Привласнювальна діяльність як перший спосіб господарювання

З завершенням процесу антропогенезу та появою люди­ни сучасного фізичного типу починається власне історія людства. Це сталося близько 40—35 тис. років тому. На Землі постала істота.нового типу: істота соціальна.

лення знарядь праці, зведення осель, улаштування побу­ту, а згодом — створення речей, що не мають прямого утилітарного призначення); це певні правила співжиття (мораль); це, зрештою, спосіб продовження людського ро­ду — шлюб та сім’я.

Початковий період історії визначається цілковитим па­нуванням привласнювальних форм господарства: мисливс­тва, збиральництва, згодом — рибальства. Полювання да­вало дуже важливий продукт харчування — м’ясо, а та­кож супутні матеріали: кістки та шкури для будівництва жител, виготовлення одягу, знарядь та предметів побуту, для опалення тощо. Збиральництво урізноманітнювало продукти харчування (корені, стебла рослин, яйця, дріб­ні тварини, черепашки), а в невдалі роки відігравало й суттєвішу роль. Із часом виникло рибальство.

Поступальність розвитку за первісності значною мі­рою залежала від навколишнього середовища: наявності харчових ресурсів, сировини для виготовлення знарядь та від кліматичних умов. Саме ці три компоненти (звичай­но, за провідної ролі четвертого — соціального) визнача­ли якусь головну галузь привласнювального господарст­ва, а також мобільність колективів у просторі, техноло­гію виробництва, а разом з цим і соціальну організацію.

В чому специфіка привласнювальної економіки? Ця форма діяльності передбачає спільне користування при­родними ресурсами, зокрема головним із них — землею, тобто територією.

протягом усієї епохи привласнювального господарства бу­ла непорушною. Але зміни тут зводилися до розширення ресурсових зон шляхом усебічного використання їхніх можливостей, що не міняло самої суті господарства: прив­ласнювалися готові продукти природи.

Оскільки ці продукти на даному етапі людиною не відтворювалися, а лише споживалися, зростання продук­тивних сил було можливе лише за рахунок удосконален­ня знарядь праці та її організації. Саме в цій галузі мож­лива й зміна форм привласнення — засобів праці та от­риманих за їхньою допомогою продуктів харчування. Отож знаряддя праці та їх удосконалення визначали мож­ливість отримання не лише необхідного продукту, а й надлишкового, а разом з цим і еволюцію соціальних від­носин.

Безумовно, розвиток знарядь праці за первісності сти­мулювався насамперед мисливським господарством. Цьо­го вимагали ріст населення, зміна екологічних умов, а разом із цим фауни, зрештою сама діяльність людини та її вплив на довкілля. Забезпечення їжею було необхід­ною умовою прогресу.

За пізнього палеоліту це здійснювалося не лише вдос­коналенням технічних прийомів обробки каменю (по­дальший розвиток техніки розколювання, ретушування, освоєння розпилювання, початки шліфування тощо), а й шляхом виготовлення кістяних та рогових знарядь (спи­си з бивня мамонта, кістяні вістря до списів, мотики то­що).

на розглядати як підготовку до цього. За пізнього палео­літу було освоєно свердління. Відтоді принцип оберто­вого руху пізніше ліг в основу сукання нитки, коловоро­ту та, зрештою, колеса. Всі ці зрушення привели до більш активного використання дерева з виробничою (ловильні ями, комори) та побутовою (спорудження жител) метою.

Основою існування найдавнішого населення України було мисливство, хоча розвивалося й збиральництво, про що свідчать численні рогові та кістяні мотики, кам’яні тер­ки й товкачі, пожнивні ножі. Особливості мисливства визначалися ландшафтом і фауною. На відкритих прос­торах прильодовикової смуги (степи, тундростепи) тоді мешкали великі тварини — мамонти, бізони, північні оле­ні, коні, зубри тощо — та багато дрібних тварин і птахів. Великі тварини блукали стадами та вели сезонно-рухли­вий спосіб життя. Ця обставина та рівень технологічної оснащеності мисливців (ручні та метальні знаряддя) виз­начали характер полювання: його могли здійснювати ли­ше колективно. Труднощі з транспортуванням здобичі змушували влаштовувати табори десь неподалік. Найбіль­ша концентрація палеолітичних поселень спостерігаєть­ся на межі південних та північних пасовищ. Таким чи­ном, мисливська община контролювала значно більшу територію, ніж могла обійти пішки.

На Середній Наддніпрянщині головним об’єктом по­лювання був мамонт. Мамонти здійснювали сезонні міг­рації по долинах великих річок. Тому часто мисливські поселення пов’язані з річками. Навіть найдосконаліши­ми кам’яними знаряддями вбити мамонта було важко. Тому, знаючи звички цих тварин, їх підстерігали і влітку заганяли в болота, а взимку — на крихкий лід, де й доби­вали списами. На шляхах міграцій улаштовували ловильні ями, а також використовували рельєф місцевості (урви­ща, яри, круті береги). Завдяки вмілим прийомам полю­вання та значним його результатам зросла осілість насе-

лення цієї смуги, про що свідчать поселення зі стаціо­нарними житлами, основним-конструктивним елемен­том яких були кістки мамонта. Мисливські колективи мали можливість робити необхідні запаси харчів на пері­од міжсезоння. Осілість сприяла й накопиченню та урізноманітненню предметів матеріальної культури.

Ефективне полювання та осілість спричинили актив­ну обробку продуктів мисливства. Окрім харчів, це шку­ри для покриття жител, для виготовлення одягу (за піз­нього палеоліту з’являються кістяні голки), домашнього начиння; це кістки, з яких зводили фундаменти жител та закріплювали покриття із шкур, з яких виготовляли зна­ряддя праці, прикраси, перші вироби мистецтва (стату­етки); зрештою, кістки слугували паливом.

Стабільність життя мисливців прильодовикової смуги відбиває поява художніх речей. Окрім різьблення по ка­меню, кістці, рогу та бивню, в цей час було освоєно ви­готовлення фарб (червоної різних відтінків, білої, чор­ної), якими розписували кістяні речі та просто кістки, а палеолітичні мисливці Західної Європи створили цілі жи­вописні печерні галереї. Є вони й на Уралі.

Дещо інша ситуація склалася в південній смузі Укра­їни. Тут переважали колективне мисливство на бізонів та більш рухливий спосіб життя. Щодо бізонів, то їхні міграції проходили на відкритих просторах — по вододі­лах річок. Мисливці очікували бізонів у місцях посічено­го рельєфу: біля яруг, у долинах, урвищах. Таким чином використовувалися природні пастки, в які заганяли пе­реляканих тварин. Падаючи, бізони калічились, і їх було легше добити. Мисливці на бізонів улаштовували свої табори саме в таких місцях. Яскравий приклад — Амвро- сіївська стоянка в Донбасі, розташована поряд із вели­чезним скупченням кісток бізонів (близько 1 тис. осо­бин). Культурний шар на стоянці виражений слабо. Мож­ливо, це був сезонний табір. Подібний характер мали стоянка Велика Аккаржа на Одещині, де фаунові залиш­

IiaillEllIlJIbIl ДІІІЬІІЕТЬ II ll∣lll CIICii r∣E∣U∣∣llllll

ки репрезентовано лише кістками зубра, та поселення мисливців на бізона Анетівка-ІІ в Миколаївській облас­ті. На останньому поселенні, окрім традиційних залиш­ків, виявлено й ритуальні речі, зокрема пофарбовані вох­рою черепи бізонів.

У районі Дніпровських порогів також містилися се­зонні стоянки пізньопалеолітичних мисливців на зубра, волохатого носорога тощо. Це були, певно, дуже багаті на здобич місця (звірі, птахи, риба), тому починаючи з палеоліту їх активно використовували для сезонного про­мислу.

Степове населення вело мобільний спосіб життя, що було перепоною для створення й накопичення матері­альних багатств. Пам’ятки цієї групи не мають того різ­номаніття, що притаманне слідам життєдіяльності мис­ливців на мамонта.

Певною своєрідністю визначається Наддністрянський регіон. Тут рано почали надавати провідного значення в мисливстві оленю, а також активно займалися збираль­ництвом.

Хоч як це дивно, гірський Крим за пізнього палеоліту був заселений слабо. Привертає увагу розмаїття фауни. На стоянці Сюрень-І виявлено 37 видів тварин та близь­ко 40 видів птахів. Це свідчить про неспеціалізований характер мисливства та значною мірою про індивідуаль­ні форми полювання, що, певно, було викликано рельє­фом місцевості й наявністю лісів. За таких умов тварини живуть невеликими стадами або поодиноко. Однак ця строкатість мисливства навряд чи давала той продукт, який би давав можливість відособлюватися при його спо­живанні.

Отже, за пізнього палеоліту рівень оснащеності мислив­ства приносив відчутні результати лише при колективно­му полюванні (облавою). Обмеженість знарядь та, як нас­лідок, обмеженість об’єктів мисливства (великі стадні тва­рини) давали суспільству головним чином продукт, не­обхідний для підтримки життя. І спосіб добування м’яса, і його кількість визначали принцип розподілу мисливсь­кої здобичі — порівну. Споживали її обов’язково разом. Такі відносини називають розбірними. Колективне вироб­ництво та споживання — ось сутність цієї епохи. Якщо

колективізм у користуванні територією був спричинений способом діяльності (привласнення готових продуктів природи), то колективна власність на знаряддя визнача­лася не тим, що ними користувалися спільно (кожен мис­ливець міг мати й власне знаряддя), а тим, що знаряддя були дійовими лише в колективі. Таким чином, рівень розвитку продуктивних сил зумовлював цілковите пану­вання колективної власності.

Колективістські засади визначали рівність усіх членів общини. Таке суспільство іменують егалітарним. Орга­нізаційні функції виконували дорослі — вмілі мисливці, спираючись на колективне обговорення. Спільні вироб­ництво й споживання, пріоритет колективного над інди­відуальним цементували общину такою мірою, що жодні інші постійні соціальні осередки тут навряд чи були мож­ливі. Зокрема це стосується груп, що грунтуються на ста- тевовіковому розподілі праці. Причини такого розподілу лежать у природних особливостях людей (вік, стать) та у природних якостях (фізична сила, витривалість, кмітли­вість). Але за тодішніх умов життя та здобування харчів такий розподіл був розвинений слабо. Взагалі розподіл праці, певно, визначався ситуацією: в колективному по­люванні брало участь усе дієздатне населення. А у про­міжках між великими полюваннями функції людей різ­ного віку й статі були визначені чіткіше.

Розмежуванню колективу за статтю сприяла агамія ро­дових общин, тобто недопустимість статевих зносин у межах свого колективу. Тому жінки з дітьми жили окре­мо. Вони ж піклувалися про літніх людей, хворих та ка­лік. Підрісши, хлопчики переходили до групи чоловіків, а дівчатка лишалися з жінками.

Це ж стосується й сім’ї. Для цього періоду логічно реконструювати парно-груповий шлюб, тобто шлюбні вза­ємини між певними колективами з утворенням нетрив­ких шлюбних пар. Адже кожний член «подружжя» на­самперед залишався членом своєї общини. Тому такий шлюб ще називають дислокальним (тобто чітко не локалі­зованим, оскільки чоловік та жінка продовжували жити у своїх общинах) і дисекономічним (оскільки «подружжя» не вело спільного господарства).

Наявність дуальнородової системи та дуальнородових

зв’язків дає змогу припускати для цього часу і якісь більш високі рівні консолідації, ніж община. Закон екзогамії спонукав до спілкування з іншими колективами з метою встановлення шлюбних зв’язків. Це супроводжувалося влаштуванням свят, обміном подарунками та закладало основу формування суспільств давнини. Нечисельність общин дає підставу гадати, що вони поєднували свої зу­силля і у виробничій діяльності: при великих полюван­нях облавою. Про це, можливо, свідчать Амвросіївське скупчення кісток бізона та знахідки великої кількості кіс­ток мамонта на північних стоянках (близько 65 особин у Пушкарях, 70 — на Кирилівській стоянці в Києві, біль­ше 100 — в Межирічі та Мізині). Спілкування збагачува­ло досвід общин і сприяло його накопиченню. Та зага­лом люди вели ще замкнене життя.

У первісному колективі лежать витоки моралі. Конк­ретне суспільство не могло існувати, якби його члени у своїй поведінці не керувалися певними правилами. На­самперед ці правила стосувалися праці (з певного віку дитину привчали до неї), їжі (споживали всі разом та порівну), статевих зносин (заборона їх у межах общини та пріоритет колективу в їх організації), взаємин дорос­лих і дітей, старших та молодших. Принципи моралі мали груповий характер: люди певного віку й статі по­винні були виконувати певні обов’язки, певним чином поводитися. Зворотним боком обов’язків було право, яке також мало груповий характер. Оскільки мораль та право вироблялися в колективі, а виконання їх було життєво необхідним, панувала впевненість, що вони діють на бла­го общини. Відтак і порушення їх розглядалось як шкід­ливе для всього колективу. Тому в основі будь-якої дії звичайно лежав страх зашкодити колективові. У проце­сі виховання, коли дитина ще не відчувала цього стра­ху, а порушення нею певних настанов не сприймалось як щось непоправне, зародилося, мабуть, поняття Со­рому (“так робити соромно”). З часом справжні причи­ни витоків тих чи інших звичаїв були забуті, а їх упро­вадження стали приписувати якимось героям, міфічним істотам, що виражалося формулою «так звелено». Від­тоді встановився зв’язок моралі та релігії, постала не­обхідність останньої для людини. Інші ж принципи мо­

ралі закріпились у формулах «так роблять усі» (тобто весь колектив), «так заведено здавна» (знову ж таки ко­лективом) тощо. Таким чином, мораль — це суто соці­альне явище, оскільки воно спрямовано на користь люд­ської СПІЛЬНОТИ.

Пропущені через свідомість багатьох поколінь мо­раль і право набули форми традицій та звичаїв. Вони закріпили пріоритет колективу над індивідом, хоча й не були непереборною перепоною для прояву ініціативи та здібностей людей, але арбітром завжди виступав ко­лектив. Надалі і процес індивідуалізації праці, і процес усвідомлення людиною себе як особистості не вивіль­няли її від обов’язку поводитися згідно з пануючими у суспільстві-нормами та звичаями. Мораль залишилася мірою людини.

Соціальну сутність общини найдавніших мисливців найкраще відбиває термін «первісна комуна» (синоніми: кревноспоріднена, первіснокомуністична, тотемістична, дородова община). Хоча ці общини були агамними, а агамія є підвалиною роду, вони були втіленням єдності не родинної, а соціальної та економічної, і будувалися не на вертикальній (походження, генеалогія), а на гори­зонтальній спорідненості — тобто належності людини до колективу. Таку систему спорідненості іменують класи­фікаційною: члени однієї общини усвідомлювали себе ро­дичами. Відтак люди приблизно одного віку залежно від статі вважали себе братами й сестрами. Таким чином, зі введенням агамії розпочинається розвиток родової органі­зації. Подальші перспективи цього процесу пов’язані зі зміною людської діяльності.