Криза мисливства

Зміни клімату наприкінці плейстоцену (14—10 тис. до н. е.) привели до суттєвих змін фауни та флори. Клімат починає теплішати, хоча це переривалося тимчасовими похолоданнями.√Ha XII тис.

нило танення грунтового льоду та перетворення сухих степів на болотисту тундру з березово-сосновими гаями. Мамонти зникають. Панівною твариною стає північний олень.

За цих умов у північній смузі Європи, куди входить і Українське Полісся, формується господарсько-культур­ний тип мисливців на оленя, що значною мірою визна­чався способом життя цих тварин. Північні олені жи­вуть великими стадами і постійно пересуваються в по­шуках їжі. Двічі на рік вони здійснюють найбільші пе­реходи: навесні — на північ, у тундру, восени — на пів­день, у лісотундру та далі. Це змушувало людей дбати про заготівлю оленячого м’яса наперед, особливо на зи­му. З цією метою влаштовувалися великі колективні по­лювання восени при переході оленів на південь: тоді тварини були особливо жирними. Вдале полювання мог­ло забезпечити общину м’ясом аж до весни. Якщо м’яса не вистачало, мисливські общини розпадалися на неве­ликі групи для пошуків іншої здобичі. Тоді полювали на різних, головним чином дрібних, тварин. На час ко­лективного полювання ці групи поверталися на старі місця, зміна яких визначалася зміною шляхів міграції оленів.

Із подальшим потеплінням північна смуга України пе­ретворюється на лісову. Олені відходять на північ та схід, а разом з ними й частина населення. Господарсько-куль­турний тип мисливців на оленя на нашій території зни­кає, але ще донедавна він існував у лісотундрі Північної Америки та Євразії.

Криза полювання на великих стадних тварин спону­кала до пошуку нових форм адаптації — і в плані засто­сування знарядь, і в плані здобуття продуктів харчуван­ня. Широкого розвитку набувають мікролітична індуст­рія та виготовлення вкладишевих знарядь.

Мезоліт збігається з початком голоцену. Для нашої території він датується IX-VI тис. до н. е. Це — час мис­ливців з луком. Лук та стріли були принципово новим

знаряддям дистанційного бою, головними характеристи­ками якого є прицільність, далекобійність, можливість швидкої стрільби. Це був перший механічний пристрій, винайдений людиною. У зв’язку зі зміною фауни та мис­ливських знарядь розвинулися й нові прийоми полюван­ня. Тепер особиста майстерність виходить на перше міс­це. Колективні форми мисливства зберігали свою роль для певних районів та певних сезонів року, але вже не могли цілком забезпечити людські потреби.

Нестабільна ситуація в мисливстві, з одного боку, сти­мулювала активне освоєння рослинних (збиральництво) та водних (рибальство) ресурсів. Саме за цього часу було винайдено рибальський гачок, почалося впровадження неводів. З іншого боку, вона зумовила спосіб життя ме­золітичних колективів. Відчутно зростає мобільність на­селення? Строкатість пам’яток та антропологічних типів людей свідчить як про значні пересування населення на територію України з півночі (кроманьйонці) та півдня (середземноморська раса), так і про досить рухливий спо­сіб життя в межах цієї території.

Мобільність населення була спричинена стратегією життєдіяльності, а саме використанням різних ресурсо- вих смуг. Напрямки пересування визначалися сезонни­ми можливостями певних районів щодо продуктів хар­чування: міграції тварин, гніздування птахів, нерест ри­би, дозрівання плодів. За таких умов люди краще освої­ли харчові ресурси різних смуг та поверталися час від часу на старі добре знані місця. В якісь сезони, особливо в багатих на здобич місцях, общини, а то й декілька об­щин, поєднаних шлюбними та іншими зв’язками, схо­дилися, в якісь — розходилися, розпадаючись на неве­ликі групи.

За мезоліту в межах України існували три господарсь­кі системи: північна лісова та південні степова й гірського Криму. Спосіб життя населення цих смуг дещо різнився не лише прийомами полювання, а й питомою вагою ри­бальства та збиральництва. У лісовій смузі абсолютно пре­валювало мисливство, в південних регіонах воно знач­

ною мірою доповнювалося збиральництвом та рибальст­вом. У багатій на різноманітні природні ресурси припо- роговій частині Наддніпрянщини виникають зони осі­лості, які чітко фіксуються за наявністю поселень зі ста­ціонарними житлами (Осокорівка, Ігрень-VHI) та могиль­никами. Отож активна експлуатація водних ресурсів за­безпечувала осілий спосіб життя.

Таким чином, в основній галузі господарства — мис­ливстві — за мезоліту намічається значна індивідуалізація праці. Полювання на нестадних тварин, що вимагало ве­ликого вміння та значного часу, не завжди могло бути успішним. Його доповнювали пошуками інших джерел харчування. Отож відчутно активізувалися рибальство та збиральництво. Набули поширення рибальський гачок, що, як і лук та стріли, є знаряддям індивідуального ко­ристування, а також ножі для зрізання рослин.

Усі ці чинники якоюсь мірою підривали підвалини колективізму. Цьому сприяв і сезонний розпад общин на дрібніші колективи. Принцип рівного доступу до про­дуктів харчування, характерний для палеоліту, зміню­ється розподілом здобичі між мисливцями. З часом роз­поділові підлягають лише колективно впольовані тва­рини. Дрібна здобич, продукти збиральництва дедалі більшою мірою набувають форми індивідуального прив­ласнення. Останнє зовсім не означає, що кожний спо­живав те, що здобув. Продуктами ділилися, обмінюва­лися — того вимагали норми моралі. І це допомагало колективові вижити, адже когось могла спіткати й нев­дача у здобутті харчів. Той, хто ділився, міг твердо роз­раховувати, що і з ним поділяться.

Індивідуалізація праці дещо порушила егалітарність колективів. Особливою повагою користувалися вдалі мисливці — ті, котрі ділилися здобиччю. Але постійне переоформлення господарських груп, нестабільність життя, нетривка вдача не надавали таким людям яки­хось особливих прав. Усі важливі справи, як і раніше, вирішували колективно, і постійних лідерів (вождів) ще не було.

Індивідуальне привласнення — навіть часткове — пе­редбачає відокремлення індивіда. Це могло статися у скла­ді сім’ї. За мезоліту на грунті індивідуалізації праці та відносин розподілу сім’я могла мати хай мінімальну еко­номічну основу. Це означає, що шлюб із дислокального перетворюється на локальний, а парно-груповий — на пар­ний. Якоюсь мірою тому сприяла розпорошеність общи­ни, що послабляла родові зв’язки. До складу господарсь­ких груп потрапляли представники інших общин, що да­вало змогу не лише вступати в шлюбні зв’язки, а й яко­юсь мірою піклуватися про сім’ю. В умовах, коли общи­на розпадалася на дуже дрібні частини, логічно, що чо­ловік та дружина мали об’єднатися в єдину групу заради піклування про дітей. Віддаленість чоловіка від свого ро­ду та роду дружини дозволяла йому повніше реалізувати свої обов’язки щодо сім’ї. Такому об’єднанню якоюсь мірою сприяв статевовіковий розподіл праці. Лук та стрі­ли, індивідуальні способи полювання зробили чоловіка насамперед мисливцем; жінки ж, діти та літні люди зай­малися збиральництвом.

Але через нестабільність мисливського господарства, труднощі побуту, наявність відносин розподілу сім’я ще не виступає економічним осередком. Вона цілком зале­жить від общини та господарської групи. Зміцнюється лише її функція народження дітей, оскільки вона отри­мує в своє розпорядження частку спільного продукту.

Формування сім’ї починає порушувати гомогенність колективів. До складу общин тепер можуть входити пред­ставники інших — чоловіки чи жінки залежно від ло­кальності шлюбу: патри- чи матрилокального. Ядро об­щини складали її постійні члени, що належали до неї за народженням. Виникнення сім’ї та порушення єдності общини за рахунок прийшлих членів закладає грунт для ліку спорідненості, тобто для генеалогічного роду. Тому таку общину логічно називати ранньородовою. Витоки її лежать у мезоліті. Можливо, саме це явище фіксує поява перших могильників. Вони могли виступати способом закріплення багатих на ресурси місцин за певними ро­довими колективами.

Зазначимо, що від цього часу бере початок протиріч­чя між сім’єю та родом. Воно витікає з суті цих двох колективів: рід як уособлення колективізму вимагає від своїх членів згуртованості та виконання певних обов’яз­ків; сім’я ж як уособлення індивідуалізму намагається протистояти родові. Виступаючи одночасно і членом ро­ду, і членом сім’ї, індивід подвоює свої обов’язки. Сила родових традицій диктує йому в першу чергу виконан­ня обов’язків щодо роду: адже саме в ньому він корис­тується усіма правами. Але наявність сім’ї зобов’язує піклуватись і про неї. Це відбито і в розподілі праці за статтю: чоловік-мисливець втілює інтереси всієї общи­ни чи господарської групи; дружина, що здобуває харчі збиральництвом, втілює інтереси сім’ї. Цей двоїстий стан довго зберігається за первісності, що свідчить про трив­кість родових традицій, з одного боку, та про слабкість сім’ї — з іншого. Тому на цьому етапі протиріччя між сім’єю та родом не було суттєвим, оскільки цілковито панували родові тенденції колективізму, родова свідо­мість.

Мобільність та пластичність общин у пристосуванні до природних умов, рухливий спосіб життя, розпоро­шеність кревних родичів та свояків по різних колекти­вах та господарських групах розширювали межі спілку­вання людей. Це сприяло формуванню схожої мови, ус­відомленню певної спільності, що відбивалося в загаль­ній назві. До цього часу, певно, можна відносити поча­ток формування племені як певної етнічної спільноти (протоетносу). Таким чином, соціальна організація ус­кладнюється. Провідним осередком за мезоліту висту­пає ранньородова община, яка в певні сезони розпада­ється на господарські групи, найменшою з яких є окре­ма сім’я. Сукупність общин, пов’язаних спорідненістю, шлюбами, сусідством та дружніми стосунками, утворює спільноту, яку можна назвати протоетносом, або про­топаєм ’ям. Останньому були притаманні спільна тери­торія, спільна або споріднена мова та усвідомлення влас­ної своєрідності.