Протонеоліт.
Протонеоліт — епоха кам'яного віку між мезолітом і неолітом, що відповідала бореальному періоду розвитку природи, а також першій із найсприятливіших для життя давніх людей теплих фаз клімату, яких (за М.
А. Хотинським) усього було три: бореальна (6900—6300 рр. до н. е.); пізньоат- лантична (4000—2700 рр. до н. е.); середньосуббореальна (2200—1200 рр. до н. е.).Одні археологи, вважаючи рубежем між мезолітом і неолітом появу кераміки, дотримуються думки, що за своєю матеріальною культурою пам’ятки мезолітичного вигляду, в яких керамічний посуд ще невідомий, але простежуються сліди відтворюючого господарства, належать до мезоліту, а отже, відтворююче господарство існує з мезоліту. Інші, розглядаючи відтворююче господарство величезним переворотом в історії, датують такі пам’ятки вже неолітичним часом. Одні не визнають мезоліт як особливу епоху й уважають його «фінальним пізнім палеолітом», інші — через наявність відтворюючого господарства виділяють у мезоліті період «докерамічного неоліту», після якого починається ранній неоліт; треті переконані, що «фінальний верхній палеоліт» (або «фінальний пізній палеоліт») слід назвати мезолітом, мезоліт — протонеолітом, а кінець протонеоліту — докерамічним неолітом.
Очевидно, найкраща схема (яка може бути використана й для території України) переходу від пізнього палеоліту до неоліту розроблена на прикладі Близького Сходу англійським ученим Дж. Меллартом. На його думку, мезоліт (котрий часто називають «фінальним верхнім палеолітом») становив з економічної точки зору останній період Інтенсифікованого збиральництва, а протонеоліт — період переходу від привласнювання до виробництва їжі й час «неолітичної революції». В протонеоліті вже наявні матеріали, що засвідчують початок доместикації тварин, і хоча рештки культурних рослин того часу ще не знайдені (можливо, їх буде знайдено пізніше), початок землеробства засвідчується появою численних ступок, товкачів, зернотерок, розтиральників, а також ям для зберігання харчових запасів.
Тоді ж виникли й перші постійні поселення (які протягом цієї епохи неодноразово перебудовувалися), могильники, окремі поховання з прикрасами (намистами, підвісками), що свідчить про наявність у людини часу не лише для втамування голоду. Відомі також різьблені зображення тварин і статуетки верховного божества — богині-матері. Почала розвиватися торгівля, а наприкінці періоду будували вже перші міста, оточені захисними мурами, часто пасивними. Фінал протонеоліту одержав назву «докерамічний неоліт».На противагу західним археологам, котрі вважають деякі населені пункти докерамічного неоліту (а потім і керамічного неоліту) протомістами або містами, М. Я. Мерперт, В. М. Массон та інші вітчизняні науковці певні: ці населені пункти були лише великими (маючи іноді від 2 до 6 тис. мешканців) поселеннями. Адже різні промисли, сліди яких виявлені під час розкопок цих поселень, не виходили за межі первісного ремесла, не пов’язаного з товарним виробництвом, а торговельна функція цих центрів сільськогосподарських округ також не була високою: сировина постачалася в основному з найближчих районів при простому обміні або так званими торговельними експедиціями. Частина археологів (В. М. Даниленко, В. І. Маркевич та ін.) розглядають мезолітичні пам'ятки з ознаками відтворюючого господарства на території України та Молдови як пам'ятки докерамічного неоліту, тобто окремої донеолітичної епохи. Очевидно, вони мають рацію, проте наш докерамічний неоліт має виразні риси протонеоліту Близького Сходу та Балкан (на Балканах протонеоліт передує неоліту й стадія докерамічного неоліту в ньому не виділена), тому вважаємо за краще вживати для пам’яток докерамічного неоліту України термін протонеоліт і дотримуватися в цілому послідовної схеми мезоліт — протонеоліт — неоліт.
На території Східної Європи відтворююче господарство почалося, найімовірніше, з тваринництва. Першими прирученими тут тваринами можна вважати бика та свиню (з місцевих тура та дикої свині). За Д. Я. Телегіним, на території України найдавніші кістки свійського бика знайдені на площі «мезолітичного» Василівського III могильника, за В.
М. Даниленком, перші кістки свійського бика та кози-вівці (яка походить зі Східного Прикаспію) виявлені в шарах «докерамічного неоліту» поселення Кам’яна Могила (під Мелітополем). Причому стратиграфія цього поселення переконливо свідчить: свійська коза-вівця тут, як і на інших пам'ятках України, з'явилася пізніше свійського бика. Припускається, що тоді ж почали приручати й свиню, бо на «пізньомезолітичних» стоянках Криму типу Мурзак-Коба до 70 % кісток свиней належали молодняку, а велике число кісток молодих тварин, як прийнято вважати, є ознакою доместикації. Аналогічна ситуація, за даними В. І. Маркевича, характерна й для синхронних пам’яток Молдови.Дещо інакше розвивалося тваринництво у східній (задон- ській) частині Півдня Східної Європи, де велика рогата худоба з'явилася пізніше за дрібну. Зокрема, кістки свійських кози-вівці та свині (при відсутності кісток свійського бика) знайдені в шарах ранньонеолітичних поселень Матвіїв Курган (Ростовська обл.), які були наступною за мезолітом ланкою розвитку. Таким чином, місцерозташування цих поселень фіксує кордон початку пам’яток східної області, населення котрої запозичило свійську худобу від своїх сусідів із Заходу або із Середньої Азії.
Не слід забувати й про точку зору, за якою велика рогата худоба та свиня в Східній Європі з’явилися пізніше, запозичені вже в свійському вигляді населенням неолітичної буго-дні- стровської культури (що є своєрідною східною частиною зони культур Старчево-Криш-Кереш) від населення західної частини цієї зони. Після цього, як уважає В. О. Шнірельман, племена буго-дністровської культури, а потім і їхні сусіди поширили тваринництво на інші райони Півдня Східної Європи.
Кожна з розглянутих точок зору має свої слабкі сторони, однак можливість самостійної доместикації тварин на території західної частини Півдня Східної Європи здається нам найкраще аргументованою. Разом із тим всі дослідники сходяться на тому, що поява свійських тварин на' території України була результатом контактів її древнього населення з Малою Азією та Балканами (в тому числі й Подунав’ям).
На думку Д. Я. Телегі- на, приручення бика й свині в Причорномор’ї в мезоліті було пов’язане з антропологічним типом тамтешнього населення, що утворився внаслідок тривалих контактів місцевих і прийшлих середземноморських (зокрема, се- редземноморсько-передньоазіатського походження) груп, а згодом це населення увійшло й до складу неолітичних буго-дністровців. А В. І. Маркевич твердить, що тваринництво в Дністровсько-Прутському районі виникло також ще в мезоліті (до буго-дністровської культури) під впливом Балкан- ського центру доместикації. У світлі цього менш вірогідною здається думка В. М. Даниленка про те, що свійський бик прийшов на територію України не із Заходу, а із Задонського Сходу.В протонеоліті в Україні зародилося, ймовірно, й землеробство. За трасологічним аналізом, здійсненим Г. Ф. Коробковою, жнивні ножі, якими могли збирати врожай зернових у Північно-Західному Причорномор’ї, існували вже на «мезолітичних» поселеннях гребениківської культури. На думку В. І. Маркевича, найпереконливішим доказом існування найдавнішого землеробства на території Молдови та України можна вважати відбитки зерна пшениці на посуді II фази (І фаза була безкерамічною) буго-дністровської культури. Появу тут цього злаку він пояснює запозиченням із Малої Азії через Балкани.
З огляду на все сказане вважаємо частину мезолітичних, пам'яток України та Молдови протонеолітичними. На нашу думку, про це свідчать такі ознаки, як розведення худоби та зародження землеробства, а також наявність у деяких похованнях у Волоському І могильнику не лише знарядь праці, а й предметів, очевидно, ритуального характеру (йдеться про стулки мушлі або невеликі камінчики без слідів обробки), знаходжен-
ня в гротах Кам'яної Могили зображень і кам'яних скульптурок тварин, що відповідали шарам «докерамічного неоліту». В світлі такого висновку спільні риси в поховальному обряді й домобудівництві, простежені Д.
Я. Телегіним у мезоліті Півдня України та натуфійської культури Близького Сходу (яку Дж. Мелларт вважає протонеолітичною), можна визнати стадіально-спільними, в даному разі — протонеолітичними. Враховуючи ж, що пам'ятки протонеоліту відомі й на Балканах (найвиразніша з них — культура Лепенського Виру) та Кавказі (печера Чох у Дагестані), логічно стверджувати, що прото- неолітичні культури охопили у свій час територію й Близького Сходу, й Південно-Східної Європи, й Півдня Східної Європи.Існує точка зору, що в пізньому палеоліті відбулося розселення з Європи на Анатолію й далі на інші території Близького Сходу, й саме нащадки цих переселенців очолили «неолітизацію» Близького Сходу. Кажучи про це, Дж. Мелларт посилався на висновки антропологів, згідно з якими представники євроафриканської раси, поховані в протонеолітичних могильниках Близького Сходу, були нащадками європейської палеолітичної людини. Якщо це так, спільні риси протонеоліту Європи та Близького Сходу можуть пояснюватися спільним або близьким рівнем розвитку їхніх витоків ще в палеоліті.
Таким чином, із початком епохи протонеоліту (й бореального кліматичного періоду) завершився перехід від плейстоцену до голоцену: зникли плейстоценові тварини, шпильковий ліс північної частини України змінився листяним, понизився загальний рівень вод. При цьому посилилася осілість населення, глибока криза мезолітичного привласнюючого господарства спричинилася до появи в південній частині нинішньої України (де природа змінилася, очевидно, особливо різко) відтворюючого господарства, а отже, й епохи протонеоліту. Протонео- літичні пам'ятки виникли на основі найрозвинутіших пам'яток південного мезоліту, співіснуючи з північними, які лишилися мезолітичними. З'явилася широтна (зональна) епохальна нерівномірність. Надалі протонеолітичні племена розвинулися в ран- ньонеолітичні, які стали сусідами одночасових, але ще мезолітичних за матеріально-культурною ознакою племен північних територій сучасної України.
Охарактеризуємо спочатку археологічні пам’ятки протонео- літичного населення.
Мезолітичні та протонеолітичні пам’ятки України та Молдови:
Епоха мезоліту: тип Нобелю (1—11); тип Народичів (24—27); тип Смички (36— 40); тип Оселівки (44—49); тип Білолісся (50—52); осокорівсько-рогалицький тип (71— 76); тип Минівського Яру (79—81). Мезоліт та протонеоліт гірськокрим- сько ї культури (96—105). Епоха протонеоліту: гребениківська культура (53—61); культура Кукрек (62—70); волосько наснлівські могильники (77—78); тип Ненаситця— Моспиного (90—95). Пережитковий мезоліт: дніпро-прип’ятська культура (12—23); тип Кудлаївки (28—35); тип Пісочного Рову (41—43); донецька культура (82—89)