ПРОМЕНІ БИЛИННОЇ ТРАДИЦІЇ НА УКРАЇНІ

Билини на Україні — це складова частина худож­ньої спадщини народу, яка й сьогодні сприяє патріо­тичному вихованню.

Промені билинної традиції дуже помітні насампе­ред у фольклорі.

У роки Великої Вітчизняної війни, щоб піднести вікопомну діяльність двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака і двічі Героя Радянського Союзу О. Ф. Федорова, народ поетично змалював їх, як би­линних мужів кращих: вони по-билинному «гуляють у фашистському тилу» [104, с. 243]. Невловимого пар­тизана Героя Радянського Союзу Г. С. Артозєєва по­братими величали Муромцем [60]. На танковій бро­ні, на^х крилах літаків грізно ясніли слова «Ілля Mypo- мець».

Нещодавно на правому березі Дніпра, в. парку імені В. Примакова встановлено пам’ятний знак за­сновникам града Кия. Цікаво, що споруджували його інженери Микола Кий і Віктор Щек, студент Богдан Хорив і конструктор Ольга Либідь. Зараз у місті над Дніпром живе чимало людей, які мають прізвище Кий (Кияшко, Кієнко, Кійко), Щек, Хорив, Микула, Добри- ня, Попович, а також Либідь.

Першим з радянських митців відшукав спільну мову з героїкою східнослов’янських предків поет-ака- демік Павло Тичина, кажучи: «Богатирство — ось краса мого народу».

Видатний радянський поет Микола Бажан досяг поетичної вершини у висвітленні билинної традиції в сьогоденні. Нова історична спільність — радянський народ — постає перед ним як «богатирська дружина народів-братів». Влучність цього образного порівнян­ня свідчить про те, що поет органічно вжився в істо­рію нашої Вітчизни, адже і билинне побратимство утворилося з мужів кращих майже всіх тогочасних племен Давньої Русі.

В автобіографічному вірші «Корни» Леонід Више- славський талановито розкрив, як історія, втілена в народнопоетичні образи, стає невід’ємною частиною духовного життя радянської людини:

В дни далекие на юге

.

дед читал мне на досуге древние былины.

Про Илью и про Микулу, про былые сечи... Бабка мне раскрыла звуки украинской речи. Вместе с удалью Добрыни душу полонили слезы бедной Катерины, песни Гамалии...

И сплелось, сплелось незримо, точно корни дуба,

все, что с первых лет любимо, все, что с детства любо...

На Подніпров’ї билини виникали в умовах взаємо­дії всієї системи фольклорних жанрів. Не було жод­ного виду творчості народу, найкращі ідейно-естетич­ні здобутки якого не були б враховані билинниками при складанні епіко-героїчних поем. Розвиткові і кри­сталізації билин помітно сприяли виробничо-звичаєві пісні. У щедрівках, колядках, веснянках і навіть ве­сільних Ще й зараз зустрічається своєрідна билинна зав’язь. До того ж вона дійшла до нас (на відміну від більшості билин) українською мовою, яка розвину­лася на грунті діалекту південної зони Давньої Русі.

Академік Б. О. Рибаков у грунтовній праці «Київсь­ка Русь і руські князівства XII—XIII ст.» вбачає ви­разні сліди генезису билин у виробничо-звичаєвих піснях, насамперед про походи Русі на Цареград [108, с. 158]. Так, приміром, у пісні «Ой в полі, полі, близь­ко дороги» знаходимо картину збирання ватажка (можливо, і Кия) до походу:

Ой в полі, полі, близько дороги,

Ой дай, боже!

Близько дороги намет [а] стоїть,

А в тій наметі [ім’ярек. — А. А.] сидить.

А коло його — все слуги його, Держать шапочки за околички. «Чи сам пойдеш, чи й нас з [а] береш І к турецькому царю на войну?» «І сам пойду, і вас заберу...» [63, с. 68].

Споріднена пісня «Пишний, гордий, славний пани­чу» записана краєзнавцем П. Чубинським у сусідньо­му з Києвом Димері. В ній подається картина прово­дів молодого воїна матір’ю: цей епізод пізніше не раз оживатиме в богатирських думах та історичних піс­нях. Мати, скажімо, Добрині теж прагнула навчити сина, як себе поводити в боротьбі з Гориничем. Анало­гічну пораду дає і мати Івана Коновченка:

«Молод же ти до війська ходити».

Як виправляла, то научала:

«Синку ж мій, синку, синку Іванку! Ой як підеш молод до війська, Да не вихвачуйся з-поперед війська, Не зоставайся да позад війська, Держися війська все середнього...» [63, с.

А ось виробничо-звичаєва пісня, що є спорідненою з билинами і могла стати в давнім варіанті поетич­ною заготовкою до майбутньої епічної поеми. В ній відтворено розправу богатиря з царградським волода­рем і по-билинному точно вказано місце дії — Цар- град. «Епічний час» в такій пісні спершу рухається повільно, та коли починається змалювання подвигу, часова динаміка набирає шаленого ритму саме так, як це спостерігаємо в билинах Київського циклу:

А він же неньки да й не послухав: Скоро на коника впав, половину війська стяв, Вибив з города — Царгорода,

- Турського царя зараз ізв’язав [63, с. 69] або ж:

Стукнули-грюкнули, як грім загримів,

, Блиснули шаблями, як блискавицями. Виїхав к ньому сам турецький цар: «Хто його спограє, той його споймає». А'[ім’ярек. — А. /корінь з епічними «паданнями» білорусів та піснями півден­них слов’ян;

— недаремно історики XIX ст. один з прошарків героїчних билин вважали «балканським», адже і ра­дянські дослідники наголошують на тому, що Серед­нє Подніпров’я було «вихідним пунктом походів» (Б. О. Рыбаков). Саме ця тема розкривається в поемі про Волха — билинного захисника Києва;

— у своїх витоках і поема про Микулу Селяни- новича споріднена з веснянками;

— необхідно згадати конкретний процес творення билини про подвоєну боротьбу: спершу з’явились ви­робничо-звичаєві пісні в діалектних зонах на півночі і півдні Русі, а пізніше виникла на цьому грунті бо­гатирська билина, яка і задовольнила нові суспільні потреби. І на завершення процесу оновлення твору на­род поставив на перше місце гострий соціальний кон­флікт подвоєної боротьби київськйх долішнян. Нами згадані тільки ті билини,, що дійшли до нас;

— виробничо-звичаєва поезія, повторюючись за народним календарем, відіграла важливу роль і як лоно, де понад тисячу років зберігалися билини. Вони щорічно виконувались на популярні мелодії щедрі­вок, веснянок і навіть весільних. Звичайно, таке по­бутування накладало свій відбиток і на тексти билин, але не настільки, щоб не розпізнати їх за змістом і обсягом навіть сьогодні.

У східнослов’янському фольклорі здавна відомий сюжет про героїчну розправу богатиря з «невірним» царем. Ще професор К. Г. Гуслистий, відомий радян­ський історик і етнограф, відзначав, що у виробничо- звичаєвих піснях на цю тему, передусім у веснянках та колядках, «часто змішуються епічні образи різних часів» [63, с. 928]. •

У Київському циклі билин, що давно зайшли на Північ, уже зустрічаємось з богатирем, який розправ­ляється з супротивником. Маємо дещо споріднений з билинами твір баладного характеру і українською мовою. Кожний з уважних дослідників на це натякав, а то й вказував. Так, прихильники «історичної школи» звернули увагу на «сліди» богатирського епосу в цьо­му творі: Байда «гуляє» і «стріляє по-богатирськи»; прізвисько його за змістом нагадує билинного Михай­ла Потика. М. П. Драгоманов знаходив також спіль­не в образах Василя Гнатовича і Байди. Ще помітні­ші спільні риси Байди і російського казкового героя Балдака, який мандрує до Царграда, щоб принизити турецького султана. Чимало подвигів здійснив Бал- дак, але потім його упіймали і хотіли стратити. Бал- дак скликає ріжком козаків і знищує султана, пашу і його дочку [63, с. 398—399]. Та найголовніша ри­са, що свідчить про билинний елемент пісні «В Цари- граді на риночку», є сам образ богатиря. Билинним, безперечно, є також чітке дотримання подвійної зам­кнутості твору: часова — сюжет класично вкладаєть­ся в межі «епічної епохи». Відсутня навіть мінімальна тінь колізії обов’язку і пристрасті: богатир викува­ний ніби з нержавіючої сталі. Не було в нього і гад­ки про хитання, роздвоєння, навіть коли його зачепили за ребро на Чорній вежі. Така ж класично витримана і сюжетна замкнутість: жодного слівця, яке б безпо­середньо не стосувалося подвигу. Почався сюжет зу­стріччю богатиря з царем і закінчився їх «вічним» розлученням: одному в пам’яті людей жити, друго­му — в сирій землі гнити. Відмінне від билин хіба що проходження «епічного часу» в епізодах: вся по­дія відтворюється урівноважено, ніби на одному, хо­ча й прискореному, подихові.

Жанр українських балад теж помітно споріднений з билинами, правда, сюжети подано в первинному ви­гляді та з іншою ритмікою. Якщо візьмемо до уваги «Королевича», «Князя Романа...»; «Рребенюшку», то виявиться до десяти сюжетів, дещо спільних з били* нами [123, с. 571—576]. Відповідні билини і пов’яза­ні з ними українські балади виникли на грунті ще давніших попередників у пісенній творчості східно­слов’янської спільності [66, с. 138—139].

Процес засвоєння східнослов’янських билин на Ук­раїні проходив ще одним шляхом, а саме: пісенний епос нашого народу, передусім «...українські думи та історичні пісні мають незаперечні риси спорідненості з билинами Новгородського та особливо Київського циклів», — як стверджував академік М. Т. Рильський [66, с. 40].

Сліди билин Київського циклу в думах як епіко- ліричних поемах українського народу проявилися в генетичних, типологічних і безпосередніх. зв’язках, і це природно [67, с. 85—119]. Розглядати образ ко­зацького лицаря як певну видозміну образу билинно­го богатиря означало б виявити короткозорість при аналізі генезису східнослов’янського епосу. Богатир­ські думи, зокрема, про козака Голоту, Матяша ста­рого, Івася Канівченка справедливо вважати лан­кою, що з’єднує епос східнослов’янської спільності з пізнішим, який виник у процесі формування українсь­кої народності та нації [7, с. 421]. Найдавніші думи творчо засвоїли передусім богатирський дух і вико­ристали прийоми билинної композиції, кращі зобра­жальні засоби, епічний розспів, окремі образи, в яких цей волелюбний дух вільно розкривався [96, с. 307; 46, с. 165].

На зв’язок з билинами яскраве світло проливає «Дума про козака Голоту». Він гуляє в степу біля Дунаю, де раніше діяли також і билинні богатирі; поводиться подібно до «старого козака» Муромця, як його завжди величали у билинах.

Ой полем, полем Килиїмським, Та шляхом битим !"ординським Ой там гуляв козак Голота. Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Правда, на козакові шати дорогії — Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлів незгожа.

Правда^ на козакові шапка-бирка, Зверху дірка,

Травою пошита,

Вітром підбита,

Куди віє, туди й повіває, Козака молодого прохолоджає.

А ось як богатир змальований у билинах Марфою Крюковою:

Ілля Муромець, ой...

Да як на ньому, да'на ньому, на старенькому, Кожух благенький, зовсім благенький, Ой скрізь благенький, ой...

Да так благенький, на старенькому, Він весь пола... ой весь полатаний.

«Серед тієї частини дум, котрі можна назвати бо­гатирськими, — відзначає професор М. М. Плісець- кий, — дума про Івана Канівченка (Коновченка) ви­діляється особливо послідовно розробленим образом головного героя, що дуже нагадує билинних богати­рів гіперболізацією фізичної сили в картинах бою з ворожою силою і підкресленим прагненням послужи­ти рідному народові, захищаючи його і в той же чар собі «слави-лицарства» добуваючи» [96, с. 333]. Ще раніше до подібної думки прийшли вчені XIX ст. Во­ни вважали, що Канівченко як «поетичний образ був створений раніше за козацтво. Він, вірогідно, нале­жав Давній Русі. За часів козаччини Канівченко тіль­ки одержав нове пристосування, був інакше витлума­чений, відповідно до нових умов» (М. Халанський). Точка зору цього вченого на спорідненість образу Ka- нівченка з билинним Михайлом (Іваном) Данилови­чем була підтримана і розроблена Ф. М. Колессою [67]. Особлива спорідненість думи з билинами Київ­ського циклу виявляється в гіперболізованій картині бою, де один богатир перемагає ціле військо.

У билині про Михайла Даниловича:

Під’їжджає Михайлушко до чистого поля, Заїжджає в середину сили невірної, Як почав Михайлушко розмахувати Оту він усю силу невірную:

В один бік махне — так ціла вулиця, В другий бік махне — так провулочки. Тут і бився Михайло рівно три/дні, Рівно три дні він бився, рівно три ночі.

У думі про Канівченка:

За табір виїжджав,

Первого лицаря встрічав, Чолом дав — З плеч голову зняв;

Другого повстрічав —

І тому такий отвіт подарував.

Правда, панове,

Небагато Канівченко по долині Черкень погуляв, — Самих старших п’ятсот чоловік лицарів під меч пускав^[26].

Провідна традиція київських гуслярів-билинни- ків — творити за бувальщинами свого часу — значно розвинулася в історичних піснях українського наро­ду, передусім коли складалася життєва «матеріаль­на» основа до возз’єднання України з Росією. Зако­номірність цього ідейно-естетичного явища виплива­ла з історичності процесу, витоки якого коренилися насамперед у єдності походження, що зумовила єди­ну самосвідомість. І український, і російський, і біло­руський народи вийшли з героїчної давньоруської на­родності, яка злеліяла в своєму лоні спільну билин­ну творчість в умовах боротьби за єдність Київської Русі.

Українська історична пісня, в якій найпоказовіше продовжувалася і поглиблювалася билинна традиція творити за бувальщинами свого часу в ім’я єдності рідної землі, це — «Гомін, гомін, гомін по діброві» [122, т. І, с. 46]. її життєва основа (підтекст) вагомо і зримо постане, якщо згадаємо тогочасні історичні події [73]. Один лише факт: українські козаки путив­льської залоги разом з російськими служилими людь­ми вели бої з великим загоном татар (1549 р.). А 1556 року з того ж Путивля вирушили російські вій­ська на чолі з воєводою Ржевським: вони з’єдналися з черкасько-канівськими козаками і перемогли загарб­ників. У спільних виступах трудящі люди України і Росії зміцнювали побратимські взаємозв’язки, своєрід­но започатковані ще за участю князя Володимира в умовах Київської Русі, коли прикордоння заселялось мужами кращими з багатьох племен.

Пісня «Гомін, гомін, гомін по діброві» мала вели­кий розголос і записана по всій Україні, Білорусії і навіть Польщі. Як свідчить наш запис з Рокитного (Київська область), вона здавна увійшла також у ви­робничо-звичаєву творчість, а можливо, і започатку­валася в її лоні. Місцеві краєзнавці розповіли: «Спі­вають «Гомін... по діброві» на весіллях. А опісля годинами пригадують вікопомне... У нас, в Рокитно- му, збирав сили після Берестечка сам Богдан Хмель­ницький. З ними він прийшов до Переяслава». Такі. спогади — переконлива ознака впливовості пісні, тоб­то вивершення в надтексті художнього процесу.

Детальний розгляд історичної пісні «Гомін... по діброві» в світлі поступу епіко-героїчних традицій переконує, що вона була викликана до життя новою суспільною потребою. Кожний її рядок спирався на безліч вагомих фактів, тобто творився за бувальщи­нами свого часу, а хіба це не яскравий промінь би­линної слави?! [73].

Системний погляд на розвиток билинного епосу теоретично і практично утвердив ще Максим Горький («Плакальниця», «Життя Клима Самгіна»), але се­ред деяких фольклористів наявна також думка, що в наш час існує «лише епічна'тема в ліриці» (В. І. Чи- черов та інші). На Всесоюзній нараді з питань роз­витку епосу східних слов’ян, що проходила в Києві (•19.55 р.), була проведена дискусія. її головний ре­зультат сформулював академік В. В. Виноградов: «Героїка подвигів народу, розкрита епосом, виходить за хронологічні межі минулих віків і перетворюється в активну силу сучасності і майбутнього» [66, с. 7].