Східна Європа в системі світових цивілізацій

уремне XX ст. в історичній науці позначене радикальною зміною ∣yΓ) концепцій. На зміну анахронічній історіософії стадіальності прий- \_z шло розуміння багатоваріантності людської історії.

Еволюціонізм у поглядах марксистів виявився насамперед у баченні іс­торії людства як безперервного, поступового, прогресивно-стадіального процесу. Інакше кажучи, марксистська історична концепція декларувала наявність глобальних і послідовних соціально-економічних етапів розвитку людства — історичних стадій: первіснообщинної, рабовласницької, фео­дальної, капіталістичної, комуністичної. Історія тлумачилася як безпере­рвний і прогресивний процес розвитку від простого до складного, що нагадував еволюцію життя на Землі за Ч. Дарвіном.

На початку XX ст. на Заході зародилася і бурхливо розвивалася історіо­софія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства і від­стоювала багатоваріантність історичного процесу. Виявилося, що світова історія не є потужним єдиним річищем, а складається з окремих рукавів. Людство постійно продукувало і продукує різноманітні форми історичного існування, які одні дослідники називають культурами, інші — цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно, останні розвиваються власним шляхом і взаємодіють між собою.

Фундаторами цих поглядів на Заході були Освальд Шпенглер та Ар­нольд Тойнбі, а їхнім послідовником у CPCP — Лев Гумільов. Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, зокрема стадіальність, праці О.

Перш ніж коротко викласти історичну концепцію Шпенглера-Тойнбі, зазначимо, що новітні дослідження археологів, етнографів, істориків пер­вісності дають підстави зробити висновок про багатоваріантність історич­ного розвитку людства не лише з моменту виникнення найдавніших цивілі­зацій 5 тис. років тому, а й у первісну добу. Жорстка залежність первісних мисливських суспільств від природного оточення зумовлювала постання в кожній достатньо вираженій природно-ландшафтній зоні своєрідної госпо­дарсько-культурної системи пристосування первісної людності до навко­лишнього середовища.

Так, у різних кліматичних зонах прильодовикової Європи паралельно розвивалися різні світи — мисливців на мамонтів, степових мисливців на бізонів, тундрових мисливців на північних оленів. У післяльодовиковий час поширилися суспільства лісових мисливців, мисливців гірських лісів, звіро­боїв та рибалок морських узбереж, мисливців та збирачів тропічних лісів та ін. [61, 68, 70]. Економіка, спосіб життя, культура цих мисливських суспільств істотно відрізнялися. Отже, у доісторичні часи не було всеохоп- люючої і монолітної первіснообщинної стадії розвитку людства.

Праця О. Шпенглера “Присмерк Європи”, що вийшла в Росії на почат­ку 20-х років, справила велике враження на багатьох істориків, зокрема на А. Тойнбі. О. Шпенглер уявляв останні тисячоліття світової історії як розвиток окремих культур, який підкорявся законам, що нагадували біо­логічні. Культура народжувалася, коли пробуджувалася її Душа, і вмира­ла, коли Душа вичерпувалася, реалізовувала себе до кінця. На життя кожної культури О. Шпенглер відводив близько 1000 років, за які вона іереживала свою молодість, зрілість, старість і вмирала.

Підхід Л. Гумільова до проблем етносу є лише злегка трансформованою концепцією О. Шпенглера, яку пізніше розвинув А. Тойнбі. Саме з неї Л. Гумільов запозичив біологічний підхід до пояснення соціально-еконо­мічних явищ, 1200-річний життєвий цикл етносу, так звану пасіонарність, яку О. Шпенглер називав Великою Душею, а А. Тойнбі — життєвою силою.

Надзвичайно глибокий вплив на світову історичну думку справила вже згадувана десятитомна праця послідовника О. Шпенглера англійця А. Тойнбі “Дослідження історії” [191].

Упродовж останніх 5 тисячоліть світової історії дослідник виділив близь­ко 20 найвищих суспільств — цивілізацій. Сім із них не мали пращурів — єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П’ять останніх породили дочірні цивілізації: індська — індуїстську, давньо­китайська — далекосхідну китайську та далекосхідну японсько-корейську, мінойська — сирійську та еллінську. Від сирійської походять ісламські — іранська та арабська. Еллінська цивілізація була матір’ю західно- та східно- християнської. Остання складається з двох споріднених цивілізацій — православно-візантійської та православно-руської.

За А. Тойнбі, найдавніші цивілізації виникли як реакція суспільства на зовнішній виклик природного оточення. Дочірні цивілізації зароджувалися на тілі вмираючої материнської як відгук на внутрішній або зовнішній соціальний виклик. Носієм життєвої сили, що породжує успішний відгук суспільства (тобто цивілізацію), є його творча меншість. Вона надихає і завойовує прихильність пересічної більшості суспільства завдяки чарам свого творчого дару. Однак з часом останній згасає, і нетворча більшість відвертається від колишніх натхненників і провідників. Стверджуючи своє лідерство, останні дедалі частіше вдаються до сили й перетворюються з творчої на панівну меншість суспільства, що домінує над його більшістю.

Так внаслідок втрати життєвої сили творчою меншістю цивілізації всере­дині суспільства виникає глибокий розкол, побороти який панівна мен­шість намагається силовими методами. Цивілізація вступає у добу лихо­літь — період глобальної соціальної, економічної, ідеологічної кризи, яка вибухає численними збройними конфліктами. Втомившись від воєн, усі верстви суспільства ладні встановити мир та порядок бодай силовими ме­тодами. Мілітарним шляхом цивілізація творить свою світову державу. В її лоні пригноблена більшість (внутрішній пролетаріат) творить світову релі­гію, яка поширюється за межі світової держави на її варварську периферію і сприймається зовнішнім пролетаріатом.

За всіх зовнішніх ознак величі й блиску цивілізації на стадії світової держа­ви остання є “бабиним літом”, що передвіщає швидкий занепад і смерть суспільства. За А. Тойнбі, світова держава створюється панівною меншістю, яка неспроможна подолати внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Ці внутрішні негаразди за кілька сотень років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари виконують роль стерв’ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (насамперед її світову релігію), вони запо­чатковують нову, похідну від попередньої дочірню цивілізацію.

Життєвий цикл цивілізації А. Тойнбі докладно дослідив на прикладі еллінської та похідної від неї західнохристиянської цивілізації, екстраполю­ючи висновки на інші найвищі суспільства світової історії. Еллінська цивілі­зація постала як успішний відгук стародавніх греків на виклик суворої природи Еллади. У несприятливих для землеробства горах Аттики винай­шли ефективну господарську систему, яка вдало поєднувала елементи зем­леробства, ремесла, торгівлі, мореплавства.

З розпадом Римської імперії вмираюча еллінська цивілізація породила дві дочірні — західно- та східнохристиянську, або православну, які успад­кували від “матері” світову релігію. Однак Західна Європа переймала ду­ховні надбання античності швидше, повніше та інтенсивніше, ніж право­славна Східна. Латина тісно пов’язала західнохристиянську цивілізацію з духовною спадщиною Риму, адже знання латини давало змогу читати не лише Святе Письмо, а й усіх мислителів Греції та Риму.

Православно-руська цивілізація отримала з Візантії Біблію старобол­гарською (церковнослов’янською) мовою. А весь інтелектуальний спадок еллінської цивілізації залишився недоступним Русі, оскільки на той час не був перекладений з грецької чи латини. Це поліпшувало стартові можли­вості західнохристиянської цивілізації.

За А. Тойнбі, у наш час продовжують існувати шість цивілізацій: західно- християнська, православно-руська, китайська, японсько-корейська, індійська та ісламська. П’ять останніх проминули фазу своїх світових держав і зна­ходяться в стані згасання. Найвиразнішою ознакою занепаду є швидка асиміляція їх західнохристиянською цивілізацією. Повсюдно національний одяг витискується західноєвропейським, європейські канони краси перема­гають місцеві естетичні традиції, європейський спосіб життя поширився по всьому світу, а європейські мови стають інтернаціональними.

Всесвітній тріумф цих зовнішніх ознак європейської культури зумовле­ний наявністю суттєвих, глибинних переваг західноєвропейської цивілізації над іншими.

Отже, приватна власність, ринкова економіка, демократичний парла­ментаризм, гуманізм, національна державність, індустріалізм — визначаль­ні риси сучасної західнохристиянської цивілізації. Саме вони забезпечують її переможну ходу по планеті у новітні часи.

У середні віки західнохристиянська цивілізація поширювалася здебіль­шого шляхом збройної експансії на землі мусульманської та православної культур (хрестові походи), в Америку, Африку та Азію під час завоювання заморських колоній у XV—XIX ст. Іспанією, Португалією, Англією, Фран­цією, Голландією, Бельгією, Німеччиною, Італією. У новітні часи розвиток ринкових відносин зумовив згаданий вище комплекс переваг європейського суспільства над іншими, що зробило мирну експансію ефективнішою за збройну агресію.

З шести цивілізацій, які, за А. Тойнбі, дожили до нашого часу, лише західноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, оскільки ще не побудувала своєї світової держави. Як відомо, її постанню передує розкол та надлам суспільства, що призводить до збройних конфліктів, — так звана доба лихо­літь. На думку А. Тойнбі, надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки. Добою лихоліть він вважав релігійні війни XVI—XVII ст. та національні конфлікти в Європі XIX—XX ст. Відомі три відчайдушні й невда­лі спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації: Напо­леон на початку XIX ст. та німці у першій та другій світових війнах. Оскільки така держава не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь посередині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.

Органічне існування православно-руської цивілізації завершилося надла­мом Київської Русі у XII ст. Добою лихоліть для неї, за А. Тойнбі, була феодальна роздрібненість XII ст. та агресія татар, Литви, Польщі, Угорщи­ни XIII—XVI ст. Світова держава православно-руської цивілізації постала внаслідок зміцнення Московського князівства, завоювання ним Новгородсь­кої Русі у XVI та України в XVII—XVIII ст.

Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах наростаючого тиску з боку західнохристиянської. Остання неодноразово здійснювала збройну експансію на Схід — агресія Лівонського ордену проти Литви, на Псков та Новгород, Польщі проти України та Білорусії, похід Наполеона 1812 p., перша та друга світові війни. Ось уже 1000 років збройні сутички христи­янських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білору­сів та балтів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня тривала бездержавність.

Однак значно ефективнішою виявилася технологічна, культурна та еко­номічна експансія Західної Європи. Вона посилилася у добу творення православно-руської світової держави в XVI—XVII ст. Саме в цей час у Європі бурхливо розвивалася ринкова економіка — рушійна і незборима сила західнохристиянської цивілізації на післясередньовічному етапі її роз­витку. Не маючи вагомих економічних і технологічних контраргументів, православна цивілізація вдалася до самоізоляції, що лише поглибило її економічну, політичну, технологічну та культурну відсталість і призвело до глибокої кризи всього суспільства.

Реформи Петра І на початку XVIII ст. були не просто торжеством над консервативними ізоляціоністами-старовірами та переможним прорубуван­ням “вікна в Європу”, а й офіційним і вимушеним визнанням православним суспільством переваг західнохристиянської цивілізації. Це перша велика стратегічна поразка православно-руської цивілізації. Фактично Петро І почав перебудовувати незавершену світову державу східноєвропейської цивілізації у варіант варварського наслідування європейських національних імперій.

Інакше кажучи, недобудована православно-руська світова держава впродовж останніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейського державотворення в периферійну європейську імперію російського етносу.

Незважаючи на радикальну вестернізацію державного устрою Російської імперії у напрямку посилення її національно-російського характеру, в російсь­кому суспільстві жеврів, зберігався і навіть офіційно культивувався архаїч­ний міф про її богообразність та наднаціональність. Ці ідеологічні характе­ристики світової держави всієї східнохристиянської цивілізації стали анахро­нізмом, що суперечив російській дійсності, започаткованій Петром І.

Претензії Російської імперії на статус держави всієї православної цивілі­зації не були безкорисливими, оскільки виправдовували російську експан­сію на землі сусідів. У XIX ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов’янофільства, дійсна сутність якого поля­гала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави російського етносу. Цей імперський зміст слов’янофільства влучно сформулював О. Пушкін:

“Славянские ль ручьи сольются в Русском море, Оно ль иссякнет? Вот вопрос”.

Отже, починаючи від Петра I характеристика Російської імперії як над­національної держави східнохристиянської цивілізації не відповідає дійс­ності. Однак вона постійно культивувалася в імперських центрах з метою ідеологічного обгрунтування експансії власне Російської держави.

Нового дихання реліктові гасла наднаціональності Російської імперії на­були у XX ст. Більшовицька Росія, чи CPCP, проголосила себе вже все­світньою державою трудящих. Проте як більшовизм є третьою формою російського імперіалізму, за М. Бердяєвим, так CPCP був державою ро­сійського етносу на більшовицькій стадії розвитку. Про це свідчить також розподіл майна CPCP після його розпаду. Хоча метрополія офіційно про­голошувала Радянський Союз наднаціональною державою всіх братніх на­родів, левова частка його майна була захоплена “старшим братом”, який до того ж має територіальні претензії до всіх “молодших”.

Отже, розпочатий Петром І процес поглинання західнохристиянською цивілізацією останнього осередку східнохристиянської так і не знищив пре­тензії Російської імперії на особливий історичний шлях, світове панування, богообраність. Перемога західноєвропейських суспільно-економічних відно­син у Росії у лютому 1917 р. збіглася з її ганебною поразкою у першій світовій війні. Останнє було витлумачено російськими традиціоналістами як кара господня за гріх вестернізації, за підкорення Святої Русі західному Антихристу, тим більше, що це не зробило Росію ні багатшою, ні сильнішою.

Жовтневу революцію 1917 р. слід розглядати як могутню реакцію тради­ційної православної свідомості на експансію західнохристиянської цивілізації. Паростки західного способу виробництва були жорстоко знищені разом з її носіями-капіталістами. Більшовики боролися з впливами Заходу, вико­ристовуючи його ж досягнення у трансформованих до невпізнанності тра­диціях православної цивілізації.

Західноєвропейську за походженням марксистську філософію було пе­ретворено на замінник православного християнства. Марксизм у Росії на­був рис своєрідної релігії, де в ролі Мойсея виступав Маркс, Месії — Ленін, Святого Письма — їхні твори, войовничої церкви — партія, а церковних соборів — партійні з’їзди.

У соціально-економічній сфері більшовики спробували здійснити нейздіс- ненне — відродити окрему східноєвропейську цивілізацію в чужих для неї, але ефективніших західних лаштунках або, як писав А. Тойибі, “побудува­ти суспільство, яке було б американським матеріально і російським духов­но”. Зриваючи із згасаючої православної цивілізації капіталістичні пута вестернізації, накинуті на неї Заходом у XVIII—XX ст., Ленін та Сталін запроваджували в Росії новітню європейську технологію, індустріальне вироб­ництво тощо. Фактично відбувалася заміна старих пут Заходу на слабому тілі східноєвропейської цивілізації на нові, досконаліші.

Врешті-решт більшовики стали жертвами закону, який так часто деклару­вали: “Буття визначає свідомість”. Європейські технології та виробництво стали невичерпним джерелом західної свідомості в радянському суспільстві. Все це спричинило розпад вестернізованого релікту східноєвропейської цивілізації, яким був CPCP.

З розвитком ринкової економіки у XIX—XX ст. основним принципом державотворення в Європі став національний. Саме тому Р. Пайпс назвав XX століття добою націоналізму. Як зазначалося вище, у цьому відношенні Російська імперія стала європеїзуватися давно, з часів Петра І, перетворив­шись зі світової держави православно-руської цивілізації на імперію російсь­кого етносу. Відчайдушна спроба більшовиків вийти за російські національні рамки і трансформувати більшовизм у наднаціональну світову релігію, а Російську імперію — в зародок нової цивілізації зазнала поразки. Вже у 1928 р. ідеолог вселенського комунізму Л. Троцький був розгромлений, а пізніше знищений російськими прибічниками консервативного національно­го комунізму Сталіна. Так більшовизм, що претендував на роль наднаціо­нальної світової релігії новонародженої у 1917 р. цивілізації, виявився пере­січним різновидом європейського націоналізму, а вищезгадана “нова” цивілі­зація — більшовицькою версією глибоко вестернізованої Російської імперії.

Видатний російський філософ М. Бердяев у книзі “Витоки і сенс ро­сійського комунізму” писав, що більшовизм є третє явище російської вели­кодержавность російського імперіалізму, першим явищем було Московське царство, другим — Петровська імперія. Більшовизм виявився иайвірнішим деяким споконвічним російським традиціям.

Радянське комуністичне царство за своєю духовною конструкцією було подібне до московського православного царства. Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея, трансформація російського месіанізму [22].

Отже, спроба більшовиків започаткувати на руїнах православно-руського суспільства дочірню цивілізацію зазнала краху. Його головною причиною була надто потужна західноєвропейська альтернатива. Більшовицька проти­дія наступу Заходу методами насильства, ізол»ціонізму (“залізна завіса”) та запозичень окремих західних новацій була неефективною і недостатньою. Більшовизм ие зміг протиставити перевагам західної цивілізації нічого кра­щого, крім певних запозичень з її ж арсеналу (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та зразків техніки і зброї: атомна бомба, автомобілі, комп’ютери тощо). Більшовиць­кий відгук на виклик Заходу виявився неефективним і надто слабким.

Продовжити життя Російської імперії більшовикам вдалося лише завдяки небаченому доти тотальному насильству. Як відомо, В. Ленін і Й. Сталін були фундаторами тоталітаризму в світовій історії. Пізніше він був запози­чений з більшовицької Росії Гітлером, Мао Цзедуиом, Полпотом [61, с. 242—246]. Проте таке управління суспільством не може бути тривалим, оскільки, як казав Наполеон, “багнетами можна зробити все, крім одно­го — на них не можна сидіти”. Тому крах Радянського Союзу як більшо­вицького варіанта Російської імперії був закономірним і невідворотним.

Усі європейські імперії були зруйновані ринковою економікою і розпа­лися на національні держави європейського типу [23, с. 210; 61, с. 244]. Приблизно це саме відбувається, з певними відхиленнями через місцеву специфіку, і на пострадянському просторі.

Після невдалого більшовицького експерименту Східна Європа повертаєть­ся на рейки європейської цивілізації. Зрушити її з цих позицій, які в наш час стають загальнолюдськими, неможливо, тому що ие існує реальної позитивної альтернативи ринку та парламентській демократії.

Претензії колишнього імперського центру на відмінний від Європи, особ­ливий євразійський шлях чи на орієнтацію на Схід не мають реального підгрунтя. Москва не може серйозно претендувати на особливу історичну долю тому, що не лише не має реальних контраргументів рушійним силам західної цивілізації (насамперед ринку та парламентській демократії), а й інтенсивно запроваджує ці західні цінності у себе. Розмови ж про орієнта­цію на Схід взагалі абсурдні, оскільки Схід уже перейшов або інтенсивно переходить на рейки західної ринкової економіки та парламентаризму (Япо­нія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Китай та ін.). Японське та інші східні “дива” є прямим наслідком масового запозичення у повоєнний час прогресивних західних новацій.

Отже, переможна хода західноєвропейської цивілізації по планеті поясню­ється тим, що вона виявилася найбільш динамічним, економічно ефективним, раціонально організованим, а також соціально комфортним суспільством нашого часу. Згасання інших сучасних цивілізацій через їх вестернізацію пояснюється відсутністю ефективних альтернатив згаданим перевагам захід­ноєвропейського суспільства. Не є тут винятком і східнохристиянська циві­лізація, асиміляція якої західним сусідом є давнім, закономірним і невідво­ротним процесом. Оскільки національна державність є сучасною формою існування західнохристиянської цивілізації, Україна не має альтернативи перетворення у незалежну державу європейського зразка.