволення переходом Мстислава Володимировича до Білгорода. Ярославу довелося тікати до Угорщини та Польщі. Волинські бояри відступилися від нього й пристали на бік Мономаха. У Володимирі став княжити (до 6 січня 1118 р.) Роман Володимирович, а по його смерті — брат Андрій. Ярослав за допомогою поляків намагався по­вернути собі Волинь. 1121 р. він здійснив похід до Червеня, але по­садник Фома Ратиборич відбив напад.

1123 р. Ярослав організував великий коаліційний похід на Во­лодимир, в якому, крім поляків, брали участь угри та чехи, а також дружини галицьких Ростиславичів. Похід, вірогідно, застав Моно­маха зненацька. Він почав збирати військо, а на допомогу Андрієві послав Мстислава з малою дружиною. Але під час облоги Володи­мира Ярослав попав у засідку і був убитий двома (ймовірно, найма­ними Андрієм) ляхами. Коаліція розпалась й облогу було знято.

Андрій володів Волинню досить довго — до зими 1134/35 рр., коли Ярополк перевів його до Переяслава, а Володимир віддав Ізяс- лаву Мстиславичу. З цього часу Волинь практично стала спадковим володінням цієї гілки Мстиславичів.

Південніше Волинської землі в ці часи формувалося Галицьке князівство. Тут сиділи сини засновника галицької династії князів, онука Ярослава Мудрого — Ростислава Володимировича. Переми­шльським князем був Володар, теребовльським — Василько. Рости- славичі князювали близько ЗО років, вели спільну політику проти намагань великих князів повністю підкорити галицьку землю, пе­ретворити ГЇ на свій домен. Водночас Ростиславичі провадили до­сить лояльну до Києва політику, виступаючи проти лише тоді, ко­ли зачіпалися їхні власні інтереси (посилення позицій Києва на Волині).

Після смерті обох Ростиславичів 1124 р. почали княжити їх си­ни: Юрій Василькович у Галичі; Іван Василькович — у Теребовлі, Ростислав Володаревич — у Перемишлі, його брат Володимирко у Звенигороді. Цей поділ землі на чотири уділи призвів до жорстокої усобиці, яку почав Володимирко проти старшого князя галицької землі — брата Ростислава. Володимирко привів угорців, Ростислава підтримували Васильковичі та великий князь Мстислав. Було скликано з’їзд у Щирці, де бояри обох уділів марно намагалися зве­сти все до миру. Ростислав обложив Звенигород, але взяти потужну фортецю не міг. Наступного року він раптово помер, і Володимирко об’єднав Перемишльське та Звенигородське удільні князівства. Піс­ля смерті 1141 р. й обох Васильковичів Володимирко об’єднав під своєю рукою всю Галицьку землю й переніс столицю князівства до Галича.

Серед удільних князівств слід згадати й Турово-Пінське князів­ство, яке повністю залежало від Києва й вважалося київською во­лостю, частково його землі лежали на українській території. Туров за старою традицією дістався одному з найстарших Мономахови- чів — В’ячеславу, але чи не найменш амбіційному. Святополк та Мономах часто використовували ці землі як розмінну монету, укла­даючи різні угоди. З них виділялися уділи, щоб відвернути увагу союзників чи родичів від більш важливих руських земель.