КИЇВСЬКА русь-ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

еличезна кількість історичних, археологічних, лінгвістичних, етно­графічних, антропологічних даних неспростовно свідчить про пря­му генетичну спадковість між Південною Руссю X—XIV ст.

сучасними українцями. Зупинимось на деяких переконливих доказах наяв­ності нерозривного зв’язку козацької України XVI—XVIII ст. з княжими

Києвом та Галичем.

Українці яскраво проявилися як своєрідний етнос у козацький період своєї історії — у XVI—XVIII ст. На цей час український етнокультурний комплекс в основному вже сформувався, і його корені слід шукати в попередню епоху — в часи Київської Русі. Навіть прихильники теорії появи українського народу не раніше XIV ст. визначають, що в XVI— XVIII ст. український етнос існував як яскраве і сформоване явище. Однак вони заперечують можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі, посилаючись при цьому на перерву в історичному розвитку, що нібито мала місце після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на різницю в культурі й мові цих двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю та козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла два окремі народи?

Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козаць­кої України безпосередньо виростає з культури Південної Русі. За даними археології, форма та орнаментація глиняного посуду передають етнокультур­ну специфіку первісних народів, тобто в давнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім’я ліпила горщики для своїх потреб, і дуже сталі традиції їх виготовлення передавалися із покоління в покоління. Кераміка козацької України є безпосереднім спадкоємцем традицій керамічного виробництва Київської Русі [165]. Воно, в свою чергу, генетично пов’язане з ранньослов’янською керамікою сере­дини І тис. н. е. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва посуду в Середньому Подніпров’ї, на Волині, в Галичині, Верхньому Подністров’ї від кераміки ранньослов’янської культу­ри Корчак (V—VIl cτ.), через кераміку культури Лука-Райковецька (VIII— IX ст.) у посуд Київської Русі (X—XIV ст.), козацької України (XV— XVlIl ст.) до сучасної традиційної української кераміки.

Приблизно те саме можна сказати і щодо традиційних житлових буді­вель України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпо­середньо на місцевому києворуському грунті [161]. Житлобудівництво Київсь­кої Русі виростає з ранньослов’янського. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами та Середнім Подніпров’ям археологи простежили безперервну житлобудівну традицію від V ст. н. е. до сільського українсь­кого будівництва XX ст.

Кам’яне церковне та світське будівництво у пізньосередньовічній Украї­ні було представлене унікальним, яскравим архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Його своєрідність полягає в органічно­му поєднанні традицій європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка відома у Середньому Подніпров’ї з X ст. [152]. Продов­женням культурних традицій Русі була також дерев’яна церковна укра­їнська архітектура XVII—XVIlI ст. [184] (мал. 82).

Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньо- слов’янського. Регіональні його особливості беруть початок від племінних об’єднань VIII ст., про які пише Нестор-літописець. В одязі населення Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українсь­кого традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінок у дівчат та намітка у жінок [123, с. 95, 99]. Поховання жінки у такому праукраїнському вбранні знайдено біля центру скандинавських вікінгів міста Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його X ст. і вважають похованням слов’янської рабині, полоненої під час походу на Русь (мал. 83) [226, с. 61].

Певні паралелі козацькому та селянському чоловічому одягу простежу­ються у X—XIV ст. Згадаймо опис Л. Дияконом зовнішності князя Свято­слава Ігоревича: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. За київськими літописами, русичі носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід’ємною частиною українського національного костюма.

Обличчя українського етносу значною мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір’я, народні пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї тощо), а також народним прикладним мистецтвом (вишивка, різьблення по дереву, писанки тощо). Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи иа Правобережжі ранньослов’янсь- ких часів (початок І тис. н. е.) та праіндоєвропейські міфології (IV— III тис. до н. е.). Щодо епохи Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та етнографія XVl—XX ст. безпосередньо виникли на південно- руській основі.

Козацтво — один із найсуттєвіших чинників формування українського народу. Власне козаки побудували другу українську державу — Гетьман-

82. Козацький та княжий періоди української церковної архітект Софійський собор у Києві в XI ст. (2) та у XVIII ст. (/)

Мал. 83. Народний жіночий одяг Південної Русі (J) та Скандинавії (2). Реконст­рукція за матеріалами розкопок поховань X ст. біля м. Бірка, Південна Швеція

щину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою Січі на всю Україну. Недаремно в XVII—XVIII ст. її звали країною козаків, а українців — козацькою нацією.

Однак козацтво є специфічним феноменом української історії не лише XVI—XVIII ст. Воно зумовлене своєрідною українською геополітичною ситуацією, місцем, яке займала Україна на середньовічній карті Європи. Розташована на межі європейської цивілізації та дикого й агресивного степу, Україна весь час продукувала суспільну верству воїиів-захисників, яка постійно впливала на характер, ментальність, культуру нації [114]. Ця верства існувала вже в першій українській державі — Русі. Згадаймо бога­тирські засіки на межі зі степом, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу руських князів Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря з кочів­никами.

Козацтво продовжило традиції дружин київських князів X—XIII ст. їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип організації ватаг, культ меча-шаблі, коня, святі покровителі Марія Покрова, Святий Юр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброя, одяг) та інші численні паралелі. Більшість із них пояснюється тим, що дружина Русі та українське козацтво були різновидами європейського лицарства, яке постало на давніх індоєворопейських військових традиціях.

Лицарство було стрижнем європейської цивілізації у середньовічну добу. В Україні воно відіграло величезну роль у становленні української нації не тільки на козацькій, а й на більш ранній, дружинній стадії.

Важливим і невід’ємним елементом лицарського культурного комплексу середньовічної Європи були поети-співці лицарської слави: барди, скальди, трувери, менестрелі та ін. Головна їх функція — героїзація та пропаганда подвигів лицарських ватаг, їх вождів, виховання та залучення до лицарства молоді, збереження відповідних традицій. Ix творчість стала фундаментом європейської літератури.

Українськими скальдами та бардами у козацьку добу були кобзарі. Вони відіграли величезну роль у формуванні української нації, кристалізації її культури. Поезія кобзарів була підвалиною творчості Тараса Шевченка, який формував не тільки українську літературну мову, а й національну самосвідомість та ментальність народу.

За змістом та формою кобзарство має прямі паралелі, з одного боку, в європейській лицарській культурі, а з іншого — в дружинній культурі Русі. Безпосередній пращур кобзарів — дружинний співець Боян, “що свої віщі персти на живії струни накладав, — вони самі князю славу рокота­ли”. Козацькі думи за структурою, формою, змістом мають аналогії як у богатирських билинах Київської Русі, дружинному епосі (“Слово о полку Ігоревім”), так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів.

Український характер “Слова” та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В. Бєлінський, котрий, як відомо, не відзначався сим­патіями до малоросів. Він, зокрема, писав: “Слово о полку Игореве” носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси... Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаим­ных отношениях действующих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзы­вается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благо­родного в семейном быту, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Се­верной Руси, где семейные отношения грубы, женщина — род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего зак­лючения о южном происхождении “Слова о полку Игореве”... Нельзя не заметить чего-то общего между “Словом о полку Игореве” и казацкими малороссийскими песнями” [21, с. 359]. Про значну кількість українізмів у “Слові” пишуть і сучасні лінгвісти [133, с. 170—176].

Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинула на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Пів­денної Русі: Святослава, “хороброго Мстислава, що у двобою зарізав Pe- дедю перед полками косозькими”, князя Ігоря, який закликає дружинни­ків перед нерівним боєм з половцями: “Краще вже потятим бути, ніж полоненим". Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українсь­кого козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспі­вані в думах кобзарів, безсмертних творах Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. Отже, характери козацької України сформувалися значною мірою на лицарській ментальності Київської Русі.

Мова є істотною ознакою будь-якого етносу. Як вже розмовляли русичі в стародавньому Києві? Видатний російський мовознавець О.

Серед цих особливостей найбільш виразні: дієслова на -ти, -мо (піти, знайти, взяти, підемо, знайдемо, візьмемо), злиття звуків “ы” та “і” в серед­нє “и”, м’яке “г”, клична форма іменника (дружино, брате, Петре тощо), особливо вживання голосної “і” там, де білоруси та росіяни вживають “о” чи “є”. Наприклад, літо, сніг, сіно, вітер, діло, віз, ліс, білий тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на південно­слов’янських говорах уличів, тиверців, волинян, білих хорватів, полян, а російської та білоруської — на північнослов’янських діалектах дреговичів, радимичів, кривичів. На думку Г. Півторака, у письмових джерелах Галичи­ни, Києва, Чернігова XII—XIII ст. виразно простежується українська мовна специфіка. Дослідник дійшов висновку, що “на народному рівні” “давньо­руської” мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти”. Серед них на кінець XII ст. простежуються три праукраїнські діалекти — галицько-волинський, карпатський та поліський [134].

У формуванні української мови, як і українського етносу взагалі, визна­чальну роль відіграли міграційні процеси — з Полісся і особливо з Волині та Прикарпаття у південно-східному напрямку. Навали войовничих степо­виків періодично нищили осілу землеробську людність українських лісо­степів, починаючи з появи тут перших скотарів 5 тис. років тому і аж до XVIII ст. включно. З ослабленням тиску агресивних кочовиків землероби Волині, Прикарпаття та Полісся знову заселяли порубіжні зі степом ро­дючі чорноземи. Починалося чергове відродження землеробської цивіліза­ції в Україні. Нова хвиля кочовиків знову змітала лісостепових землеро­бів, і все повторювалося спочатку.

За даними літописів, археології, етнографії, лінгвістики, протягом ос­таннього тисячоліття простежується постійний колонізаційний рух україн­ців з лісового Правобережжя, Волині та Прикарпаття на лівий берег Дніпра та у надчорноморські степи. Саме тому, на думку мовознавців, з чотирьох головних сучасних українських діалектів (карпатського, поліського, га­лицько-волинського, південно-східного) останній наймолодший. Він оста­точно сформувався лише у XVI—XVII ст. під впливом переселенців з Волині, Поділля, Прикарпаття та Полісся [134, с. 132—134]. Показово, що і в новітні часи південь та схід України залишилися тереном тотального нищення всього українського, тоді як північний захід — його оплотом, невичерпним джерелом відродження українства.

Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською, або церковнослов’янською, мовою, що значно відрізнялася від їх рідної мови усного спілкування. Однак уважне дослідження київських та галицьких літописів XI—XIII ст., розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них великий пласт української лексики. Ось деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, нед­бальство, віття, гілля, рілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, багно, оболонь, гай, полонина, гребля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня, кожух, призьба, зорі, жадати, тулитися та багато інших. По-українські звучить вираз “Люди погані і невігласи", як і літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Знайдено меч XI ст. з написом українською мовою "Коваль Людота" (мал. 84).

Якщо русичі розмовляли окремою руською мовою, яку лише в XIV— XVI ст. змінила зовсім інша, українська, то чому остання зберігала назву руської подекуди аж до початку XX ст.?

Мал. 84. Меч XI ст. з написом українською мовою "Коваль Людота"

Мова перлини давньоруської художньої літератури “Слова о полку Іго­ревім” також відзначається яскравими українізмами 1133, с. 170—176]. На думку Г. Півторака, половина лексики твору, а саме 1500 слів, — це надбання різних протоукраїнських діалектів. Серед типових українських фонетичних особливостей “Слова” дослідник називає: 1) повноголосся: болото, боронь, ворота, забороло, полонени, хоробре; 2) форми даваль­ного відмінка на -єві: Дунаєві, Ігореві, королеві тощо; 3) кличний відмінок іменників: Бояне, дружино, Ігорю, княже, Всеволоде; 4) прикметники жіно­чого роду родового відмінка: бистрої, половецької. Дослідник простежує прямий генетичний зв’язок “Слова” з українськими козацькими думами XVI-XVII ст.

Отже, сучасні наукові дані свідчать, що у XI—XIII ст. Середнє Подніп­ров’я, Волинь, Поділля, Галичина розмовляли на праукраїнських діалек­тах. На північ від них у цей час почали формуватися прабілоруська та праросійська мови.

Українська людність XVI—XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащад­ком Київської держави. В цей час етнонім Русь асоціюється саме з україн­цями та їх державою. І це закономірно, адже він постав у VI—IX ст. як перша назва праукраїнців, їх етнічних земель та першої їх держави у Середньому Подніпров’ї [192, с. 51—53]. Як і за часів Київської Русі, українці продовжували називати себе руським народом. Вони добре усві­домлювали свою етнічну окремішність від сусідів — литвинів (білорусів) та москалів (росіян). Останні також вважали українців окремим народом, називаючи черкасами (“люди зброї” у перекладі з адигейського). Державу Богдана Хмельницького звали Руссю, Руським князівством, а самого геть­мана “самодержцем руським”.

Козацтво, як провідна верства гетьманської держави, сприймалося укра­їнським суспільством як спадкоємець традицій княжих дружин. “Се ж бо те племя народу руського, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттям. Ce з того покоління військо, що за Олега, монарха Руського в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Ce ж вони за Володимира Святого монарха Руського воювали Грецію, Македо­нію, Іллірік. Ce ж їх предки разом з Володимиром хрестилися”, — писало київське духовенство про козаків на початку XlI ст.

На думку французьких учених Ф. Амі та Ж. Деиікера, всі слов’яни належать до двох головних антропологічних типів: північного віслянського та південного динарського. Перший (полаби, поляки, білоруси та росіяни) характеризується відносно невеликим зростом, світлим волоссям та від­носно довгим черепом. Динарському антропологічному типові (україн­ці, серби, хорвати, словаки, чехи) властивий високий зріст, темне волос­ся, короткоголовість, тобто ті ознаки, що є визначальними, за Ф. Вов­ком, для більшості українців. До нього слід віднести переважну біль­шість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров’я X— XIV ст., козацької України XVI—XVIII ст. і корінного населення сучасної України.

Отже, українці генетично пов’язані з людністю Південної Русі, на відмі­ну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологіч­ного типу.

Прірва між києворуським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою та глибокою, щоб стверджувати, що вона розді­ляє два окремі етноси. Традиція Київської держави в Галичині перервалася у 1340 р., коли вмер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося лише в 1471 р. після скасування Литвою князівства Київського. А всього через 20 років, у 1492 р., зустрічаємо першу писем­ну згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької епохи в історії України.

Велику роль в успадкуванні надбань Київської Русі людністю козацької України відіграли Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори як осередки культури, писемності, традицій Русі донесли їх до козацької

Мал. 85. Зображення тризуба на срібній моне­ті Володимира Великого та на дні глиняного горщика з Китаївського городища під Києвом (кінець X ст.)

доби, оскільки не припиняли своєї діяльності навіть у най­тяжчі для України часи. Неда­ремно саме в козацький період були відновлені давньоруські святині Софія Київська, Спас на Берестові, Десятинна церк­ва. Про це свідчить також культ київських князів у ко­зацьких писемних джерелах. Цьому ж сприяла концентра­ція в містах освічених людей та нащадків руської аристок­ратії, яка пам’ятала свій родо­від, а отже, й історію країни значно краще, ніж маси. Ко­зацька шляхта успадкувала державницькі традиції феодаль­ної аристократії княжої доби,

а дехто навіть вів свій родовід від Рюриковичів (мал. 85). Головні політич­ні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишилися і в козацьку епоху, міцно зв’язавши ці два періоди української історії.

Як письмові, так і численні археологічні джерела незаперечно свідчать про відсутність суттєвих змін населення у Південній Русі між XIII і XVI ст., тобто тут жив один народ, який переживав послідовні етапи свого історичного розвитку.

Отже, за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропо­логії, українці XVI—XVIlI ст. були безпосередніми генетичними нащадка­ми людності Південної Русі X—XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етиічиими ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею в Києві.

Виникає питання, чи не були генетичні зв’язки білоруського та російсь­кого народів із стародавнім Києвом, його культурою і мовою такими ж тісними й безпосередніми? Для негативної відповіді на нього є цілий ряд незаперечних аргументів.

По-перше, українці завжди жили й живуть на Київщині, а вищезгадані їхні сусіди — на значній відстані від політичного й культурного центру Русі.

По-друге, своєрідність етногенезу білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян — угро-фінів і татар. Відомий російський історик M.. Пок- ровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 % фінської крові. Про значну роль угро-фінів у формуванні російського етносу свідчать також дослідження сучасних московських антропологів, зокрема В. Алексеева та Т. Алексеевой

По-третє, хронологічно українці сформувалися раніше, ніж їхні північні сусіди через наближеність до центрів греко-римської цивілізації. Учені роз­різняють два головні періоди впливу на етногенез білорусів та росіян з території України. Перший пов’язаний з розселенням у VI—VIII ст. слов’янсь­ких племен на північ із своєї прабатьківщини, що охоплювала території між Карпатами та Середнім Дніпром. Другий етап розпочався входженням прабі- лорусів та праросіян до держави Русь зі столицею в Києві.

По-четверте, археологічні матеріали неспростовно свідчать про специфі­ку матеріальної культури (кераміка, житлобудівництво, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI—XIII ст. порівняно з культурою праукраїн­ців. Це пояснюється насамперед сильним впливом на північну частину східних слов’ян балтських та фінських культурних традицій. Останні доб­ре простежуються у фольклорі, етнографії, традиційному одязі, житлобу­дівництві, інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова та Новгорода XI—XIV ст.

По-п’яте, лицарство як один з визначальних елементів європейської цивілізації у середньовічну добу відіграло помітну роль в українській істо­рії. Азійським деспотіям воно не властиве. Оскільки Московська держава сформувалась у XIV ст. під сильним впливом Золотої Орди, то їй невідоме лицарство в європейському розумінні. “В Росії шляхтичем є той, на кого я звертаю увагу, і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю”, — казав іноземному послу Петро І. Не було в Росії і своїх кобзарів як продовжувачів традицій дружинно-лицарського епосу Київської Русі. Мос­ковська пізньосередньовічна держава XIV—XVII ст. не мала власного ли­царського епосу, який є суттєвою рисою середньовічної культури Європи.

Лицарський епос був підвалиною європейської літератури, яка стала підгрунтям європейської ментальності. На дружинному та козацькому епосі виникла творчість Тараса Шевченка, який виховав український характер. Цей європейський шлях формування світосприйняття невідомий московсь­кому царству через відсутність власного лицарства та його героїчного епосу.

Якщо корені ментальності українського козацтва сягають дружинно- лицарського світу Русі Південної, то цього не скажеш про характери Мос­ковської Русі. Різницю між князями Русі Київської та Московської під­креслював російський історик С. М. Соловков: “Південні князі у своїй більшості були надзвичайно хоробрі, вміли в себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні своїм вождям... У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати су­перечок зброєю, удаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний...” [176, с. 189].

Різницю між Київською та Московською Руссю підкреслював О. Пипін в “Історії російської літератури”: “Не подлежит сомнению этнографическая разница древнего севера и юга... Как древний Святослав с его чубом и его нравом напоминает в потомстве не московского великороса, а скорее южно русского казака, так лирический епос “Слово о полку Игореве” отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе” [147, с. 597], тобто ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадко­вані Російською державою XIV—XVI ст. тією мірою, як козацькою Україною.

По-шосте, велике значення має специфіка розвитку духовності. На своє­рідності російської духовної культури наголошував великий патріот Росії, фундатор євразійства князь Микола Трубецькой: “Особливості російської стихії виявляються яскраво в народній художній творчості. Значна частина великоруських народних пісень, в тому числі обрядових і весільних, скла­дені в так званій “п’ятитонній”, або “індокитайській” гамі... Ця гама існує, причому як єдина, у тюркських племен басейну Волги й Ками, далі у башкирів, у сибірських татар, у тюрків російського і китайського Туркестану, у всіх монголів... Таким чином, у даному випадку маємо безперервну лінію, яка йде зі сходу. На великоросах ця лінія обривається. У малоросів п’ятитонна гама зустрічається лише дуже рідко у найдавніших піснях, в інших слов’ян відмічені поодинокі випадки її застосування” [див.: 38, с. 117].

По-сьоме, важливою причиною розриву середньовічної Росії з традицією Київської Русі була татарська навала. Якщо середнє Подніпров’я, Волинь, Галичина залежали від татар досить формально і лише протягом 100 ро­ків, то на Верхній Волзі татарські порядки панували 250 років, глибоко впливаючи на устрій та ідеологію Московської держави.

Про значний вплив татар на формування російського етносу та його найдавнішої держави — Московського князівства XIV ст. — неодноразово писали різні дослідники. У XIII ст. Русь стала полем битви двох цивіліза­цій. Якщо татари уособлювали Азію, то Лівонський орден у Прибалтиці — Європу. Князь Олександр Невський зробив вибір на користь Азії. Усі свої сили він спрямував не проти татар, що розгромили Київську Русь, а проти експансії із Заходу. Фактично своїми перемогами над шведськими та ні­мецькими лицарями у 1240 та 1242 рр. він захищав право Північно-Східної Русі на азійський шлях розвитку [96, с. 28—ЗО].

Саме завдяки військовій підтримці татар відбулося піднесення Московсь­кого князівства за Івана Калити (1325—1340 рр.). Він уславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері й став за це головою золотоор- динської адміністрації на Верхній Волзі. За вірну службу ханові (збирання податей та придушення антитатарських повстань) Калита отримував ярли­ки на окремі землі. Так з допомогою татарської кінноти почалося збирання земель Московської держави, на яких остаточно закріпився золотоординсь- кий варіант азійської деспотії [137, с. 116—119; 61, с. 208—227[.

Московське князівство довго було фактично улусом Золотої Орди. Знать переходила до мусульманства, вдягалася по-татарськи, мова татар за Васи­ля II стала мало не державною. Устрій Московської держави значною мірою був копією золотоординського. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, фінансів, грошової системи. Терміни “таможня”, “казна”, “ямська служба” — тюркського походження. Грошову систему також запозичено в Орді. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин тощо), так і способів карбування монети. За золотоординською технологією в Москві карбували гроші з XIV ст. до 1699 р., коли Петро І європеїзував грошову систему імперії (мал. 86).

У Європі монети карбували на попередньо вирізаних зі срібного листа кругляках. Татари ж спочатку різали товстий срібний дріт на короткі циліндрики, які розплющували штампами з відповідними зображеннями та написами. Тому татарські та московські срібні монети мають не круглу, як у Європі, форму, а характерні овальні обриси аж до XVIII ст.

Московські князі регулярно запрошували на службу татарську знать з дружинами, що сідали в столиці та інших містах держави. Ці періодичні ін’єкції татарської крові супроводжувалися трансплантацією цілих азійсь­ких військових структур. Наприклад, опричнина, що започаткувала мос­ковське дворянство, була запозичена і перенесена на московський грунт з татарської військової практики. Саме так з’явилися численні тюркські пріз­вища (Басманови, Булгакови, Юсупови, Аксакови, Салтикови та багато інших) серед московського дворянства.

Образний опис становлення Московської держави під впливом Золотої Орди дає російський філософ Г. Федотов: “У самій Московській землі зап­роваджуються татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просякає у плоть і кров. У XV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу московському князеві, збільшуючи лави служилих людей, майбутнього дво­рянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом.

Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній шар людності, вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служилими людьми, викорінювалися всі місцеві особливості й традиції.

Усі стани були прикріплені до держави службою й тяглом. Кріпосна неволя стала повсюдною в той самий час, коли вона відмирала на Заході. Рабство диктувалося не примхами володарів, а новим національним зав­данням: створенням імперії на злиденному економічному підгрунті. Тільки

Мал. 86. Срібні московські (/) та суздальські (2) монети з татарськими напи­сами XIV ст. та срібні західноєвропейські динарі! (J)₁ які у XI ст. ходили в Україні-Русі

крайньою загальною напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно зростаюча держава...

Світогляд російської людини вкрай спростився і навіть порівняно із середньовіччям москвич примітивний. Він не роздумує, він приймає на віру кілька догматів, на яких тримається його моральне і суспільне життя. Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скіль­ки вилізла на світ божий з Московського царства” (195].

Отже, культурні традиції Південної Русі були важливою складовою під­грунтя російського та білоруського народів. Однак на відміну від україн­ців, які є прямими нащадками людності стародавнього Києва, Галича, Чер­нігова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продуктом їхнього саморозвитку в своєрідних історичних та природних умовах влас­них етнічних територій. Росія та Білорусія є спадкоємцями стародавнього Києва тією мірою, якою Франція — нащадок стародавнього Риму, Сполу­чені Штати Америки — наступник Лондона, а Мексика та Аргентина — спадкоємці іспанського середньовічного Мадрида.

Підведемо деякі підсумки. Київська Русь була першою історичною дер­жавою українців, яка консолідувала навколо київського ядра підкорені різноетнічні племена, насамперед слов’янську їхню частину. Проте цей вплив не був настільки потужний і довготривалий, щоб на різноплемінно- І му грунті постала єдина давньоруська народність з єдиною мовою, культу-

I рою, самосвідомістю. Окремі східнослов’янські етноси, у тому числі й

українці, формувалися ще з часу розпаду слов’янської спільності у VI— VIII ст., тобто до виникнення держави Русь. Останній не вдалося консолі­дувати східних слов’ян у єдиний народ.

У пошуках безпосередніх культурно-історичних спадкоємців Київської Русі визначальним є не стільки факт формальної подібності культур, скільки генетична спадковість та безперервність, тривалість історичного розвитку від південних русичів до сучасних українців. Це дає підстави вважати Київську Русь, козацьку та сучасну Україну послідовними, генетично пов’яза­ними фазами життя одного етносу — українського народу. Це не слід розуміти так, що людність Південної Русі — то українці, які мовою, куль­турою, ментальністю мало відрізнялися від населення козацької чи сучас­ної України. Головні риси українського етносу на той час лише формува­лися. Тому південних русичів як безпосередніх пращурів українців пра­вильніше називати праукраїнцями.

Враховуючи зазначене вище, зробимо деякі узагальнення щодо ключової проблеми історії Східної Європи — культурно-історичної спадщини Київсь­кої Русі. Вирішальне значення для її розв’язання мають питання походжен­ня східнослов’янських народів, причому етногенетичні процеси, що призвели до їх постання, не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, анало­гічна етноісторична ситуація неодноразово і невідворотно повторювалася на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання у підкоре­них імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом-завойовником. Відбувалося це в умовах могутнього адміністративного, культурного, мов­ного впливу розвинутої метрополії на відсталу периферію.

Найдійовішим механізмом такого впливу була міграція представників панівного імперського етносу з центру до завойованих провінцій. Вона була тим інтенсивнішою, чим відсталішими і слабкіше заселеними були завойовані землі. Класичний приклад — сталий напрямок міграції у русь­кій імперії — з київської метрополії на лісову Північ.

Нові етнічні спільноти генетично були пов’язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах невідворотного розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив, або власне народження, нових етносів від батьківського імперського. Зрозумі­ло, що всі ці постімперські етноси тією чи іншою мірою надовго зберігали мовно-культурну спорідненість з панівним народом загиблої супердержави.

У добу середньовіччя виникли численні європейські імперії із заморсь­кими колоніями — Іспанська, Португальська, Бельгійська, Англійська, Французька та ін. Внаслідок іспанізації аборигенів Латинської Америки за участю вихідців з Африки у XVI—XIX ст. зародилися численні іспаномовні етноси Нового Світу: мексиканці, аргентинці, чилійці, перуанці, венесуельці, колумбійці, кубинці та ін. Експансія португальців та англійців до Америки призвела до постання бразильців та американців. Днем народження всіх цих молодих етносів Нового Світу можна вважати момент набуття відповід­ними колоніями незалежності від метрополії, що здійснювалося в процесі розпаду колоніальних імперій.

Народження нових, споріднених з імперським етносів відбувалося, як правило, у відносно відсталих та малозаселених провінціях. У випадку підкорення імперією сформованого народу з давньою історією та багатою культурою поневолений етнос стійко опирався нівелюючому впливу метро­полії, зберігаючи власну етнічну своєрідність. Тому молоді романські народи постали на варварській периферії Стародавнього Риму, а Греція, Єгипет, Близький Схід, що також входили до Римської імперії, так і не романізували­ся. У межах Англійської імперії Індія лишилася Індією, а в малозаселеній первісними племенами індіанців Північній Америці постав споріднений англій­цям молодий етнос американців, в Австралії — англомовних австралійців.

У Російській імперії Польща, Литва, Україна, Грузія, Узбекистан збе­регли своє етнічне обличчя, а первісний Сибір XVII—XIX ст. зрусифіку­вався. Розпад нинішньої Російської імперії може відбутися за класичною моделлю Римської, коли давні народи отримали незалежність, а у вар­варських провінціях постала група молодих споріднених романських етно­сів. Відповідно на руїнах Російської імперії, крім народів, що повернули колись втрачену незалежність (поляки, литовці, українці, грузини, вірме­ни та ін.), у малорозвинених сибірських провінціях можуть постати спо­ріднені росіянам постімперські етноси — західносибірський, далекосхід­ний, козацький Передкавказзя та ін. Саме так від англійської метрополії відійшли 200 років тому англомовні американці, а від Іспанської імперії — молоді іспаномовні народи Латинської Америки.

Спорідненість цих постімперських етносів зумовлена тим, що кожен з них тією чи іншою мірою сприйняв і включив до своєї традиційної культури надбання колишньої метрополії. Зрозуміло, її головним культурно-історич­ним спадкоємцем лишався народ, що продовжував проживати на землях метрополії і був кровно споріднений з панівним етносом імперії.

Інакше кажучи, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це насамперед італійці. Творцями історії та культури Стародавньої Греції та елліністичної імперії Олександра Маке­донського були пращури сучасних греків. Тому прямими спадкоємцями імперських Мадрида та Лондона є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці та американці. Так само безпосередніми нащадками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно Київська Русь є органічною части­ною історії українців, хоча елементи її культури стали невід’ємними складо­вими молодих східнослов’янських етносів, що близько тисячі років тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії.

Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження ро­манських та східнослов’янських народів [202]. Як стародавній Рим романі­зував свої північні варварські провінції, так само кияжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.

Могутній вплив Риму на периферію імперії призвів до постання романсь­кої групи народів. Іспанці та португальці — це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи — латинізоване кель­тське плем’я галів, а румуни — латинізовані первісні племена даків, гетів, мезів. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову пери­ферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародження на їхніх теренах білоруського, псковсько-новгородського, російського етносів. Провідну роль праукраїнського Києва в постанні інших східнослов’янських народів добре розуміли русичі, називаючи княжий Київ “матір’ю городів руських”.

Так на руїнах Римської імперії постали п’ять споріднених романських народів, а з розпаду імперії Русь — чотири братніх східнослов’янських. В обох випадках етногенетичні процеси відбувалися в умовах могутнього культурного та адміністративного впливу високорозвиненої метрополії на відсталу периферію. Важливу зміцнюючу роль у Римській державі виконува­ла латинська мова метрополії. У провінціях вона була не лише мовою адміністрації, а й культурного та духовного життя. Саме з її допомогою поширювалася з Риму державна релігія — християнство разом з літера­турними та науковими надбаннями високої греко-римської цивілізації.

У Київській Русі культурні впливи метрополії поширювалися на провінції державною церковнослов’янською мовою. З допомогою її провінції сприйма­ли з Києва державну релігію Русі — православ’я.

Офіційні мова та культура істотно впливали на формування етнічної специфіки провінцій. З ослабленням центру та розпадом імперії зароджені в її тілі етнічні спільноти розпочинали самостійне життя. Зрозуміло, вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет. Творячи власні держави за зразком дер- жави-метрополії, новонароджені етноси нерідко переймали навіть її назву.

Римське право та державність були підгрунтям державотворення се­редньовічних народів, багато з яких постали безпосередньо на руїнах імпе­рії'. Ностальгія за нею давалася взнаки в Європі протягом усього середньо­віччя, реалізуючись у періодичних спробах відновлення Священної Римської імперії, що формально проіснувала до 1806 р. Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян.

Відповідно державність східнослов’янських народів (а також литовців) у пізньому середньовіччі творилася за зразком імперії Київська Русь. На цьому історичному тлі стає зрозумілим запозичення росіянами як само­назви, так і назви національної держави у імперії Русь, творцями якої була корінна людність Південної Русі-України.

Усе це не дає підстав вважати етноси, що народилися на тілі імперії, ні головними творцями культурних надбань метрополії, ні прямими спадко­ємцями історії імперського центру, адже метрополія — це батьківщина окремого етносу, який і був творцем відповідної імперії.

Тому іспанці, португальці, французи, румуни мають власну національну історію і культуру, які починаються з післяримських часів. Історія і культура стародавнього Риму були витвором насамперед латинян. Найближчими нащадками останніх є сучасні італійці. Однак слід пам’ятати, що італійсь­кий народ формувався у V—VII ст. за умов змішування латинян з варвара­ми — вандалами, лангобардами, готами, гунами та ін. Тому більшість учених вважають італійців хоча й близько спорідненими з латинянами, але окремим етносом.

Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші й не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа, Бухареста на історію та культуру латинсько­го Риму. Так само, як романські народи успадкували певні надбання римсь­кої культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначаль- ний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі, адже переважна більшість елементів її постала в межах Південної Русі, хоча й під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи.

З Київської метрополії руська культура поширювалася на північ часто- густо разом з переселенцями з Південної Русі, формуючи прабілоруський, праросійський, псковсько-новгородський субетноси. На їхніх землях виника­ли вторинні центри культуротворення імперії, які функціонували за зразками київської культурної метрополії. їхні культурні надбання є органічною частиною культур відповідних східнослов’янських народів. У Римській імперії канонічна культура Риму теж відіграла роль зразка у провінціях. Проте це не означає, що жителі цих провінцій творили канонічну культуру Риму нарівні з римськими митцями, літераторами, філософами.

Цікаво, що багато зразків класичного латинського мистецтва зберегло­ся саме в провінціях, а не в Римі з його бурхливою історією. І це не стало підгрунтям для претензій відповідних регіонів на культурну спадщину ста­родавнього Риму. Збереження билин київського циклу, ікон та літератур­них пам’яток києворуського походження на лісовій півночі Східної Європи чомусь вперто наводять як неспростовний доказ переважного права Ap- хангельщини чи Підмосков’я на культурну спадщину княжого Києва.

Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою витвором усіх східно­слов’янських племен від Тмутаракані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході, тобто у творенні канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська), літо­писання ("Повість временних літ”), літератури (“Повчання дітям" Володими­ра Мономаха, “Слово о полку Ігоревім”) та ін. X—XII ст. київська метропо­лія відіграла не більшу роль, ніж слов’янські колоністи, що на той час щойно з’явилися у глухих лісах півночі Східної Європи. Абсурдність цього твердження ще рельєфніша, коли враховувати, що ні в кого не викликає сумніву створення переважної більшості вищезгаданих шедеврів безпосе­редньо у Києві чи інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують як історичні й культурні діячі, так і прості жителі саме руського Півдня. І як жителі Верхнього Подніпров’я та Поволжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в X—XII ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій півночі імперії, слов’янська колоніза­ція якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з’явили­ся на історичній арені у другій половині XII ст., тобто вже після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва.

Класичним прикладом претензії Росії на культурну спадщину України- Pyci є проголошення “Слова о полку Ігоревім” найдавнішим твором “старо- російської літератури”. І це незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Без сумніву, українськими є не лише місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Не зайве згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а тому проголо­шувати “Слово” продуктом творчості праросіян немає ніяких підстав.

Головним творцем києво-руської культури X—XII ст. була насамперед людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців.

Ще менше підстав вважати державу Київську Русь та її історію першим етапом російської держави та історії, адже, як писав класик російської історичної науки В. Ключевський, “великорос вперше виступив на істо­ричну арену в особі Андрія Боголюбського”, тобто в другій половині XII ст., або через 300 років після виникнення Київської Русі. Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію старо­давнього Риму, а першою державою американців — Англійське королівст­во X—XV ст.

Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київської Русі були жителі Південної Русі. Тривалість історичного розвитку від неї

до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнця­ми. На відміну від італійців, які сформувалися в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовииками стародавньо­го Риму, розпад Русі у XIII—XIV ст. не призвів до суттєвих змін населен­ня в Україні-Русі. Про це свідчить також антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.

Усе це дає підстави вважати Київську Русь IX—XII ст. продуктом твор­чості українського етносу у княжий період його історії.

Отже, спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно на­зивають єдиною давньоруською народністю, була постімперською єдністю споріднених східнослов’янських народів. Формувалася вона під могутнім впливом праукраїнців метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами руської групи східнослов’янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неоднарозово поставали на руїнах великих імперій минулого.

Інакше кажучи, аргументів підтвердженнями про існування на теренах імперії Київської Русі єдиної давньоруської народності не більше, ніж на користь формування на землях Римської імперії окремого романського народу, Австро-Угорської — єдиного австроугорського етносу, Югосла­вії — югославів, Чехо-Словаччини — чехословаків тощо. Давньоруська народність — такий самий історичний міф, як і невдала спроба ідеологів Москви переконати громадськість, що в радянській імперії жили не окремі етноси (росіяни, українці, литовці, грузини, узбеки та ін.) з власними культурою, мовою, історією, а монолітний радянський народ.