Розділ 1 Концепція перша. Трипільці та арійці: хто вони?

Останнім часом в Україні з’явилося доволі багато аматор­ських розвідок, присвячених проблемі україногенезу - в міру своєї обізнаності автори викладають своє бачення цього склад­ного питання.

Археологічні дані неспростовно свідчать, що Трипілля є край­нім північно-східним проявом своєрідного світу перших земле­робів Європи, відомих археологам під назвою балкано-дунайсь- кого неоліту. Але й на Балканах ця людність не була автохтонною, її пращури прийшли туди з Близького Сходу, точніше з півдня Малої Азії (Мал. 7).

Близько 10 тис. років тому криза мисливського господар­ства в Сирії, 1 Іалестині, на півдні Анатолії зумовила винайдення і поширення відтворюваного господарства - мотичного земле­робства та примітивного тваринництва. Вирощування пшениці, ячменю, розведення овець, кіз забезпечило суспільство їжею і при­звело до демографічного вибуху на Близькому Сході. Надлишки населення почали розселятися на сусідні, мало заселені терени: на схід до Індії, на південь в Аравію, на захід у Північну Африку.

Один з головних шляхів розселення найдавніших землеробів і тваринників починався в Південній Анатолії і вів на захід остро­вами Егейського моря в Східну Грецію. У VII тис. до н. е. вихідці з Анатолії принесли на південь Балканського півострова навич­ки відтворюваного господарства, культурні рослини (пшеницю, ячмінь, сочевицю), домашніх тварин (вівці, кози), близькосхідні культуру та мову. Ці люди належали до східносередземноморсько- го антропологічного типу, який характеризується грацильністю^[I],

невисоким зростом, темною пігментацією, скошеним чолом і ве­ликим носом своєрідної форми.

Поступово просуваючись на північ, нащадки найдавніших близькосхідних землеробів досягай Дунаю й рушили його доли­ною на захід в Центральну Європу і на схід на Правобережну Ук­раїну. Так, разом з навичками землеробства і тваринництва близь­косхідний за походженням етнокультурний комплекс поширив­ся в VII-IV тис. до н. е. в Південній та Центральній Європі. Три­пільська культура - яскравий прояв цього культурно-історич­ного явища на території від Східних Карпат до Дніпра (Мал. 1,7).

Отже, трипільська археологічна культура є складовою балка- но-дунайського неоліту. Вона датується IV тис. до н. е. і в Україну прийшла з південного заходу, з басейнів Сірета й Прута - теренів сучасних Румунії та Молдови. Економічною основою життєдіяль­ності трипільців було, перш за все, землеробство - вирощування пшениці та ячменю, а також тваринництво - розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. З виснаженням землі трипільці пересе­лялися далі на схід і врешті освоїли всі придатні для їхньої земле­робської системи чорноземи від Карпат до Дніпра.

Окремі мідні прикраси, шила, ножі та сліди металургії на три­пільських поселеннях свідчать, що більшість із них належить до мідно-кам’яної доби. Археологи розпізнають трипільські по­селення насамперед за досконалим, багато орнаментованим гли­няним посудом. Вишуканий лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого, чорного та білого кольорів вкриває жов­ту поверхню посуду (Мал. 1).

Трипільські житла були прямокутними, глинобитними, ма­ли дерев’яний каркас стін над глиняною долівкою. Вони є типо­вим прикладом балканської домобудівної традиції, яка виникла в VII-VI тис. до н. е. у Східній Греції. Українська хата-мазанка являє собою її значно пізніший прояв. Численні глиняні стату­етки жінок та посуд поселень трипільців вказують саме на бал- канські корені культури. Про це ж свідчить і їхній своєрідний середземноморський антропологічний тип з характерним об­личчям (Мал.

Трипільська землеробська людність досягла високого роз­витку і стояла на порозі переходу до етапу цивілізації, тобто

наблизилася на такого рівня соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста й писемність. Величезні три­пільські поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічували до 3 тис. жител і займали площу 200-400 га, вип­равдано вважаються протомістами. Житла тут розташовувалися концентричними колами, які з’єднувалися з центром поселення численними радіальними вулицями. Населення цих племінних центрів перевищувало 10 тис. осіб. Складна знакова система три­пільських орнаментів і глиняні конічні фішки та кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі запровадження письма. Отже, трипільські протоміста й протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економі­ки та природні негаразди, які спіткали суспільство в IV тис. до н. е.

Наявність гігантських обширів родючих чорноземів штов­хала трипільців на екстенсивний шлях розвитку, що заважало прогресивному розвитку економіки. Екстенсивна перелогова сис­тема орного землеробства спочатку зумовила активне освоєння територій, але потім настало неминуче виснаження придатних для такої господарської системи чорноземів Правобережної Ук­раїни. Окрім того, відбулися певні зміни клімату - він став більш посушливим, утворилися й поширилися степи, що й довершило колапс землеробської економіки - фундаменту протоцивілізації Трипілля.

З іншого боку, вичерпання можливостей екстенсивного зем­леробства, знищення лісів на значних обширах, які перетвори­лися на потенційні пасовиська, поширення степів у зв’язку з ари- дизацією^[II] клімату наприкінці IV тис. до н. е. (Кременецкий, 1991, С. 175) - все це разом стимулювало підвищення ролі відгінного скотарства.

Значення Трипілля у первісній історії України полягає в тому, що саме з ним пов’язана остаточна перемога відтворю­ючої економіки на сучасних українських землях у IV тис.

-і

Північними та північно-східними сусідами найдавніших землеробів Європи, в тому числі й трипільців, були аборигени - мисливці та рибалки Німецької, Польської, Поліської низовини та Лівобережжя Дніпра. Ця первісна, досить відстала людність у V-IV тис. до н. е. почала розвиватися під прогресивним впливом більш розвинених прибульців з півдня - носіїв культури балка- но-дунайського неоліту. Від них аборигени-мисливці лісової зо­ни Європи отримали навички землеробства, тваринництва, при­мітивної металургії міді, виготовлення глиняного посуду тощо.

У IV-II тис. до н. е. на базі згаданої аборигенної людності постала індоєвропейська сім’я народів, до якої належить пере­важна більшість мешканців сучасної Європи. Більшість дослідни­ків вважає, що формування праіндоєвропейської мови та куль­тури почалося у V тис. до н. е. в Південній Україні в ході контак­тів трипільців та місцевої людності лісостепового Подніпров’я та Лівобережжя.

Внаслідок уже згаданого поширення степів примітивні мис­ливсько-рибальські суспільства почали переходити до скотарс­тва і трансформувалися у найдавнішу індоєвропейську спіль­ноту IV тис. до н. е. - середньостогівську культуру лісостепово­го Подніпров’я (Залізняк, 1994, С. 90-91).

Скотарські навички, набуті давніми індоєвропейцями, швид­ко розвинулися у сприятливих умовах степів та лісостепів Лі­вобережної України. Стада корів та овець пересувалися в по­шуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя - вони стали кочівниками. Це природно стимулювало використання колісного транспорту, приручення в IV тис. до н. е. коня. Постійні пошуки нових пасовиськ призводили до військо­вих сутичок з сусідами, а це в свою чергу мілітаризувало суспіль­ство. У скотарів (на відміну від землеробів) не жінка, а чоловік є главою в сім’ї та роді, оскільки все життя забезпечують пастухи та воїни.

Ці ранні напівкочові скотарі-індоєвропейці залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Археологи добре зна­ють так званий степовий поховальний комплекс (Мал. 3). Його

найважливішими елементами є курганний насип, покладання небіжчика на спині з підігнутими ногами, посипання червоною фарбою-вохрою. У могили часто клали зброю (кам’яні бойові молоти та булави), глиняні горщики, орнаментовані відбитками плетеного шнура (Мал. 3,4). Нерідко в кутах могильної ями зна­ходять колеса, які символізували поховальний віз. Культ бога вої- на-пастуха тиражувався в численних кам’яних стелах, вкритих зображеннями різноманітної зброї (Мал. 5).

Як уже зазначалося, найдавнішими скотарями півдня Украї­ни були середньостогівські племена IV тис. до н. е. в межиріччі Дніпра та Дону. Від них походить ямна культура, носії якої просу­нулися з Північного Надчорномор’я та Надазов’я степовою зо­ною на захід до Подунав’я, на південь до Передкавказзя та на схід До Поволжя, Північного Казахстану і навіть далі до Алтаю (Мал. 6).

Небувале за розмахом розселення споріднених етносів на степових обширах від Середнього Дунаю до Алтаю пояснюєть­ся їх рухливою скотарською економікою, поширенням коліс­ного транспорту, тяглових тварин (бик, кінь), вершництва. Ра­зом зі скотарством поширилася мова та культура народу, який перший опанував і був носієм цієї нової форми первісної еко­номіки - праіндоєвропейців. Саме вони були предками великої мовно-культурної сім’ї індоєвропейських народів, які в III-II тис. до н. е. заселили величезні простори від Західної Європи до Ін­дії. До цієї сім’ї входять численні кельтські, романські, германсь­кі, слов’янські, балтські, фракійські, індо-іранські та інші народи Євразії (Залізняк, 1994, С.

Таким чином у IV-III тис. до н.е. Україна стає територією про­тистояння між більш пасивною осілою землеробською цивілі­зацією та більш активним кочовим світом степів Євразії.

І трипільці-землероби, і найдавніші індоєвропейські скотарі вплинули на формування антропологічного типу українців.

В етнокультурному відношенні землероби, які прийшли з Близького Сходу та осіли близько VII тис. до н.е.(Мал. 7) на Бал­канах, створивши у своєму північно-східному форпості трипіль­ську культуру, були своєрідними антиподами індоєвропейським скотарям-степовикам. Землеробський трипільський та скотар­ський індоєвропейський світи принципово різнилися один від одного походженням, типом економіки, матеріальною та духов-

ною культурою, антропологічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Якщо трипільці були невисоки­ми, тендітними, темнопігментованими^[III] східними середземномор- цями-європеоїдами, то перші скотарі-індоєвропейці за своєю ан­тропологією наближалися до північних європеоїдів - високий зріст, масивний скелет, світліша пігментація.

Отже, якщо згадані найдавніші скотарі були індоєвропей­цями (а в цьому не сумнівається переважна більшість фахівців), то їхні антиподи - трипільці, як і вся балканська протоцивілі- зація VII-IV тис. до н. е., не були індоєвропейськими. А якщо так, то українці, що належать до індоєвропейської сім’ї народів, не могли бути прямими і безпосередніми нащадками трипіль­ців, як це стверджують останнім часом у деяких науково-публі­цистичних статтях.

Ніщо не зникає безслідно. Протягом останніх 5 тис. років на українських теренах у різний час розвивалося не менше сотні стародавніх етносів, слідами яких є численні археологічні культури. Немає сумніву, що культурні надбання сотень стародавніх народів, які мешкали на українських землях до появи тут українців, стали складовою частиною нашої культурної спадщини. Але це не зна­чить, що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями. У нашому генофонді є гени й пітекан­тропів, чого, звичайно, недостатньо, щоб назвати їх українцями.

До речі, певним аналогом Трипілля в Україні є синхронна їй культура Яншао в Китаї. Тож формально людність Яншао ми та­кож повинні були б визнати праукраїнцями, якби не дані антро­пології, які свідчать, що носії китайського аналогу Трипілля були типовими монголоїдами.

Автори численних псевдонаукових версій походження укра­їнців, як правило, плутають українців з їхніми археологічними та історичними предками. Останніми можна вважати всіх наших попередників (у тому числі й трипільців), з елементів культури яких і склалася у свій час українська етнокультура.

Культура всякого народу є неповторною сполукою успадкова­них від попередників культурних надбань. Народ народжується

не тоді, коли з’являється окрема складова його культури, а коли ці численні складові зливаються в неповторний етнічний комплекс. А тому принципово неправильно повністю заперечувати будь- який вплив трипільців на етногенез українського народу. Як і ін­ші стародавні етноси, що мешкали на землях України до появи тут українців, трипільці зробили свій внесок у наш етнокультурний комплекс. Зокрема, про певний вплив трипільців на антропологіч­ний тип українців писали вчені-антропологи.

На принципову різницю між українським та «вірменоїд- ним» трипільським антропологічними типами вказували послі­довники видатного українського антрополога Ф. Вовка - Р. Єндик, В. Щербаківський, В. Петров. Про «вірменоїдність» трипільців писала й такий авторитетний науковець у галузі трипіллєзнавс- тва як Т. Пассек (1947). Усі без винятку антропологи, які займа­лися антропологічним типом трипільців, визнавали їх граниль­ними, темно пігментованими середземноморцями (Великанова, 1975; Алексеева, 1973, С. 44; Круц, 1997, С. 376; Дяченко, 1992; По­техина, 1999, С. 147,156,162; Сегеда, 2001, С. 151 та ін.).

Так званий «український антропологічний тип» за Ф. Вовком та його послідовниками є результатом змішування трипільців з найдавнішими індоєвропейськими скотарями, які 5-6 тис. років тому рухалися з лісостепового Подніпров’я на Дунай. Ф.Вовк та його послідовники вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців - це спадщина індоєв­ропейських скотарів, а «чорні брови, карі очі» - трипільців (Пет­ров, 1992, С. 104-107).

Про змішування масивних степовиків-індоєвропейців з тен­дітними трипільцями свідчить поступове зменшення масивності скелета індоєвропейців, простежене сучасними українськими ан­тропологами С. Круц та І. Потєхіною за кістками найдавніших скотарів півдня України. Внаслідок цього змішування й постав український антропологічний тип, до якого належить більше 70% сільського населення^[IV] сучасної України. Він характеризуєть­ся відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігмен­тацією, круглим черепом, прямим носом, вузькою та середньою шириною обличчя. Цими особливостями відзначалося корінне населення лісостепової України протягом останніх 3 тис. років (Сегеда, 1995,2001).

Однак появу антропологічного типу, до якого належить біль­шість сучасних українців, не можна вважати народженням ук­раїнського етносу. Адже до цього ж українського (або динарсько- го) антропологічного типу, крім українців, належать й інші сло­в’янські народи - словаки, серби, хорвати, словени, чорногорці. Північні слов’яни (поляки, білоруси, росіяни) разом з балтами належать до іншого, так званого віслянського антропологічного типу, який характеризується світлим забарвленням волосся, очей, шкіри, відносно невисоким зростом, значною шириною обличчя, часто довгою головою.

Останнім часом авторові цих рядків роблять зауваження, що темна пігментація українців є доказом зв’язку з темнопігменто- ваними трипільцями - грацильними середземноморцями. Такий зв’язок мною ніколи не заперечувався, бо саме від них, як уже за­значалося, українці, вірогідно, й одержали в спадщину «карі очі, чорні брови». Але такого зв’язку явно не достатньо, щоб віднести українців з міцною і високою статурою до одного з трипільцями середземноморського антропологічного типу. Адже довга укра­їнська історія несе в собі сліди багатьох народів та цивілізацій...

Заперечення «вірменоїдності» трипільців, зокрема закиди про нібито відсутність аргументів на користь їх «вірменоїднос­ті», які також неодноразово висловлювалися авторові, вигляда­ють непереконливо. Не зрозуміло, чому як аргумент безапеля­ційно відкидається реалістичність пластики трипільців, яка зоб­ражає людей з великими «східносередземноморськими» носами (Мал. 2). Подібної пластики {«общей отличительной чертой ко­торой является крупный нос, сливающийся с линией низкого лба» - Погожева, 1983, С. 135) виявилося достатньо для висновків про «вірменоїдну» зовнішність трипільців авторитетній дослідниці Т. Пассек (1947).

Крім того, стверджується, що остеологічнії матеріали не під­тверджують «вірменоїдність» трипільської людності. Однак ці матеріали не є однозначно негативними щодо «вірменоїдності» трипільців. Зокрема, така авторитетна дослідниця-палеоантропо-

лог як С. Круц пише, що «визначити величину виступання носа» їй вдалося «лише на чотирьох трипільських черепах: три з них мають помірно виступаючі носи, однак на одному чоловічому че­репі з Вихватинського могильника виступання носа сягає майже світового максимуму. У світлі наведених фактів можна тільки гадати, що якась частина трипільського населення могла мати риси передньоазійських вірменоїдів» (Давня історія України, Т. І, 1997, С. 377). Череп з виразними «вірменоїдними» рисами похо­дить з трипільського поселення Незвисько у Подністров’ї (Де- бец, 1970). Таким чином, усі п’ять згаданих трипільських черепів належали середземноморцям, двоє з яких все-таки мали «вір- меноїдні» носи. А враховуючи цей факт та згадану реалістичну пластику, а також думку Р. Єндика, В. Щербаківського, В. Петро­ва, Т. Пассек, М. Великанової, Т. Мовші, не поспішаймо ставити хрест на проблемі «вірменоїдної» зовнішності принаймні части­ни трипільців.

Незалежно від того, мали трипільці «вірменоїдні» носи чи ні, вони належали до середземноморського антропологічного ти­пу, до якого переважна більшість українців не належить, а лиш має певні сліди генетичних контактів з південними європеоїдами (про що вже йшлося). І як би хто не оперував антропологічними матеріалами усатівської культури чи Чапаївського могильника, вони ніяк не згладжують антропологічну різницю між трипіль­цями й українцями. Ці матеріали фактично можна назвати піс- лятрипільськими, бо вони представляють трипільську культуру на етапі її остаточної дезінтеграції та асиміляції автохтонним на­селенням - носієм місцевого масивного антропологічного типу. Саме на базі такого масивного антропологічного типу за певною участю грацильних трипільців і сформувався антропологічний тип українського народу.

Спроба штучно підсилити роль трипільців у слов’яногенезі посиланням на виразні середземноморські риси в антропології південних слов’ян є загалом некоректною, а тому непереконли­вою. Адже відомо, що слов’яни лише в ранньому середньовіччі переселилися з території України на Балкани, де опинилися в се­редовищі місцевого середземноморського населення. Тому певні середземноморські риси хорватів, сербів чи болгар успадковані ними зовсім не від трипільців, а є наслідком безпосередніх кон­тактів з автохтонами Балкан протягом Середньовіччя.

Можу запевнити своїх опонентів, що не маю власної кон­цепції щодо антропології трипільців. Я не є антропологом і тому користуюся перевіреними висновками визнаних фахівців у цій галузі. Зокрема, відомий антрополог С. Сегеда у своїх недавніх роботах не ставить під сумнів ні середземноморську антрополо­гію, ні навіть «вірменоідність» трипільців. Узагальнивши нещо­давно результати сторічних досліджень палеоантропологічних матеріалів з України, він дійшов висновку: «Починаючи з ене- олітичної доби на території України широко розповсюджуються носії грацильних вузьколицих антропологічних типів, генетично пов’язаних з Середземномор’ям і Причорномор’ям - Балканами, Південною Європою, Північним Кавказом. Найчисленніші серед них були племена трипільської культури... Чоловічі черепи (трипіль­ські серії з Більче Злотого та Вихватинців. - Л. 3.) відзначалися доліхокранією^[V], вузьким добре профільованим обличчям, з площини якої виразно випираеться чітко окреслений - «вірменоїдний» - ніс. Подібне сполучення ознак властиве південним європеоїдам - пред­ставникам західного варіанту давньосередземноморського типу, який в добу неоліту-енеоліту був широко представлений у Пів­денній Європі, на Балканах, у Передній Азії тощо» (Сегеда, 2001, С. 151).

Серед закидів, які безпідставно робляться на адресу автора цих рядків, можна почути й звинувачення в тому* що я нібито категорично заперечую участь трипільців в україногенезі та є автором ідеї про семітське походження трипільців, бо генетич­но пов’язую їх, як і весь балкано-дунайський неоліт, з Близьким Сходом. Хочу ще раз наголосити, що слідом за переважною біль­шістю дослідників (М. Грушевський, М. Біляшівський, О. Город- цов, О. Кандиба-Ольжич, В. Щербаківський, В. Петров, Т. Пассек, М. Гімбутас та багато інших) генетично виводжу Трипілля як частину балкано-дунайського неоліту з південної Анатолії, де споконвіку мешкали не семіти, а хатти та хурити (Залізняк, 1999, С. 109; 2004,96). Трипільці ж не були українцями, а лише одними з їхніх далеких предків. Вони певною мірою вплинули на антро­пологічний тип, вірування (культи змія, бика), домобудівниц­тво, мову українців (Залізняк, 1996, С. 14,1997, С. 50,1999, С. 218; 2004, С. 97).

Сучасний рівень розвитку науки дозволяє ставити питання про визначення етномовних характеристик людності, яка зали­шила в лісостепах Правобережної України пам’ятки трипільсь­кої культури.

Усі прогресивні досягнення, які принесла з собою трипіль­ська культура, запозичувалися сусідами трипільців - праіндоєв- ропецями. Ці досягнення та нововведення запозичувалися разом з відповідною термінологією - новітні дослідження лінгвістів показали, що сільськогосподарська лексика індоєвропейських народів значною мірою має близькосхідне походження.

Особливо багато землеробських і тваринницьких термінів, назв продуктів харчування, предметів побуту індоєвропейці за­позичили у прахаттів та прахуритів, прабатьківщина яких бу­ла в Малій Азії. Це зрозуміло, адже саме звідти в VII тис. до н. е. прийшли в Східну Грецію предки балканського неоліту (Мал. 7). О. Старостін (1988) наводить велику кількість мовних запозичень з хаттської та хуритської мов в індоєвропейських, у т. ч.: акио - кінь, kago - коза, рогко - порося, hvelena - хвиля, вовна, auig - овес, hag - ягода, rughio - рож, жито, Iino - льон, киїо - колоти, спис, gueran - жорна, sei - село, dholo - долина, arho - ареал, простір, tuer - творог, sur - сир, bhar - ячмінь, репкие - п’ять, кіаи - ключ, medu - мед, солодкий, акго - поле, bar - зерно та багато інших.

Лінгвіст В. Ілліч-Світич (1964) відзначав, що певну частку своєї аграрної, тваринницької та побутової лексики індоєвро­пейці запозичили з таких близькосхідних мов, як шумерська, прасемістська, еламська. Як приклад запозичень з прасемітсь- кої дослідник наводить слова: tauro - бик, gait - коза, agno - ягня, bar - зерно, dehno - хліб, зерно, kern - жорна, sekur - сокира, na.hu - посудина, корабель, haster - зірка, septm - сім та ін. З мови шу­мерів індоєвропейці запозичили корені: кой - корова, reud - руда, auesk - золото, duer - двері, hkor - гори та ін.

Зазначимо, що в VII-V тис. до н. е., тобто на час мовно-куль­турних контактів корінних мешканців Європи праіндоєвропей- ців з прибульцями з Близького Сходу, східне узбережжя Серед­земного моря населяли предки афразійської групи народів. Лише з IV тис. до н. е. з цієї спільноти почали виділятися семіти (ара­би та євреї), єгиптяни, бербери, кушити тощо. Тобто відзначені Б. Іллічем-Світичем прасемітські запозичення в індоєвропейсь­ких мовах вірніше називати афразійськими. Адже говорити про семітів до IV тис. до н. е. науково некоректно (Гамкрелидзе, Ива­нов, 1984, С. 880).

Отже, простежений археологами та антропологами генетич­ний, культурний, антропологічний зв’язок балканського неоліту (а через нього й трипільської культури) з південноанатолійським центром становлення землеробства і тваринництва підтверджує­ться новітніми лінгвістичними дослідженнями. Численні хатто- хуритські лінгвістичні запозичення в мовах індоєвропейців, які отримали навички землеробства та скотарства разом з відповід­ною термінологією від балкано-дунайських неолітиків, у т.ч. трипільців, дають підстави припускати, що останні в етномов- ному відношенні були споріднені з хатто-хуритами Малої Азії VII—IV тис. до н. е. (Мал. 7). А присутність серед індоєвропейсь­ких лінгвістичних запозичень шумерських, прасемітських, елам- ських термінів свідчить, що балкано-дунайський неоліт не був монолітно хатто-хуритським. Очевидно, було кілька різноетніч- них міграційних хвиль з Близького Сходу в Грецію, у яких брали участь не тільки хатто-хурити Анатолії, але й афразійці, шумери, еламці Сирії, Палестини, Месопотамії.

Незважаючи на певну строкатість, балкано-дунайський не­оліт, у т. ч. трипільська культура, генетично, культурно, антропо­логічно, а також лінгвістично тісно пов’язаний зі згаданими куль­турами Близького Сходу, які не є індоєвропейськими. Оскільки українці, на відміну від трипільців, є індоєвропейцями, то немає підстав вважати трипільців праукраїнцями. Українська культура та мова принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу та їхніх родичів трипільців.

⅛ * ⅛

Але повернемося до пошуків пращурів сучасних українців.

Якщо українці не є безпосередніми нащадками трипільців,- то, може, вони прямі спадкоємці праарійців - тобто частини ін­доєвропейців, які у IV-III тис. до н.е. рушили з українських степів на схід і в середині II тис. до н.е. завоювали північну Індію та Іран?

Давайте уважніше приглянемося до скотарів-кочівників, сусідів трипільців, які заселяли терени сучасної України в ті давні часи.

Уже говорилося про перехід від мисливства до скотарства давніх індоєвропейців (східних сусідів трипільців), що мешка-

ли між Нижнім Дніпром та Доном у IV тис. до н. е. Археологам вони відомі під назвою середньостогівської, нижньомихайлівсь- кої, ямної культур. Отримані від трипільців та інших прибульців з Подунав’я скотарські навички прижилися і розвинулися в умо­вах степів півдня України. Пошук пасовиськ для корів та овець обумовлював рухливий спосіб життя давніх скотарів. Це в свою чергу стимулювало винайдення та швидке поширення колісного транспорту, а також приручення в IV тис. до н. е. коня. Накопи­чення худоби в одних руках сприяло розшаруванню суспільства. Боротьба за пасовиська призводила до збройних сутичок з сусі­дами і, відповідно, мілітаризувала суспільство - з’явилася війсь­кова еліта, почали будуватися найдавніші фортеці, поширився культ верховного бога воїна-пастуха, сонця-колеса (свастика), бойової колісниці, зброї, вогню.

Ті ранні напівкочові скотарі залишили величезну кількість курганів. Археологи пізнають їх по так званому степовому похо­вальному комплексу. Його найважливішими елементами є кур­ганний насип, скорчений та посиланий червоною вохрою кістяк небіжчика. У могилу часто клали зброю, прикрашені відбитка­ми мотузки глиняні горщики, кам’яні антропоморфні стели (Мал. 3,4,5), а також дерев’яні вози (Мал. 8).

Умови безкраїх степів та лісостепів, що простяглися від Пів­нічного Надчорномор’я на схід до Монголії, сприяли розселен­ню цих найдавніших скотарів у східному напрямку (Мал. 6). Уже в III тис. до н. е. ці переселенці досягли Алтаю, де сформували афанасіївську археологічну культуру, яка за всіма показниками дуже близька до свого генетичного предка - ямної культури Пів­нічного Надчорномор’я.

УII тис. до н. е. в лісостепах від Дніпра до Алтаю сформувала­ся зрубно-андронівська спільнота. Переважна більшість дослід­ників вважає ці напівкочові скотарські племена предками схід­ної, індо-іранської гілки індоєвропейської сім’ї народів (Заліз­няк, 1994, С. 87-117). Поширюючи скотарський тип господарства, андронівська людність просунулася з Північного Казахстану на південь і заселила Середню Азію. Саме це населення було тими легендарними аріями, які в середині II тис. до н. е. зайняли Іран або Айріян, що значить «країна аріїв». Приблизно в цей же час вони подолали хребти Гіндукушу та з Центральної Азії вийшли в долину Інду (Кузьмина, 1986).

На момент приходу аріїв в Індію її населяли племена темно­шкірих дравидів, які створили в долині Інду розвинену Xapan- ську цивілізацію з великими містами, фортецями, зрошуваль­ними каналами. Однак на час арійського завоювання Харапська цивілізація вже почала занепадати. Напівдикі скотарі, що нази­вали себе «аріями» («благородними»), мали військову перевагу над місцевими миролюбними землеробами, а бойові колісниці та філософія війни робили їх непереможними. Тож Харапська цивілізація була зруйнована, а її носіїв перетворили на пригноб­лену частину суспільства - касту шудр (недоторканих).

Трохи згодом санскритом - мовою аріїв Індії - були запи­сані веди - священні гімни аріїв. Найдавніший з цих релігійних текстів - «Ріґведа» - датується другою половиною II тис. до н. е. «Ріґведа» лягла в основу індійського письменства, філософії, культури, релігії індуїзму. На початку І тис. до н. е. була записана «Авеста» - збірка гімнів арійців Ірану.

Як свідчить «Ріґведа», в Індії арії мешкали в басейні Інду. Вони були досить рухливими скотарями і все життя проводили на колесах. Жили в легких, розбірних, переносних житлах. Осно­вою благополуччя аріїв була велика рогата худоба, особлива увага приділялася конярству. Серед домашніх тварин були відомі вівці, коні, віслюки, собаки. У великі вози запрягали биків. Поклоняли­ся арії коню та корові.

Основною ударною силою війська аріїв була двоколісна бой­ова колісниця, яку тягли двоє коней. Знали вершництво, але кін­нота в бою не використовувалася. Піхота була допоміжним ро­дом військ у горах. Головна зброя аріїв - лук та стріли.

Харчувалися арії переважно молоком та ячмінною кашею. Пшениці та рису не знали. М’ясо їли рідко, найчастіше на релігійні свята. Одяг ткали з вовни та рослинних волокон. Знали металургію міді, золота, срібла. Глиняний посуд ліпили, бо горщики, зроблені на гончарному крузі, вважали породженням злих сил. Священні чаші були дерев’яними. До речі, священні дерев’яні чаші відомі нам і з праарійських поховань культур степової бронзи III-II тис. до н. е. від Дніпра до Північного Казахстану, а також з курганів скіфів - арійців, які повернулися на південь України у І тис. до н. е.

Вірогідно, саме з таких чаш пили загадковий священний напій со о му або хаому. Цю галюциногенну рідину готували з соку якоїсь гірської рослини, змішаного з молоком чи медом. Останнім часом

висловлено припущення, що соому готували з гриба-мухомора (Ригведа, 1989, С. 445).

Арійці Індії за «Ріґведою» були вогнепоклонниками і спалю­вали померлих. Головними богами були Індра, Сур’я, Агні, Яма. Індра - це божество бурі, грому, блискавки, війни, Сур’я - сонця, Агні - вогню, Яма - підземного царства мертвих.

Арійці являли собою групу невеликих племен, які гуртува­лися в нестійкі племінні об’єднання. Основою їхнього суспільс­тва була патріархальна сім’я на чолі зі старшим чоловіком. Кілька споріднених племен утворювали граму, що з санскриту перекла­дається як «селище, община». До речі, саме від цього кореня по­ходить українська громада.

Общини аріїв рухалися зі своєю худобою та поклажею на возах у пошуках пасовиськ та угідь для вирощування ячменю. На одному місці затримувалися не більше ніж на півроку, щоб зібрати врожай. Грами нерідко ворогували між собою за пасо­виська та джерела води. Тому словом «грама» позначався й вій­ськовий загін. Війна була звичною, повсякденною справою аріїв. Позначалася вона буденним терміном, що перекладався з санс­криту як «боротьба за корів».

Кілька сусідніх общин утворювали віс (плем’я), яке очолю­вав раджа (цар). У його функції входила організація племені, захист та розширення меж племінної території, ритуальні жер­твоприношення. Найближчою до раджі особою був його пурохі- та (домашній жрець). Влада царя обмежувалася народними збо­рами - саміті, що буквально означає «сходка». На таки зборах могли скинути поганого раджу й на його місце обрати іншого.

Завойовники-арії ділилися на три варни (соціальні верст­ви), що значить «кольори»: брахмани - жерці; кшатрії - воїни, правителі; вайш’г - общинники, пастухи, хлібороби. Символа­ми брахмана був жовтий колір та дерев’яна чаша для офірувань, кшатрія - червоний колір, колісниця та зброя, вайш’їв - синій колір, ярмо та плуг.

Неспростовні археологічні факти свідчать про зароджен­ня індо-іранської групи індоєвропейців у степах між Дніпром і Волгою не пізніше III тис. до н. е. (ямна археологічна культу­ра). На думку фахівців, тоді ж почали формуватися визначальні елементи індо-іранського мовно-культурного комплексу, вперше письмово зафіксованого в «Ріґведі» більше 3 тис. років тому.

Прихильники арійської версії походження українців вико­ристовують паралелі між українською мовою і санскритом або знаходять у «Ріґведі» відповідники українським фольклорним сюжетам. Численні приклади цих реально існуючих паралелей між мовою та культурою легендарних аріїв та сучасних українців подає журнал «Інцо-Європа». Однак цього не достатньо, щоб вва­жати аріїв праукраїнцями. Адже аналогічні численні подібності з «Ріґведою» чи «Авестою» легко відшукати й у мовах та куль­турах усіх народів індоєвропейської мовної сім’ї. Пояснюється це їх походженням від спільного предка - праіндоєвропейців, які у V-IV тис. до н. е. жили в лісостепах та степах Південно-Східної України, Нижнього Дону, Кубані (Залізняк, 1994, С. 89-95).

Прихильники арійської версії походження українців роблять суттєву помилку в самих засадах своєї гіпотези: вони ототожню­ють давніх праарійців з праіндоєвропейцями. Насправді ж істо­ричний шлях праіндоєвропейців, які жили близько 10-8 тис. ро­ків тому, був значно довшим і, відповідно, поширення праіндоєв- ропейської мови та поява відгалужень від неї були процесами набагато складнішими. Лише частина перших індоєвропейців (праарійці, або індо-іранці) рушила зі своєї батьківщини (яка зна­ходилася і на території сучасної України) далеко на схід і південь євразійськими степами. Решта - це були носії палеобалканських мов (з них розвинулися сучасні вірменська, грецька та албанська мови), балто-слов’янських, германських, італо-романських, кель­тських мов - мігрувала на південь, північ та захід, облаштував- шись по усій Європі та Малій Азії. Звісно, чимало зі стародавніх індоєвропейських мов уже зникло, але ж балто-слов’янська гілка досі жива, а тому не варто ще за «живих слов’ян» зараховувати українців до іншої (неслов’янської) гілки індоєвропейців^[VI].

Арії - один з багатьох етносів східної, індо-іранської гілки індоєвропейської сім’ї народів. Тому значно більший ступінь спорідненості з аріями мали скіфи або сармати, чия мова також належала до іранських. Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної індо-іранської гілки індоєвропейців - таджиків та саків у Середній Азії, носіїв мови хінді та урду в Індії, пуштунів

в Афганістані, персів в Ірані, аланів та осетинів на півдні Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість серйозних учених визнає спорідненість згаданих народів з аріями, але вважає ос­танніх своєрідним окремим народом. Не вдаючись до подроби­ць, зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як і, наприклад, англійці, греки чи вірмени, з якими українці пов’язані дуже давнім спільним походженням від праіндоєв- ропейців - найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепо­вого Подніпров’я.

Отже, «арії» («арійці»), які так часто згадуються в аматор­ських версіях походження українців, - це інша гілка індоєвро­пейців, аніж та, до якої відносяться слов’яни. Стосовно мож­ливих предків слов’ян (у т. ч. українців), то, на думку археологів (Б. Рибакова, С. Березанської, Є. Максимова та ін.), у той далекий час вони були північними сусідами трипільців.

⅛? ⅛ *

Перша ж достовірно праслов’янська спільнота - зарубине- цька культура рубежу н. е. - виросла на цілій низці попередніх ар­хеологічних культур лісостепового Правобережжя І тис. до н. е. - підгірцівській, милоградівській та скіфів-орачів. А ці в свою чергу ведуть своє походження від спільнот Північно-Західної України, починаючи від культур шнурової кераміки кінця III тис. до н. е. на Волині, Прикарпатті та Південному Поліссі. Конкрет­но це - середньодніпровська, стжижовська, городоцько-здовби- цька культури шнурової кераміки - від них, власне, й почалися тшинецька та сосницька культури середньої бронзи, з яких ви­росли пізньобронзові білогрудівська та лебедівська культури.

Останнім часом з’явилися археологічні матеріали, що дозво­ляють поглибити коріння археологічних культур - попередників праслов’янських аж до мезоліту балтійської традиції 1. Виявилося, що культури шнурової кераміки в свою чергу виросли з культури кулястих амфор, предком якої є неоліт лійчастого посуду IV тис. до н. е., а цей в свою чергу постав внаслідок південних впливів на балтійський мезоліт у V тис. дон. е. (Залізняк, 1994,С. 89,97-99).

Зазначимо, що весь цей довгий і глибокий ланцюг архео­логічних культур, які розвивалися протягом V-I тис. до н. е. на території сучасної Північно-Західної України, майбутній бать­ківщині слов’ян та українців, лишили не праукраїнці і навіть не праслов’яни. Це дійсно наші дуже далекі пращури, але від них походять не лише слов’яни, але й балти, та навіть германці.

Таким чином, ми не маємо жодних серйозних наукових під­став вважати за українців ані трипільську людність Правобереж­ної України, ані стародавніх аріїв Індії та Ірану, на чому наполя­гають автори деяких публіцистичних статей.

Так звана трипільська версія походження українців ствер­джує, що український етнос існував ще за часів трипільської ар­хеологічної культури, тобто 5-7 тис. років тому. В такому разі ук­раїнська історія відразу стає винятком у загальноєвропейському історичному процесі, адже вік більшості народів помірної смуги Європи, які безпосередньо контактували з греко-римським сві­том, близько 1,5 тис. років^[VII].

Прибічниками такої давності походження українців є, як правило, аматори, а не фахівці-науковці, адже фахівці розуміють неможливість коректно довести безперервність культурно-істо­ричного розвитку на українських теренах від трипільської куль­тури до відомих нам українців. А це - необхідна умова встанов­лення віку будь-якого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології. Наприклад, історія усім відомого нам Риму - неве­личкого Римського царства, потужної Римської республіки та ве­личезної Римської імперії - починається не від появи людини на Апеннінському півострові, а від заснування на Капітолійсько- му пагорбі міста Рим.

Трипільська та арійська версії походження українців є ти­повим прикладом історичної міфотворчості, бо надто пога­но аргументується науковими фактами. Вона є породженням, з одного боку, щирого патріотизму та зрозумілої недовіри

до офіційної науки, а з іншого - постколоніального комплек­су меншовартості й аматорства. Користь для України від цьо­го суперпатріотичного, але псевдонаукового жанру сумнівна, а шкода - очевидна. Окрім дезорієнтації громадськості, відбу­вається дискредитація української історичної науки.

Така дезорієнтація шкодить розв’язанню більш важливого завдання нашої науки - утвердженню законного права україн­ців на історичну спадщину Київської Русі як першої українсь­кої держави. Без цього історичного фундаменту неможлива по­будова незалежної України. Адже будь-яка реанімація Російської імперії (навіть у східнослов’янському варіанті О. Солженіцина) виглядатиме як «відновлення історичної справедливості» - воз­з’єднання колись начебто єдиного давньоруського народу, силою розчленованого агресивними сусідами.

Отже, проблема етногенезу українців та їхньої державності має вкрай важливе значення для утвердження самостійної укра­їнської держави.