Подальші перспективи привласнювального господарства

Мезоліт фіксує хоча й кризову, але ж вищу сходинку роз­витку мисливського господарства. Та інтенсивна діяль­ність людей призвела до виснаження природних ресур­сів, особливо фауни.

Поява відтворювального господарства — тема нас­тупного розділу. Наразі зазначимо, що можливості прив- ласнювальної економіки на цьому етапі не були вичер­пані — ні з огляду вдосконалення кам’яних знарядь, ні в плані освоєння ресурсових смуг. Адаптацію до нових умов було здійснено і шляхом активізації рибальства. Це сталося за неоліту..

Можна впевнено сказати, що неоліт — це вершина кам ’яної індустрії та її гранична межа. Широке впровад­ження шліфування, пікетажу, розпилювання, свердлін­ня дозволило урізноманітнити сировинну базу для виго­товлення знарядь праці та побуту, збагатило їхній склад, значно підвищило продуктивність праці. Наявність шлі­фованих сокир сприяла активному використанню дерева в будівництві (житла), рибальстві (загати, човни-довбан­ки), побуті (дерев’яний посуд, різне начиння), з виник­ненням хліборобства ними розчищали ділянки землі. Ви­найдення плетіння дало змогу рибалити сітьми, ставити верші, широке розповсюдження гарпунів — бити рибу, ловили її й гачком.

У мисливстві, «окрім традиційних способів полюван­ня, використовували сіті, сильця, капкани. Необхідність

ПіДІЛЬІІ IepciEKTMBN I∣IH1CIII11HIΓI гісіідарсти

відлучатися з постійного поселення викликала активне впровадження транспортних засобів.

Осілість була причиною ще одного надзвичайно важ­ливого винаходу — глиняного посуду. Кераміка — пер­ший штучний матеріал, освоєний людиною, що мав прин­ципове значення для життя та подальшого прогресу тех­нології.,

Таким чином, неоліт — це новий ступінь у розвитку продуктивних сил. Високий рівень різних видів діяльнос­ті давав суспільству все необхідне. При тому спостері­гався подальший процес індивідуалізації у привласненні харчів, а разом з цим і засобів праці. Відносини розподі­лу продуктів, отриманих колективними способами мис­ливства й рибальства, поєднувалися з особистим прив­ласненням індивідуально здобутих продуктів — тобто за працею. Таким чином зміцнюється основа сім’ї. Але во­на все ж значною мірою залежить від общини, оскільки мисливські та рибальські угіддя перебувають у спільно­му користуванні. Тобто економічний потенціал сім’ї за привласнювальної форми господарювання не може бути закріплений у території. Належність членів шлюбних пар до різних родів зберігала їхні обов’язки відносно свого роду, що також послаблювало сім’ю. За родового ладу сім’я залишається на другому місці після общини, яка виступає головним осередком суспільства.

Та все ж, як уже зазначалося, сім’я зміцнюється. Вона входить до общини, ядро якої на грунті сім’ї та осілості перетворюється на генеалогічний рід. Виникає справж­ня родова організація. Залежно від ліку спорідненості рід може бути материнським або батьківським. Виходячи з нетривкості шлюбних зв’язків, із традиції виховання ді­тей у колективі, до якого належала мати, можна думати, що материнський лік спорідненості був давнішим.

Зміцнення роду означає, що він набув певних функ­цій. Частіше звертають увагу на рід як регулятор шлюб­них зв’язків. Це справді важлива функція, завдяки якій він і зріс. Але рід виступає і власником певної території, оскільки його представники складали постійне ядро об­щини. Як власник території рід регулював розподіл ре­сурсів між членами общини.

генетична чи шляхом адаптації (прийняття в його члени) — давала право індивідові користуватися родовими угід­дями. Саме рід як основна структурна одиниця виконував організаційні функції, реалізацію ж їх здійснювала общи­на, яка охоплювала коло людей, ширше, ніж рід. Адже до неї входили й люди, котрі взяли шлюб з її членами. Тому саме община виступала безпосереднім виробником мате­ріальних благ. Висловлюючись сучасною мовою, розподіл функцій між родом та общиною можна уявити як дифе­ренціацію законодавчих та виконавчих функцій. Рід був організатором і різного роду свят та церемоній, регулював відносини з іншими родовими общинами.

У цей час посилюється опозиція «сім’я — рід». У сис­темі виробничих відносин їх протиставлення виражаєть­ся в тому, що і рід, і сім’я виступають суб’єктами влас­ності: перший є колективним власником (точніше — роз­порядником) ресурсової території та деяких стаціонар­них засобів виробництва (човни, загати, ловильні ями); друга є власником індивідуальних засобів виробництва (ручних знарядь) та отриманих продуктів. Але на цьому етапі зазначена суперечність ще не набуває гострого ха­рактеру. І в межах наявного способу виробництва вона не може бути подолана, оскільки колективне користу­вання ресурсами є умовою існування привласнювально- го господарства та водночас результатом його. Тому про­відною структурною одиницею дохліборобських сус­пільств залишалася община.

Формуванню родової власності на територію сприяла також осілість, а значить і якоюсь мірою обмеженість кормової бази. Розподілу угідь потребував і ріст населен­ня. Ці обставини спонукали до об’єднання родів у пле­мена. Найдавнішими ознаками племені вважають спільне користування територією та ім’ям, а також особливий діалект.

Ускладнення соціальної структури навряд чи на цьо­му етапі призводило до нерівності складових цієї іє­рархії, скажімо, окремих родів у межах племені. Роз­виткові диференціації в общині та племені заважали низький рівень розвитку продуктивних сил, колектив­не користування угіддями, слабкий розвиток указаних спільнот.

Неоліт — це останній та найвищий період розвитку привласнювальної економіки, її вершина та поріг. Він пов­ністю вичерпує різноманіття видів діяльності — і з ог­ляду освоєння ресурсів (мисливство, збиральництво, рибальство), і в плані кам’яної індустрії. Якісний стри­бок тепер можна було здійснити лише з упроваджен­ням відтворювального господарства. Доля ж суспільств, що не перейшли до нього, цілком визначалася їхньою залежністю від природних умов. В усякому разі збере­ження привласнювальних форм господарства призво­дило до консервації способу виробництва та стагнації суспільства, а за наявності екстремальних умов — на­віть до регресу.

За неоліту в Україні виділяються дві основні смуги: південна, в якій фіксуються паростки принципово ново­го способу життєдіяльності — відтворювальних форм гос­подарства, та північна, де продовжувався розвиток прив­ласнювальних форм. Ця обставина з часом зникає через поступове розширення ареалу відтворювального госпо­дарства. Але нерівномірність розвитку ще довго зберіга­ється і згодом трансформується в різні господарсько-куль­турні типи, що стали осередками певних етногенетич- них процесів.

Як бачимо, перед таким переворотом в історії людст­ва, як виникнення відтворювального господарства, ми­нув величезний час — близько 2 млн років. Прогрес був дуже повільним, але невпинним. Головна подія його — поява людини, що є часткою природи та протистоїть їй, виступаючи носієм свідомості й творчого потенціалу. Са­ме завдяки цьому були вироблені різні форми адаптації до навколишнього середовища, що й демонструє привлас- нювальний спосіб господарювання. За цей довгий час були освоєні всі придатні для життя регіони Землі, зок­рема і з суворими кліматичними умовами; було розсор­товано рослини на їстівні, отруйні та лікарські. Людина виявила корисні для практичної діяльності матеріали та досягла високого рівня утилізації продуктів харчування. За цієї епохи творчий потенціал людини був спрямова­ний не лише на виживання (хоча це й стояло на першо­му місці), а й на забезпечення духовних потреб.

Багато проявів давньої духовності не дійшло до нас. Жива мова, перекази, звичаї, настрої — про все це мов­чить археологія. Тому епоха мезоліту, коли люди вели мобільний спосіб життя, що не сприяв матеріалізації духовності, може здаватися її занепадом. Але навряд чи це було так. Життя людей мезоліту також супроводжу­валось емоційними ритуалами. Великою подією було з’єднання общини після сезонного розпорошення, і це, звичайно ж, відзначали. Були й посвяти підлітків у до­рослих, що теж проходили урочисто. Були й святкові зустрічі з іншими общинами. Яке б не було суворе жит­тя, почуття спорідненості, духовність людини лишалися її сутністю.

Література Археология Украинской ССР. Киев, 1985. Т. 1.

Бибиков С. Н. Древнейший музыкальный комп­лекс из костей мамонта. Киев, 1981.

Борисковский П. И. Древнейшее прошлое чело­вечества. Ленинград, 1979.

Давня історія України: У 2 кн. Київ, 1994. Кн. 1. Ефименко П. П. Первобытное общество. Киев, 1953.

Зализняк Л. Л. Охотники на северного оленя Ук­раинского Полесья финального палеолита. Ки­ев, 1989.

Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії Укра­їни. Київ, 1994.

История первобытного общества: Эпоха перво­бытной родовой общины. Москва, 1986.

Каменный век на территории СССР. Москва, 1970.

liτtμτ∣μ

Нужний Д. Ю. Розвиток мікролітичної техніки в кам’яному віці. Київ, 1992.

Окладников А. П. Утро искусства. Ленинград, 1967.

Охотники, собиратели, рыболовы. Ленинград, 1972.

Палеолит СССР. Москва, 1984.

Пидопличко И. Г. Палеолитические жилища из костей мамонта на Украине. Киев, 1969.

Семенов С. А. Развитие техники в каменном ве­ке. Ленинград, 1968.

Формозов А. А. Памятники первобытного искус­ства на территории СССР. Москва, 1966.

Шовкопляс И. Г. Мезинская стоянка. Киев, 1965.