Походження людини.

Найдавнішою епохою людства є палеоліт (стародавній кам'яний вік). Тому насамперед зупи­нимося на питанні про походження людини. Єдиної точки зору на цю проблему сьогодні не існує, але найоптимальнішою ви­глядає викладена нижче.

Спільним пращуром людей та сучасних людиноподібних мавп вважається викопна людиноподібна мавпа — дріопітек, по­ширена в міоцені (близько 20—14 млн років тому) на території Африки, Південної Азії та Південної Європи. Близько 14 млн років тому від дріопітеків відокремилися рамапітеки, які про­існували до 8 млн років тому, а потім вимерли. Рештки кісток рамапітека знайдені в Африці (Кенія), Південній Азії (Індія, Пакистан), у Туреччині, на Півдні Європи. На сьогодні визна­но, що рамапітек був тупиковою гілкою, а не пращуром мавп і людей (як це ще донедавна стверджувалося).

Близько 14 млн років тому від дріопітеків відокремилася перша гілка сучасних людиноподібних мавп — гібони, близько 11 млн років тому — орангутани, а близько 7 млн років тому — горили та шимпанзе. Й лише близько 5 млн років тому дріопі­теків змінили австралопітеки, яких можна називати єдиною про­міжною формою між вищими приматами та власне людьми. В той же час близькі до австралопітека гігантопітек (Південний Китай, Північна Індія), яванський мегантроп й удабнопітек (Грузія) були, очевидно, в процесі антропогенезу тупиковими гілками.

Виходячи з уявлень про те, що люди походили від гілки, по­чаток якій дали рамапітеки, а першою людиною був архан­троп, територіями, де відбувався перехід від рамапітеків до архантропів, традиційно визначали Південно-Східну Азію, Пів­денну Африку та Центральну й Південну Азію (адже саме там були знайдені рештки кісток архантропів). Нині ж припускаєть­ся, що єдиним центром антропогенезу була Африка, бо лише тут відомі: форми, проміжні між давніми вищими приматами та власне людьми (австралопітеки); істота, яку можна вважати найдавнішою людиною (презинджантроп, або «людина вміла»); два найближчі до людини види людиноподібних мавп — шим­панзе та горила, що відокремилися від тих самих прадавніх приматів, що й предкові форми гомінідів, але трохи раніше.

На сьогодні відомі рештки близько 40 австралопітеків із Південної та Південно-Східної Африки. Особливе значення для дослідження австралопі- текових форм мали розкопки американської експедиції Л. Лікі в басейні р. Omo на узбережжі оз. Туркан в ущелині Олдувай (продовжені потім ін­шими експедиціями). Австралопітеків можна назвати мавпами, що стояли на порозі олюднення, адже вони мали риси, що зближували їх із людиною: прямоходіння (австралопітек був наземною, а не деревною істотою); біль­ший, ніж у мавп, середній об’єм мозку (в шимпанзе — 394 см³, у горили — 498 см³, в австралопітека — 522 см³, у сучасної людини— 1450 см³); значно більше, ніж у мавп, відношення ваги мозку до ваги всього тіла (це при тому, що за своїми зростом і вагою — відповідно 120 см і близько 40 кг — австралопітек нагадував шимпанзе); невеликі розміри іклів (котрі на відміну від мавпячих мало виступали вперед), а також відсутність проміжку між іклами та різцями (діастреми); значне протиставлення великого пальця руки іншим.

Серед австралопітекових виділені дві основні групи. Одна з них включає бойсового та масивного, друга — афарського та африканського австрало­пітеків. Африканський австралопітек більш гранильний (мав досить тонкі риси, що зближали його з людиною), тому припускається, що саме він був безпосереднім предком людини, а інші види — тупиковими гілками. Рештки найдавнішого австралопітека знайдені на березі оз. Туркан у Кенії (в Ло- тегемі). Це — особ гранильного типу, вік якої — 5,5—5 млн років. Трохи молодшим є гранильний австралопітек із Канапої (оз. Туркан) — віком 4,5 млн років. Віком близько 3,7—3,6 млн років датуються кістки афарських австралопітеків із місцевостей Летоліл у Танзанії та Хадар в Ефіопії.

Після австралопітеків настала епоха найдавнішої людини. Сучасна наука сформулювала дві основні точки зору щодо того, кого ж слід вважати найдавнішою людиною.

Переважна частина дослідників уважає: людина починається з праці. Це й не дивно, адже жодна інша ознака не фіксує так виразно появу людини. Навіть риси фізичного типу людини, що виникають унаслідок її праці, виявляються не одразу, а лише тоді, коли закріплюються в нових поколіннях. Тому, очевидно, людиною можна вважати ту істоту, яка вже не могла існувати без виготовлення знарядь праці, для якої праця стала необхід­ністю. Тобто, першолюдина — це той фізичний тип, котрий не­одноразово виявлявся в археологічних шарах із кількома зна­ряддями праці, здатний чисто фізіологічно виготовляти ці зна­ряддя та працювати за допомогою них. Такий підхід особливо важливий, бо частина австралопітеків знайдена в шарах із най­давнішими знаряддями праці (можливо, деякі з цих знарядь виготовляли окремі австралопітеки). З огляду на ці міркування найдавнішою людиною нині визнають істоту, яку названо «лю­дина вміла» (Гомо габіліс), або презинджантроп. її кістки зна­йдені спочатку в Олдувайській ущелині, а потім — і в інших частинах Східної та Південної Африки (нині відомі знахідки в більш ніж 10 пунктах). Свою назву презинджантроп одержав через те, що його кістки містилися в шарі, котрий передував шарові з кістками австралопітека, названого перед тим зинд- жантроп (саме така стратиграфія виразно підтвердила трива­ле співіснування австралопітеків та габілісів). Знаряддя, від­криті в шарах із кістками найдавніших габілісів у Кообі-Фора в Кенії (тут виявлені 139 знарядь) й у Хадарі (Ефіопія), ма­ють вік 2,5 млн років. Дещо молодшими — 2 млн років — є зна­ряддя з басейну р. Omo та Олдуваю. В Кообі-Фора простежене місце базового проживання презинджантропа, яке свідчить про зародження його господарської діяльності.

Близько 2,6 млн років тому з’явилися настільки грацильні австралопітеки, що їх майже неможливо відрізнити від габілі­сів. Тож значна частина науковців певна, що найдавніша люди­на (габіліс) виникла не пізніше 3 млн років тому (нещодавно опубліковані результати аналізів, за якими ця дата вже від­сувається до майже 5 млн років, однак поки що вони не набули широкої підтримки). Найпізніші габіліси зникли близько 1,1 млн років тому.

Культура габілісів одержала назву олдувайської. Деякі си­бірські археологи твердять, що до цієї культури належать сто­янки Діринг-Юрах та Улалінка в Сибіру, а деякі азербайджан­ські відносять до олдувайського типу нижні шари печери Азих в Азербайджані. Ю. В. Мочанов висловив припущення, що най­давніша людина практично одночасно виникла як в екстремаль­ній ситуації Півдня — в Південно-Східній Африці з її постійни­ми екологічними катаклізмами, так і в екстремальній ситуації Півночі — в Якутії (адже температура в Якутії того часу була приблизно такою ж, як і сьогодні). За цієї умови першолюди Якутії повинні були обов’язково мати житла та користуватися вогнем. У зв’язку з цим варто нагадати й про олдувайські тра­диції (зокрема чопери) в багатьох культурах Америки навіть післяльодовикового часу та про думку деяких латиноамерикан­ських археологів про незалежне американське вогнище антропо­генезу.

Що ж являв собою габіліс? Це була двонога (прямоходяча) істота. Вона мала 122—140 см на зріст, важила 40—50 кг, об’єм її мозку досягав 657 см³.

Наступною стадією антропогенезу був архантроп (пітекан­троп). Але деякі дослідники, зокрема В. П. Алексеев, уважають, що критерієм появи найдавнішої людини повинні бути не най­давніші знаряддя праці, а утвердження основних морфологіч­них (біологічних) відмінностей («гомінідної тріади») між мав­пою та людиною: наявність прямоходіння, розвинутої руки з протиставленим великим пальцем та високорозвинутого мозку з об'ємом не менше ніж 800 см³. Найраніше виникла здатність прямоходіння (ще в австралопітеків). Вона створила морфоло­гічну базу для дальшої перебудови тіла. Потім почала форму­ватися кисть руки. Великий палець був протиставлений і в австралопітека, і в габіліса (але в останнього більший і корот­ший, ніж у нас). Повністю людська рука сформувалася не піз­ніше, ніж у неандретальця. Кисть архантропа не знайдена, але про існування однакової — по-справжньому людської — кис­ті на різних територіях свідчить наявність на цих територіях однотипних знарядь — ручних рубил архантропів. До того ж і. об’єм мозку архантропів перевищив 800 см³. Отже, за В. П. Алексєєвим, найдавнішою людиною слід уважати архан­тропа (пітекантропа).

Як бачимо, обидві висвітлені точки зору стосовно питання, кого слід уважати найдавнішою людиною, сходяться на тому, що, в усякому разі, люди на Землі жили вже під час існування архантропів.

Архантроп (пітекантроп), відомий ще під назвою «людина прямоходяча», з’явився близько 1,5—1,9 млн років тому.

Отже, ще на початку палеоліту архантропи були поширені в Південно- Східній Азії. Вони жили також і на території сучасної Європи. Це — так звана гейдельберзька людина (ім’я отримала від назви м. Гейдельберг у Ні­меччині, де була знайдена нижня щелепа цієї людини), архантроп із Біль- цінгслебена (Німеччина). Рештки двох архантропів, подібних до синантро­па, походять із Вертешселеша (Угорщина), одного — з Пржезлетице (біля Праги), трьох — із печери Aparo (Південна Франція). Кістки ще одного архантропа відкопали в Петралоне (Греція). Можливо, до архантропа слід відносити й так званого азихантропа, частина нижньої щелепи якого від­крита в печері Азих (Азербайджан). Вона дуже близька до щелепи гей- дельбержця. Зуб архантропа знайдено в печері Кударо на Кавказі.

Всіх архантропів за знахідками їхніх решток поділяють на дві групи: ранню, з часу появи цих істот — близько 700 тис. років тому (олдувайські та деякі яванські пітекантропи, синантроп із Лантяна, гейдельбержець), і пізню, почйнаючи з 700—500 тис. років тому (деякі яванські пітекантропи, синантроп із Чжоукоудяня, архантроп із Вертешселеша, атлантроп із Пів­нічної Африки, архантропи Кавказу). Архантропи мали 150—180 см на зріст. Середній об’єм мозку в них досягав 1000 см³. У порівнянні з габілі- сами зросла висота їхнього черепа, ускладнилася структура мозку (особли­во зон кори, пов’язаних із функціями праці та мови), хоча виступ на під­борідді ще був відсутній. Спілкувалися вони за допомогою міміки й нечлено­роздільних звуків.

Новою важливою рисою життя архантропів стало заселення ними печер, а також поширення легких жител, залишки яких виявлені в Торральбі та Амброні (Іспанія). Пізні архантропи користувалися вогнем, очевидно, постійно підтримуючи його. Так, у печерах Чжоукоудяня збереглися не лише сліди вогнищ (вуглинки, обпалене каміння), а й скупчення попелу. Одне з таких скупчень мало 6 м завтовшки.

Архантропи були найдавнішими людьми України: хоча їхні кістки тут не знайдені, найдавніші стоянки на території нашої держави належать саме до часу архантропів.

Близько 150 (100) тис. років тому архантропів замінили па- леоантропи (неандертальці). Знахідки їхніх кісток, що трапля­ються найчастіше в печерах, відомі в Європі від Англії до Іспа­нії та Греції, на Кавказі, в Азії (Палестина, Ірак, Іран, Туреч­чина, Середня Азія, Південь Китаю, індонезійський острів Ява), в Північній і Центральній Африці. До неандертальців належала найдавніша людина на території України, існування котрої за­фіксоване відкриттям не лише жител або стоянок, а й антро­пологічного матеріалу. Всі ці відкриття зроблені в Криму, Так, у печері Кіїк-Коба розкопане поховання в ямі, видовбаній у підлозі гроту (довжина ями — 2,1 м). В ній покоївся кістяк жінки віком близько 35 років, скорчений на правому боці. На відстані кількох десятків сантиметрів в іншій ямі перебував кістяк дитини віком 6—8 місяців (можливо, дитини цієї жінки), скорчений на лівому боці. Рештки кістяків п’яти дітей віком від двох до 12 років, що за своїм фізичним типом нагадують кіїк-кобинських, збереглися в третьому шарі стоянки Заскель- на VI, кістяк 11—20-місячної дитини — під культурним шаром на дні Старосільської печери.

Кіїк-Коба. Поховання неандертальця (пунктир — нижній контур мо­гильної ями, суцільна лінія — верхній)

Єдиною антропологічною знахідкою неандертальського часу на всю Центральну та Північну Азію є кістяк дитини віком близько дев’яти років із поховання в гроті Тешик-Таш в Узбе­кистані. На жаль, кістки пошкоджені хижими звірами. Навколо поховання були простежені залишки черепів гірських цапів.

Знахідки зубів і кісток неандертальців відомі також на чо­тирьох стоянках Кавказу.

Як для людської істоти, неандерталець мав досконалу фізичну будову, - хоча в дечому й поступався перед нами. Об’єм його мозку досягав уже 1350 см³ (на 350 см³ більше, ніж в архантропа); особливо розвинулися області, пов’язані з просторово-координаційними функціями та їх контролем. Неандертальці мали масивні надбрівні дуги, велику лицеву частину, однак не всі — виступ на підборідді. В різних місцях і в різний час фізичний тип цієї древньої людини відзначався неоднорідністю. Це можна пояснити як його розвитком протягом тривалого часу (неандертальці жили в період із 150/100 тис. до 40/33 тис. років тому), так і расовими відмінностями, що почали виявлятися вже в ранньому палеоліті.

Серед європейських неандертальців виділяють дві основні групи: «кла­сичних», або Шапель (яким властивий масивний кістяк), і «прогресивних», або «сапіентних», або Ерингсдорф (котрі більше нагадують сучасну людину). Доведено, що значна частина представників другої групи старша від першої. Існують різні пояснення цього явища: група Шапель стала тупиковою; одна група асимілювала іншу; пізні неандертальці біологічно деградували в умо­вах замкнутої пізньонеандертальської прагромади, й коли між представни- ками різних прагромад розпочалися шлюбні стосунки (в результаті чого й утворилися громади), відбулося біологічне відродження рис ранніх «про­гресивних» неандертальців. Вірогідно також, що існувала гілка, котра об’­єднувала представників обох груп.

На наш погляд, може бути ще одне пояснення. Ранніх неандертальців звичайно датували часом до 80 тис. років тому, а пізніх — після 80 тис. років тому. Але останнім часом висунуто припущення про можливість да­тування початку пізнього палеоліту (а отже, кінця неандертальської епо­хи — епохи мустьє) близько 60 (а не 40/33) тис. років тому. Отже, не ви­ключено, що після ранніх неандертальців одразу ж з'явилася пізньо палеолі­тична людина сучасного фізичного типу. У зв’язку з цим заслуговує на увагу ще один цікавий момент, пов’язаний із періодизацією. С. М. Бібіков висловив думку: численні матеріали культур мустьє та пізнього палеоліту дають змогу твердити про відсутність особливої епохи, мустьє й розглядати її пам’ятки як лінію розвитку окремих районів пізньопалеолітичної епохи (котра настала одразу після ашельської епохи). В такому разі слід визнати, що або епоха пізнього палеоліту почалася близько 150/100 тис. років тому, або ашельська епоха закінчилася близько 40/33 тис. років тому. За будь- яким із цих пояснень виходить, що архантропи безпосередньо змінюються кроманьйонцями (людьми сучасного фізичного типу), а на деяких терито­ріях — неандертальцями. Зв’язок неандертальських і кроманьйонських куль­тур засвідчують й археологічні пам’ятки України та інших країн. Так, неандерталець із Кіїк-Коба належить до «класичних», а з Тешик-Таша — до «прогресивних», а на стоянках із знаряддями праці, характерними -для неандертальців, знайдені рештки людини сучасного фізичного типу (Старо- сілля, Ахтирська печера біля Сочі, Рожок поблизу Таганрога). Одні дослід­ники звертають увагу на очевидну можливість переростання неандерталь­ського фізичного типу в тип сучасної людини, інші (наприклад, В. П. Алек­сеев) — уважають сучасною людиною вже неандертальця.

Людина сучасного фізичного типу з'явилася, можливо, близь­ко 40 тис. років тому. За першою знахідкою кісток цієї людини у Франції, в печері Ла Кроманьйон, її назвали кроманьйон­ською. Кроманьйонці були європеоїдами, але в той же час існували й представники інших рас (монголоїдної та негроїд­ної). В Україні рештки людей пізнього палеоліту невідомі (мож­ливо, до них слід віднести старосільського неандертальця). Най­ближчі до території нашої держави поховання кроманьйонців відкриті в Костенках II та XVIII під Воронежем. У Костен­ках XV виявлені кістки європеоїда, що належав до асимільо­ваної кроманьйонцями раси брно-пржедмості. Крім Європи та Близького Сходу, рештки кроманьйонців знайдені також у Пів­нічній Африці.

Центральна й Південна Африка стала центром поширення негроїдної раси. Окремі її представники розселилися по інших регіонах (так, один із них був похований у Костенках XIV). Монголоїди в пізньому палеоліті обіймали територію Північної, Центральної та Східної Азії (поховання монголоїда знайдене, наприклад, біля Афонтової Гори під Красноярськом).

В пізньому палеоліті відмінності в расових ознаках були не настільки вираженими, як нині. Більше того: на той час склала­ся, можливо, тільки раса негроїдів, а європеоїди та монголоїди остаточно сформувалися як рйси лише наприкінці мезоліту.