Розділ 2 Концепція друга:ранньосередньовічна. Від склавинів до першої української держави

Найбільш переконливою і науково аргументованою, на мою думку, є ранньосередньовічна (ранньослов’янська) версія похо­дження українців. її прибічники вважають, що вік українського етносу становить близько 1500 років - стільки ж, скільки мають в середньому всі народи, сформовані в загальноєвропейському історичному процесі.

Головним аргументом на користь цієї наукової концепції є безперервність етнічного, культурного та історичного розвитку на українських етнічних землях з середини І тис. н. е. до нашого часу. Це відповідає загальним закономірностям етногенезу в по­мірній смузі Європи. Саме в середині І тис. зароджується пере­важна більшість європейських етносів, чиї землі лежали вздовж північного кордону Римської імперії, яка визначально вплину­ла на європейську цивілізацію у ранньому середньовіччі. Після великого переселення народів та падіння Риму в V ст. ситуація в Європі стабілізувалася. Тому саме з цього часу простежується безперервний розвиток не лише українців, але й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії - французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків.

* * *

Яскравим прикладом практичного використання такого за­гальноприйнятого підходу до визначення віку культурно-історич­ного явища є встановлення археологами віку українських міст - наприклад, Києва. Історія міста починається не з появи перших людей на його території, а з поселення, безперервний розвиток якого привів до постання міста. Так, стоянка мисливців на ма­монтів на Кирилівських висотах у Києві має більше 15 тис. років. Однак історію Києва як міста починають з ранньослов’янського поселення культури Корчак, яке виникло близько 1500 років то­му на Старокиївській горі. Це маленьке землеробсько-ремісниче поселення поступово переросло у велике місто, столицю великої держави.

За цією методикою історичного дослідження часом народже­ння певного народу вважається період, від якого простежується безперервний і поступовий розвиток його головних етновиз- начальних ознак.

Цьому періоду передувала масштабна перебудова етнополі- тичної карти Європи, пов’язана з так званим великим переселен­ням народів та падінням Римської імперії. На теренах України ці зміни були започатковані навалами готів (III ст.), а потім гунів (друга половина IV ст.). Лише з кінця V ст. ситуація стабілізува­лася, й аж до нашого часу включно в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення.

Отже, на українських етнічних землях між Київським Подніпров’ям, східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який з пізнього середньовіч­чя носить назву українського. Це і дало підстави багатьом іс­торикам, перш за все М. Грушевському, простежити історичне коріння українського народу з середини І тисячоліття н. е.

⅛ ≠ ⅛

Витоки українського народу та початок його історії тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально збігається з ядром укра­їнських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина).

Оскільки українці є слов’янами, то очевидно, що вони не мог­ли виникнути раніше появи слов’янства взагалі. Дані сучасної науки дозволяють говорити про існування праслов’янських пле­мен від рубежу нашої ери, а про достовірних слов’ян лише з V ст. Оскільки праукраїнці з’явилися на історичній арені не рані­ше появи слов’янства, є всі наукові підстави відраховувати вік давніх українців від середини 1 тисячоліття н. е. (Мал. 9).

Отже, об’єктивне з’ясування витоків українців неможливе без висвітлення проблеми походження слов’ян.

Слідом за видатним чеським лінгвістом Л. Нідерле пере­важна більшість сучасних дослідників схиляється до наукової концепції вісло-дніпровської прабатьківщини слов’янства, за якою слов’яни походять з теренів, обмежених на заході Серед­ньою Віслою, на сході Середнім Дніпром, на півночі Прип’яттю, а на півдні степами Північно-Західного Надчорномор’я - тобто з Північно-Західної України та Південно-Східної Польщі.

Значний прогрес у вивченні проблеми слов’яногенезу став можливий завдяки дослідженням українських археологів після Другої світової війни (Брайчевський, 1964; Баран, 1972,1982,1988, 1993; Винокур, 1972; Приходнюк, 1975; Терпиловський, 1984; Мак­симов, 1982; Козак, 1984; Магомедов, 1987; Баран, Козак, Терпи­ловський, 1991).

За даними археології найдавніші праслов’яни близько 2 тис. років тому, тобто на межі ер, жили у Середньому Подніпров’ї, на Волині та Верхньому Дністрі. Археологам вони відомі під назвою племен зарубинецької культури, назва якої походить від села Зарубинці під Києвом, де розкопали перше похован­ня носіїв цієї культури (Максимов, 1982). Культура постала близько 200 р. до н. е. внаслідок міграції з басейну Вісли на Се­редній Дніпро предків балтів, східних германців та слов’ян (поморська та підкльошова культури), а також кельтів. При­бульці змішалися з місцевими пізньоскіфськими племенами, започаткувавши праслов’янську зарубинецьку спільноту (Се­дов, 1994, С. 204).

Ці праслов’яни займалися примітивним підсічним земле­робством, яке доповнювалося присадибним тваринництвом. Ви­рощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. Відомі металургійні центри, де з болотяної руди виплавляли кричне залізо. З нього кували ножі, серпи, соки­ри. Прикраси були бронзові. З глини ліпили грубий посуд.

Про торговельні зв’язки зарубинецьких племен з римськи­ми центрами Північного Надчорномор’я свідчать знахідки на місці поселень античних амфор, скла, прикрас.

Зарубинецькі селища часто займали підвищені миси річко­вих терас і мали земляні укріплення - рови та вали. Розміщу­валися вони групами по 10-15 поселень. У кожному поселенні жила окрема сусідська община, яка складалася з кількох великих патріархальних сімей.

Зарубинецька людність була відома в Європі під іменем ве­недів. Римський історик Тацит у І ст. н. е. писав: «Венеди... ради грабунку рискають між певкінами та фенами. Все ж їх скоріш можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю. Все це відмежовує їх від сарматів, які проводять життя на возі й коні» (Тацит, 1970). Як відомо, певкіни мешкали на Нижньому Дунаї та в басейнах Сірета і Прута, а фени (фіни) на північний схід від Десни та Верхнього Дніпра. Отже батьківщина венедів за Та­цитом збігається з теренами зарубинецької культури й охоплює простори від східних відрогів Карпат до Десни.

Згадані групи або гнізда зарубинецьких поселень, очевид­но, були створені окремими племенами, як тільки вони кон- солідовувалися та утворювали союз племен (Баран, Козак, Tep- пиловський 1991). Однак новонароджену зарубинецьку (ве- недську) єдність праслов’ян зруйнувала навала германських племен готів.

Про міграцію готів у II-III ст. з Південної Балтії через Во­линь у Надчорномор’я відомо досить багато завдяки зусиллям археологів та свідченням автора VI ст. Йордана. У своїй праці «Гетика» він описує важку мандрівку готів від Вісли на схід че­рез безкраї болота (очевидно, поліські), де на гатях втопилося багато людей. Йордан пише, що готи «у постійній війні, з жін­ками і дітьми рухались у Скіфію, яку вони у своїй мові називали Ойум. Перемагаючи [місцевих мешканців], вони по тому досягли віддаленої частини Скіфії, що межує з Понтом [Чорним морем]» (Йордан, 1960).

Готи часів міграції в Ойум (Скіфію) відомі археологам за па­м’ятками вельбарської культури^[IX], яка виникла на рубежі ер у По­мор’ї та на Нижній Віслі. Генетично вона пов’язана з місцевими культурами північної Польщі, хоча серед її матеріалів простежу­ються впливи Скандинавії (Бірбрауер, 1991, С.

Поява готів суттєво вплинула на слов’яногенез, що відбу­вався тоді у Північно-Західній Україні. З їх приходом на Волинь у другій половині II ст. слов’янські поселення припинили своє існування. У розкопках цих поселень тогочасні слов’янські ша­ри перекриті шарами вельбарської культури готів. Волинські слов’яни втекли від готів на південь у Подністров’я і навіть далі на Нижній Дунай (Баран, 1996; Баран, Гороховський, Магомедов, 1990, С. 30-73; Баран, Козак, Терпиловський, 1991, С. 34).

Остготи розселилися у Надчорномор’ї, на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а везиготи зайняли терени між Дністром, Карпата­ми та Нижнім Дунаєм. З середини III ст. готи здійснюють числен­ні напади на римські провінції у Подунав’ї. У кінці III ст. на сучас­них українських землях, на території культурного та політичного впливу Римської імперії, постала готська держава, «імперія Гер- манаріха», як її називає Йордан. Він надто перебільшує її розмі­ри, включивши до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря (Грушевський, 1991, С. 140-147).

Ми не можемо точно окреслити межі держави Германаріха, але дані археології все ж можуть нам дещо прояснити - зокрема, відомості про матеріальну культуру мешканців території України III-IV ст. Популярною серед дослідників є думка, що археологіч­ним відповідником готської імперії Германаріха, згаданої Йорда­ном, є частина черняхівської культури, людність якої в III-IV ст. жила в лісостепах та степах України. Це яскраве культурне явище, що належить до довгого ланцюжка культур римської периферії, було створене різноетнічними племенами, консолідуючим еле­ментом яких стали готи.

Провідні археологи вважають, що з середини III ст. черня- хівська культура поширилась на південь до гирла Дунаю та Чор­ного моря й на схід до басейну Дінця, об’єднавши в одну спіль­ноту фракійців з басейнів Прута та Сірета і численні сарматські племена Надчорноморських степів.

Потужний пласт іранізмів в українській мові та культурі сформувався саме в цей час. На думку мовознавців, глухе («ви­бухове» чи «фрикативне») українське «г» прийшло з іранської. Прямі паралелі в іранській міфології мають наші давні божества Хоре, Симаргл і навіть злий дух українських легенд Вій. Іранські впливи простежуються також у мові південних слов’ян (сербів, хорватів, словен), які прийшли на Балкани у V-VII ст., отже, за­позичення ними іранізмів сталося ще раніше - у черняхівський період формування слов’янства (Седов, 1994, С. 275).

Як уже згадувалося, готська навала через Волинь до Чор­ного моря значно вплинула на слов’яногенез - вона розрізала праслов’янську зарубинецьку спільноту на дві частини: східну подніпровську та західну прикарпатську.

Нащадки зарубинецького населення Середнього Подніпров’я у III-IV ст. трансформувалися в київську культуру. Мігрувавши на північ до Верхнього Дніпра й Десни, ця людність у свою чер­гу дала початок колочинській культурі V-VII ст., яка являла со­бою балто-слов’янський субстрат майбутніх білоруського, пско- во-новгородського та російського етносів. Та частина людності київської культури, яка залишилася в Київському Подніпров’ї та перебувала в умовах тісних контактів з сарматами, трансфор­мувалася в IV-V ст. в антів лісостепової України, яких згадують письмові джерела. Ці слов’янізовані іранці відомі археологам за пам’ятками пеньківської культури V-VII ст. (Мал. 11)

Нащадки праслов’ян Прикарпаття за участю східних гер­манців та фракійців утворили зубрицьку єдність, яка стала ор­ганічною складовою черняхівської культури. Після розпаду чер­няхівської культури слов’яни Верхнього Дністра та Волині дали

початок празькій культурі V-VII ст. - історичним склавинам (Баран, 1993).

Отже, вторгнення готів врешті-решт привело до форму­вання в V ст. двох слов’янських спільнот - антів лісостепової смуги та склавинів Північно-Західної України (Мал. 11).

Про розпад колись єдиної зарубинецької (венедської) ран- ньослов’янської спільноти писав у VI ст. той же Йордан: «Почи­наючи від місця народження Вісли, на безмежних просторах роз­ташувалося багатолюдне плем’я венедів. Останні хоч і достойні презирства через слабкість зброї, одначе могутні завдяки своїй чи­сельності... Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венедів, антів і склавинів» (Йордан, 1960).

Однак невдовзі готи відступили: на півдні України з’явилися гуни - близько 370 р. вони форсували зі сходу Дон. Показово, що черняхівська культура припинила своє існування саме на ру­бежі IV-V ст. Присутність войовничих гунів у Надчорномор’ї та Подунав’ї стримувала розселення слов’ян (антів та склавинів) на південь. Тому до середини V ст. спостерігається вже згаданий рух слов’ян на Верхній Дніпро, де постала балто-слов’янська колочинська культура. Дещо пізніше слов’яни Волині просу­нулись на захід до Вісли, започаткувавши дзедзицьку культуру VI-VII ст., людність якої стала предком поляків (Мал. 11).

Слідом за готами гуни також рушили на захід на Середній Дунай, де утворили свою державу на чолі з Атилою. Вони про­довжували контролювати Нижнє Подунав’я та Північно-Західне Надчорномор’я, але після поразки на Каталаунських полях 451 р. від римлян і германців та смерті Атили в 453 р. гунське державне утворення розпалося.

Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розсе­лення слов’ян на південь та південний захід. Археологи про­стежили міграцію антів та склавинів з України на Нижній Дунай (Баран, Козак, Терпиловський, 1991, С. 79) (Мал. 11).

Після 500 р., а саме за правління візантійських імператорів Юстина та Юстиніана, анти й склавини масами переходять на південний берег Дунаю у володіння Візантії. Її імператори вперто борються зі слов’янським нашестям, але нічого не можуть вдіяти і змушені дозволити слов’янам селитися на Балканах. Іоан з Ефесу пише про слов’ян, що вони «сидять спокійно, без страху та клопоту в Римських провінціях». У VI-VII ст. слов’янські по­селення з’являються по всьому Балканському півострову і навіть у Малій Азії. У цей час західні автори називали Славонією навіть Пелопонес. «Зіслов’янилася вся наша земля і стала варварською», - писав візантійський імператор Константан Порфирородний.

Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселялися переважно вгору по Дунаю (Мал. 11). У VI ст. поселення склавинів з’являються не тільки на Нижньому, але й на Середньому і навіть на Верхньому Дунаї. Звідси слов’янські переселенці заселили ба­сейни Ельби та Заале. Тут вони змішалися зі слов’янами, що про­сунулися на ці території з Польщі на захід. Так, у VI-VIII ст. ви­никла своєрідна культура слов’ян ободритів та лужицьких сербів, селища та городища яких проіснували у межиріччі Одри та Ель­би до XIII ст., коли вони здебільшого були знищені германською експансією.

Вчені давно звернули увагу на велику кількість відповідників між слов’янськими географічними назвами в Північно-Західній Україні та в басейнах Верхнього Дніпра, Вісли, Одри, Лаби, Дунаю, на Адріатиці. Цікаві дані щодо цього зібрав Олексій Стрижак (1993, С. 257). Наприклад, на півдні Київщини є річка Хорватка, князь Володимир Святий воював з білими хорватами, які жи­ли у Прикарпатті біля витоків Дністра та Прута. Крім хорватів Адріатики, з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними даними плем’я дулібів раніше жило на Волині та на Верхньому Дністрі.

За свідченням Константина Порфирородного, серби спочат­ку жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить і назва річки Сербень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселилися в VI- VII ст. на Адріатику та в басейн Лаби (лужицькі серби або сорби).

У колишній Югославії відомо сотні відповідників географіч­ним назвам України і, особливо, Житомирщини та Київщини: Жи­томир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Тут є один Київ, два Київці, п’ять поселень з назвою Києво, Кияни. Якщо не всі, то знач­на частина цих назв пов’язана з приходом на Балкани слов’ян­ського населення з території України майже 1,5 тисячі років тому.

Аналоги гідронімам України маємо й у Верхньому Подні­пров’ї - йдеться про праві притоки р. Березини у Білорусії: Cop- бля (від серби), Рославка (порівняйте р. Рославка та с. Рославичі

в басейні Росі), Сана (від р. Сян), Бруч (від р. Збруч), Дулібка (від племені дулібів). Річка зі слов’янською назвою Сана є як у басей­ні Березини, так і в басейні Дунаю.

Подібні аналоги слов’янським географічним назвам з тери­торії України є також у Польщі, Моравії, у межиріччі Лаби та Одри. Все це - наслідок розселення слов’ян у VI-VII ст. зі слов’янської прабатьківщини, що займала північно-західну частину сучасної України між Прип’яттю та Карпатами.

Про прихід слов’янського населення на Адріатику, у Слова­ччину й Подунав’я саме з України переконливо свідчать дані ан­тропології. Центрально-український антропологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, сербів, хорватів, сло- вен, через що називається також адріатичним типом.

Інакше кажучи, пращури багатьох слов’янських народів у VI-VII ст. вийшли з Північно-Західної України.

⅛ * ⅛

Сучасні археологічні дані дозволяють прослідкувати заро­дження етнокультурної своєрідності праукраїнців порівняно з прабілорусами та праросіянами ще з давніх часів зародження субстрату цих етносів. Як зазначалося, предками українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури VI-VII ст. Історичне коріння білорусів та ро­сіян сягає так званої колочинської культури, яка приблизно в той же час розвивалася в Подесенні та на Верхньому Дніпрі.

Празька культура формувалася у Верхньому Подністров’ї та на Волині на праслов’янському підґрунті зарубинецької куль­тури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (липська культура). Колочинські пам’ятки постали також на праслов’янських зарубинецьких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров’я. Врахуємо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров’я від праколочинців Подесення у III-IV ст. через вторгнення на тери­торію між ними (на Волинь та в басейн Південного Бугу) ворожих до праслов’ян племен готів (Мал. 10).

Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці, з одного боку, і праросіяни та прабілоруси, з іншого, розвива-

лися окремими історичними шляхами ще від початкових ста­дій формування субстрату цих етносів у першій половині І тис. до н. е. Не випадково українці належать до іншого ант­ропологічного типу, аніж білоруси та росіяни. Таким чином, твердження офіційної радянської історичної науки, що долі східнослов’янських народів розійшлися лише в пізньому се­редньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі, не відповідає даним археології. Це сталося ще до постання держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов’ян в єди­ний етнос.

Мовознавець О. Трубачов навів карту поширення топонімів Київ, Києво, Київець, Києвичі тощо (Трубачов, 1991, С. 135) (Мал. 12). Фахівці одностайно виводять їх від назви українсь­кого Києва в Подніпров’ї. Показовим є територіальний збіг цієї топонімії з регіонами, заселеними слов’янами в VI-VIII ст., тоб­то в часи, що передували постанню найдавніших слов’янських держав - Болгарського царства, Великої Моравії, Празького кня­зівства, Польського королівства, Київської Русі. Лише на Верх­ній Волзі ці назви, очевидно, з’явилися дещо пізніше в процесі слов’янської колонізації цих територій у X-XII ст. Оскільки ця то­понімія була принесена з Північно-Західної України на Балкани, в басейни Дунаю, Вісли, Одри, Лаби, Верхнього Дніпра та Волхова ще в VI-VIII ст., то маємо підстави вважати, що Київ на Дніпрі був центром слов’ян задовго до постання Русі як держави.

Практично на всій території розселення слов’ян є пошире­ними згадувані численні слов’янські гідроніми, які походять від назв річок та місцевостей Київщини, Волині, Прикарпаття, По­ділля (Стрижак, 1993, С. 257). Все це підтверджує висновки ар­хеологів та істориків про розселення слов’ян з їхньої прабатьків­щини між Верхньою Віслою та Київським Подніпров’ям.

Звертає на себе увагу величезна кількість української лек­сики в сербській та лужицькій мовах. Ось лише деякі приклади: ватра, вабити, важити, вилиця, газда, гай, гинути, голота, гуня, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисне, крок, лагодити, лаяти, людство, люлька, муляти, напад, паша, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших (Стрижак, 1993, С. 258). Враховуючи походження балканських та лужицьких сер­бів з території Північно-Західної України, можна припустити,

що склавинська людність між Карпатами та Дніпром у V-VIII ст. розмовляла мовою, що містила велику кількість слів, властивих сучасній українській мові. Іншими словами, українці є прями­ми спадкоємцями мовних особливостей ранньослов’янської спільноти. Значна частина лексики цієї спільноти стала навіть ви­значальною для української мови. Пояснюється це тим, що ядро українських етнічних земель збігається зі слов’янською прабать­ківщиною і охоплює землі між Прип’яттю та Середнім Дніпром з одного боку та Східними Карпатами з іншого.

Враховуючи сказане, очевидно, слід розглядати слов’яноге- нез як виокремлення слов’янських народів із праслов’янсько­го генетичного дерева, яке по суті є праукраїнським, оскільки ще з V ст. зростало на українських землях з центром на Волині. Незмінність населення, безперервність історичного розвитку йо­го культури та мови на згаданих споконвічних українських тери­торіях протягом останніх 1,5 тисячі років дає підстави припуска­ти, що коріння українського етносу - в Середньому Подніпров’ї, на Волині та в Прикарпатті сягає середини І тис. н. е.

З 602 р. анти не згадуються в письмових джерелах жодно­го разу, тоді як про склавинів пишуть усі європейські чи східні автори, що торкаються населення України VII-JX ст. На думку В. Д. Барана, у цей час на прабатьківщині слов’янства (Волинь, Прикарпаття) саме склавини почали відігравати все більшу роль. Значні впливи склавинської празької культури простежені навіть на лівому березі Дніпра. Не випадково етнонім «склавини» у піз­ній редакції «слов’яни» дожив до наших часів.

Зникнення антів з історичної арени на початку VI ст. пояс­нюється розгромом антського племінного союзу аварами (літо­писними обрами). У той час Візантія дозволила слов’янам сели­тися по Дунаю, тому анти й стали союзниками ромеїв у боротьбі з аварами. Візантійський автор Феофілакт Сімокатта пише: «Ка­ган (аварський), одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Ancixa з військом з наказом знищити плем'я антів, що були союзниками ромеїв». Розбиті рештки антів перейшли Дунай і осі­ли на території Візантії. Ті, що залишилися на території України, злилися зі спорідненими північними сусідами склавинами й до­лучилися до україногенезу.

Нагадаю, що М. Грушевський вважав предками українців са­ме антів (Грушевський, 1898, С. 11). Однак сучасні археологічні дані свідчать про провідну роль в україногенезі не антів, а їх­ніх північних сусідів склавинів. У VIII ст. на підґрунті празької культури склавинів Північно-Західної України виросла лука-рай- ковецька культура. Її поселення VIII-IX ст. відомі від Київщини на сході до Словаччини на заході. Створили цю культуру безпо­середні предки українців - літописні племена деревлян, волинян, білих хорватів, полян, уличів, тиверців. Саме на цьому підґрунті в кінці IX ст. постала перша українська держава Київська Русь.

* * *

Коротко підсумуємо сказане. Велике переселення народів у IV-V ст. призвело до падіння Римської імперії та докорінних змін на етнополітичній карті Європи, в тому числі й України. У кінці V ст. на Волині чи в Прикарпатті постала перша достовір­но слов’янська етнічна спільнота, відома сучасним археологам під назвою празької культури, а тодішнім візантійським хроніс­там - як склавини. У VI ст. празька людність просунулася на Се­редню Віслу. Тут вона дала початок предкам поляків - празьким пам’яткам Малопольщі та дзедзицькій культурі. З Волині та При­карпаття долинами Дністра та Прута склавини рушили у Поду- нав’я та на Балкани, взявши там участь у формуванні південних слов’ян. Піднімаючись до верхів’я Дунаю, вони дійшли до його витоків і заселили басейн Лаби - так почалась історія лужицьких сербів. Предками словаків, моравів, чехів було теж празьке насе­лення, яке у AT-VII ст. прийшло в Центральну Європу з українсь­кого Прикарпаття через перевали Карпат (Мал. 11).

Південніше склавинів, у лісостепах між Прутом та Дінцем у V-VIct. жили слов’янські племена антів (пеньківська куль­тура). Північна їх частина злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а східна просунулась на північ у балтське середови­ще, на Десну та Верхній Дніпро. Тут у V-VI ст. постала балто- слов’янська колочинська спільнота. У ATII ст. під впливом нових переселенців з Київського Подніпров’я та Волині вона трансфор­мувалася в літописні племена кривичів та радимичів - безпосе­редніх предків білорусів та далеких предків росіян.

Київський дослідник В. Баран прослідкував на археологіч­них матеріалах безперервність культурно-історичного розвит-

ку слов’ян на землях Північно-Західної України від склавинів Волині Vct. до Київської Русі (Баран, 1993). Зараз маємо всі нау­кові підстави стверджувати, що цей етап слов’яногенезу є пер­шим, додержавним етапом формування українського етносу. Тяг- лість етноісторичного розвитку на українських етнічних тере­нах між Середнім Дніпром і Карпатами від склавинів Волині V ст. через лука-райковецьку культуру до південних русичів IX-XIV ст. і далі до козацької України дає підстави поглибити коріння українського етносу до кінця V ст. н. е. (Мал. 9).

Отже, слов’яни V-IX ст. (корчацька, пеньківська, лука-райко- вецька археологічні культури) насправді були праукраїцями. Вва­жаю, що в історичній науці поняття «ранні слов’яни» є абстрак­тним і далеким від реальності, так само, як поняття «слов’яни» в етнології. Іншими словами, такого народу («ранні слов’яни» чи «слов’яни») ніколи не було, як не існувало іранського, германсь­кого чи романського «загального етносу», а існували окремі кон­кретні народи цих мовних груп. Наприклад, ніколи не існувало «германців взагалі», а були франки, готи, гепіди, вандали, так само не існувало «іранців взагалі», натомість були перси, скіфи, сармати, алани, осетини.

Il

Зауважимо, що згадану балто-слов’янську колочинську люд­ність, яка жила на Верхньому Дніпрі в V-VII ст. не можна нази­вати прабілорусами чи праросіянами. Це був лище той субстрат, який під впливом численних хвиль переселенців з праукраїнської Волині та Київщини лише у X-XII ст. трансформувався в прабі- лорусів та праросіян. Докладніше про це йтиметься далі.

Український етнос почав формуватися дещо раніше, а саме в V-VII ст. на теренах Північно-Західної України. Пояснюєть­ся це перш за все його близкістю до центрів античної цивілізації, впливи якої були потужним каталізатором культурно-історичних процесів у всій ранньосередньовічній Європі. Якщо колочинська культура перш ніж трансформуватися в білоруський та російсь­кий етноси зазнала значних зовнішніх впливів як від згаданих мігрантів з півдня, так і від автохтонних балтських та фінських племен, то людність празької та лука-райковецької культур Волині V-IX ст. розвивалася без суттєвого впливу зовнішнього етнокуль­турного фактора^[X]. Внаслідок її саморозвитку постав український етнос. Тобто слов’янські племена Північно-Західної України дру­гої половини І тис. н. е. можна назвати праукраїнцями.

Розселення слов’ян у V-VI ст. зі своєї прабатьківщини, обме­женої на сході Середнім Дніпром, на заході Карпатами, на Півночі Прип’яттю, на півдні середніми течіями Дністра та Бугу призвело до розпаду єдиної слов’янської прамови.

Важливо зазначити, що ще до розселення слов’янства зі своєї батьківщини (Північно-Західної України) воно вже не було ет­нічним монолітом з єдиною культурою і мовою, а, очевидно, складалося з окремих етнографічних та діалектних груп. Архео­логічно вони фіксуються наявністю в слов’янському масиві спорід­нених, але окремих культур - спочатку празької та пеньківської, дещо пізніше дзедзицької та інших (Мал. 11). Про неоднорідність слов’янства ще до розселення свідчать візантійські хроніки, які розрізняли серед слов’ян антів та склавинів.

Лінгвісти також вважають, що слов’янська прамова до її розпаду внаслідок згаданого розселення слов’ян у VI-VII ст. складалася з окремих діалектів (Смаль-Стоцький, 1996, С. 109; Півторак, 1996, С. 272-274). Розійшовшись у різних напрямках, ці діалектні групи започаткували окремі слов’янські народи з власними мовами. Отже, окремі мови розвинулися з діалектів слов’янської прамови V-VI ст. у специфічному етнокультурному оточенні окремих гілок слов’янства на нових батьківщинах. Са­ме в цей час почала формуватися й українська мова (Шевельов, 1996, С. 205; Тараненко, 1996, С. 284), що є надійним показником початку україногенезу.

Таким чином, сучасний стан науки дозволяє бачити певні витоки окремих слов’янських мов у діалектних особливостях слов’янської прамови склавинів та антів території України V-VI ст. їхнє розселення у всіх напрямках у V-VIII ст. призвело до зародження окремих слов’янських народів з власними мова­ми. Тому, коли в IX ст. стародавній Київ почав об’єднувати в єди­ну державу Русь навколишні землі, на них проживали споріднені, але вже різноетнічні східнослов’янські племена. Не випадково Нестор Літописець писав про них: «Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, заповіти, кожне - свій норов».

Розмовляли східнослов’янські племена спорідненими схід­нослов’янськими діалектами. Єдиної ж давньоруської або схід­нослов’янської мови на той час уже не було, бо вона розпалася раніше (Півторак, 1993). На думку більшості мовознавців, з XI ст. мову Південної Русі можна вважати праукраїнською (Півторак, 1996, С. 276-278).

Таким чином, дані лінгвістики підтверджують висновки ар­хеологів про початок формування окремих слов’янських народів внаслідок розселення слов’янства у VI-VIII ст. з Північно-Захід­ної України (Мал. 11). Отже, слов’яногенез виглядає як відгалу­ження окремих слов’янських етносів від праукраїнського етно­культурного дерева, що з кінця V ст. розвивалося між Середнім Дніпром, Східними Карпатами та Прип’яттю (Мал. 9).

Сучасне мовознавство також не підтверджує існування в ми­нулому спільної для всіх східних слов’ян давньоруської мови (Тараненко, 1996, С. 280-286). Однак офіційні історики Москви та Петербурга, спираючись на сумнівне існування «єдиної русь­кої мови» княжої Русі, насаджували великодержавну концепцію єдиного давньоруського народу, у факті існування якого сьогод­ні сумнівається переважна більшість неупереджених фахівців- істориків.