Первісна Україна між Європою та Азією

сторичні долі людності будь-якого регіону завжди значною мірою визначалися розташуванням та природним ландшафтом. Україна — одна з найбільших країн Європи. Її землі належать до різних природ­них зон і здавна контактують з різними культурно-історичними центрами Євразії.

Спробуємо прослідкувати за даними археології, коли почали формува­тися ці культурно-історичні регіони України.

Поліська низина, що займає північ України та південь Білорусії, у при­родно-географічному плані є східною частиною Великої Європейської ни­зини. Остання простяглася від Англії до Середньоруської височини на 2,5 тис. км і характеризується специфічними, досить однорідними при­родними умовами: помірним, відносно вологим кліматом, плоским рель­єфом з піщанистими грунтами, численними ріками та болотами, суцільни­ми змішаними лісами. Археологічні матеріали свідчать про міцні культурні зв’язки первісного населення Полісся зі своїми західними сусідами згада­них вище низин Південної Балтії, починаючи з кінця льодовикової доби.

Найдавніші стоянки Полісся залишені неандертальцями у мустьєрську добу (100—35 тис. років тому), відомі на Житомирщині (Ріхта, Жито­мирська). Більш численні стоянки мисливців на мамонтів, які датуються 20—14 тис. років тому, поширені у Київському, Житомирському, Чер­нігівському Поліссях (Мезін, Пушкарі, Радомишль, Кирилівська). Вони входили до мамонтової зони Європи, що простяглася від Моравії, через Південну Польщу, Волинь, Середнє Подніпров’я до Середнього Дону (236].

Мал. 88. Культурні впливи на територію України за останні 10 000 років:

ira∏^rH÷ ? 1 -ІНПВІ aaif∙-n j

Різке похолодання близько 11 тис. років тому привело до розселення мисливців на північного оленя культури Лінгби Ютландії та Північної Ні­меччини далеко на схід, у басейни Вісли, Німану, Прип’яті, Верхнього Дніпра. На цьому грунті 10 тис. років до н. е. постала величезна етно­культурна спільнота споріднених культур мисливців на північного оленя. До неї входили генетично споріднені культури Лінгбі Ютландії, Аренсбург Північної Німеччини, Свідер Польщі, Північної України, Білорусі та Литви і Красносілля Полісся та Верхнього Дніпра [70]. Ця мисливська людність фінального палеоліту проживала на згаданих низинних просторах, просу­ваючись за їхні межі на південь лише у виняткових ситуаціях.

Відступ льодовика та різке потепління близько 10 тис. років тому приз­вели до відходу свідерської людності слідом за північними оленями з Поліс­ся далеко на північ Східної Європи. Нащадки свідерців заселили безлюдні після відходу льодовика лісові простори від Естонії до Північного Уралу. Лісотундри, що в часи зледеніння вкривали європейські низини, заросли березово-сосновими лісами з нестадною лісовою фауною (лось, тур, благо­родний олень, кабан). До Полісся із заходу приходять лісові мисливці культурної спільноти Дювенсі. 8—10 тис. років тому остання охоплювала величезні обшири від Темзи на заході до Десни на сході. У Поліссі ця людність відома за стоянками кудлаївської археологічної культури (мал. 89).

Близько 8 тис. років тому через трансгресію Балтії з Ютландії та Північної Німеччини у східному напрямку почала розселятися людність так званої маглемезької культури. На її генетичному підгрунті у басейнах Вісли, Німану і Прип’яті постала яніславицька культура лісових мисливців. На сході вона досягла Сіверського Дінця, а иа півдні — Нижнього Дніпра та Криму [68, с.

Характерно, що до згаданого вище прориву мисливської людності Полісся в південно-східному напрямку на Лівобережжя Дніпра у Vl—V тис. до н. е. південний кордон балтських спільнот кам’яної доби X—V тис. до н. е. точно збігався з південним кордоном Північнонімецької, Польської та Поліської низовин.

Три хвилі мігрантів із заходу прокотилися землями Північно-Західної України у неоліті. Через Південну Польщу на Волинь та Поділля в V тис. до н. е. прийшли носії центральноєвропейської культури лінійно-стрічко­вої кераміки Подунав’я. У IV тис. до н. е. у Полісся із заходу докотилася хвиля культури лійчастого посуду, а у Ill тис. до н. е. — кулястих амфор. Носії останніх вже були індоєвропейцями. Саме на їх основі у Центральній Європі постали культури кераміки зі шнуровим орнаментом — пращури індоєвропейців: кельтів, германців, балтів, слов’ян. У Ill—11 тис. до и. е., рухаючись на схід, ця людність зайняла Полісся, Волинь, басейн Німану, Верхнього Дніпра і досягла верхів’їв Волги (мал. 90).

Пізніше на базі культур шнурової кераміки у Центральній Європі поста­ють культури курганних поховань та полів поховальних урн. Науковці

Мал. 89. Поширення стоянок південнобалтінської культурної області Дювенсі 8 тис. років тому: f ^l∙∣0R∏^,'^,∣ (PHW І” гур rf∣∣fl*ιi Πl*∣B4∣ri* M «’І 4β∏∏pCR∣f∣^t∣⅞HH

Мал. 90. Розселення різних індоєвропейських племен шнурової кераміки на початку II тис. до н. е., за даними археології

називають їх давньоєвропейськими і вважають безпосередніми пращурами згаданих індоєвропейських народів (див.

Міграційні процеси із заходу в українське Полісся, на Волинь та Поділ­ля простежуються і пізніше. Зокрема, близько 2 тис. років тому сюди прийшли східні германці — пшеворська культура та готи — вельбарська культура (див. розд. 11, мал. 71).

У добу середньовіччя Південно-Західна Україна також розвивалася під впливом Балтії. Мається на увазі військово-політична експансія спочатку варягів Скандинавії IX—XI ст., а пізніше Литви та Польщі. Лише у XVII ст. Петро І та інші російські імператори насильницьки переривають традиційні північно-західні зв’язки України і поступово переорієнтовують її на схід, інкорпоруючи в тіло Російської імперії [54, с. 397—403].

Отже, за останні 12 тис. років археологічно простежуються тісні етно­культурні зв’язки стародавнього населення Полісся з Південною і Захід­ною БалтІєю та Середньою Європою. За цей час не менше 12 міграційних хвиль прокотилося із заходу на Полісся та Волинь. Такий напрямок мігра­ційних процесів пояснюється приналежністю Полісся до єдиної природно- ландшафтної зони Великих Європейських низин, яка охоплює Англійську, Північнонімецьку, Польську та Поліську низини. 1 це визначало етнокуль­турні процеси в Північно-Західній Україні, починаючи з кінця льодовико­вої доби. Саме ці землі були прабатьківщиною слов’янства в цілому та українців зокрема. Отже, є підстави говорити про переважно західні етно- генетичні корені згаданих народів. Недаремно найближчими родичами слов’ян за мовою та культурою є їхні північно-західні сусіди — балти та германці.

Культурно-історичні зв’язки українського степу зі скотарським світом Азії почали формуватися з виокремленням скотарства в самостійну галузь економіки, що сталося на півдні України у IV тис. до н. е. (див. розд. 7).

Північно-європейська людність, яка у VI-V тис. до н. е. заселила Лівобе­режжя Дніпра та Надпорожжя, в умовах аридизацїї клімату, під впливом Трипілля поступово опановує навички скотарства. З постанням у IV тис. до н. е. у лісостепах та степах між Дністром та Дінцем найдавніших ско­тарських суспільств індоєвропейців (Середній Стіг, Нижня Михайлівна тощо) та їхнім поширенням степовою зоною далеко на схід (ямна культура) Південно-Східна Україна розвивалася в тісних контактах з євразійським степом.

У добу бронзи (III—II тис. до н. е.) в українських степах послідовно змінювали один одного найдавніші індоєвропейські степовики з архаїчною відгонною формою скотарства (середньостогівці, ямники, катакомбники, зрубники), які лишили після себе тисячі курганів на півдні України. З початком доби заліза (І тис. до н. е.) Надазов’ям та Північним Надчорно- мор’ям зі сходу котилися хвилі скотарів-кочовиків (кіммерійці, скіфи, сарма- ти), які належали до східної іранської, або арійської, гілки індоєвропейців.

З IV до XVIII ст. з Азії українським степом на захід через кожні 100— 200 років котилися нові хвилі азійських номадів, але вже не індоєвропей­ців, а монголоїдів — тюрків. Перша тюркська орда гунів форсувала Дон 370 р. Після розгрому гунів римлянами та германцями в середині V ст. з півдня України їх витіснили тюрки-болгари. 558 р. зі сходу приходять авари. Тюрки-болгари були остаточно витіснені з Надазов’я та Надчорно- мор’я у Волзьку Булгарію та Західне Надчорномор’я у 670 р. хозарами. Після розгрому останніх київським князем Святославом в 965 р. в українські степи зі сходу вдерлися печеніги. Останні близько 1036 р. поступилися новій тюркській орді — половцям. Кипчаків-половців практично знищили монголи у першій половині XIII ст. Кримські татари, які панували на території Півдня України до кінця XVIlI ст., були уламком татаро-мон- гольської імперії Чингізидів.

Усі ці хвилі войовничих номадів зі сходу справляли помітний вплив на культурно-історичний процес у степовій та лісостеповій Україні, хоча не слід перебільшувати його роль в етногенезі українців. Антропологічні дос­лідження свідчать, що монголоїдні елементи в антропології українців пред­ставлені значно менше, ніж риси центральноукраїнського (динарського) антропологічного типу їх південно-східних тюркських сусідів, зокрема кримських татар. Це свідчить про давній і потужний вплив осілих землеро- бів-праукраїнців на тюркських скотарів Північного Надчорномор’я.

Отже, Південно-Східна Україна, починаючи з постання тут у IV тис. до н. е. скотарства, розвивалася в умовах тісних культурно-історичних кон­тактів з рухливими й агресивними скотарськими суспільствами євразійсь­кого степу. Як українські степи вважаються західною провінцією степової зони, що простяглася на 3 тис. км на схід від Надчорномор’я до Монголії та Китаю, так і скотарські суспільства Півдня України слід вважати захід­ною периферією азійського світу степових номадів. Останні неодноразово нищили надбання невойовничих землеробів-українців.

Традиційна агресивність кочовиків історично закладена в їхній економі­ці. Великі гурти худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вима­гали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти із сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове скотарство було настільки ефективною галуззю господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі воєнних сутичок перетворювався на армію воїнів, а продуктивна скотарська економіка давала змогу кочовим суспільствам утримувати чис­ленні збройні сили.

Крім того, рухливий спосіб життя не давав змоги номадам мати постійні ремісничі й культурні центри, які забезпечували б їх досконалою зброєю, предметами розкоші, продуктами землеробства (зерном, вином тощо). Але останні є обов’язковою складовою раціону всіх скотарів світу. Тому вони були змушені тісно контактувати з осілими, як правило, розвинутішими землеробськими суспільствами. Ці контакти далеко не завжди були мир­ними, а часто набували форми грабіжницьких збройних нападів войовни­чих степовиків на миролюбних землеробів, ремісників, торговців. Досить пригадати стосунки скіфів з грецькими колоніями Надчорномор’я, гунів та аварів — з Європою, печенігів, половців, татаро-монголів — з Україною- Руссю, кримських татар — з козацькою Україною.

Географічне положення Північно-Західного Надчорномор’я та Подніст­ров’я зумовило тісні й дуже давні контакти з Центральною Європою, Балканами, а через них з Близьким Сходом. Археологічно цей зв’язок простежується вже з кінця льодовикової доби. В цей час на Одещині з’являються пам’ятки типу Білолісся, які датуються близько 10 тис. років тому і мають паралелі в матеріалах Середнього Подунав’я та Півдня Євро- пи. З Подунав’я та Балкан походять неолітичні культури Південно-Захід­ної України: гребениківська (VI ст. до н. е.), буго-дністровська (IV—V тис. до н. е.), лінійно-стрічкової кераміки (V тис. до н. е.), а також трипільська (V—IV тис. до н. е.) (див. розд. 6). Саме під прогресивним впливом остан­ніх відбулося формування скотарської економіки у пращурів індоєвропей­ців — північноєвропейської спільноти низинних просторів між Ютландією та Сіверським Дінцем VI—V тис. до н. е. (див. мал. 35).

Південно-західні впливи на територію України відчувалися в бронзову добу й особливо посилилися у І тис. до н. е., коли, починаючи з VII ст. до н. е., на північному узбережжі Чорного моря були засновані колонії гре­ків. На рубежі нашої ери тут з’явилися римські військові гарнізони. У III—IV ст. усю Правобережну Україну до південного кордону Полісся і частково лівобережний лісостеп займала провінційно-римська черняхівська культура. На думку дослідників, це було переддержавне утворення, де праслов’яни вперше засвоїли ідею державності.

Слід особливо підкреслити важливість прогресивного впливу на українсь­кі терени греко-римської цивілізації. Завдяки їй праукраїнці скіфсько-сар­матської доби не лише дізналися про державність, а й були включені в європейський історичний процес, адже сучасна європейська цивілізація постала на культурному підгрунті античного світу і є його безпосереднім нащадком. Недаремно північно-східні сусіди праукраїнців фінно-угри, які здавна населяли величезні лісові простори від Верхньої Десни до Уралу, не маючи контактів з античною цивілізацією, затрималися на стадії первіснос­ті. Саме тому вони не створили власної держави, так і не трансформував­шись в націю.

У скіфсько-сарматську добу впродовж І тис. до н. е. та на початку І тис. н. е. мала місце експансія фракійських племен з Трансільванії та Нижнього Подунав’я у північно-східному напрямку. На початку І тис. до н. е. фракійські впливи простежуються у лісостепах Правобережної Украї­ни від Карпат на заході до Дніпра на сході. Мається на увазі чорноліська культура, в якій фракійські елементи простежувалися багатьма археолога­ми. Тому нащадки латинизованих римлянами фракійців — румуни та мол­давани — здавна просунулися із Трансільванії на схід і нині межують з українцями по Дністру.

Особливо помітно впливав балканський світ на Україну у середньовіч­чя. Візантійська імперія великою мірою сприяла становленню в першій українській державі Русі писемності, літератури, християнського світогляду. З XV ст. характер впливів на Україну з південного заходу різко змінюєть­ся у зв’язку із завоюванням Константинополя турками. Агресія Османсь­кої імперії на українські землі тривала до кінця XVIII ст. Південно-західні впливи на українські терени закарбувалися на сучасній етнополітичній мапі Східної Європи.

Отже, маємо наукові підстави говорити про три культурно-історичні регіони на теренах України (північно-західний, південно-західний та півден­но-східний), які здавна мали постійний напрям культурно-генетичних зв’яз- ків. Останні були детерміновані природно-географічними факторами, насам­перед належністю цих регіонів до певних природних зон та розміщенням на географічній карті Євразії. Судячи з археологічних матеріалів, напрям згаданих культурно-історичних контактів визначився дуже рано, у первісну добу, і впливає на історичні долі українців навіть нині. Трьом культурно- історичним регіонам первісної України відповідають три головні геополітичні провінції України-Русі, козацької та сучасної України.

Українська історія значною мірою зумовлена геополітичним місцем України на карті Євразії. Етногенез українців був складним історичним синтезом культурних надбань згаданих цивілізацій, в результаті чого постала органічна й унікальна єдність, відома як українська культура.

Традиційні західні зв’язки північно-західного регіону, який територіаль­но збігається з прабатьківщиною слов’ян та українців (землі між Верхньою Віслою та Середнім Дніпром), дають підстави говорити про значні західні впливи на етногенез останніх. На цей центрально-європейсько-балтський праукраїиський субстрат І тис. н. е. сильно впливала антична, а потім візантійська цивілізація Балкан, що значною мірою зумовило своєрідність української культури, ментальності та ранніх форм української держав­ності IX—XII ст.

Південно-східна степова Україна понад 5 тис. років є західною перифе­рією азійського світу войовничих номадів. У пізньому середньовіччі остан­ній виокремив кілька надцентралізованих, агресивних деспотій східного типу (Золота Орда, Кримське ханство, Османська та Російська імперії). Впродовж української історії вони неодноразово нищили українську дер­жавність, створюючи також умови для агресії на українські землі з боку західних сусідів (Польщі, Угорщини, Румунії).

Отже, український етнос та його державність формувалися в лоні культур­них традицій європейської цивілізації, але на межі з агресивним азійським степом. Водночас середьовічний світ Європи не був однорідним. Це лати- но-католицький захід та греко-православний схід. Важливо, що в цьому розмежуванні конфесійний аспект був вторинний, похідний від мовного. Західна Європа разом з латиною Стародавнього Риму успадкувала не лише Святе Письмо, а й усю античну літературу. Біблія у слов’янському світі Східної Європи поширилася з Константинополя староболгарською мовою. Багата антична література у Візантії збереглася мовою класичної Греції, якою розмовляв константинопольський двір.

Отже, церковнослов’янська (староболгарська) мова певною мірою відго­родила східне слов’янство від джерел античної культури. Водночас латина зв’язала ранньосередньовічну Західну Європу з античною спадщиною. Ос­тання надавала великої переваги європейському Заходу порівняно зі Схо­дом, який постійно відставав у темпах розвитку. Згадаймо лише, що у Західній Європі перші університети з’явилися у XII ст., а у Східній — лише на початку XVII (Києво-Могилянська академія), причому остання створювалася за західними зразками і виникла в ході “латинізації" Украї­ни. Мається на увазі процес поступового входження України до кола західноєвропейської цивілізації у XVI—XVII ст. шляхом поширення лати­ни, західноєвропейської культури (ренесанс, бароко, державні інститути, магдебурзьке право тощо). Без цих новацій неможливо уявити козацьку Україну. Отже, вони є важливими, навіть визначальними, органічними складовими української національної культури, ментальності, історії, на відміну від культури та історії наших східних сусідів.

Крім церковнослов’янської мови, яка фактично була перепоною на шляху засвоєння Східною Європою культурно-історичної спадщини античного сві­ту, Візантія прищепила східному слов’янству деякі негативні риси свого державного устрою. Маються на увазі елементи східного деспотизму, що здавна були властиві Східноримській імперії у вигляді беззастережної моно­полії константинопольського басилевса на всі види влади. Золототканний одяг православних священиків походить від царських риз константинопольсь­кого патріарха, які дарував йому візантійський імператор із свого плеча під час призначення главою православної церкви. З царським одягом православ­них патріархів, що символізує залежність духовної влади від централізованої держави, контрастує скромний одяг католицьких церковників, що підкорялися папі римському і прямо не залежали від світських правителів. Отже, тра­диційна залежність церкви від деспотичної держави, властива Російській імпе­рії, глибоко закорінена у візантійському цезаропапизмі. Ця негативна спад­щина Візантійської імперії створила у Східній Європі певні передумови для утвердження тут після навали монголо-татар деспотії східного типу, суттєві елементи якої збереглися у Російській імперії до нашого часу [22; 195].

Економічною базою східних деспотій був так званий азійський спосіб виробництва, якому невластива приватна власність. Відсутність приватної власності на землю, за словами Ф. Енгельса, є ключем до розуміння всього Сходу. Цей спосіб виробництва зародився 5 тис. років тому в Шумері та Єгипті, в умовах концентрації всіх людських ресурсів під єдиним началом. Це було необхідно для побудови іригаційних споруд, власником яких ста­вали найдавніші держави, персоніфіковані особою верховного володаря. Земля як основа будь-якої власності була загальнонародною, державною, тобто також належала володарю. Відповідно все, що росло на ній і вироб­лялося, було власністю фараона, імператора чи царя. Відбувалося одер- жавлення суспільства. Всі піддані, не маючи власних джерел існування, перебували у рабській залежності від володаря і вважалися його холопами. За античним визначенням, раб — це людина, позбавлена майна.

Без приватної власності економічні стимули слабкі, тому східні деспотії трималися на примусовій праці. Праця ж раба ніколи не була продуктив­ною, тому азійський спосіб виробництва неефективний. Однак надцентра- лізація влади давала змогу мобілізувати значні матеріальні та людські ре­сурси для створення сильної армії. Тому східні деспотії при неефективній економіці, як правило, мають потужну армію, а їх зовнішня політика від­значається агресивністю. Експансіонізм призводить до утворення імперій — конгломератів завойованих народів, які підкоряються агресивній метропо- лії-завойовниці [61, с. 228—247].

Саме такий тип азійської імперії принесли в Східну Європу татаро- монголи у XIII ст. Його головні принципи були засвоєні монголами у ході завоювання Китайської імперії, яка належала до числа найдавніших деспо­тій східного типу. Спадщина Візантійської імперії стала сприятливим грун­том для закорінення азійських традицій державотворення у східних слов’ян. Спочатку вони реалізувалися в Московському князівстві, яке постало у XIV ст. як васал Золотої Орди. Пізніше в процесі експансії Російської імперії на захід азійський тип державності поширився на всю Східну, частково на Центральну Європу, в тому числі Україну [61; 64].

Поширення східного способу виробництва у формі азійського імперсь­кого деспотизму відбувалося на сході Європи в середні віки, коли на заході континенту утверджувався європейський спосіб. Він грунтується на економічній незалежності виробника, основою якої є приватна власність на землю, засоби та продукти виробництва. Економічна самостійність лю­дини сприяє відносній політичній незалежності її, духовній свободі і зава­жає узурпації влади верхівкою. Якщо азійським деспотіям властива моно­полізація, одержавлення всіх сфер життя, то у країнах європейського шляху розвитку мав місце розподіл влади. Адміністративна та військова влада належала монарху, економічна — виробникові (феодалу-землевлас- нику), судова — незалежному суду, духовна — папі римському. Сучасні правові демократичні держави своїм історичним корінням сягають ринко­вої економіки та розподілу влади середньовічної Європи.

Європейський спосіб виробництва незалежністю і конкурентністю при­ватних виробників створює ефективну економіку. Відсутність необмеженої влади володаря зумовлює меншу мілітаризацію європейських суспільств порівняно зі східними деспотіями.

Приватна власність як основа європейського способу виробництва пройшла чотири головних етапи формування. їм відповідають чотири історичних етапи європейської цивілізації: античний, ранньосередньовічний германський, пізньосередньовічний бюргерський та капіталістичний.

У стародавніх Греції та Римі приватна власність тільки почала формува­тися. Якщо землею в античних полісах фактично володіла община, то дім, корабель чи майстерня повністю належали громадянину. В общинах ранньо­середньовічних германців (І тис. н. е.) земля належала не громаді, як це було в сусідській російській общині до XX ст., а окремим родинам, що зумовлювало певну економічну незалежність останніх. Пізньосередньовіч­ний бюргерський етап розвитку європейської цивілізації характеризується розвитком ремесла та ринкових відносин у містах, “повітря яких робило людину вільною”. Остаточне формування приватної власності, ринкових відносин як основи правового, демократичного суспільства сталося на ка­піталістичній стадії розвитку Європи.

Геополітично Україна розвивалася на східній периферії європейської цивілізації, в умовах безпосередніх контактів з азійськими деспотіями. Отже, її трагічна історична доля зумовлена насамперед прикордонним положенням між Сходом і Заходом. У наш час це тривале і драматичне протистояння завершується перемогою динамічних суспільств з ефективною ринковою економікою європейського типу. Азійський спосіб виробництва як основа агресивного імперського деспотизму сходить з історичної арени, не витри­мавши конкуренції ефективної ринкової економіки європейського типу.

Поширення ринкових відносин було причиною розпаду європейських імперій у XIX—XX ст. [23], у тому числі кризи Російської імперії на початку XX ст. і в наш час.

Згадані вище три великі культурно-історичні регіони України перегуку­ються з окресленими Є. Маланюком трьома складниками (первнями) української культури: варязька мілітарність, антична Еллада та азійський степ [114]. Однак визначальну роль у формуванні української нації відігра­ли міграційні процеси з Північно-Західної України на південний схід. Тут постійно точилася боротьба українських колоністів із войовничими степо­виками.

У межах трьох культурно-історичних регіонів України виділяються 15 земель та численні українські етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, слобожани та ін. Етнографічна строкатість України стала об’єк­том спекуляцій деяких проімперськи налаштованих політиків, які вико­ристовують це як аргумент на користь федералізації України, поділу її етнічних територій на окремі, відносно незалежні від Києва та одна від одної землі. Чи дійсно культурно-історична своєрідність окремих регіонів національної території одного народу є підставою федеративного устрою держави цього народу?

За даними етнографії, археології, мовознавства, усі народи складаються з етнографічних груп, а їхні мови обов’язково поділяються на діалекти, наріччя, говірки. Більше того, така складна структура є суттєвою ознакою окремішності народу та його мови. Інакше кажучи, якщо окрема етнічна спільнота не ділиться на етнографічні групи, то вона не є окремим народом, а етнографічною складовою якогось іншого етносу. Так само лінгвісти кажуть про мову. Вона повинна поділятися на діалекти. Якщо такий поділ відсутній, то маємо справу не з окремою мовою, а діалектними складовими якоїсь мови.

Стародавні народи лишили після себе групи поселень та поховань з однотипними речовими рештками, тобто з єдиною матеріальною культу­рою. Археологи називають ці сліди стародавніх етносів археологічними культурами. Однією з визначальних рис археологічної культури є наяв­ність в її межах так званих локальних варіантів, тобто за відносної одно­типності речових решток однієї культури в її межах виділяються групи археологічних пам’яток, що вирізняються певною специфікою знахідок. Є всі підстави вважати локальні варіанти археологічних культур слідами діа­лектних груп у межах стародавніх етносів, тобто з моменту виникнення етнічного поділу людства окремі народи складалися з діалектних груп.

Отже, поділ України на культурно-історичні регіони чи діалектні групи (лемки, гуцули, поліщуки, слобожанці та ін.) не є чимось унікальним. Це нормальний стан будь-якого великого, розвиненого етносу.

Великі етноси сучасної Європи, до числа яких належать українці, обов’яз­ково поділяються на етнографічні групи, а їхні мови мають чіткий діалект­ний подід. Польський етнос складається з мазурів, підголян, краків’яків, кашубів; французький — з бретонців, провансальців, нормандців; італійсь­кий — з флорентійців, генуезців, сицилійців та ін.

Більше того, такі великі європейські етноси, як французи, німці, поляки та ін., за деякими показниками ще строкатіші, ніж українці. Так, більшість українців, за даними антропології, належать до одного динарського типу |132, с. 88, 101—103], тоді як північ Франції та Німеччини заселені пере­важно північними європеоїдами, а південь цих держав — південними. Значно більшим розмаїттям антропології відзначаються поляки та росіяни.

Однак, незважаючи на етнографічну, мовну, антропологічну строка­тість, переважна більшість народів Європи створили не федеративні, а унітарні держави. То чому ж етнографічна неоднорідність українських зе­мель повинна бути підставою для їхнього федеративного устрою? Така логіка суперечить європейським принципам державотворення.

За взірець для наслідування українцям пропонується конфедеративний устрій Швейцарії або федеральний Німеччини. Обидві моделі не є прийнятни­ми для України через їхню національну та історичну специфічність. За федеральним принципом були влаштовані багатонаціональні держави Європи, які виникали на уламках колишніх імперій, і в свою чергу в насильницький спосіб об’єднували під орудою провідної нації етнічні території кількох народів (Росія, Югославія).

Переважна більшість європейських держав є національними, межі яких в цілому збігаються з етнічними землями розселення певного народу (Фран­ція, Італія, Швеція, Чехія, Угорщина, Польща тощо). За сталою євро­пейською традицією національні держави є унітарними. До них належить і Україна, яка розміщується в межах етнічних земель одного українського етносу. Отже, за європейською традицією Україна повинна будуватися як унітарна, а не федеративна держава. Численні російська, болгарська чи єврейська національні меншини на українських землях не є підставою для федералізації України, адже ні численна арабська меншина у Франції, ні українська у Польщі не висувають на порядок денний питання федераліза­ції цих європейських держав.

Федеральний устрій Німецької держави заснований не стільки на її істо­ричній традиції, скільки на побоюванні сусідів перед Великою Німеччиною. Саме так берлінські історики пояснюють витоки німецького федералізму. Протягом середньовіччя німецькі землі були в стані феодальної роздрібне­ності. Число незалежних герцогств сягало 365. їхнє об’єднання 1871 р. в єдину державу настільки посилило німців, що на порядок денний стало питання переділу світу. Дві світові війни, розв’язані Великою Німеччиною, змусили міжнародне співтовариство федералізувати країну, щоб зменшити загрозу з її боку.

Українська історія свідчить, що спроби федералізувати Україну здійснюва­лися вороже налаштованими до неї зовнішніми силами або їхніми агентами

всередині країни з метою її ослаблення та розшматування. Виняток стано­вить хіба що перша федералізація України-Русі XII ст. Мається на увазі феодальна роздрібненість, яка не була нав’язана праукраїнцям іззовні, а виникла як закономірний результат розвитку середньовічного суспільства. Так чи інакше вона ослабила першу українську державу настільки, що татарська навала змела її з арени історії.

Андрусівський поділ України 1667 р. між Росією та Польщею по Дніпру теж був своєрідною федералізацією, численні негативні наслідки якої даються взнаки й нині. Зокрема, мається на увазі трагічний для українців поділ на “східняків” та “західників”.

Більшовицька Росія федералізувала Україну, створивши на її землях маріонеткові Донецько-Криворізьку та Кримську автономії. Спираючись на них, Москва придушила спробу українців відродити власну незалежну державу на початку XX ст. У міжвоєнний час Польща “федералізувала” загарбані західноукраїнські землі шляхом заміни української літературної мови на лемківський діалект в школах Лемківщини. Українським федераліс­том був також Гітлср. Він поділив Україну на чотири частини, приєднавши Галичину до Польського генерал-губернаторства, а Буковину та Одещину подарувавши союзній Румунії. Тому всі спроби федералізації України були накинуті ззовні за принципом “поділяй і владарюй”.

Отже, ні складна культурно-історична структура українських етнічних земель, ні історичні перипетії не дають підстав для федеративного устрою Української держави. Етнографічна строкатість українських земель та діа­лектне розмаїття нашої мови є нормою великого європейського етносу і відображає його складну і тривалу історію.