Розділ 4 Етнічні процеси в Київській Русі та походженнябілорусів і росіян

Проблема походження окремих східнослов’янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, вона формувалася і вирішувалася здебільшого політиками, а не науковцями.

Офіційна російська імперська наука традиційно звинувачу­вала монголо-татарську навалу в появі на світ окремих російсь­кого, українського та білоруського етносів. Нібито монголо-тата- ри у ХШ ст. зруйнували єдину давньоруську народність і зумови­ли появу окремих східнослов’янських народів.

Сьогодні в Україні розвиток науки та зняття ідеологічно­го тиску метрополії дозволяє переглянути офіційну точку зору на етногенез східних слов’ян з позицій об’єктивності.

Крім історичних, лінгвістичних, антропологічних, етногра­фічних даних, усе більше значення для вирішення проблеми мають висновки археологів. Вагомий внесок у вивчення пробле­ми походження слов’янства та історії південних русів зробили київські археологи (Брайчевський, 1994; Петров, 1992; Баран, 1972,1993; Максимов, 1982; Приходнюк, 1975; Козак, 1984; Терпи- ловський, 1984; Толочко, 1980, 1996; Моця, 1993; Залізняк, 1996). Узагальненню досягнень археології в дослідженні складних про­цесів розселення слов’янства серед балтських та фінських пле­мен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В. Седова 1979,1982,1987,1996 рр.

Безпосередніми предками українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов’янські племена VIII-XII ст., описані у найдав­нішому літописі Київської Русі «Повість минулих літ». Дані ар­хеології дозволяють прояснити питання походження окремих літописних племен настільки, щоб можна зрозуміти, коли і як народилися окремі слов’янські народи Східної Європи.

Як уже зазначалося, волиняни, деревляни, поляни, білі хор­вати, тиверці, уличі, частково сіверяни VIII-XI ст.

праукраїнцями. Формування прабілорусів відбувалося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У формуван­ні праросіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в’ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвер­тий східнослов’янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а в XV-XVI ст. були асимільовані росіяна­ми в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашке­вич, 1993; Залізняк, 1996). Отже, знання походження літописних східнослов’янських племен - обов’язкова умова вирішення про­блеми генези українців, білорусів, росіян.

Відомі з «Повісті минулих літ» літописні слов’янські племена протягом XX ст. досліджувались археологами. Найбільш показо­вими для етнокультурної диференціації східнослов’янських пле­мен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого кос­тюма, перш за все - скроневі кільця (Мал. 13). Ще сто років тому О. Спіцин переконливо показав, що племенам Південно-Західної Русі (праукраїнцям) були властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам - спіральні, дреговичам - зернисті, радимичам - семипроменеві, в’ятичам - семилопатеві, криви­чам - браслетовидні, ільменським словенам - ромбощиткові.

Загальну тенденцію розвитку традиційного одягу східних сло­в’ян визначив Л. Нідерле, який відзначив простоту одягу і скром­ність прикрас південно-західних племен порівняно зі східними слов’янами лісової півночі. «Розкішний одяг та прикраси розвилися лише там, де слов’яни безпосередньо контактували з сусідніми їм фінськими, тюрко-татарськими, прусо-литовськими та сканди­навськими народами» (Нидерле, 1956, с. 244).

У попереніх розділах було коротко розглянуто генезу пра- українських літописних племен, які залишили між Карпатами та Київщиною археологічні пам’ятки луки-райковецької культури VIII-IXct. (Мал. 14). Нагадаю, що вони виросли безпосередньо з празької та частково пеньківської культур V-VII ст., носії яких бу­ли відомі візантійським хроністам під іменами склавинів та антів.

Незмінність населення, безперервність розвитку його куль­тури та мови на споконвічних українських територіях від люд­ності празької культури V-VII ст. і до сьогодні дає підстави вва­жати населення східної частини ареалу празької кульури праук­раїнцями. Ця безсумнівно найстарша слов’янська спільнота асо-

ціюється фахівцями з легендарними дулібами Волині - найдав­нішими літописними племенами «Повісті минулих літ» (Седов, 1982, С. 90-94). За часів Нестора Літописця дулібів уже не було: «Дуліби живяху по Бугу, де нині волиняни...» Германське поход­ження етноніма дуліби за О.Трубачовим (1974, С. 52), вірогідно, свідчить про його формування ще в першій половині І тис. н. е. десь у зоні контактів з германськими племенами готів чи ван­далів, чия експансія у Західну Україну відбувалася саме в той час.

Арабський автор X ст. Масуді писав, що слов’янське плем’я «волинана» (волиняни) в давнину панувало над іншими. Однак унаслідок міжплемінних чвар це переддержавне утворення на чо­лі з князем Маджаком розпалося і кожне слов’янське плем’я по­чало обирати власного князя. В. Ключевський, Л. Нідерле, М. Гру- шевський (1991, С. 377) висловили думку, що волиняна Масуді - це перший слов’янський племінний союз, відомий за літописом Нестора як дулібське племінне об’єднання. Воно розпалося під ударами аварів за візантійського імператора Іраклія, що правив з 610 до 641 р. «Сі ж обри воеваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулібським», - сповіщає «Повість минулих літ».

Яскраве підтвердження цих подій отримано в результаті розкопок городища Зимне на Волині, яке вважається колишнім племінним центром дулібів. Знахідки аварських наконечників стріл на попелищі фортеці, на думку В. Барана, підтверджують свідчення літописця та припущення вчених про руйнування дулібського племінного союзу саме аварами в VII ст.

На думку В. Седова, дулібський союз розпався на групу споріднених племен, до якої входили, крім хорватів, уличів, ти- верців, полян, деревлян та волинян, ще й похідні від них дрего­вичі.

І тис. н. e. Не випадково похідні від етноніма «дуліби» топоніми особливо поширені в Північно-Західній Україні між Карпатами та Дунаєм. їхня наявність у Білоруському Поліссі (річки Дулєба, Дулєбка, села Дулєбно, Дулєби) пояснюється формуванням пра- білоруського племені дреговичів шляхом переселення деревлян та волинян на північ (Седов, 1992, С. 92,93).

Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких па­м’яток Північно-Західної України, залишених у VIII-IX ст. літо­писними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів, свідчить про інтенсивну консолідацію праукра- їнського етносу, яка завершилася в Хет. утворенням першої української держави Київська Русь. У XI-XII ст. культура праук- раїнських племен (волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів), за археологічними джерелами, являє собою від­носно монолітну цілісність, на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи. Якщо етнокультурна своєрідність та відокремленість різних східних племен між собою зберігалася аж до розпаду Київської Русі у XII-XIII cτ.,τo культур­на різниця між окремими праукраїнськими племенами півдня по­чала зникати ще в переддержавний період у VIII-IX ст. і фактично зникла протягом XI-XII ст. Тобто етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, протікали швидше, ніж на півночі. Тому формування українського етно­су відбулося раніше, ніж інших східнослов’янських народів.

Про українців як етнокультурно консолідовану цілісність можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Хет. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнєзно в Х-ХШ ст. були відповідно ан­глійцями, французами, чехами чи поляками, настільки й того­часні мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями.

П. Третьяков та деякі інші дослідники висловлювали думку, що східні слов’яни лісової смуги Східної Європи постали внаслі­док просування слов’ян лісостепової смуги між Карпатами та Се­реднім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північ­но-Західної України VI-IX ст.) на північ у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології.

До початку руху слов’ян на північ та до слов’янської ко­лонізації півночі Східної Європи 1,5 тис. років тому кордон між слов’янами та балтами проходив приблизно по Прип’яті, Серед­ній Десні та Сейму. На північ від цієї уявної лінії є поширеною балтська гідронімія та топонімія. Балтські племена жили на тери­торії від Нижньої Вісли на заході до Волго-Окського межиріччя на сході. Лісову зону на північ і схід від балтів населяли числен­ні фінські племена, найближчими родичами яких є угри Уралу та Західного Сибіру.

Отже, заселена балтськими та фінськими племенами лісова північ Східної Європи була слов’янізована з теренів Північно- Західної України та Київського Подніпров’я. Першими на північ просунулися з Київщини в V ст. н. е. нащадки праслов’янської зарубинецької культури, відомі археологам за пам’ятками київ­ського типу. Внаслідок змішування цих прибульців з місцеви­ми балтським населенням на Сеймі, Десні, Сожі та Верхньому Дніпрі сформувалася балто-слов’янська колочинська культура V-VII ст. (Этнокультурная карта, 1985, С. 98) (Мал. 11). Схоже, що ця перша хвиля слов’янських переселенців на північ докотилася аж до верхів’я Західної Двіни - там у загалом балтській культурі Тушемля-Банцеровщина VI-VII ст. з’явилися виразні слов’янські елементи (Седов, 1982, С.

Наступна хвиля слов’янської колонізації лісової зони Схід­ної Європи пов’язана з розселенням з Північно-Західної Ук­раїни на північ у VII-VIII ст. людності празької культури та її безпосередніх нащадків - літописних волинян, деревлян, по­лян. Ця хвиля колоністів також поширювалася з Київського Правобережжя на схід у басейни Десни, Сейму, Верхнього Дону та Оки, де взяла участь у формуванні літописних сіверян, в’ятичів та слов’янських пам’яток боршівської культури Верхнього Дону (Мал. 15).

Сіверяни посідали окреме місце в етногенезі українців. За лі­тописом Нестора, вони сиділи по Десні, Сейму та Сулі і звали­ся «север» (сіверяни). Археологи вирізняють кургани сіверян за знахідками в них спіралевидних скроневих кілець (Мал. 13,2). Разом з тим вони багато в чому нагадують поховання праукраїнсь- кої людності Правобережжя (простота костюма, півтораобер- тові перстеневі кільця). Археологічним відповідником сіверян є волинцівська та особливо роменська культури лісостепового

Лівобережжя VIII-XII ст. (Мал. 14). Ця культура формувалася в VII-VIII ст. на ґрунті слов’яно-іранської антської людності в умо­вах припливу з Київського Подніпров’я носіїв празької та лука- райковецької культур. Певний вплив на сіверян справила алано- болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Дінця (історичні хозари) (Этнокультурная карта.., 1985, С. 132-135). От­же, в культурі сіверян праукраїнські елементи поєднувалися з іра- но-аланськими і навіть тюркськими (хозаро-болгарськими). Сам етнонім «сіверяни» походить від іранського «чорний» (Топоров, Трубачов, 1962, С. 226).

У джерелах XVI-XVII ст. в басейні Сейму згадується етнічна група севрюків, яких дехто вважає безпосередніми нащадками сіверян X^rEII-XII ст. Від цього ж етноніма походять деякі геогра­фічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород-Сіверсь- кий, Сіверський Донець тощо.

Хвилі переселенців з Правобережної України, які періодично котилися з VII по XVII ст. на схід, на майбутні терени Полтав­щини та Слобідської України, зумовили асиміляцію решток ала- но-болгар Лівобережжя, однак іранці (алани) активно вплинули на етногенез українців. Органічною складовою української мови та культури є виразні іранські елементи (Трубачев, 1967, С. 37-44, Седов, 1982, С. 113). Наприклад, Вій української міфології семан­тично пов’язаний з іранським богом війни, помсти та смерті (Абаев, 1960, С. 5-7). Відчутний вплив давнього іранського ком­поненту в антропології українців лівобережжя простежується й донині (Сегеда, 1996, С. 145).

В’ятичі басейну Оки сформувалися у VIII ст. внаслідок змі­шування місцевого фінського населення зі слов’янськими пе­реселенцями з басейнів Десни та Сейму. Не випадково дослід­ники неодноразово підкреслювали велику подібність кераміки, домобудівництва, поховального обряду в’ятичів і матеріальної культури сіверян, полян, деревлян, волинян, відомої за рештка­ми роменської та лука-райковецької культур. Тому В. Седов ін­терпретує вислів літописця Нестора «...радимичі бо й в’ятичі від ляхів...» не в етнічному, а в географічному сенсі. Дослідник вва­жає, що цими словами літописець хотів сказати, що слов’янські предки в’ятичів прийшли на Оку із заходу (Седов, 1982, С. 148). Не випадково етновизначальні для в’ятичів семилопатеві скро­неві кільця (Мал. 13,5), особливо їх ранні типи, дуже нагадують

семипроменеві кільця їхніх західних сусідів радимичів. У похова­ннях в’ятичів знайдена значна кількість виробів, властивих тра­диційній культурі фінів та балтів. Найпізніші пам’ятки в’ятичів датуються XIII і навіть XIV ст., тобто часом формування росій­ського етносу.

Радимичі, за літописами, жили між Десною і Дніпром у ба­сейні Сожу (Мал. 15).«...1 пришедши седости Радим на Сожі, і про- звашася радимичі», - читаємо в «Повісті минулих літ». Радимичі сформувалися у VIII ст. на балто-слов’янському субстраті згада­ної колочинської культури V-VII ст. в умовах приходу з Північ­но-Західної України носіїв традицій лука-райковецької культури. На підставі аналізу літописного свідчення, що «радимичі бо... от ляхов», а також гідронімії та топонімії В. Седов дійшов висновку, що прибульці були вихідцями з Верхнього Подністров’я (Седов, 1982, С. 157). Разом з тим в культурі радимичів аж до XII ст. про­стежуються виразні балтські елементи (східна орієнтація похо­ваних, зіркоподібні пряжки, змієголові браслети, численні шийні гривни) (Седов, 1982, С. 151-157). Однак етновизначальними для жіночих поховань радимичів є семипроменеві скроневі кільця (Мал. 13,4).

Дреговичі в VIII-XIII ст. жили в болотистому межиріччі Дніпра, Прип’яті та Верхнього Німану. Відповідно етнонім по­ходить від слова «драговина». Дослідники одностайно стверджу­ють, що літописні дреговичі сформувалися внаслідок переселен­ня деревлян та волинян на північ. Про це свідчить характерний поховальний обряд та притаманні культурі дреговичів скроневі кільця. Не випадково слов’янська гідронімія Прип’ятського лі­вобережжя повторює назви водоймищ Південного Українського Полісся (Случ, Дубровка, Гривка, Тростянець, Став тощо), а су­часні говори Білоруського Полісся тісно споріднені з волинськи­ми та житомирськими (Півторак, 1993, С. 81-83).

Разом з тим культура дреговичів відрізнялася від культури волинян та деревлян, особливо в північній частині племінної території. Значною мірою ця своєрідність пояснюється впли­вом місцевої балтської людності на слов’янських прибульців. На північних землях дреговичів поряд з типово слов’янськими предметами знайдено багато прикрас балтського походження: підковоподібні застібки, змієголові браслети, спіральні перс­ні, зірчасті пряжки тощо. Етновизначальними для дреговичів є скроневі кільця з зернистими намистинами (Мал. 13,3). Про інтенсивне змішування слов’ян з балтами свідчить антрополо­гічний тип дреговичів. На відміну від давнього і сучасного насе­лення Північно-Західної України вони належали до валдайського антропологічного типу, який вважається балтським (Седов, 1982, С. 113-119). Саме до нього належала переважна більшість давніх та сучасних балтів, а також білорусів.

Заселення деревлянами та волинянами Білоруського Полі­сся відбувалося поступово. У VII ст. пам’ятки празької культури з’явилися на березі Прип’яті, де пізніше постав племінний центр дреговичів Турів, а також Пінськ. У VIII-IX ст. слов’янські пересе­ленці з Прип’яті просунулися ще далі на північ у середовище бал- тських племен Верхнього Німану. Основний потік слов’янських колоністів на північ у VIII-IX ст. проходив з Південного Полісся через землі дреговичів по Дніпру та Березині на Верхню Двіну (Седов, 1982, С. 116). Волиняни також просувалися вниз по Захід­ному Бугу на Берестейщину (Мал. 15).

Кривичі мешкали в IX-XIII ст. у Верхів’ях Дніпра, Західної Двіни та Волги (Мал. 15). О. Спіцин висловив припущення про західне походження кривичів та їхніх північних сусідів - ільмен­ських словен. Послідовником цих поглядів є В. Седов, який, про­те, відзначав, що ніяких археологічних слідів просування сло­в’ян з Вісли на Псковщину поки що не виявлено (Седов, 1982, С. 58). Більш аргументованою виглядає точка зору переважної більшості дослідників, які вважають, що кривичі походять від переселенців-слов’ян з Подніпров’я. Численні археологічні фак­ти свідчать про слов’янську колонізацію Верхнього Дніпра та За­хідної Двіни у другій половині І тис. н. е. мігрантами з Середньо­го Подніпров’я та Волині.

Крім переконливих археологічних матеріалів, на користь так званого дніпровського шляху просування слов’ян на лі­сову північ свідчать дані антропонімії 1. Білоруський дослідник М. Грінблат (1968, С. 98-101) звернув увагу, що численні білору­ські прізвища на -енка (Анціпенка, Лукашенка тощо), мають ма­сові паралелі в українській антропонімії. Закінчення українських прізвищ на -енко, на думку О.Ткаченка (1958), є дуже давньою особливістю, властивою спільнослов’янській мові VI-VIIct.

¹ Антропонімія - людські імена та їхні складові. Як уже зазначалося, нею говорили в той час склавини Північно- Західної України, які фактично були предками українців.

Архаїчний український суфікс -енк- здавна був поширений у Середньому Подніпров’ї: на Київщині, Чернігівщині, Черкащині, Кіровоградщині, Полтавщині. На Волині та у Прикарпатті біль­ше прізвищ на -ук та -юк. Відповідно поширені аналогічні пріз­вища й на теренах Білорусі. Якщо на заході, в Побужжі, багато прізвищ на -юк, то на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні в районі Полоцька здавна і масово поширені прізвища з древнім суфіксом -енко. Зона таких прізвищ тягнеться далі на північний схід, за межі Білорусі, на Смоленщину і навіть на Псковщину. Од­нак внаслідок пізнішого російського впливу такі прізвища ста­ли закінчуватися не на -ко, а на -ков. Появу цієї антропонімії на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні М. Грінблат (1968, С. 100) переконливо пояснює міграцією її носіїв з місць їх споконвічно­го проживання в Українському Подніпров’ї по Дніпру на північ ще в кінці І тис. н. е. У той же час на північ вздовж Західного Бугу рухалася людність іншого праукраїнського племені волинян, що зумовило поширення в Західній Білорусі вже згадуваних пріз­вищ на -ук (-юк).

Численні наукові дані переконливо свідчать про потужну міграцію праукраїнських племен дулібів, волинян, деревлян, по­лян протягом VI-X ст. на північ у Білоруське Полісся. Тому в Пів­денній Білорусі й донині відчуваються сильні впливи традиційної української культури та мови (Півторак, 1993, С. 81-83). Зрозумі­ло, чому.значна частина етнографів та лінгвістів вважає Берес­тейщину, південь Пінського та Мозирського Полісся давніми ет­нічними землями українців - наслідком постійного просування волинян вниз долиною Західного Бугу поширення українських говорів відбулося по всій Берестейщині аж до Біловежжя та Грод- ненщини. Відомий московський археолог, дослідник Полісся Ю. Кухаренко вважав межею між ареалами розселення українців та білорусів річки Ясельду та Прип’ять (Гринблат, 1968, С. 84).

Аналогічний напрямок розселення праукраїнців з Волині та Середнього Подніпров’я на північ підтверджують дані антро­пології літописних східнослов’янських племен. Відомий росій­ський антрополог Т. Алексеева (1973) відзначала поширення де­яких особливостей антропології праукраїнських племен на пра- білорусів та праросіян лісової півночі Східної Європи. Мова йде

про певну подібність між антропологією дреговичів, полоцьких кривичів, радимичів, ільменських словен та антропологією де­ревлян і волинян, а також між смоленськими кривичами та в’я­тичами, з одного боку, та полянами і сіверянами - з іншого. Ця антропологічна картина стає зрозумілою, якщо згадати загальну схему слов’янської колонізації півночі Східної Європи (Мал. 15).

Становлення племені кривичів, очевидно, відбувалося у VIII- IX ст. на ґрунті балто-слов’янської людності, яка залишила на Вер­хньому Дніпрі та Двині пам’ятки типу Колочин та Тушемля-Бан- церовщина, в умовах потужного допливу нових слов’янських пе­реселенців з Прип’ятського Полісся та Середнього Подніпров’я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво впли­нули дреговичі, що просувалися з півдня (Гринблат, 1968, С. 117). Визначальною ознакою знахідок у курганах кривичів є срібні скроневі кільця браслетовидної форми (Мал. 13,6). Однак у по­хованнях знайдені й речі балтських типів, що свідчить про знач­ну роль балтів у генезі кривичів (Седов, 1982, С. 164). Полоцьк та Смоленськ виникли як племінні центри кривичів. З XI ст. кри­вичі фігурують у літописах під назвою полочан Подвіння та смо­лян Верхнього Дніпра. У X-XI ст. кривичі Верхнього Дніпра інтен­сивно просувалися на схід на правий берег Верхньої Волги, де са­ме в цей час розпочався процес формування російського етносу.

Ільменські словени були найближчими родичами і північни­ми сусідами кривичів. У IX-XIII ст. вони займали землі між Чуд­ським озером на заході та Верхньою Волгою на сході (Мал. 15). Новгород виник саме як племінний центр ільменських словен. Як і в генезі кривичів, у формуванні словен брали участь далекі нащадки балто-слов’янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов’янські колоністи з Полісся VIII ст., а також численні місцеві балтські та фінські племена. Разом з етновизначальними прикра­сами ільменських словен - ромбощитковими скроневими кільця­ми (Мал. 13,7) - знаходять типові речі балтів (зброю, шийні грив­ни, підковоподібні застібки, зірчасті пряжки тощо), а також фінів (шумлячі підвіски). Поряд із слов’янською західною орієнтацією похованих часто трапляється східна балтська і меридіональна фінська. У IX-X ст. ільменські словени разом з частиною фінсь­кого племені інтенсивно переселялися на південний схід на зем­лі мері у Верхньому Поволжі (Седов, 1982, С. 169-185). Ці пересе­ленці стали важливою складовою молодого російського етносу.

Отже, в IX-XI ст. лівобережжя Верхньої Волги було колоні­зоване ільменськими словенами, у складі яких був значний фін­ський та балтський компонент. Дещо пізніше - з X ст. - на пра­вий берег Верхньої Волги від верхів’їв Дніпра почали просувати­ся кривичі. Слов’янські переселенці застали тут місцеве фінське населення, тому старожитності Верхнього Поволжя X-XIII ст. являють собою складну суміш етновизначальних виробів сло- вен, кривичів, в’ятичів, фінів, балтів і навіть скандинавів (Седов, 1982, С. 185-195) (Мал. 16). Поряд з цими племенами певну роль в етнокультурних процесах на Верхній Волзі в час формування російського етносу грали й вихідці з Південної Русі, про що свід­чать знахідки речей, характерних для Київщини XI-XII ст. (Се­дов, 1982, С. 190) (Мал. 16).

Таким чином, археологічні матеріали свідчать про пересе­лення у VIII-XI ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову Північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов’янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фінами формувалися літописні племена лісової зони - предки молодих східнослов’янських етносів. Починаючи з О. Шахматова, різні дослідники неодноразово наголошували, що літописні східносло­в’янські племена у мовно-культурному відношенні утворювали 3-4 групи (Ісаєвич, 1995, С. 111; Толочко, 1991, С. 49). У південно- західній групі племен (волиняни, деревляни, поляни, білі хор­вати, уличі, тиверці, частково сіверяни) бачили праукраїнців, у північно-західній (дреговичі, кривичі, радимичі) - прабіла- русів, у північній (ільменські словени) - прановгородців, а у пів­нічно-східній (в’ятичі) - праросіян. Археологічні джерела під­тверджують цю схеми, уточнюючи, доповнюючи і розвиваючи її.

Остаточне формування молодих східнослов’янських ет­носів лісової смуги відбулося вже в X-XII ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-історичні процеси, що привели до постання білорусів, псково-новгородців, росіян не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етноісто- рична ситуація неодноразово повторювалася на руїнах вели­ких імперій минулого.

Отже, білоруський, псково-новгородський та російський ет­носи постали пізніше праукраїнського в процесі слов’янізації

вихідцями з Волині та Київського Подніпров’я лісових обши- рів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фінів.

Формування держави Русь відбувалося вздовж її торговель­но-економічного стрижня - річкового шляху «з варяг у греки». Домінуючим центром на ньому був Київ, хоча прабілоруські Смоленськ і Полоцьк також грали важливу роль у цій торгів ель- ній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Вер­хнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того вони мали окрему власну торговельну орієнтацію на захід, оскільки Двіна з’єднує Полоцьк з Балтійським морем.

Розгалужені торговельні зв’язки створювали економічне підґрунтя для дуже ранніх самостійницьких тенденцій у поло­чан. Так, полоцький князь Рогволд зробив спробу вийти з-під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Хоч, як писав Т. Шевченко, «Владимир князь перед народом убив старого Рогволда», змагання Полоцька за незалежність від Києва продовжувалися. Демонструючи свою самостійність, полочани збудували власний Софійський собор, намагалися приєднати до своєї землі Псков та Новгород. У кінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досяг фактичної незалежності від київсь­кого князя. У середині XII ст., за доби феодальної роздробленос­ті, самостійну політику почав проводити Смоленськ. З того часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку в західному напрямку: торговий шлях йшов Двіною до Риги і далі до ганзейських міст Західної Балтії.

1307 р. Полоцька земля була підкорена Литвою. Однак ви­ща культура білорусів та українців, інкорпорованих у Литовську державу в XIV ст., зумовила високий статус слов’янських земель. Фактично утворилася литовсько-білорусько-українська федерація, у якій відбувався подальший розвиток білоруського народу. Русь­ка мова, культура, право, православ’я стали державними і панува­ли навіть у литовській метрополії. Католицька польсько-латинсь­ка експансія на білоруські землі розпочалася лише з 1385 р. після Кревської унії між Литвою та Польщею (Чубатий, 1964, С. 88-92).

Предком псково-новгородського східнослов’янського етно­су було літописне плем’я ільменських словен VII-X ст. Словени

разом з кривичами та радимичами, очевидно, походять від бал- то-слов’янської полонинської спільноти, що у V-VII ст. займала Верхнє Подніпров’я. Словенські племінні центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні торгівельні зв’язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етнокуль­турного розвитку псково-новгородців.

Росіяни - наймолодший східнослов’янський етнос. їхня прабатківщина - Верхнє Поволжя. Перші слов’янські поселен­ці просунулися сюди з Середнього Подніпров’я ще у VII ст. - плем’я в’ятичів басейну Оки, які, скоріш за все, були сумішшю слов’янських колоністів з місцевою фінською людністю.

Однак справжня слов’янізація Верхнього Поволжя відбува­лася в XI-XII ст., коли балто-слов’янські племена кривичів, ра­димичів, словен посунули на схід на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди прибували переселенці з Південної Руси-України.

Як відомо, торговельний шлях «з варяг у греки» по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, уздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-новгородців консоліду­валися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володими- ро-Суздальщина лежить далеко на сході від цієї торговельної магістралі. Вона мала власний напрямок зв’язків Волзьким річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні пів­денно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку цього регіону.

У другій половині XII ст. шлях «із варяг у греки» був пере­різаний половцями на Нижньому Дніпрі. «У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний», - казав київський князь Мстислав Ізяславович 1170 р. Русь розпалася на майже незалеж­ні князівства. Настала доба феодальної роздробленості, коли молоді східнослов’янські етноси (псково-новгородці, прабіло- руси, праросіяни) виокремилися з провідного етносу імперії - праукраїнців Південної Русі.

З середини XII ст. Суздальська земля очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Киє­ва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів з половцями. Його започатку­вав Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П. Струве (1952, С. 84), саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару сто­лиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства.

Антикиївський курс Юрія Долгорукого продовжили і поси­лили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юр’євич. Во­ни були організаторами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 рр. Так, у березні 1169 р. союзне військо суздальців, по­ловців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ: «Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було ми­лосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн убивано, іньших брали в неволю... Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали», - сповіщає літописець. У 1203 р. суздальський князь Всеволод разом з половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський, 1992, С. 197, 226). Після цих погромів Київ втратив свою могутність і центром Південної Русі стає Гали­цько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі прагнуть розширити свої во­лодіння за рахунок Новгородської землі. Але особливо показо­вим був погром Рязані князем Всеволодом Юр’євичем у 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані - так була започаткована російська політика щодо завойованих народів - цілком ефективна, як на той час, а тому й стала і довготривала в майбутньому.

У другій половині XII ст. в Суздальсько-Московській дер­жаві сформувалося динамічне ядро молодого російського етно­су. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно зі світосприйняттям південних русичів. Класики історичної науки М. Соловйов та В. Ключевсь- кий вважали, що говорити про окремий російський етнос мож­на не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини XII ст. «В особі князя Андрія великорос вперше виступив на історичну арену», - писав В. Ключевський. Однак визначальними для формування російського етносу стали XIV- XV ст. Сталося це в сприятливих умовах першої власне російсь­кої держави - Московського князівства часів Івана Калити, Васи­ля Темного, Івана III. Ця держава постала й розвивалася як улус

Золотої Орди, під потужним впливом монгольської імперії Чин- гізидів. «Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи», - писав росій­ський історик П. Струве у 1952 р.

Отже, російський етнокультурний комплекс остаточно сфор­мувався в XIV-XV ст. на ґрунті слов’яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні та в умовах залежності від монголів.

Псково-новгородський етнос внаслідок численних загар­бань та депортацій на Верхню Волгу був асимільований на кінець XVI ст. росіянами, відомими за тогочасними історичними джере­лами як «московські люди», «московити».

Оскільки впродовж останніх століть російський етнос посідав панівне місце у Східній Європі, історія Російської ім­перії подавалася як історія всіх народів цього регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV-XV ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів, у тому числі й українців, які почали формуватися значно рані­ше росіян. Корені цієї пізньосередньовічної версії походження українського народу в тенденційній імперській історіографії.

Таким чином, якщо генетичне підґрунтя білорусів, псково- новгородців та росіян творилося в VI-IXct. в процесі пересе­лення праукраїнців Середнього Подніпров’я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов’янських етносів відбулося вже в X-XII ст., в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етногенетичні про­цеси, що привели до їхнього постання, не є чимось унікальним у світовій історії. Подібна етноісторична ситуація неминуче пов­торювалася на руїнах великих імперій минулого - у підкорених імперією провінціях поставали нові етноси, споріднені з наро- дом-завойовником.

Відбувалося це в умовах потужного адміністративного, культурного, мовного впливу розвиненої метрополії на відсталу периферію. Найдієвішим механізмом такого впливу була мігра­ція представників пануючого імперського етносу з центру в за­войовані провінції. Вона протікала тим інтенсивніше, чим більш

відсталими і менш заселеними були завойовані землі. Класичний приклад - сталий напрям міграції в імперії Русь з київської мет­рополії на лісову Північ.

Внаслідок такого розселення мешканців метрополії, мовно- культурного впливу та адміністративного тиску центру на місце­вий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетично вони були пов’язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах немину­чого розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив або власне виокремлення нових етносів від батьківського імперського. Зрозуміло, що всі ці постімперські етноси тією чи іншою мірою надовго зберігали мовно-культурну спорідненість з панівним народом загиблої імперії.

Спираючись на історичні аналогії, можна стверджувати, на­приклад, стосовно Римської імперії, що, коли хтось і може пре­тендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це перш за все італійці, творцями історії та культури Стародавньої Греції та елліністичної імперії Олександра Маке­донського були предки сучасних греків, а прямими спадкоємця­ми імперських Мадрида та Лондона є, відповідно, сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці чи американці. Так само безпосе­редніми генетичними нащадками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. І точно так само українці є прями­ми нащадками княжого Києва, а держава Київська Русь є ор­ганічною частиною етнічної історії українців, хоча елементи її культури стали невід’ємними складовими інших, молодших східнослов’янських етносів, що близько тисячі років тому за­родилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії.

Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність істо­ричної картини зародження романських та східнослов’янських народів. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий Київ русифікував (від «Русь», а не «Росія») безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.

Потужний вплив Риму на периферію своєї імперії привів до постання романської групи народів. Іспанці та португальці - це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського пів-

острова. Французи - латинізоване кельтське плем’я галів, а руму­ни - латинізовані фракійські племена даків, гетів, мезів, що також містили і слов’янський компонент. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зарод­женню на їхніх теренах білоруського, псково-навгородського та російського етносів. Провідну роль праукраїнського Києва в постанні інших східнослов’янських народів добре розуміли ру­сичі, називаючи княжий Київ «матір'ю городів руських».

Так, на руїнах Римської імперії постали 5 споріднених роман­ських народів, а після розпаду імперії Русь - 4 східнослов’янські. В обох випадках етногенетичні процеси відбувалися в умовах потужного культурного та адміністративного впливу високо- розвиненої метрополії на відсталу периферію. У Римській дер­жаві важливу цементуючу роль виконувала латинська мова мет­рополії - у провінціях вона була не лише мовою адміністрації, а й культурного та духовного життя, саме нею поширювалася державна релігія, літературні та наукові надбання греко-римської цивілізації. У Київській Русі культурні впливи метрополії по­ширювалися на провінції державною церковнослов’янською мовою, нею ж провінції сприймали з Києва державну релігію Русі - православ’я.

Офіційні мова та культура потужно впливали на формува­ння етнічної специфіки провінції. З послабленням центру та роз­падом імперії зароджені в її тілі етнічні спільноти розпочали своє самостійне життя. Зрозуміло, що вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет. Творячії свої власні держави за взірцем дер­жави метрополії, новопосталі етноси нерідко переймали навіть її назву.

Римське право та державність були підґрунтям державот­ворення середньовічних народів у Європі, багато з яких поста­ли безпосередньо на руїнах Римської імперії. Ностальгія за нею жила протягом усього Середньовіччя, виливаючись у періодичні спроби відновлення імперії - Священна Римська імперія фор­мально проіснувала аж до 1806 р. Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян.

Відповідно, державність східнослов’янських народів (а та­кож литовців) у пізньому Середньовіччі творилася за взірцем імперії Київська Русь. На цьому історичному тлі стає зрозумі­лим запозичення росіянами як самоназви, так і назви своєї на­ціональної держави в імперії Русь, творцями якої була корінна людність Південної Русі-України (Мал. 17).

Все це не дає жодних підстав вважати ті етноси, що наро­дилися в тілі імперії, ані головними творцями культурних над­бань метрополії, ані прямими спадкоємцями історії імперсько­го центру. Адже метрополія - то батьківщина окремого етносу, який був будівничим відповідної імперії.

Ось чому іспанці, португальці, французи, румуни мають влас­ну національну історію і культуру, які починаються з післярим- ських часів, а не з заснування Римської імперії. Історія та куль­тура стародавнього Риму була витвором перш за все латинян, чиїми найближчими нащадками є сучасні італійці. Однак слід пам’ятати, що італійський народ формувався у V-VII ст. за умов змішування латинян з варварами вандалами, лангобардами, го­тами, гунами та ін. Тому більшість учених вважає італійців хоч і близько спорідненими з латинянами, але окремим етносом.

Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на істо­ричну та культурну спадщину княжого Києва не більші й не мен­ші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкува­ли певні надбання римської культури, так і білоруси та росія­ни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак як перші не були безпосередні­ми творцями латинської культури Риму, так і другі мають лище опосередкований стосунок до творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів давньоруської держави постала в межах Південної Русі під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж сталося це значною мірою ще до появи біло­русів та росіян на історичній арені Східної Європи.

Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науко­вій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою витвором усіх східнослов’янських племен від Тьмутара- кані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході. Іншими словами це має означати, що у створенні канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська, Золоті ворота), літописання

(«Повість минулих літ»), літератури («Повчання дітям» Володи­мира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім») X-XII ст. стольний Київ відіграв не більшу роль, аніж слов’янські колоністи, які тоді щойно з’явилися в глухих лісах півночі Східної Європи. Абсур­дність цього твердження стає ще очевиднішою, якщо врахува­ти, що ні в кого не викликає сумніву той факт, що переважна більшість згаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві або інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньо­руської літератури фігурують історичні та культурні діячі, прості мешканці саме руського Півдня. Зрештою, яким чином мешкан­ці Верхнього Подніпров’я та Поволжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культур­но-економічний розвиток Південної Русі в X-XII ст. був на поря­док вищий, ніж на лісовій півночі імперії, слов’янська колоніза­ція якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з’явилися на історичній арені у другій половині XII ст., тобто піс­ля створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва.

Немає сумніву, що головними творцями києво-руської куль­тури X-XII ст. була перш за все людність Південної Русі. Звід­си канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабі- лорусів, праросіян, новгородців.

Ще менше підстав вважати державу Київська Русь та и історію першим етапом російської держави та історії. Адже, як уже зга­дувалося, на думку класика російської історичної науки В. Клю- чевського, «великорос вперше виступив на історичну арену в особі Андрія Боголюбського», тобто в другій половині XII ст. - через 300 років після виникнення держави Київська Русь. Це все одно, що вважати першим етапом історії Румунії чи Франції історію стародавнього Риму, а першою державою американців - Англій­ське королівство X-XV ст.

Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає під­стави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувалися в окремий етнос внаслідок змі­шування латинян з різноманітними варварами-завойовниками стародавнього Риму, розпад держави Русь у XIII-XIV ст. не спри­чинив суттєві зміни населення в Україні-Русі. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, спільний для княжої, козацької і сучасної України.

Все це дає підстави вважати Київську Русь IX-XII ст. продук­том творчості українського етносу в княжий період його історії.

* * *

Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київсь­кій Русі, зазначимо, що спільнота, яку дехто й досі наполегливо і безпідставно називає «єдиною давньоруською народністю», бу­ла постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов’янських народів. Формувалася вона під потужним впливом праукраїнської метрополії на північну варварську пе­риферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської гру­пи східнослов’янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово поста­вали на руїнах великих імперій минулого.

Отже, науці відомо не три, а чотири східнослов’янські на­роди, з яких українці найстарші. Білоруський, псково-новго- родський та російський етноси фактично постали як відгалу­ження від українського. Сталося це не пізніше середини XII ст., тобто майже за сто років до приходу татар.

Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на фор­мування інших східнослов’янських народів:

1. Розселення праукраїнської людності у V-IX ст. з територій між Середнім Подніпров’ям і Карпатами на північ спричинило постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов’яно- балто-фінського етнокультурного субстрату.

2. Саме на ньому в X-XII ст. під потужним культурним, мов­ним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метро­полії завершилася початкова фаза формування білорусів, пско- во-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана III та Івана IV Грозного.

У процесі колонізації балтських та фінських земель пра­українці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов’янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і привело до постання нових, окремих, хоча й спо­ріднених східнослов’янських етносів.

Первинна консолідація і народження білоруського, пско- во-новгородського та російського етносів сталися в складі пра- української держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферію імперії. Етнічні особливості українців, білорусів, росіян поясню­ються також своєрідністю історичного шляху, пройденого кож­ним з цих народів після розпаду Київської Русі аж до їх підкорен­ня Російською імперією.

Таким чином, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньо­руський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого іс­торичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іно­земні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук (Грушевський, 1913; Дашкевич, 1993; Півторак, 1993; Залізняк, 1994).

Зі сказаного не слід розуміти, що південні русичі вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрізнялися від людності козацької чи сучасної України - голо­вні риси українського етносу в той час лише формувалися. Тому південних русичів, як безпосередніх предків українців, вірні­ше називати праукраїнцями.

Сучасний стан науки дає всі підстави вважати найстаршим східнослов’янським етносом українців. Пізніше в процесі ко­лонізації праукраїнцями заселеної балтами та фінами лісової Півночі Східної Європи почали формуватися псково-новгородці, білоруси та росіяни. Отже, у світлі сучасних досліджень етногенез останніх виглядає як відгалуження від праукраїнського етнічно­го дерева дочірних етносів.