Розділ З Концепція третя: пізньосередньовічна. Проблема давньоруської народності

Спадщина Київської Русі - ключове питання історії Схід­ної Європи, ідейне підґрунтя експансії Російської імперії на захід. Без об’єктивного визначення справжнього історичного спадко­ємця княжого Києва претензії Москви на його спадок були і бу­дуть небезпечним, дестабілізуючим фактором у Східній Європі, джерелом постійної загрози незалежності України.

Суперечка українців та росіян (або «южан и северян», за об­разним виразом О. Пипіна) за княжий Київ не вщухає протягом семи століть, набуваючи відповідних різним історичним епохам форм. Теорія давньоруської народності є останньою транс­формацією імперських претензій на києворуську спадщину шляхом заперечення прямого генетичного зв’язку українців з південними русичами X-XIII ст. Як не дивно, але спадщина княжого Києва й досі залишається важливою для імперських потуг Росії, оскільки це легітимізує її великодержавне бачення історичних процесів та обґрунтовує експансію на землі сусідів. Сформувалася ця неоімперська концепція лише в середині XX ст. (Залізняк, 1996), проте їй передувала довга традиція наукових, політичних та публіцистичних суперечок щодо історичної долі населення Давньої Русі після її розпаду.

Показово, що після падіння княжого Києва під ударами татар південноруські літописці звуть Галич «другим Києвом». Цю традицію підхоплюють ідеологи українського козацтва XVII- XVIII ст. (Величко, Самовидець, Граб’янка тощо), які вважають козаків «племенем народу Руського, предки якого разом з Володи­миром хрестилися», а козацька вітчизна, за Самійлом Величком, отримала «благочестя від святого і рівноапостольного князя Воло­димира Київського, що просвітив Русь хрещенням». На цій позиції твердо стояв автор «Історії Русів», що вплинула на формування поглядів не тільки Т. Шевченка, а й М. Гоголя.

З часів зародження на Верхній Волзі Московського царства його правителі висували претензії на київську спадщину.

висуватися династичні права навіть на землі двох своїх «попе­редників» - Рима та Константинополя. Ця далека від історичної правди ідеологічна концепція являє собою типовий імперський міф, головна мета якого - ідейне обґрунтування харизми правля­чої династії та експансії на землі сусідів.

Авторами цього історичного міфу були деякі православ­ні церковники, що втекли до Москви із захопленого турками 1453 р. Константинополя. Вони проголосили московських князів династичними спадкоємцями візантійських імператорів та за­хисниками православ’я. Навіть більше - вони написали фантас­тичний родовід московських правителів, пращурами яких стали небагато-немало як біблійний Ной, фараон Рамзес II, Олександр Македонський, Птолемей, Клеопатра, римський імператор Ав­густ. Від одного з трьох братів Августа Пруса буцімто й походить Рюрик, безпосередній предок московських князів. Спираючись на цю казкову генеалогію, московські князі вважали себе не тіль­ки прямими нащадками згаданих правителів минулого, але й ди­настичними спадкоємцями їхніх володінь.

Абсолютно фантастичний родовід правителів не викликав жодного сумніву чи заперечення в Москві XV-XVI ст. і був пред­метом гордощів княжої родини. Так, Іван IV Грозний вважав своє походження від імператора Августа справою безсумнів­ною і загальновідомою. 1578 р. до Москви прибуло посольство польського короля Стефана Баторія, який з походження був волохом - князем Семиграддя (Трансильванії). Послам переда­ли слова Івана IV: «Великому государю с королем Стефаном бы- ти в братстве непригоже, потому что его государство начато от Августа, кесаря Римского и от Пруса, Августова брата, а что Седмиградского государства нигде есмя не слыхали...» (Покров­ский, 1926, С. 199).

Так формувалося ідеологічне підґрунтя російського самодер­жавства, що віками освячувало воєнну експансію на землі колиш­ньої Київської Русі, які сприймалися як династична спадщина московських правителів.

На початку XIX ст. казкову версію історії Московського царства модернізував фундатор офіційної історії Російської ім­перії М. Карамзін. Він написав белетризовану «Историю госу­дарства Российского», де назвав Київську Русь просто Росією, персонажів давньоруських літописів росіянами, а Київ, довільно перефразувавши літописця Нестора, «матір’ю городів російських» (Карамзин, 1988, С. 39,71).

Дискусія між українцями та росіянами за спадщину княжо­го Києва різко загострилася в середині XIX ст. М. Погодін про­голосив, що росіяни спочатку жили в княжому Києві, але після татарської навали переселилися на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Волині та Прикарпаття прийшли українці.

Погодінська концепція не витримала гострої критики М. Максимовича і особливо М. Костомарова, який у своїй статті 1861 р. «Дві руські народності» переконливо показав окреміш - ність українців і росіян та прямий зв’язок українців з княжим Києвом та Галичем. Дещо пізніше цю думку розвивали істори­ки В. Антонович, М. Драгоманов, М. Дашкевич та мовознавці О. Потебня, А. Кримський. Підсумував 50-річну дискусію «южан и северян» про початок історії східних слов’ян М. Грушевський у своїй знаменитій статті 1904 р. («Звичайна схема «руської» істо­рії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства»). Дослідник переконливо показав, що «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Bo- лодимиро-московська - другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII віку... Володимиро-московська держава не була ані спадкоєм­ницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народ­ності» (Грушевський, 1904).

Вже з другої половини XIX ст. сумніви щодо правдивості офіційної, імперської версії етнічної історії Східної Європи висловили не лише українські, а й деякі відомі російські вчені. На їхню думку, Київська Русь не могла бути заснована росія­нами, бо на час її постання в IX ст.

Доречно згадати міркування російського історика К. Кавєлі- на в праці «Мысли и заметки о русской истории», яка вперше вийшла друком ще 1866 р. Офіційні історики Російської імперії та Радянського Союзу фактично ігнорували її. На думку відомо­го російського історика М. Покровського (1932), таке ставлення до роботи К. Кавєліна пояснюється невідповідністю його думок офіційній історичній концепції. Говорячи про етногенез росі­ян, К. Кавєлін стверджує (цитую мовою оригіналу за виданням

1897 p., С. 598-600): «...Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во вся­ком случае не позже XI в. Составитель ее знает малороссиян и пе­речисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называ­ет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белорус- сов) и славян, упоминает еще радимичей и вятичей, происшедших от ляхов; но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. На восток от западных русских племен, где теперь живут вели- коруссы, обитают, по летописи, финские племена... Где же были тогда великорусам? О них в перечислении племен, живших в те­перешней России, не упоминается ни слова... Из его совершенного умолчания следует заключить, что в то время этой... ветви рус­ского племени, еще не существовало. C другой стороны, мы знаем, что колонизация финского востока началась с XII века. Таким об­разом, мы имеем все основания предполагать, что великорусам об­разовались в особую ветвь не ранее XI века... Спрашивается, что же такое великорусам?.. Восточная отрасль русского племени обра­зовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов... Обрусевшие финские племена внесли новую кровь, новые физиологические эле­менты в младшую ветвь русского племени... В образовании вели­корусской ветви, ее расселении и обрусении финнов состоит ин­тимная, внутренняя история русского народа».

3 К. Кавєліним солідарні такі визнані російські вчені, як В.

У період між двома світовими війнами схема М. Грушевсько­го лишалася загальновизнаною як у радянській, так і в емігрант­ській російській історіографії. Її палким прибічником був також уже цитований лідер радянської історичної науки 20-30-х років історик-марксист Михайло Покровський, який визнавав «Київ­ську Русь Малоросією, тобто Україною» (Покровский, 1926,1932). За такою ж схемою викладалася середньовічна історія Східної

Європи у радянській не тільки вищій, але й середній школі. Виз­навали її й історики російської еміграції. Так, IL Струве відокрем­лював історію Київської Русі від російської національної. Він пи­сав: «Головним фактором утворення великоруської нації була Мос­ковська держава та монголо-татарські впливи» (Струве, 1952).

Після перемоги російських націонал-комуністів на чолі з Й. Сталіним над інтернаціонал-комуністами Л. Троцького ідеологи CPCP поступово повернулися до шовіністичних істо­ричних концепцій Російської імперії. У 1934 р. при загадкових обставинах помер у лікарні батько наукової антиімперської схе­ми історії східних слов’ян М. Грушевський. Розгром школи М. По- кровського в 1936 р. став одним з етапів становлення імперської ідеології в Радянському Союзі. Завершити цей процес завади­ла Друга світова війна, перемога в якій ще більше підігріла шовіністичні настрої в сталінській Москві.

У середині XX ст. радянська імперія вийшла на світову аре­ну як супердержава. Офіційна радянська наука відгукнулася на це відродженням у новій формі старих історичних концепцій росій­ського імперіалізму.

Обговорення мавродінської концепції формування росій­ського народу відбулося на початку 1951 р. в Інституті історії AH CPCP. Її автор стверджував, що у зв’язку з утворенням Київ­ської держави племена східних слов’ян у IX-XI ст. об’єдналися в єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою. Розпад давньоруської народності розпочався за доби фе­одальної роздробленості і завершився під ударами татаро-мон- голів. З її уламків у XIV-XV ст. почали формуватися великорусь­ка, українська та білоруська народності (Мавродин, 1950).

Декларативна через слабку аргументацію мавродінська кон­цепція не узгоджувалася з глибоко аргументованими поглядами на етнічні процеси в Київській Русі класиків не тільки українсь-

кої (М. Костомаров, М. Грушевський), алей російської (К. Кавєлін, М. Покровський, О. Пресняков) історичної науки. З різкою кри­тикою теорії про існування давньоруського етносу в IX-XIII ст. виступили такі визнані російські вчені як В. Пашуто, О. Зимін, В. Сидоров, Г. Санжаєв та ін. В. Мавродін погодився з критикою і навіть пообіцяв переглянути свої погляди щодо етнічної єдно­сті давньоруської людності (Вопросы Истории, 1951, С.137-139).

Однак, як і варто було очікувати, невдовзі після розгрому концепції В. Мавродіна про спільну давньоруську колиску ро­сіян, українців та білорусів заговорили - одностайно й однако­вими словами - всі провідні радянські медієвісти, в тому числі й колишні опоненти (Рыбаков, 1951, 1953; Третьяков, 1953; Дов- женок, 1953; Козаченко, 1954 та ін.). Така раптова і радикальна трансформація уявлень відомих учених про Київську Русь мала поважну причину: 10 січня 1954 р. газета «Правда» надрукувала схвалені ЦК КПРС «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією». Щойно розкритикована провідними радянськими іс­ториками давньоруська народність, в існуванні якої сумнівався й сам автор, була проголошена «колискою трьох братніх народів» і лягла в основу офіційної радянської концепції етнічної історії східних слов’ян. Авторитетна думка відомих істориків минулого (М. Костомарова, К. Кавєліна, М. Грушевського, А. Кримського, О. Преснякова, М. Покровського та багатьох інших) про Київсь­ку Русь як невід’ємну складову української історії була демонс­тративно проігнорована. Проблема ДРН була переведена з нау­кової площини в політичну і будь-яка дискусія з цього приводу в Радянському Союзі стала неможливою.

Історики української діаспори критикували концепцію дав­ньоруської народності (Чубатий, 1964). А кожен радянський до­слідник, який бодай побіжно торкався етнічних процесів на Русі, був змушений вживати освячену вищим партійним керівниц­твом формулу «давньоруська народність - колиска трьох братніх народів». Зазначимо, що більшість учених зі зрозумілих причин робили це досить формально. У першу чергу це стосувалося укра­їнських істориків, які теж були змушені слухняно констатувати існування давньоруської етнічної спільноти (Довженок, 1953; Гус- листий, 1967;Котляр, 1974, а, б;Толочко, 1970,1974,1980,1991,1996).

Однак знайшлись ентузіасти, які протягом 1970-80-х ро­ків розвинули ідеї В. Мавродіна про етнічну єдність східного

слов’янства у X-XV ст. Але якщо В. Мавродін інтерпретував до­бу феодальної роздробленості XII-XIII ст. як початок розкла­ду давньоруського етносу, то, наприклад, І. Греков уже побачив у політичному розпаді Київської Русі нестримне бажання князів об’єднатися (!) в «общерусском единстве». І так всім їм того хоті­лося, що «объединители» навіть посварилися між собою, бо ко­жен боровся за «свой вариант единства всей русской земли» (Гре­ков, 1975, С. 14-20).

Така інтерпретація минулого привела прибічників давньо­руської народності до парадоксальних, але політично передбачу­ваних висновків. Як і варто було очікувати, виявилося, що східні слов’яни «..вважали себе єдиним руським народом і в кінці XVI ст., і в XVIIcm. Тому так охоче і радісно сприйняли возз’єднання і на Україні, і в Росії» (Котляр, 1979, С. 4). В. Пашуто, який ще в 1951 р. відкидав саму можливість існування давньоруської народності, у 1982 р. стверджував, що росіяни беруть початок саме від неї і «склалася вона (давньоруська народність. - Л. 3.) на східнослов’янській основі ще в епоху давньої Русі». А раз так, то «російська централізована держава виступає спадкоємицею дав­ньоруської» (Пашуто, 1982, С. 78). А віце-президент Академії наук CPCP П. Федосеев пішов ще далі й відверто заявив в українсь­кому академічному виданні: «Соціально-політична спадщина Ки­ївської Русі була перебрана Великою Росією, що було великим кро­ком уперед у розвитку і приготуванні майбутньої централізації» (Федосеев, 1982, С. 3).

Так, наукові вправи ЦК КПРС за допомогою радянської на­уки сягнули своєї справжньої мети - загарбання і привласнен­ня історичної спадщини всієї Східної Європи з метою ідеоло­гічного обґрунтування і виправдання своєї експансії на землі сусідів. А позірний інтернаціоналізм доктрини, яка проголо­шувала рівність прав усіх східнослов’янських народів на їхню спільну києворуську колиску, був лише «камуфляжем» для лег­ковірних «молодших братів». Як слушно зауважує П. Тол очко (1997, С. 223): «За 50-80-ті роки нашого століття теоретичний постулат рівності трьох східнослов’янських народів (щодо києво- руської спадщини. - Л. 3.) на практиці трансформувався в росій­ський пріоритет. Вважалося цілком природним починати історію Росії від Київської Русі і політично небезпечним стверджувати те саме стосовно України».

Остаточну перемогу неоімперської історичної концеп­ції в CPCP знаменувало святкування 1000-річчя хрещення Русі не в Києві, де воно власне відбулося, а в Москві, якої під час хре­щення киян взагалі не існувало. Так, «спільна» для українців, бі­лорусів та росіян колиска опинилася там, де й народилася - в ім­перській Москві.

Концепція давньоруської народності - типовий витвір кремлівських політиків та ідеологів, у своїй суті вона не є нау­ковою. Адже сформувалася ця концепція з ініціативи ЦК КПРС, спираючись на згаданий партійний документ 1954 р. Не дивно, що не тільки М. Костомаров з М. Грушевським, а й С. Соловйов з В. Ключевським не підозрювали про існування єдиного дав­ньоруського етносу. Не маючи переконливих наукових доказів, прибічники цієї псевдонаукової конструкції були змушені де­монстративно ігнорувати глибоко аргументовану наукову схему походження східнослов’янських народів, вироблену класиками української та російської науки кінця XIX - початку XX ст.

Таким чином, декретований ЦК КПРС міф про «давньо­руську колиску трьох братніх народів» є радянською модифі­кацією імперського міфу про «Москву - третій Рим». Ця сві­дома фальсифікація лежить ганебною плямою на радянсь­кій історіографії. Саме сталінська Москва стала «політичною матір’ю» давньоруської народності.

⅛ ⅛ ≠

Проблема існування давньоруської народності неодноразо­во розглядалася автором цих рядків (Залізняк, 1996, 1997, 1998, 1999 а, б, в, 2000). Аргументи на її користь не витримують жодної критики. Суттєві сумніви викликає, наприклад, факт існування окремої давньоруської мови або правомірність розгляду кирило- мефодіївського культурно-релігійного комплексу як етнокуль­тури єдиного давньоруського народу (адже римо-католицький комплекс Західної та Центральної Європи не розглядається як доказ існування єдиного етносу від Вісли до Атлантики). Тим па­че існування єдиної держави Київська Русь не може бути доказом етнічної єдності її населення - як будь-яка імперія, Київська Русь контролювала землі різних народів.

На безкраїх просторах від Балтії на півночі до Чорного мо­ря на півдні, від Вісли на заході до Верхньої Волги на сході жив не єдиний давньоруський народ, а величезна кількість різно- етнічних племен. Літописи згадують балтські племена (летго- ли, замголи, корсь, лити, пруси, ятвяги, голядь та ін.), фіно-угрів (меря, мурома, черемиси, мещера, мордва, чудь, весь, пермь, угра та ін.), тюркські народності (торки, берендеї, ковуї, чорні клобуки, половці). Навіть півтора десятка літописних слов’янських пле­мен не складали монолітного етносу: «Усі племена мали свої зви­чаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне - свій норов», - пише про них Нестор Літописець (Літопис Руський, 1989, С. 9). Етніч­на своєрідність кожного з цих племен неодноразово фіксувалася антропологами, лінгвістами, археологами. Кожне з них мало спе­цифіку поховального обряду, домобудівництва, кераміки, тради­ційного одягу, навіть такого етновизначального елементу одягу, як скроневі кільця.

Головною рисою концепції давньоруської народності є те, що по суті це типова ідеологічна, а не наукова конструкція. Оскільки вона виникла за безпосередньої участі сталінських ідео­логів при ігноруванні досягнень науковців-істориків попередніх поколінь, то переконливі аргументи на користь приналежності княжого Києва до етнічної історії українців, розроблені класика­ми української та російської історичної науки М. Костомаровим, К. Кавєліним, М. Драгомановим, М. Грушевським, А. Кримським, В. Ключевським, М. Любавським, М. Покровським, IL Струве та ін., лишаються в силі. Ці аргументи наукою не спростовані, то­му сконструйована радянськими істориками під проводом крем­лівських ідеологів «давньоруська колиска трьох братніх народів» не має серйозних підстав для існування як повноцінна наукова концепція.

Ще складнішими для прибічників теорії існування в Київ­ській Русі єдиного давньоруського етносу виглядають проблеми, що постають через неузгодженість їхніх поглядів на походження східних слов'ян (у т. ч. й українців) з універсальними принципа­ми етнічного розвитку середньовічної Європи. Адже більшість великих етносів Європи в зоні впливу Римської імперії народи­лися після її розпаду в V-VII ст., а в IX-X ст. вони створили свої перші держави. Ця загальна схема підтверджує правоту М. Гру- шевського, який виводив походження українців з раннього Се­редньовіччя і вважав Київську Русь їх першою державою. Не­зрозуміло, чому українці мають бути винятком з правила і на­родитися не в ранньому (VI-IX ст.), а в пізньому (XIV-XV ст.) середньовіччі.

Цікаво, як прибічники теорії пізньосередньовічного похо­дження українців можуть пояснити, чому поляки народилися в VI-VII ст., а їхні східні сусіди українці лише в XV ст. ? Чим вони пояснюють, що згідно з їхньою теорією, етноісторичні процеси на західному березі річки Сян випереджали аналогічні процеси на протилежному березі на 700 р.? Пізньосередньовічна (XIV- XV ст.) версія походження українців суперечить засадничим принципам сучасної етнології щодо етнічної історії народів Європи, що є переконливим свідченням сумнівності головних постулатів офіційної радянської версії етногенезу українців, бі­лорусів та росіян. За своєю суттю ця версія є черговою транс­формацією російського історичного міфу, головною метою якого здавна було ідеологічне виправдання та обґрунтування імперської експансії.

Ідеологічна концепція давньоруської народності, насаджу­вана адміністративно-поліційними методами у повоєнний час, протрималася в радянській історичній науці майже 50 років тіль­ки завдяки неможливості об’єктивної наукової дискусії з пробле­ми, що з найдавніших часів є наріжним каменем у конструкції історичного фундаменту Російської імперії.

Сьогодні Україна є незалежною державою. Чому ж українські історики все ще не наважуються дати фахову оцінку імперсько­му міфу про колиску трьох братніх народів? Може, традиційно чекаємо, що це зроблять за нас на її батьківщині, в Москві? Марні сподівання, якщо зважити на погляди сучасних істориків Росії.

Вірність імперському міфу епохи сталінізму зберігає пе­реважна більшість істориків сучасної посткомуністичної Росії. Зокрема, давньоруську народність визнавав Л. Гумільов (1992), який вважав українців пізньою сумішшю русичів з татарами (!?). Виявляється, що під проводом Б. Хмельницького відбулася не національно-визвольна революція, а війна... проти Західної Єв­ропи за возз’єднання з Росією (цитую мовою оригіналу): «Вос­соединение с Россией спасло население Украины. Выбор оказался правильним. Украинцы оказались не в проиграше. Возможность сделать карьеру была практически у каждого. Весь XVIII в. украин-

цы этим и занимались». Мабуть, разом з I. Мазепою, П. Орликом, П. Полуботком та тисячами їхніх однодумців - невже більшого щастя, ніж будувати Велику Росію, українцям годі було й шука­ти? А далі ще відвертіше: «Ни о какой дискриминации украинцев в составе России не было и речи», - так закінчує опис української ідилії у складі Російської імперії Лєв Гумільов, російський демок- рат-шістдесятник, властитель умів радянських студентів-істо- риків 70-80-х років та популярний у нинішній Росії автор (1992, С. 293-298,264,265).

Відомий російський археолог-медієвіст В. Седов, також при­бічник «давньоруської колиски», у своїй монографії 1999 р. «Древ­нерусская народность» розгортає цілу систему аргументів на ко­ристь існування в X-XIII ст. окремого східнослов‘янського етносу, що нібито був творцем держави Київська Русь. Розглянемо деякі з цих аргументів.

Особливо значну роль у справі єднання дослідник відводить містам (цитую мовою оригіналу): «Основой восточнославянской этноязыковой общности было городское население, в сельской мест­ности, видимо, прочно сохранялися диалектные различия». За В. Ce- довим давньоруський етнос мешкав у містах, а його розпад на ук­раїнську, російську та білоруську гілки стався внаслідок нищення міст татарами (Седов, 1995, С. 382).

Як відомо, урбанізаційні процеси в Західній Європі були потужнішими, ніж у Східній. Однак за доби Середньовіччя там не виникло ніяких суто міських етносів. Етнічна специфіка поля­ків, сербів, французів, англосаксів та інших народів Європи, яка простежується з раннього Середньовіччя, не була знівельована урбанізацією у XII-XVII ст. А якщо цього не сталося в Західній Європі, то чому це повинно було відбутися на Русі? Уніфікація ознак європейської міської культури свідчить лише про те, що ці ознаки перестають бути етнічними маркерами, а не про інтерна­ціоналізацію самих міщан. Побутова культура сучасних мешкан­ців Лондона, Парижа та Берліна має незначні відмінності. Але від цього вони не перестають бути англійцями, французами, німцями. Тож уніфікація культури мешканців давньоруських міст не свід­чить про втрату половчанами, новгородцями, суздальцями чи кия-нами їхньої етнічної специфіки - вона зберігалася, незважа­ючи на етнічну строкатість населення давньоруських міст. Адже й сьогодні від того, що у великих містах Європи, крім домінуючих

представників титульного етносу, здавна мешкають люди багатьох інших національностей, Париж, Берлін та Москва не перестали бути відповідно французьким, німецьким та російським містами.

Таким чином, погляд на давньоруські міста як на своєрідний тигель для переплавки різноплемінного населення Русі в єдину давньоруську народність потребує серйозної додаткової аргу­ментації. Він не узгоджується з загальними закономірностями розвитку етнічних процесів у містах середньовічної Європи, не кажучи вже про безпрецедентність для світової етнології самого факту існування суто міських етносів.

Незважаючи на строкатий етнічний склад міських центрів Європи, як правило, зберігалася мова профільного етносу. То­му твердження, що корінні мешканці княжого Києва говорили на якомусь інтернаціональному койне^[XI], виглядає штучним. Чому тоді київські літописні топоніми XII ст. звучать по-українськи (річка Киянка,урочище Угорське, Печерськ і т. п.), а південноруські тексти XI-XIII ст. містять величезну кількість української лекси­ки (рінь, парубок, призьба, кицька, ватра, плахта, оболонь, гілля, віття тощо)? їм властиві суто українські мовні особливості, які відрізняють українську мову від російської та білоруської - на­приклад, клична форма іменника (князю, брате, коню), дієслова на -ти (жити, нести), -мо (ходімо, віруємо), закінчення даваль­ного відмінка однини на -ові, -еві (князеві, коневі), перехід о, е в і (кінь, сніг, Ьіз) тощо. На думку відомого лінгвіста і поліглота А. Кримського, «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI віку - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одини­ця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей».

Потужним консолідуючим фактором, на думку прибічни­ків давньоруської народності, була єдина для Київської Русі дав­ньоруська мова. При цьому посилаються на праці відомого російського лінгвіста О. Шахматова. Останній, на відміну від ба­гатьох сучасних лінгвістів (Ю. Шевельова, Г. Півторака, О. Tapa- ненка та ін.), дійсно визнавав існування спільної для всіх схід­них слов’ян давньоруської мови. Однак він змушений визнати

можливість її існування лише до виникнення держави Київсь­ка Русь, а саме до VII-IX ст. З X ст. «в історичну епоху... руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на кілька наріч.., бо вже в найдавніших рукописах, писаних у Новгороді, помічаються різкі діалектні особливості, чужі київському півдню» (Шахматов, 1957, С. 15). Отже, сам «батько» концепції єдиної для східних слов’ян давньоруської мови О. Шахматов заперечував її існування в кня­жі часи. Тому вона ніяк не могла консолідувати давньоруську на­родність у X-XIII ст., як про це пише В. Седов.

Серед факторів, що спричинили злиття окремих племен у єдину давньоруську народність, В. Седов називає княжу дружи­ну, після служби в якій «дружинники возвращались в свои родные места уже не кривичами, северянами, хорватами, словенами или мерей, а русами». Загальновідомо, що військові підрозділи в усіх країнах середньовічної Європи були інтернаціональними, однак народи Європи зберегли свою етнічну самобутність. В CPCP, нез­важаючи на русифікаторський вплив армії, більшість чоловічого населення не втратила свого етнічного обличчя. Отже, не варто перебільшувати асимілятивний ефект княжої дружини, а тим більше досить аморфного і короткочасного народного ополчен­ня Русі. Приблизно те саме можна сказати й щодо етноінтегрую- чого впливу християнства, торгівлі, урядових інституцій на різ­ноплемінне населення держави.

Вплив християнства й торгівельних відносин у Західній Єв­ропі був триваліший і потужніший, ніж у Східній, однак етнічна строкатість західної частини континенту при цьому зберегла­ся. Чому ж вона повинна була знівелюватися на сході? Тим паче, що інтегруюча дія Київської Русі тривала фактично лише одне сторіччя - з моменту її остаточного становлення в кінці Хет. до початку дезінтеграції на князівства після Любецького з’їзду 1097 р. Російська імперія та її радянська модифікація CPCP були незрівнянно потужнішими державами, ніж Київська Русь, їхні зусилля щодо етнічної уніфікації державного простору ні за три­валістю, ні за інтенсивністю тиску на підкорені народи не мож­на навіть порівнювати з досить номінальним впливом княжого Києва на периферію держави. І якщо Російській імперії не вда­лося протягом сотень років остаточно зрусифікувати підкорені етноси, то про повну етнічну консолідацію підвладних племен навкруги княжого Києва і говорити не варто.

Ближчим до розуміння етнічних процесів у східносло­в’янському середовищі є інший російський історик, академік В. Янін, який вважає, що (цитую мовою оригіналу) «произошел нераспад единой народности Киевской Руси, а наоборот шел про­цесс сближения восточнославянских общностей. Хотя соедини­тельные швы, как это сейчас видно, так и не заросли, несмотря на столетия совместной жизни». Якщо й досі «соединительные швы так и не заросли» і різниця між мовами та традиційни­ми культурами українців та росіян за багатьма показниками не менша, аніж між українцями та іншими народами Централь­ної Європи, то якими ж ці відмінності між різними за поход­женням народами мали бути майже 1000 років тому, на початку їх «совместной жизни» в складі Київської Русі? Інакше кажучи, а чи був узагалі той єдиний давньоруський етнос, якому при­свячена остання книга видатного російського археолога-славіс- та В. Седова?

Твердими прибічниками давньоруської народності є пере­важна більшість сучасних російських медієвистів молодшої ге­нерації, які вживають етноніми «русский, древнерусский, славя­но-русский, российский» як синоніми. Наприклад, В. Пєтрухін пише (цитую мовою оригіналу): «В XI в. завершилось формиро­вание новой этнической общности русские люди, древнерусской народности» (1995, С. 237,245).

Отже, нова генерація російських істориків слідом за попе­редниками,вперто тримається за вікопомну колиску трьох братніх народів. Тим часом аргументи визнаних російських уче­них старої школи (К. Кавєліна, О. Преснякова, М. Любавсього, М. Покровського, П. Струве та ін.) на користь початку етногене­зу росіян з XII-XIV ст. лишаються в силі, але чомусь не приверта­ють уваги їхніх молодших співвітчизників. Останніх, як і в часи монаха Феофіла та М. Карамзіна, більше турбує спадщина кня­жого Києва, ніж етнічна історія власного народу. Ця досі жива 500-річна традиція великодержавної історичної думки не дає жодних сподівань дочекатися від російських колег критичного аналізу сталінської концепції та об’єктивного підходу до про­блеми етногенезису східних слов’ян.

А як дивиться на ДРН історична наука сучасної незалежної України?

З цього приводу думки розділилися. Частина старшої гене­рації українських медієвістів залишається на старих позиціях радянської концепції існування на Русі окремого східнослов’ян­ського етносу - давньоруської народності (Толочко, 2005). Части­на вчених середнього покоління (О. Моця, Ю. Павленко, О. Толоч­ко) не заперечує існування ДРН, але розуміє під цим терміном не окремий етнос, а культурно-політичну єдність, яка реалізу­валася в державі Русь (Ruthenica, 2002, С. 87-90). Така точка зо­ру, на думку автора цих рядків (Залізняк, 2003, С. 87), фактично є формою визнання аргументів проти існування ДРН, адже ос­тання виникла саме як етнологічна концепція, про що свідчить її назва («народність»). Тобто якщо «народності» не було, а була «держава Русь» (в чому ніхто не сумнівається), то ця друга ка­тегорія вчених, по суті, відкидає можливість існування ДРН як окремого і неподільного східнослов’янського етносу.

* * *

Питання про давньоруську народність не є суто науко­вим. Воно безпосередньо впливає на розв’язання важливих політичних проблем не тільки України, але усієї Східної Євро­пи. Без його вирішення неможливо з’ясувати справжній час появи на історичній арені українського народу, а без цього концепція української національної історії лишається неза­вершеною. Національна історія є стрижнем національної сві­домості, на основі якої формується модерна українська нація. Отже, відсутність чітких уявлень про час та обставини появи суб’єкта української національної історії гальмує формува­ння національної свідомості українців, що в свою чергу стри­мує формування сучасної української нації.