Походження українського та інших східнослов’янських народів

У сторичній науці відомі чотири головні концепції етногенезу українців, які науково обгрунтовувалися різними дослідниками: пізньосередньовічна, києворуська, ранньослов’янська та трипільсько-арійська.

За пізньосередньовічною версією, українці як етнос з’явилися не раніше ■ XlV—XV ст. внаслідок розпаду єдиного давньоруського народу після тата-

' ро-монгольської навали. Ця заідеологізована концепція відображає імперські j претензії на історичну спадщину Київської Русі. Вона декларувалася в усіх І радянських підручниках з історії CPCP та УРСР і грунтувалася на відомих тезах ЦК КПРС 1954 р. про святкування “возз’єднання” України з Росією. ; За цією версією, український етнос сформувався у XIV—XV ст.

⅛ Виникає правомірне питання, як міг консолідуватися своєрідний і числен- I иий народ саме в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території І були роздерті й поділені між різними агресивними сусідами (татари* Литва, І Угорщина, Польща)? Очевидно, він формувався раніше, в умовах державної s єдності українських етнічних земель, у сприятливу для цього добу Київсь- I кої Русі.

І За трипільсько-арійською Версією, українці є прямими нащадками три- ї; пільців та аріїв, які проживали в Україні близько 6 тис. років тому.

Як було показано у попередніх розділах, саме в ті часи Україна стала тереном протистояння мирної, осілої землеробської цивілізації войовни­чому, скотарському світу степів Євразії. Це зумовило драматизм історії України з часів Трипілля до наших днів. Коли чорноземи Правобережної України займали нащадки землеробів Близького Сходу — трипільські пле­мена, у лісостеповому Подніпров’ї місцева людність перейшла до скотарст­ва. Нова продуктивна галузь первісного господарства швидко поширилася з півдня України степовою зоною Євразії на захід у Подунав’я і на схід до Монголії.

В етнокультурному відношенні індоєвропейські степовики були своєрід­ними антиподами землеробському населенню Балкан, зокрема його північ­но-східному форпостові — трипільській культурі. Землеробський трипільсь­кий та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися за поход­женням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропо­логічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Напри­клад, якщо трипільці були невисокими, тендітними, темнопігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю антропологією наближалися до північних європеоїдів — високий зріст, масивний скелет, очевидно, світла пігментація.

Отже, з визнання згаданих вище найдавніших скотарів індоєвропейців (а в цьому переконана переважна більшість фахівців світу) випливає, що їхні антиподи трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VII—IV тис. до н. е., не були індоєвропейськими. А якщо так, то українці, що належать до індоєвропейської сім’ї народів, не могли бути прямими нащадками три­пільців, як це стверджується останнім часом у деяких науково-публіцис­тичних статтях.

Чому саме трипільська культура вибрана на роль пращура українців, адже протягом останніх 5 тис. років на українських теренах розвивалося в різні часи не менше сотні стародавніх етносів, слідами яких є численні археологічні культури? До речі, повним аналогом Трипіллю України є син­хронна їй культура Яншао Китаю. Отже, формально людність останньої ми також повинні визнати праукраїнцями, якби не дані антропології, які свід­чать, що носії китайського аналогу Трипілля були типовими монголоїдами.

Культурні надбання сотень стародавніх народів, які проживали на укра­їнських землях до появи тут українців, стали, безумовно, складовою час­тиною культури останніх. Проте це не означає, що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями.

’На принципову різницю між “вірменоідним” трипільським та українським антропологічними типами вказували послідовники видатного українського антрополога Федора Вовка — В. Щербаківський і В. Петров. Так званий український антропологічний тип є наслідком змішування трипільців з най­давнішими індоєвропейськими скотарями, які 5—6 тис. років тому рухали­ся з лісостепового Подніпров’я на Дунай. Як зазначалося вище, трипільці були носіями так званого вірменоїдного близькосхідного антропологічного типу, який характеризувався темною пігментацією, низьким зростом, тен­дітністю, великим горбатим носом, скошеним чолом, коротким черепом. Антропологи — послідовники Ф. Вовка — вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців — це спадщина індоєвропейсь­ких скотарів, а “чорнії брови, карії очі" — трипільців [132, с. 104—107).

Про змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індоєв- ропейцями свідчить поступове зменшення масивності їх скелета, просте- жене сучасними українськими антропологами по кістках найдавніших скота­рів півдня України. Внаслідок цього змішування і постав український антро­пологічний тип, до якого належить 70 % сільського населення сучасної України. Він характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим черепом, прямим носом, вузьким або се- * редньої ширини обличчям. Цими особливостями відзначалося корінне насе- ? лення лісостепової та лісової України протягом останніх 3 тисяч років.

Однак появу антропологічного типу, до якого належить більшість сучас­них українців, не можна вважати народженням українського етносу, адже до цього динарського типу, крім українців, належать інші слов’янські на­роди — словаки, серби, хорвати, словени, чорногорці. Північні слов’яни (поляки, білоруси, росіяни) належать до іншого, так званого віслянського антропологічного типу, який характеризується світлим забарвленням волос­ся, очей, шкіри, відносно невисоким зростом, ширшим обличчям, здебіль- ■? шого довгою головою.

Якщо українці не є безпосередніми нащадками трипільців, то, можливо, вони прямі спадкоємці арійців, пращури яких 5 тис. років тому рушили з українських степів на схід, а 3,5 тис. років тому завоювали східну Індію та І Іран? Значно більший, ніж українці, ступінь спорідненості з арійцями мали І скіфи, які 2,7 тис. років тому прийшли в Україну з Ірану (країни аріїв). Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної індоіранської гілки індоєвропейців — таджиків та саків Середньої Азії, носіїв мови хінді та уруду Індії, пуштунів Афганістану, персів Ірану, сарматів, аланів та осетинів півдня Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість учених виз­нають спорідненість згаданих народів з аріями, але вважає останніх своєрід­ними, окремими народами. Не вдаючись до подробиць, зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як, наприклад, англійці, греки чи вірмени, з якими українці пов’язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепового Подніпров’я.

Отже, немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні », трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану.

За так званою трипільською версією, український етнос існував уже за.. часів трипільської археологічної культури, тобто 7—5 тис. років тому, і Українська історія зразу стає винятком із загальноєвропейської, адже біль­шість народів Європи має вік 1—1,5 тис. років. Лише італійці можуть опускати свої національні корені в глибину віків на 2,5 тис. років, а гре­ки — 3,5 тис. років.

Прихильниками такого незвичайно давнього віку українців є, як прави­ло, аматори, а не фахівці. Адже історики розуміють неможливість довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців, оскільки саме безпере­рвність є необхідною умовою встановлення віку будь-якого суспільно-істо­ричного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології.

Трипільсько-арійська версія етногенезу українців — типовий приклад історичної міфотворчості, оскільки надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, недовіри до офіційної науки, аматорства й постколоніальиого комплексу меншовартості. Користь Українській державі від цього жанру сумнівна, а шкода — очевидна: де­зорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука у боротьбі з ідеологічними противниками незалежності України.

Усе це ускладнює доленосне для нашої державності, найважливіше для національної історичної науки завдання: відновлення законного права україн­ців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави. Без цього історичного фундаменту неможлива побудова незалежної Украї­ни, адже будь-яка реанімація Російської імперії, навіть у пом’якшеному східнослов’янському варіанті О. Солженіцина, виглядатиме законним “від­новленням історичної справедливості”.

Будувати державу на історичних міфах типу трипільської версії походжен­ня українців небезпечно. Врахуймо сумний досвід наших східних сусідів, які будували Велику Росію на міфі про Москву як “третій Рим”. Проголо­шувалися династичні права московського князя на всі землі Київської Русі та Візантії і в такий спосіб виправдовувалася імперська експансія в півден­но-західному напрямку. Очевидна неспроможність та імперська тенденцій­ність цієї псевдоісторичної концепції є однією з причин ідеологічної кризи та розпаду Російської імперії.

Такі екзотичні та слабо аргументовані версії походження українців, як трипільсько-арійська, виникають внаслідок невизначеності предмета дослід­ження. Вивчаючи історичні витоки українського етносу, слід твердо виз­начити, що ми шукаємо — наших пращурів чи найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу.

Будь-який народ відрізняється від сусідніх неповторністю матеріальної та духовної культури, мови, ментальності, історії тощо, тобто комплексом етновизначальних ознак. Формування останнього є процесом народження етносу, а з перших носіїв цього комплексу починається історія народу. Окремі елементи такого комплексу будь-якого народу легко знайти в куль­турах інших етносів, але їх сполучення — неповторне.

Отже, якщо стародавня спільнота є носієм окремих елементів українсь­кого етнокультурного комплексу, то вона може бути лише одним з наших пращурів, і називати таку людність українцями — науково безпідставно. Праукраїнцями може вважатися лише людність, що є носієм головних елементів. Судячи з даних різних наук, можна припустити, що стрижень такого комлексу формувався в Південно-Західній Україні в другій половині І тис. н. е. Особливо інтенсивна консолідація праукраїнців проходила в першій українській державі — Київській Русі.

За києворуською концепцією, держава Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу. Всі держави мали конкретну етнічну приналежність. Етнічна належність національних держав, межі яких у ці­лому збігалися з кордонами етнічних територій державотворчого етносу, очевидна (Франція, Німеччина, Польща, Чехія та ін.). Імперії, що охоплю­ють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного панівного, імперського етносу (Римська, Перська, Китайська, Бри­танська, Російська імперії). Якщо останню “сплотила навеки Великая Русь”, то хто консолідував ранньосередньовічну імперію — Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва є ключовою для всієї історії Східної Європи взагалі й для історії України та Росії зокрема.

Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення україн­цями свого генетичного зв’язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським [81J. Як зазначалося вище, імперські історики, забезпечуючи ідеологічне підгрунтя експансії Москви на українські землі, проголосили людність Київської Русі росіянами (концепція М. Погодіна). Однак численні неспростовні факти не підтвердили цієї версії, адже росія­ни як етнос відомі з XII ст., а Київська Русь — з IX ст. Тоді, щоб не визнати останню праукраїнською державою, офіційна радянська наука ви­сунула концепцію давньоруської народності, яка нібито лише у XIII ст. під ударами татар розпалася на українську, російську та білоруську гілки.

Чому, починаючи історію міста Києва слідом за академіком П. Толочком з кінця V ст., ми відмовляємо в таких самих глибоких коренях його споконвічним жителям — українцям? Якщо вони з’явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід визнати факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Тоді чому так по-українські звучать такі літо­писні київські топоніми, як Печорська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?

^Генетичним підгрунтям Київської Русі були південноруські літописні пле­мена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), які залиши­ли археологічні пам’ятки лука-райковецької культури VIII—IX ст. В той самий час на території Польщі розвивалася подібна до неї культура — прапольська. В результаті консолідації її людності постало найдавніше Польське королівство IX—X ст. Якщо європейська історична наука вва­жає слов’янське населення території Польщі VIII—IX ст. праполяками, то чому лука-райковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнськими?

Етнокультурні процеси в помірній зоні середньовічної Європи мали спільні історичні закономірності. Великі етноси в цьому регіоні починають формува­тися після падіння Римської імперії, у VI—VII ст., а в IX—X ст. усі вони створюють перші національні незалежні держави. Перші незалежні Фран­цузька та Німецька держави виникли у 843 р. внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку та німецьку частини. Найдавніше Англійсь­ке королівство і Празьке князівство чехів утворилися в IX ст., а у X ст. почалася державна історія поляків та мадярів. Тоді ж аналогічна середньо­вічна держава постала-на українських землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці всього європейсь­кого історичного процесу.

Кияни X—XIII ст. були українцями тією ж мірою, якою можна вважати поляками жителів Гнезно і Кракова цього часу, а сучасних парижан, лондон­ців чи пражан — відповідно французами, англійцями та чехами. Оскільки останнє твердження не викликає сумнівів у фахівців, то жителі княжого Києва також, мабуть, були праукраїнцями.

Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні письмові джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук |41; 49; 133; 61].

Нація — це одержавлений етнос, тобто держава постає як наслідок тривалого розвитку певного народу. Отже, народженню праукраїнської держави Русь повинен був передувати певний період бездержавного існу­вання праукраїнців або їхнього націогенезу, що почався у ранньослов’янські часи.

Ранньослов’янська концепція походження українців найбільш перекон­лива. Головним аргументом на її користь є безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях із середини І тис. до нашого часу. Перш ніж говорити про історичні витоки українського народу, слід визначити, що мається на увазі під поняттям “народ”.

Переважна більшість дослідників вважають, що народ, або етнос, — це людська спільнота, яка відрізняється від інших власного самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культу­рою, характером, специфічними формами господарського життя. Щоб вста­новити час формування українського народу, слід визначити його найсут­тєвіші вищезгадані ознаки й простежити з допомогою різних наук, як глибоко в минуле сягають корені українського етнокультурного комплек­су, включаючи особливості темпераменту, характеру, антропологічного типу, самосвідомості, специфічних форм господарювання, культури, мови.

Отже, суть етносу визначає комплекс різноманітних ознак, а не окремі його елементи. Останні, як правило, не є оригінальними, властивими тільки одному якомусь етносу. Окремі з них можуть входити до культурного комплексу різних народів. Але кожному етносу властива своєрідна комбі­нація цих культурних ознак.

Етнос народжується, коли формується кістяк його етнічного комплек­су. Цей етнологічний нюанс дуже важливий для з’ясування питання про походження того чи іншого народу. Поява таких екзотичних концепцій етногенезу українців, як трипільсько-арійська, пояснюється якраз його ігноруванням. Дехто з істориків-аматорів, знайшовши той чи інший еле­мент українського етнокультурного комплексу в глибокій давнині (плахту в Шумері, мазанку в трипільській культурі, оселедець у хетів тощо), поспі­хом проголошує згадані вище народи українцями.

Для визначення часу появи українського етносу на історичній арені корисний досвід, набутий істориками та археологами при визначенні віку українських міст. Історія міста починається не з появи перших людей на його території, а з поселення, безперервний розвиток якого привів до постання даного міста. Так, стоянка мисливців на мамонтів на Кирилівських висотах у Києві була залишена понад 15 тис. років тому. Однак історію Києва як міста починають з ранньослов’янського поселення культури Корчак, яке виникло близько 1,5 тис. років тому на Старокиївській горі. Маленьке землеробсько-ремісниче поселення поступово переросло у велике місто, столицю могутньої держави Русь.

За цією методикою історичного дослідження, часом народження яко­гось народу можна вважати період, з якого простежується неперервний і поступовий розвиток його головних етновизначальних ознак. Безперерв­ний розвиток слов’янської людності на українських етнічних територіях (Волині, Прикарпатті, Поділлі, Київщині) простежується саме від празької людності V—VII ст., яка, на думку академіка П. Толочка, започаткувала Київ 1,5 тис. років тому.

Цьому періоду передувала глобальна перебудова етнополітичної карти Європи, пов’язана з Великим переселенням народів та падінням Римської імперії. Історичний процес на території України був перерваний спочатку навалою готів, а потім гунів. Лише з кінця V ст. ситуація стабілізувалася і до нашого часу включно в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення. Отже, на українських етнічних землях між київським Подніп­ров’ям, східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1,5 тис. років розви­вався один етнос, який з пізнього середньовіччя носить назву українсько­го. Це і дало підстави багатьом історикам, насамперед М. Грушевському, простежувати історичні корені українського народу із середини І тис. н. е.

Витоки українського народу тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Цоказово, що прабатьківщина слов’ян територіально збігається з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).

Оскільки українці належать до слов’ян, то очевидно, що з’явилися вони не раніше появи слов’янства взагалі. Сучасна наука дає можливість гово­рити про праслов’янські племена з початку нашої ери, а про справжніх слов’ян — лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з’явилися на історичній арені не раніше появи слов’янства, у середині І тис. н. е.

Наприкінці V ст. на Волині чи в Прикарпатті постала перша достовірно слов’янська етнічна спільнота, відома археологам під назвою празької культу­ри, а візантійським хроністам — склавинів. У VI ст. ця людність просунулася на Середню Віслу. Тут вона дала початок пращурам поляків — дзедзиць- кій культурі. З Волині та Прикарпаття долинами Дністра та Пруту склавини рушили у Подунав’я та на Балкани, давши початок південному слов’янству. Піднімаючись вверх по Дунаю, вони дійшли до його витоків і заселили басейн Лаби. Так почалася історія лужицьких сербів. Пращурами слова­ків, моравів, чехів було теж празьке населення, яке у VI—VII ст. прийшло у Центральну Європу з українського Прикарпаття (див. мал. 73).

Південніше склавинів у лісостепах між Прутом та Дінцем у V—VII ст. проживали слов’янські племена антів (пенківська культура). Північна час­тина їх злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а східна просуну­лася на північ у балтійське середовище, на Десну та Верхній Дніпро. В V—VII ст. тут виникла балто-слов’янська колочинська спільнота. Наступ­ного століття під впливом нових переселенців з Київщини вона трансфор­мувалася в літописні племена кривичів та радимичів — безпосередніх пра­щурів білорусів та далеких прапращурів росіян.

На українських етнічних землях між Середнім Дніпром, Прип’яттю та Східними Карпатами у VIII ст. празька культура трансформувалася в куль­туру Лука-Райковецька. її пам’ятки залишили праукраїнські племена літо­писних волинян, хорватів, деревлян, полян, уличів, тиверців. Ця людність була безпосереднім підгрунтям Київської Русі IX—X ст. Безперервність історичного розвитку від найдавніших склавинів Волині до сучасних україн­ців дає підстави вважати, що корені українського етногенезу сягають кінця V ст. н. е.

Отже, археологічно простежується розселення слов’ян у VI—VII ст. зі своєї прабатьківщини, обмеженої на сході Середнім Дніпром, на заході Карпатами, на півночі Прип’яттю, на півдні середніми течіями Дністра та Бугу. Розпад єдиної слов’янської спільноти ще у V тис. до н. е. підтвер­джують мовознавці. Російський філолог О. Шахматов вважав, що єдина праслов’янська мова розпалася в VI—VIII ст. Тому коли в IX ст. стародав­ній Київ почав об’єднувати в єдину державу Русь навколишні землі, на них проживали споріднені, але вже різноетнічні східнослов’янські племена. Розмовляли вони на споріднених східнослов’янських діалектах. Єдиної давньо­руської, або східнослов’янської, мови на той час уже не було, бо вона розпалася раніше [133].

Звертає на себе увагу величезний масив української лексики у сербсь­кій та лужицькій мовах (вилиця, гай, газда, голота, злочин, квочка, ко­мин, корисна, ватра, плахта, торба, шкодити і багато інших) [180, с. 258]. Враховуючи походження балканських та лужицьких сербів з території північно-західної України, можна припустити, що склавинська людність між Карпатами і Дніпром у V—VIII ст. розмовляла мовою, яка містила велику кількість слів, властивих сучасній українській мові. Інакше кажучи, українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей ранньослов’янсь- кої спільноти. Значна частина лексики останньої стала навіть визначаль­ною для української мови. Пояснюється це тим, що ядро українських етнічних земель збігається зі слов’янською прабатьківщиною, охоплює землі між Прип’яттю та Середнім Дніпром, з одного боку, та Східними Карпата­ми — з іншого.

Виникає питання, чи не слід розглядати слов’яногенез як відгалуження окремих слов’янських народів від праукраїнського генетичного дерева, яке з кінця V ст. розвивалося на етнічних українських землях з центром на Волині (мал. 87).

Сучасні археологічні дані дають змогу прослідкувати етнокультурну своє­рідність праукраїнців, прабілорусів та праросіян з давніх часів зародження цих етносів. Як зазначалося вище, пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури VI—VII ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої коло- чинської культури, яка приблизно одночасно розвивалася в Подесенні та на Верхньому Дніпрі. Празька культура формувалася у Верхньому По­дністров’ї та на Волині на праслов’янському підгрунті зарубинецької куль­тури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (липська культура).

Колочинські пам’ятки виникли також на праслов’янських зарубинець- ких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров’я. Врахуймо також факт певної відокремленості прасклавииів Верхнього Подністров’я від праколо- чинців Подесення у III—IV ст. через вторгнення на Волинь та в басейн Південного Бугу ворожих до праслов’ян племен готів.

Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці, з одного боку, і праросіяни та прабілоруси — з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування цих етносів у першій половині І тис. н. е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу, ніж білоруси та росіяни. Відтак твердження про те, що долі східно­слов’янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі, не відповідає даним археології. Вони розійшлися ще до постання держави Київська Русь (див. мал. 87).

Переконливу схему етногенезу східнослов’янських народів останнім ча­сом запропонував Я. Дашкевич. Археологічні дані дають змогу дещо дета­лізувати її. Балто-слов’янська колочинська спільнота V—VII ст. сформу­валася в басейнах Десни та Верхнього Дніпра внаслідок просування пра­слов’ян з київського Подніпров’я в балтське середовище. У VIII ст. на цьому підгрунті постали літописні кривичі та радимичі — пращури білору­сів. Псковсько-новгородський східнослов’янський субетнос постав за участю нащадків тих самих слов’яно-балтів Верхнього Дніпра. Формування російсь­кого субетносу почалося пізніше/у XI—XII ст., коли слов’яно-балти Верх­нього Дніпра (кривичі, радимичі) та словени Новгородщини разом з мігран­тами з Південної Русі просунулися на схід у басейни Оки та Верхньої Волги, споконвіку заселені угро-фінами.

Мал. 87. Схема етногенези українців та їхніх слов’янських сусідів

Білоруський, псковсько-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського, в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров’я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселе­них племенами балтів та фінів. Пращурами білорусів вважаються літописні балто-слов’янські племена кривичів Верхнього Подніпров’я та Подвіння, радимичів Посожжя та дреговичів Північно-Західного Полісся. Ще у V— VII ст. слов’яни Київського Подніпров’я просунулися на Десну та Верхній Дніпро, де постала балто-слов’янська колочинська археологічна культура (46, т. 2, с. 40]. Її носії були пращурами літописних кривичів та радимичів VIII-X ст.

З VI—VII ст. археологічно простежується експансія деревлян та волинян у північному напрямку на лівий берег Прип’яті. Особливо інтенсивною вона була у VIII—IX ст., коли слов’янізувалися території Берестейщини та Північного Полісся до Німану. Так постало прабілоруське літописне плем’я дреговичів, культура і мова якого тісно пов’язані із землями воли­нян та деревлян в українському Поліссі [156, с. 96, 116]. Так, розселення волинян, деревлян, дреговичів VI—VII ст. фіксується в Західному Поліссі однотипними пам’ятками празької культури, а у VIII—IX ст. — культури Лука-Райковецька. Жінки цих племен у IX—XI ст. носили однакові скро­неві кільця перстеневої форми. І нині говори Волинського та Житомирсь­кого Полісся споріднені з південнобілоруськими [133].

Центрами дреговичів були Турів та Пінськ на Прип’яті, а кривичів та радимичів — Полоцьк на Двіні та Смоленськ на Верхньому Дніпрі. У IX— X ст. ця людність колонізувала межиріччя Верхнього Німану та Двіни, де постало ще одне прабілоруське плем’я полочан. Сталося це під час фор­мування держави Русь уздовж її торгово-економічного стрижня — річко­вого шляху “із варяг в греки”. Домінуючим центром на ньому був Київ. Однак прабілоруські Смоленськ і Полоцьк теж відігравали важливу роль у цій торговельній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, вони мали окрему влас­ну торговельну орієнтацію на захід, оскільки Полоцьк пов’язаний Двіною з Балтійським морем.

Розгалужені торговельні зв’язки створювали економічне підгрунтя для дуже ранніх самостійницьких тендценцій у полочан. Так, полоцький князь Рогволод зробив спробу вийти з-під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Хоч, як писав Т. Шевченко, “Владимир князь пе­ред народом убив старого Рогволода”, змагання Полоцька за незалежність від Києва тривали. Демонструючи свою самостійність, полочани збудували власний Софійський собор, намагалися приєднати до своєї землі Псков та Новгород. Наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст став фактично незалежний від київського князя. У середині XII ст., за доби феодальної роздробленості, самостійну політику почав проводити Смо­ленськ. З цього часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку в західному напрямку: Двіною до Риги й далі до ганзейських міст Західної Балтії.

У 1307 р. Полоцька земля була підкорена Литвою. Однак вища культу­ра білорусів та українців, інкорпорованих у Литовську державу XIV cτ.₁ зумовила високий статус слов’янських земель під владою Вільна. Фактич­но утворилася литовсько-білорусько-українська федерація, де відбувався подальший розвиток білоруського народу. Церковнослов’янська мова, пра­вослав’я, руська культура і право стали державними і навіть панівними в литовській метрополії. Католицька польсько-латинська експансія на біло­руські землі розпочалася лише з 1385 р. після Кревської унії між Литвою та Польщею [202, с. 88—92].

Пращуром псковсько-новгородського східнослов’янського етносу було літописне плем’я ільменських словен VIII—X ст. Останні разом з кривича- нами та радимичами походять від балто-слов’янської колочинської спіль­ноти, що в V—VII ст. займала Верхнє Подніпров’я. Словенські племінні центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні торгові зв’язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етнокультур­ного розвитку псково-новгородців.

У другій половині XII ст. з остаточним усамостійненням Пскова і Новго­рода зміцнилися економічні зв’язки з Володимиро-Суздальською землею, звідки на Новгородщину надходило збіжжя. Ця економічна залежність Новгорода Великого мало не призвела до його підкорення суздальцями. Новгородську вольницю на деякий час врятувала татарська навала на Пів­нічно-Східну Русь. Однак через 200 років, у 1478 р., Московське князів­ство поглинуло Новгородську республіку. Періодичні масові знищення та депортації новгородців [84, с. 588—594] призвели до їх асиміляції росіяна­ми наприкінці XVI ст.

Росіяни — наймолодший східнослов’янський етнос. їхня прабатьківщи­на — Верхнє Поволжя. Перші слов’янські поселенці просунулися сюди із Середнього Подніпров’я ще у VIII ст. Мається иа увазі плем’я вятичів басейну Оки, які скоріше за все були сумішшю слов’янських колоністів з місцевою фінською людністю.

Однак справжня слов’янізація Верхнього Поволжя відбувалася у XI— XII ст., коли балто—слов’янські племена кривичів, радимичів, словен при­йшли на схід, на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі та ін. У цей же самий час сюди прибували переселенці з Південної Русі-України.

Як відомо, торговельний шлях “із варяг у греки” по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабіло- русів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі сто­лицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згада­ної магістралі. Вона мала власний напрямок зв’язків волзьким річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історично­го розвитку регіону.

У другій половині XII ст. шлях “із варяг у греки” перетнули половці на Нижньому Дніпрі. “У нас вже й Грецька путь ізотинають, і Соляний, і

Залозний”, — сказав київський князь Мстислав Ізяславичу 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роз­дрібненості, коли молоді східнослов’янські етноси (псково-новгородці, пра- білоруси, праросіяни) відокремилися від провідного етносу імперії — праукраїнців Південної Русі.

Суздальська земля із середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відхід від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз володимиро-суздальських князів з половця­ми. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П. Струве [181, с. 84[, саме ця унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147 р. Північна Русь на чолі із Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Киє­ва [202, с. 961.

Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Бого- любський та Всеволод Юрійович. Вони були організаторами і натхненни­ками розгромів Києва 1169 та 1203 рр. Після цього центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого керував Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі намагалися розширити свої володіння за рахунок Новогородської землі. Особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був розгром Рязані князем Всеволодом Юрійови­чем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Так була започаткована російська демографічна політика щодо завойованих народів.

У другій половині XII ст. у Володимиро-Суздальській державі сформува­лося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неод­норазово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно із світо­сприйняттям південних русичів. Класики російської історичної науки М. Co- ловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини XII ст. Однак визначальними для формування російського етносу були XIV—XV ст. Сталося це у сприятливих умовах першої ро­сійської держави — Московського князівства Івана Калити, Василя Темно­го, Івана III. Ця держава постала і розвивалася як сателіт Золотої Орди під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. “Головним чинником утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-та- тарські впливи”, — писав російський історик П. Струве у 1952 р.

Отже, російський етнокультурний комплекс сформувався в XIV—XV ст. на грунті слов’яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар. У XV—XVI ст. внаслідок експансії на захід Московського князівства псковсько-новгородський субетнос був асимільований російським.

Таким чином, науці відомі не три, а чотири східнослов’янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковсько-новгородський, російсь­кий етноси фактично постали як відгалуження від українського. У процесі колонізації балтських та угро-фінських земель праукраїнці з київського Подніпров’я зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населения, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і привело до постання окремих, хоча й споріднених східнослов’янських етносів. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним із цих народів до насильницького їх включення до Російської імперії.

Оскільки російський етнос в останні століття посідав панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV—XV ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів — білорусів та українців. Отже, корені згаданої вище пізньосередиьовічної версії поход­ження українського народу — в тенденційній імперській історіографії'.

Підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що історичні корені українсь­кого народу сягають середини І тис. н. е. Багато слов’янських народів фактично є відгалуженням від праукраїнського етнокультурного дерева, яке протягом 1,5 тис. років розвивалося між Прип’яттю, Східними Карпа­тами та київським Подніпров’ям. Українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян Північно-Західної України, меншою мірою антів Лісостепового Подніпров’я. Саме на цьому етноісторичному підгрунті постала перша українська держава — Київська Русь.

Простежуються дві стадії впливу на етногенез білорусів, псково-новго- родців та росіян з праукраїнських етнічних територій. Зародження цих етносів сталося внаслідок міграцій у VI—X ст. з праукраїнських територій Середнього Подніпров’я та Волині на північ у балтське та фінське середови­ще, а остаточне формування — в X—XIII ст. в умовах потужного культур­ного впливу Київської метрополії на лісову периферію імперії.