БИЛИННІ ОПЕРИ

У Києві бився невмирущий дух народу. Писа­лися літописи. Самої тільки «Повісті времённих літ» Несторової досить для безсмертної слави мі­ста. Складалися проповіді. Співалися пісні й би­лини.

Павло Загребельний

Поети, композитори і співаки Росії, передусім Г. Державін, О. Пушкін, К. Рилєєв, М. Глінка, О. Бо- родін, М. Римський-Корсаков, О. Серов, Ф. Шаляпін, піднесли епіко-героїчну славу Києва на ще небачену висоту. До когорти російських митців долучили свої голоси і видатні поети: Ян Райніс з Латвії, Ованес Туманян з Вірменії, Іван Франко з України.

Билинна слава, хоча й дуже опосередковано, долу­чалася в багатьох музично-поетичних жанрах до дія­льності трьох поколінь революціонерів. Так, в першій чверті XIX ст., коли набрав сили рух декабристів, постала нагальна суспільна потреба у поєднанні об­разів билин з музикою, котра б донесла до народу

всю красу епосу героїчної епохи. Саме життя підказа­ло необхідність» появи билинних опер, билинних сим­фоній, а також романсів і навіть віршів з билинними мотивами.

Започаткував звернення до героїчного епосу Г. Дер- жавін, який своєю любов’ю до правди, справедливості й краси, втіленою в поезію, готував і Пушкіна, і пое- тів-декабристів. Ще молодим він вирішив продовжу­вати традиції M.. Ломоносова, вихованця демократич­ної культури північної частини Росії, де пломеніло сяйво київських билин. В кінці 1734 — на початку 1735 року М. Ломоносов слухав лекції в Києво-Мо- гилянській академії. Вивчення героїчного епосу схід­них слов’ян мало для нього неабияке значення. Бе­режне ставлення до народнопоетичної творчості пе­редалося і Г. Державіну.

У 1804 р. Г. Державін створив театральне видовий ще з музикою «Добриня». В ньому поєднались жан­рові риси історичної трагедії та опери. Поряд з істо­ричними героями, оспіваними в билинах (Добриня Микитич, Володимир Святославович), тут діють пер­сонажі з прозорою символікою (Змій-Горинич, він же Тугарин Тугаринович), а також відомі персонажі з народних казок.

Не сизы соколы по поднебесью, Не белы кречеты под облаки, Богатыри слетались русьские Ко великому князю ко Владимиру... Что один из них — всех проворнее, Всех проворнее, всех могучее, Где стоит — тут земля дрожит, Где рукой махнет — тут улица [115, т. 4, с. 134].

Події 1812 року покликали до життя демократичні, злободенні жанри патріотичних Інтермедій, опер-во- девілів. Вони наближали героїв історії до тогочасної дійсності, зосереджуючи увагу на вирішальній участі народу в боротьбі з ворогами. Прикладом висвітлен­ня національно-історичної теми, закріпленої у фоль­клорі та літописах, є опера О. Титова на текст А. Княжніна «Мужність киянина, або Ось які руські» (1817 р.). Дещо раніше (1810) цей патріотичний сю­жет втілив художник Андрій Іванов, батько художни­ка Олександра Іванова. Прекрасна картина «Подвиг молодого киянина» витримала екзамен часу і зараз прикрашає колекцію Російського музею в Ленінграді.

Сюжет твору О. Титова побудований з великою життєвою конкретністю «на характерному для коміч­ної опери чергуванні музичних номерів та прозових діалогів і відзначається широтою образного діапазо­ну, різноманітністю музично-стилістичних рішень» [128, с. 19]. Будучи твором мистецтва свого часу, іс- торико-побутова опера з життя Київської Русі «Муж­ність киянина, або Ось які руські» намічає принципи, втілення історико-героїчного жанру, характерні для оперної творчості доби романтизму» [128, с. 20].

Творчість М. І. Глінки — основоположника російсь­кої національної опери — дала новий зліт билинної слави. Ще в дитинстві Михайло Іванович знайомиться з народною піснею та професіональною музикою. Сво­їми здібностями до навчання він дещо нагадує билин­ного Волха, якому все «в наук пішло». У роки нав­чання в Петербурзі юний Глінка зустрічається з май­бутніми декабристами, в їх середовищі проймається ідеями волелюбності.

Всі ці події справили величезний вплив на форму­вання. світогляду композитора. Вони і спрямували увагу Глінки до героїчного епосу східних слов’ян. Поема Пушкіна «Руслан і Людмила» виявилася тим поетичним твором, 'який найбільше відповідав духов­ним прагненням композитора, але й вона вимагала деякого оживлення, щоб піднести сюжет до билинно­го рівня. Жартівливий, іронічний колорит юнацької поеми Пушкіна Глінка замінив, наситивши лібретто богатирським духом та багатогранною, емоціонально глибокою лірикою, сприйнятою, очевидно, від автора «Слова о полку Ігоревім».

Якими ж джерелами користувався юний О. С. Пуш­кін, складаючи поему? Імена героїв, зокрема Людми­ли і Чорномора, він міг запозичити з казки М. М. Ка­рамзіна «Ілля Муромець», а деякі ситуації і віршова­ний розмір.— з богатирських повістей М. О. Радіщева. Міг поет скористатися і записами билин, зібраними Кйршею Даниловим, і, звичайно, «Словом о полку Ігоревім». В першій пісні, приміром, зображений Боян на учті в князя Володимира, а в третій — Пушкін відзначав:

Быть может, на холме немом

• Поставят тихий гроб Русланов,

И струны громкие Баянов Не будут говорить о нем!

Глінка зберіг у лібретто багато віршів Пушкіна, які посилювали спорідненість з билинами. І цілковито увійшов до твору Глінки пушкінський сонячний опти­мізм. Все це сприяло тому, що опера стала по-билин- ному велична, монументальна. Оперний твір Глінки з його епічністю і філософською глибиною полюбився слухачам. Його подальшому успіхові сприяла участь Ф. Шаляпіна, який у 1901 році створив чудовий сце­нічний образ Фарлафа. Великий співак не приховував і своєї творчої невдачі: «Найзнаменитішим виконав­цем ролі Руслана в геніальній опері Глінки «Рус­лан і Людмила» вважався на Марийській сцені бас Мельников. А коли він пішов... ця роль залишилася, так би мовити, вакантною. Пробували всі, і всі про­валились... Спектакль я проспівав, але враження від мене у публіки залишилось погане.

І сьогодні опера М. Глінки «Руслан і Людмила» користується популярністю, а її фінальна сцена, в якій всі славлять вітчизну, відлунює в серцях по-но-, вому, по-сучасному:

Хай процвітає в силі і красі

Наш край коханий в роках і віках! Враже лютий наш!

Страшись могутності його!

(Переклад М. Рильського).

. Опера «Руслан і Людмила» сприяла виникненню богатирських образів у творчості О. Бородіна і М. Римського-Корсакова. Оцінивши потенціальні мож­ливості О. Бородіна, якому були близькі (маючи на увазі походження) руська і східна стихії «Слова о полку Ігоревім», В. Стасов порекомендував йому зба­гатити словесну мелодику «Слова» відповідною музи­кою.

Розвиваючи традиції оперної творчості М. Глінки, О. Бородін створює оперу «Князь Ігор», якій властиві монументальна цілісність образів, могутність і розмах, а про яскравість національного колориту.при відтво­ренні обох стихій не доводиться і говорити. Спорід­неність музики з «Словом» поглиблювалася й тим, що епос у Бородіна (так само, як у автора поеми Київсь­кої Русі) поєднувався з лірикою, об’єктивною, муж­ньою, урівноваженою, але й полум’яною, животрепет­ною. Музика опери, за словами Б. Асаф’єва, нагадує грунтовний літопис мудрості звуків. У ній події, люди, картини природи — єдине ціле, підпорядковане не стільки темі, скільки провідній ідеї— показу, захисту батьківщини від нападників. А хіба ж не так у «Сло­ві о полку Ігоревім»?

Всебічне наближення опери «Князь Ігор» до билин та «Слова» відбулося, мабуть, ще й тому, що Бородін уже випробував свої сили при написанні опери «Бо­гатирі», спрямованої проти псевдоісторичного вико­ристання билин. Композитор першим увів богатирсь­кі мотиви у романси «Пісня темного лісу» та «Спляча княжна». І, нарешті, був ще один важливий фактор (його рідко помічають), що сприяв наближенню му­зики до народних джерел.

Геніальні знахідки Бородіна при відшуканні спіль­ної мови з билинами Київського циклу позначилися на опері-билині О. Гречанинова «Добриня Микитич» (1901 р.), поставленій в Москві 24 жовтня 1903 р. на сцені Великого театру, а в 1916 р. — на сцені Народ­ного дому. Спільна праця композитора із К. Станіс- лавським ■ і чудовим колективом Художнього театру навчила його по-справжньому бачити і розуміти сце­ну, її закони, що дуже допомогло при створенні опе- ри-билини «Добриня Микитич». До того ж О. Греча­нинов навчався у М. Римського-Корсакова, який живо цікавився цією оперою. «Я йому надіслав клавір, — писав Гречанинов, — і через деякий час одержав лис­та, в якому він писав: «Ділюся з Вами враженнями коротко, по пунктах: _v.

1) В цілому опера справляє на мене найсимпатич- ніше враження,

2) В більшій частині відчувається руський дух, і найчастіше дух билинний (курсив наш. — А. К.)...Взагалі вбачаю вплив Бородіна і (дозволю собі сказати) іноді й мій вплив^[27], але, зрозуміло, не скрізь...

Загалом радію за оперу Вашу і вважаю її хорошим внеском в російську оперну музику»^[28].

В ролі Добрині виступив Ф. Шаляпін. Створений ним образ богатиря-добротвора не мав рівних: цьому сприяло і те, що актор з невимовним захопленням слухав билину про Добриню у виконанні І. Федосової. А Шаляпін вчився, де тільки міг. Наставником у ми­стецтві співу він вважав свій народ. «До співу,— го­ворив актор,— мене заохочували прості майстрові російські люди... Адже російські люди співають від,самого народження. Співають завжди. Виспівують на полі, на сінниках, на річках, біля струмків, у лісах...

Автором опери «Ілля Муромець» була В. С. Серова (дружина композитора і музикознавця О. Серова, мати художника В. Серова). Опера йшла в Москві, в театрі Мамонтова. Партію Іллі Муромця неперевер­шено виконав Ф. Шаляпін (1899 р.).

Валентина Серова вела музично-освітню роботу на селах, організовувала оперні та драматичні спектак­лі. В цьому її підтримував Лев Миколайович Толстой, кажучи: «Вітаю Вас від усієї душі!.. Так! Ваша спра­ва— велика справа!» І. Рєпін, поважаючи одержи­мість характеру Сєрової, малював з неї царівну Со­фію. Після Великого Жовтня Валентина Семенівна з радістю знову поїхала на села, кажучи: «Чудово, що буде закінчене коло життя». А. В. Луначарський роз­порядився перевезти її до Москви, коли В. Серова тяжко захворіла. «Правда» в червні 1924 року про неї писала: «Всі успіхи в галузі музичної освіти на­родних мас завжди будуть пов’язані з іменем людини, яка десятки років свого життя присвятила російсько­му селу і його музичному обслуговуванню».

В роки першої революції в Росії богатирський об­раз Іллі Муромця оживлювався і в драматургії. Про творче прочитання билин свідчить п’єса О. М. Полево­го «Руське богатирство». Цензор так обгрунтував її заборону: «Суть цієї фантастичної билини полягає в тому, що на.Русі багато проливається сліз, багато марнується крові... Правди на Русі нема: вона десь закопана... З усього оточення князя виділяється одна смілива і чесна людина, котра не боїться сказати в очі князеві правду... — це Ілля Муромець, селянин- богатир... Цією п’єсою автор у формі билини, без сум­ніву, втілює течії, які хвилюють сучасність. Врятува­ти Росію, на думку автора, може лише мудрість на­роду...» [66, с. 172]. Після тривалої боротьби п’єса побачила світло рампи і неабияк схвилювала гляда­чів.

Через декілька років славнозвісний співець латись­кого народу Ян Райніс, відчувши суспільну потребу, написав трагедію «Ілля Муромець». Подвиги древніх богатирів були настільки актуальні, що стали ніби ланкою революційної героїки. Свою трагедію Ян Рай­ніс спрямував на боротьбу із злою суспільною силою початку XX ст.:

— Ось я, руський богатир, селянський син,

Ілля Муромець зовуся, син Іванович, Виходь же, сило злая, супроти мене!

На залякування Солов’я-розбійника Ілля відповідає:

— От дивина яка!

Смерть тебе послала. Мене життя послало! Сиднем я сидів за пічкою тридцять літ, Мене підняли каліки перехожі!’: «Руським бути тобі богатирем, Ілля, Бути захисником бідних і знедолених! Силою ратною прогнати всіх поневолювачів».

Іллі «смерть в бою не писана». Коли богатир звер­шив славетні подвиги, говорить Ян Райніс, то скам’я­нів, став нетлінною пам’яттю народу. Він нащадкам, «як зоря, собою вказує путь».

Билинний образ Володимира Святославовича від­творив у музиці О. М. Серов. Його опери з’явилися раніше від опер Mycopгського, Римського-Корсакова і зрілих опер Чайковського, а тому стали сполучною ланкою, як твердить професор Ю. В. Келдиш, * між шедеврами Глінки, Даргомижського і творчістю на­ступників. У «Рогнеді», поряд з колоритними картина­ми давньої, ще язичницької Русі, помітне захоплення зовнішніми театральними ефектами. Взагалі не бага­то опер мали таку надзвичайну популярність. Навіть Кюї, не будучи її прихильником, писав у «Музичних замітках»: «Жодному композитору у нас так не щасти­ло— ні Глінці, ні Даргомижському... Успіх її вели­чезний... популярність Серова величезна».

Музичне втілення в «Рогнеді» побутових і обрядо­вих сцен помітно переважає над відтворенням інди­відуальних характерів. Відносно самобутні і по-билин- ному, рельєфні тільки образи Рогнеди та Старого. Образ князя досить блідий порівняно з билинним Красним Сонечком. Втілити в цьому образі риси іс­торичного Володимира, володаря мудрого і далеко­глядного, — такої мети автори, певно, і не ставили перед собою, як вважають критики. Виправляло стано­вище геніальне виконання партії князя Ф. Шаляпіним. «Великий учитель музичної правди», як писав про нього В. Стасов, філігранно оживив і цей билинний образ.

Українські радянські композитори зробили свій ва­гомий внесок у розробку тематики, пов’язаної з істо­рією Давньої Русі, гідно продовжили традицію росій­ських композиторів-класиків у створенні билинних опер. Так, Євген Юцевич написав оперу «Кирило Кожум’яка» (1952 р.), яка була з успіхом поставлена Одеським державним театром опери та балету.

Автор спирався «на кращі традиції класичної на­родної музичної драми, — відзначала в рецензії музи­кознавець Т. Швачко, — на досвід творчості М. My- соргського, О. Бородіна, М. Лисенка, враховуючи та­кож і здобутки радянської музики в цьому жанрі... Диригент І. Шаврук зумів передати у злагодженому, піднесеному звучанні оркестру, в своєму проникливо­му трактуванні виразний мелодизм, героїко-романтич- ний пафос твору, його зв’язок з древньослов’янсь- ким епосом і вітчизняними оперними традиціями» [131].

Опера Ю. Мейтуса «Ярослав Мудрий» (1972 р.) за однойменною драматичною поемою І. Кочерги викли­кала живий інтерес у глядачів. Донецького оперного театру. Кращим свідченням визнання твору були схвальні відгуки робітників Донбасу. Ось що говорив про свою роботу композитор: «В музичних узагаль­неннях хотілося підкреслити психологічну глибину людських характерів, спираючись на багаті традиції класичної та сучасної оперної музики, я намагався розвивати їх,.знаходити відповідне даній опері інто­наційне й образне рішення».

«Ярослав Мудрий» —один з кращих творів відомо­го українського драматурга. В 1975 р. п’єса одержа­ла ще одну музичну інтерпретацію — однойменну оперу Георгія Майбороди. Історико-епічна опера «Ярослав Мудрий» помітно збагатила репертуар Ки­ївського державного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. «Пізнавальне і художнє значення... монументального твору Г. Майбороди, — писала га­зета «Культура і життя» 21 серпня 1975 р.,— полягає не тільки в тому, що глядач і слухач одержує есте­тичне задоволення і знайомиться з. життям і побутом наших давніх предків. Воно полягає також у тому, що цей спектакль спроможний сьогодні виховувати у відвідувачів велике почуття патріотизму, переконання у нездолимих наслідках благотворної дружби, співро­бітництва і єдності народів в ім’я могутності й непе­реможності Батьківщини».

Без глибокої поваги до героїчного минулого не мож­на досягти повнокровності життя: «Адже любов до минулого органічно пов’язана з любов’ю до майбут­нього». Ці слова видатного радянського композитора Г. Свиридова перегукуються з чудовим висловом Олександра Блока: «Минуле пристрасно дивиться в майбутнє». Творче звертання митців, зокрема компо­зиторів, до билинного епосу з багатьма заспівами од­вічних проблем ще неабияк збагатить радянське ми­стецтво і принесе радість будівникам нашого сього­дення і світлого майбуття.