Глава 1 ПОБУТ ТА МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА

Складна екологічна ситуація в час останнього зледеніння була зумовлена насамперед нестійкою кліматичною та природно-ландшафтною обстановкою. Вона визначала значною мі­рою спосіб життя, характер матеріальної культури і напрям госпо­дарської діяльності пізньопалеолітичного населення.

Без сумніву, вирішальними факторами адаптації до будь-якого природного оточення є соціальне середовище і виробнича діяль­ність. Досвід поколінь первісних мисливців і збирачів складався в певні традиційні господарсько-побутові структури і форми вироб­ничої діяльності. Формувалися різні варіанти промислової діяль­ності (полювання та утилізація різних видів тварин), знарядь праці, методів полювання, системи розробки туш тварин, зрештою, складалася певна система життєзабезпечення.

Як будь-яка традиція, матеріальна культура та господарська діяльність, які склались, могли змінюватися з часом тільки тоді, коли інновації “гарантували” відносно стабільне життєзабезпечен­ня. Тому при вимушеному переселенні великих груп давнього на­селення, що неодноразово мали місце в пізньому палеоліті вна­слідок руху льодовика, “переселенці” на нових місцях мешкання в іншій природно-ландшафтній обстановці тривалий час зберігали традиції матеріальної культури. В подібних ситуаціях археологам доводиться аналізувати складну мозаїку, що складається з фраг­ментів місцевих та прийшлих культур, а це вкрай складно, і, зви­чайно, запропоновані варіанти рішень не є незаперечними.

Матеріальна культура і соціальне середовище пізньопалеолітич- ного суспільства складалися і розвивалися не тільки в просторі, а й у часі. Динаміка розвитку природної обстановки значною мірою сприяла змінам культури первісної людини. Водночас матеріальна культура змінювалась також за своїм внутрішнім розвитком. Ці зміни переважно мали поступовий еволюційний характер, рідше — різкий трансформуючий. Якщо в першому випадку археологи відносно легко реставрують еволюційний ланцюг розвитку локаль­них культур, то трансформуючі моменти не завжди можливо адек­ватно фіксувати за археологічними джерелами. Це значною мірою ускладнює вивчення взаємодії різних культурно-історичних спіль­ностей.

Інструментом вивчення розвитку пізньопалеолітичних сус­пільств у часі є його періодизація, яка в Україні розроблялась кількома поколіннями дослідників. Археологічна періодизація бу­дується на вивченні хронології пам’яток з урахуванням змін при­родного середовища і матеріальної культури. З часом ці компонен­ти радикально змінилися: з’явилися більш точні і сучасніші мето­ди абсолютного датування, традиційної геології, палеонтології, па­леоботаніки та ін., змінився і основний метод археології — типо­логічний. Нарешті, сформувалися цілком нові методи дослідження стародавніх поселень. Все це спричинило необхідність перегляду старих схем і розробку нових. Нема необхідності детально розгля­дати дискусію, що виникла з переглядом періодизації. Більшість дослідників користується сьогодні періодизацією, яка поділяє пізній палеоліт на три етапи: ранній (40—24 тис. років тому), се­редній (23—18 тис. років тому), пізній (17—10 тис. років тому). Ця схема загалом відповідає основним природно-кліматичним цик­лам і значною мірою відбиває етапи розвитку матеріальної культу­ри і господарства, хоча по ній не завжди можна чітко простежити етапи еволюції матеріальної культури. Деякі традиційні форми життєдіяльності вкрай консервативні і змінюються за своїми власними законами. Це потребує гнучкого користування запропо­нованою схемою.

За більш як сторічну історію дослідження кам’яного віку на території України знайдено понад 800 пам’яток пізнього палеоліту. Вони розташовані досить нерівномірно: їхня щільність вища по долинах річок (Дністер, Південний Буг, Дніпро, Десна та Сіверсь- кий Донець) і значно нижча на водороздільних плато в Карпатах, Криму (див. карту 2). В археології склалося територіальне члену­вання пам’яток пізнього палеоліту по групах: закарпатська, волин­ська, середньодністровська, нижньодніпровська, південнобузька, середньодніпровська, надпорізька, нижньодніпровська, приазовсь- ка, кримська. Пам’ятки цих регіонів розглядаються як самостійні групи. Вони займали певні фізико-географічні райони і відбивали реальну картину розселення стародавнього населення України. Очевидно, також, що палеолітичні пам’ятки України не можна розглядати ізольовано від суміжних територій, тим більше окремо від пам’яток, які розташовані в басейнах названих річок за межа­ми України.

Пізньопалеолітичні пам’ятки на території України являють собою переважно місця мешкання — довгочасові поселення, се­зонні стійбища, короткочасові мисливські табори. Проблематичне віднесення до пізнього палеоліту Волоського могильника. Недо­статньо відомостей про культові центри.

Більшість пам’яток є довгочасовими поселеннями та сезонними стійбищами. Короткочасові мисливські табори вивчені гірше. На цих пам’ятках, як правило, накопичувалася незначна кількість матеріальних решток, ще менше їх збереглося. Найчастіше це- не­велика група знахідок крем’яного інвентарю, рідше — з нечислен­ними уламками фауни. Ці пам’ятки важко інтерпретувати одно­значно, оскільки попередні дослідження (шурфовка) не дають змо­ги визначити кордони площадки мешкання, а тому подальше дослідження вважається безперспективним. З цієї точки зору ви­нятковим є табір мисливців на печерного ведмедя в печері Молоч­ний Камінь у Карпатах, де зафіксовано декілька тонких горизонтів культурних решток, які складаються із слідів вогнищ, фрагментів кісток ведмедя, поодиноких кам’яних знарядь.

Сезонні мисливські стійбища, як правило, пов’язані з певним видом промислової діяльності, яка регламентується циклічною по­ведінкою різних видів тварин або деякими іншими чинниками, зо­крема деякими соціальними нормами, які можуть передбачати “вільне полювання” на певній, віддаленій відстані від базового по­селення. На заключному етапі пізнього палеоліту такі поселення виникають частіше всього через підвищення рухливості населення, Що, як вважають дослідники, було зумовлене зміною клімату і ви­черпанням біомаси мисливських угідь. У багатьох випадках се­зонні стійбища використовувалися неодноразово (наприклад, Koco- уци в Молдові), хоча на інших пам’ятках це не завжди чітко фіксується, оскільки незначні проміжки часу між відвіданням од­ного і того ж місця не давали можливості накопичення стерильного прошарку, який відокремлює в таких випадках етапи перебування. Не виключено також повторне використання вогнищ, тимчасових жител та інших конструктивних елементів і предметів матеріаль­ної культури. В останньому випадку складається враження, що за кількістю решток матеріальної культури досліджується базовий табір. Таким чином, товщина культурного шару не завжди вказує на тип стародавнього поселення. Тому в останні роки серед дослід­ників розгорнулася жвава дискусія з приводу інтерпретації окре­мих пам’яток, з якої випливає необхідність глибшого вивчення форм і методів промислової діяльності первісної людини.

Сезонні стійбища виникали в різних регіонах України з різним природно-ландшафтним середовищем, тому вони відрізнялися за своєю структурою. На стійбищах перігляціальної зони, вірогідно, будувалися тимчасові житла, тоді як у південних районах мис­ливці могли обмежуватися природними сховищами та загорожами від вітру.

На фастівській стоянці поблизу Києва, яку дослідники інтер­претують як тимчасове стійбище, що існувало влітку, розкрито два великі (4,2 ? 2,8 м; 3,8 х 2,3 м) скупчення кістяного вугілля, по­пелу, кісток тварин і кременя.

У степовій зоні з відносно сприятливим кліматом сезонні стій­бища широко розповсюджувалися на всіх етапах пізнього па­леоліту. Це було зумовлено як кліматичними умовами, які не сти­мулювали будівництво фундаментальних жител, так і особливим складом промислових тварин (стадні мігруючі види). На стоянці Ями, що відноситься до початку середньої пори пізнього палеоліту, відкрито скупчення площею близько 50 M² із слідами вогнища (на жаль, зруйнованого), уламками кісток, плямами вохри, крем’яни­ми виробами. Ця пам’ятка визначається як короткочасова стоянка мисливців на бізона, широкопалого коня та благородного оленя. Подібна стоянка, яка відноситься до середньої пори пізнього па­леоліту, вивчена у цьому регіоні в Минівському Яру. На заключ­ному етапі пізнього палеоліту в степовій зоні сезонні стоянки розташовувалися вже на віддаленні від великих водних магістра­лей, на водороздільних плато, часто біля подів без витоків.

Центром життєдіяльності первісних колективів були довгоча- сові поселення. Вони могли створюватися в природних сховищах або на зручних ділянках річкових терас. На території України порівняно мало гірських районів з печерами або гротами. Там, де вони є, ці сховища були заселені (Сюрень, Аджи-Коба, Качинський навіс). Відомі поселення також під обвалами колишніх печер або навісів, що зруйнувалися (Новгород-Сіверський на Десні) або пере­бувають у стадії руйнування (Заскальна IX, верхній шар).

В структурі території, яку в процесі господарської діяльності освоює первісний колектив, розрізняються такі компоненти: зона життєдіяльності — місцерозташування — житловий комплекс — житло.

Зона життєдіяльності — територія, яка включена в господар­ську діяльність первісного колективу або, як її інколи визначають, територія, що експлуатується. Розміри зони життєдіяльності та інтенсивність використання окремих її частий залежали від типу господарської діяльності та рівня суспільного розвитку. Мисливці- збирачі, мисливці-рйбалки, ранні землероби, природньо, по-різно­му засвоюють і використовують свою зону життєдіяльності.

Місцерозташування — територія безпосереднього поселення первісної людини і колективу в зоні життєдіяльності. Звичайно, в таких випадках використовується термін “поселення”, тобто тери­торія, яка відокремлена від навколишнього середовища внаслідок існування на ній первісного колективу протягом часу, більш три­валого, ніж один сезон. Поселення, на відміну від стійбища, вима­гає певного обладнання території та безперервного мешкання на одному місці. Термін “місцерозташування” — більш широке по­няття, яким можна визначити і печерну стоянку, і короткотривалу зупинку мисливців, і поселення мисливців-збирачів з кістково-зем­ляними житлами.

Господарсько-побутовий комплекс — структурна частина місце­розташування (поселення). Він складається з житла та пов’язаних із ним об’єктів: господарських будівель, господарських ям, виробничих центрів (майстерень), зовнішніх вогнищ та ін. Саме господарсько- побутовий комплекс, а не житло, є основною структурною одиницею поселення. На рівнинних територіях, позбавлених печерних сховищ, були широко розповсюджені житлові споруди, залишки яких до­сліджено на багатьох пам’ятках (Пушкарі І, Радомишль, Мізин, Доб- ранічівка, Межиріч, Молодове V, Куличівка та ін.).

Житла краще вивчені в північних та західних регіонах держа­ви, де збереглися залишки будівельних конструкцій із викори­станням кісток тварин. У південній (степовій) зоні можна реконст­руювати житла за скупченнями побутових предметів (Муралівка, Кам’яні Балки та ін.). Від тих споруд, існування яких припус­кається в південній зоні, не виявлено залишків будівельних кон­струкцій. Однак це не означає, що тут не було довготривалих посе­лень. Значна товщина культурного шару на деяких поселеннях, велика кількість виробів з каменю, залишена їх мешканцями (Амвросіївка — понад 68 тис.; Анетівка II — понад 1,0 млн), да­ють можливість співставити ці поселення з довготривалими посе­леннями північної зони, які мають стаціонарні житла.

На сьогоднішній день накопичено значний фактичний матеріал по пізньопалеолітичних житлах (їх досліджено близько 200) і по- селениях (близько 70). Написано кілька узагальнюючих праць, в яких обґрунтовано виділення декількох типів жител, які розрізня­ються конструктивними особливостями та плануванням; здійснено спроби визначити соціальний зміст групи людей, які мешкали в окремому житлі; започаткований аналіз економіки палеолітичних поселень.

Неоднозначне вирішення дискусійних проблем, пов’язаних із житлами і поселеннями, є наслідком недостатньої методики їхньо­го вивчення, в більш широкому плані — недосконалості методики історичної інтерпретації археологічних джерел.

Джерела багатьох нез’ясованих питань, пов’язаних із вивчен­ням жител і поселень, полягають також у недостатній розробці системи понять, які відбивають структуру археологічних об’єктів. У дослідницькій практиці зустрічаються випадки нечіткого розме­жування таких понять, як “поселення-стоянка”, “житло-поселен- ня”, “господарська яма-землянка”. Практично не розглядалося пи­тання співвідношення виробничих, побутових і культових аспектів використання жител і поселень.

Широко розповсюдженим типом жител у прильодовикових зо­нах України були житла з кісток мамонта. Особливо виразні, добре збережені їхні конструкції відомі в басейні середнього та верхнього Дніпра. На підставі конструктивних особливостей залишків жител з палеолітичних поселень цього району, з залученням етногра­фічних та фольклорних джерел І. Г. Підоплічко здійснив натураль­ну реконструкцію Мізинського й Межиріцького жител з кісток мамонтів у науково-природничому музеї HAH України (рис. 11). В процесі реконструкції І. Г. Підоплічко узагальнив етнографічні джерела по традиційним житлам мисливців-збирачів циркумполяр­ної зони, здійснив аналіз функцій окремих кісток у спорудах, виз­начив опорні кістки в конструкції та ті кістки, які притискали шкірне покриття; розробив та впорядкував термінологію для окре­мих конструктивних елементів споруд (цоколь, забутовка цоколя, обкладка цоколя, надцокольна обкладка, дах, входи, огорожа біля входу тощо).

З інших будівельних прийомів і конструкційних елементів можна відзначити такі: сортування кісток по площі скупчення, що свідчить про емпірично відпрацьований план вкладання окремих типів кісток на визначені місця; подовження трубчастих кісток шляхом забивання однієї трубчастої кістки в торець другої; фікса­ція довгих кісток (бивні, ребра) в отворі тазової кістки; обламуван­ня тазової кістки в районі отвору для одержання “рогульки”, в яку встромлялись кінці довгих кісток або краї сплощених; штучні от­вори в плоских кістках, які розташовувалися у ряди і утворювали систему кріплення кісток, поперечне розчленування (тазові, труб­часті), поздовжнє розчленування (бивні); збивання гребенів лопа­ток; розміщення підпорок під окремі кістки з урахуванням їхньої природної конфігурації, використання конфігурації кісток з метою їхнього щільного “переплетеного” розміщення.

Рис. 11. Реконструкція першого Межиріцького житла з кісток мамонтів (за І. Г. ІІідоплічком).

Аналіз системи будівництва та досвід натурних реконструкцій дають можливість відтворити загальний вигляд житла: опорна ске­летна конструкція з великих довгих кісток і жердин, перекрита шкірами, які притискаються кістками зовнішньої обкладки.

Знахідки всередині жител дають змогу реконструювати їхнє внутрішнє обладнання та умови існування в них. За припущенням І. Г. Підоплічка, житла освітлювались і опалювались жировими лампами, які виготовлялися з епіфізів стегнових кісток мамонтів. Для цієї ж мети слугували вогнища, причому деякі з них мали до­сить складну конструкцію рожна з кісток мамонта. В деяких ви» падках заглиблення для вогнищ викладено плескатими кістками.

В інтер’єрі жител відокремлено виробничі ділянки, де здійсню­валась обробка крем’яних виробів, або ділянки концентрації пред­метів культу, як і в Мізині. Все це свідчить про те, що крім побу­тових житло мало ще виробничі та ритуальні функції.

Деякі архітектурні елементи також утворюють частину інтер’є­ру жител. До них відносяться передусім внутрішні підпорки даху, від яких у культурному шарі на підлозі залишилися кістяні па­синки (клини), а також складні за конструкцією арки входу з бивнів та черепів мамонтів.

Інколи простежується другий, допоміжний вхід, який міг ви­користовуватися для сакральних цілей, як, скажімо, у первісних мешканців Лапландії, які після того, як вбивали ведмедя, якого вони вважали царем звірів, входили у юрту не крізь звичайні двері, а крізь отвір позаду.

Складним є питання про санітарно-гігієнічні умови життя в кістково-земляних житлах. Дехто з дослідників звертає увагу на те, що окремі групи кісток у конструкції зберігають анатомічні зв’язки (колонки хребців, пари великих і малих гомілкових кіс­ток, нижні щелепи при черепах), що свідчить про те, що вони були покладені на свої місця свіжими. Наступне гниття органічних ре­шток на кістках мусило створювати антисанітарні умови, які на­чебто виключали мешкання людей серед таких кісток. В зв’язку з цим можна навести такі контраргументи. По-перше, аналіз розта­шування кісток у зв’язках свідчить про те, що вони були розташо­вані в зовнішній обкладці скупчення, тобто містилися ззовні жи­тел. По-друге, якщо виходити з палеокліматичних реконструкцій льодовикових умов пізнього плейстоцену, треба припускати упо­вільнений процес розкладу органічних решток. Крім того, треба враховувати історичну і культурну умовність такої категорії, як “санітарні умови”. Все разом це знімає заперечення можливих санітарних обмежень використання споруд з кісток мамонтів під житло.

В Подністров’ї і на Волині були поширені округлі житла лег­шої конструкції з меншої кількості кісток. При їхньому будів­ництві інколи використовувалися камені, які притискали до землі нижню частину шкіряного покриття жител. Прикладом таких спо­руд можуть служити житла з Молодово V (другий шар) та Ky- личівки (також другий шар). На останній пам’ятці досліджено по­селення з шести легких жител, дев’яти місць обробки каменю і 11 зовнішніх вогнищ. П’ять жител розташовано майже по прямій лінії на відстані 2—5 м одне від одного, шосте — окремо від основ­ної групи в 27 м. Діаметр житлових споруд — 2—7 м. У центрі во­ни мають вогнища, входи орієнтовані на південь і південний захід. Мешканці Молодовського поселення полювали переважно на північного оленя, Куличівського — на мамонта і північного оленя.

Відомості, наведені вище, стосуються стаціонарних житлових споруд тривалого використання, до яких відноситься термін “жит­ло”. Водночас житлами можуть бути також інші види споруд, зо­крема тимчасові. Функціональні особливості жител значною мірою залежать від специфіки поселень в цілому.

Самостійну проблему становить аналіз розвитку господарсько- побутового комплексу, який треба розглядати в контексті розвитку поселення, частину якого він утворює.

Цікаву концепцію розвитку господарсько-побутового комплексу і поселення запропонував І. Г. Шовкопляс на матеріалах Подніпров’я.

На першому етапі розвитку поселення пізнього палеоліту утво­рювали єдиний господарський організм, у якому житла групували­ся навколо спільної господарської зони (Радомишль) (рис. 12).

На другому етапі спостерігається зближення окремих жител з певними господарськими ямами і виробничими центрами (Мізин) (рис. 13).

На третьому етапі житла та господарські об’єкти, що пов’язані з ними, розташовуються в межах поселення окремо одне від одно­го, утворюючи ізольовані господарсько-побутові комплекси (Добра- нічівка) (рис. 14).

Таким чином, за археологічними джерелами від початку до другої половини пізнього палеоліту простежено розпад єдиного господарсько-побутового комплексу поселення на менші за обсягом

Рис. 12. План поселення Радомишль (за І. Г. Шов- коплясом):

1 — залишки жител; 2 — господарська яма; 3 — вог­нище; 4 — виробничий

центр.

Рис. 13. План поселення Мізин (за І. Г. Шовкоплясом):

1 — залишки жител; 2 — ями-сховища; З — вогнища; 4 — виробничі центри.

та відокремлені, основу яких утворювали окремі житла. Аналізуючи соціально-еко­номічний зміст цього про­цесу, L Г. Шовкопляс вба­чав у ньому поступове відо­кремлення сімей всередині родової громади.

Загалом схема, запро­понована І. Г. Шовкопля­сом, вірно відбиває логіку розвитку структури давніх поселень, хоча побудована вона дещо прямолінійно. Нерівномірність та різнома­нітність історичного проце­су висвітлює значно склад­нішу картину розвитку пла­нування давніх поселень та господарсько-побутових комп­лексів, зумовлену, зокрема, не тільки соціальними струк­турами, а й традиціями по­буту та адаптивними фак­торами.

Рис. 14. План Добранічівського поселення (за І. Г. Шовкоплясом):

1 — залишки жител; 2 — З — вогни*

ща; 4 — виробничі центри.

Матеріали досліджень Гмелінського поселення Костьонківської палеолітичної експедиції показують, що Гмелінське поселення (третій шар) — це складний господарсько-побутовий комплекс од­ного поселення, який має дві спеціалізовані зони: господарську (два комплекси) та житлову (чотири комплекси). На поселенні зафіксована ситуація, відома за етнографічними джерелами, коли поселення складається не з відокремлених господарсько-побутових комплексів (житло та його господарські об’єкти), а становить єди­ний господарсько-побутовий комплекс, який, на відміну від Радо­мишля, має відокремлені спеціалізовані зони (побутову та житлову).

Таким чином, розвиток структури пізньопалеолітичного посе­лення має неоднолінійний напрям від нерозчленованого поселення (типу Радомишля) до відокремлення господарсько-побутового комп­лексу (типу Добранічівки). Він може йти також шляхом відмежу­вання специфічних зон господарсько-побутового комплексу і кон­центрації їх на окремих ділянках поселення. Останнє в такому ви­падку залишається єдиним господарсько-побутовим комплексом, який сам набуває подальшого розвитку шляхом спеціалізації окремих ділянок поселення. Цей напрям розвитку можна визначи­ти як самостійний, гмелінський шлях розвитку структури пізньо- палеолітичного поселення.

Іншу, більш складну картину розвитку господарсько-побутового комплексу можна спостерігати в південній зоні по матеріалам по­селень Амвросіївка, Кам’яні Балки та Анетівка II.

Поселення Анетівка II — це єдиний господарсько-побутовий комплекс, який поділяється на три спеціалізовані ділянки: а) по утилізації мисливської здобичі; б) по виготовленню мисливського спорядження та знарядь праці; в) культово-виробничий центр. Житловий комплекс поки що не виявлено. Ділянка по утилізації мисливської здобичі складається з дрібних скупчень кременя, уламків фауни та каменів. У центрі мікроскупчень знайдено великі камені-наковальні. Склад остеологічних решток (уламки черепів, щелепи, кістки кінцівок, лопаточні кістки та ін.) не залишає сумнівів у тому, що тут здійснювалося білування туш бізонів. На ділянці по виробництву мисливського озброєння і знарядь праці зібрано велику кількість мікролітів (до 10 тис.); кістяних наконеч­ників і відходів їхнього виробництва; знайдено невеличкі камені- наковальні, навколо яких розчищено скупчення нуклеусів і про­дуктів розщепленого каменя. Культово-виробничий центр стано­вить потужне скупчення каменя і фауни. В південній частині цен­тру знайдено коло з щелеп бізонів, пофарбованих вохрою, і 9 по­фарбованих черепів бізону. Скупчення утворилося, без сумйіву, в процесі руйнування куп кісток, які колись існували навколо по­фарбованих черепів. На відміну від північного регіону, на даному місцезнаходженні простежено принципово іншу організацію посе­лення, де виділяються спільні для всіх мешканців поселення зони: виробнича, культова і побутова. Вони, в свою чергу, поділяються на більш дрібні структурні елементи.

Своєрідне планування має також Амвросіївське поселення. Тут виробничо-побутова зона (поселення) територіально відокремлена від виробничо-культової (костище), які розташовані на відстані до 150 м одна від одної. Кожна із зон також має свою внутрішню структуру.

Водночас у південному регіоні зустрічаються поселення, струк­тура яких нагадує структуру поселень півночі України. Це — Oco- корівка, шар 3-В. Так само, як і в Добранічівці, чітко відокрем­люються житла, розташовані в Осокорівці по колу. Щоправда, тут немає монументальних споруд і господарських ям з кістками. Житла тут легкої конструкції, культурний шар тонкий, що відби­ває степовий, рухливий спосіб життя мисливців на зубра. Слід відзначити, що і крем’яні вироби Осокорівки перегукуються з крем’яними виробами півночі (Гінці).

Залишки жител і поселень, які збереглися у неперевідкладено- му стані, є основним джерелом реконструкції способу життя (побуту) палеолітичної людини.

Вивчення побутових умов мешканців стародавніх поселень є традиційним у вітчизняній археології. Цей дослідницький на­прям — “побутова археологія” — був започаткований фундаторами археологічної науки І. Є. Забєліним та О. С. Уваровим. На сучас­ному етапі вивчення пізнього палеоліту він реалізується як рекон­струкція “домашньо-господарської діяльності”. Тонко відчував по­бутові аспекти використання території палеолітичного поселення І. Г. Підоплічко.

На деяких поселеннях з добре збереженим культурним шаром у непорушеному інтер’єрі жител є можливість простежити виразні деталі повсякденного побуту первісної громади, як це зроблено в Середньому Подніпров’ї (Мізин, Добранічівка, Межиріч). Це, на­самперед, чітка планова структура поселення, яке складається з господарсько-побутових комплексів. Ядро господарсько-побутового комплексу утворює довгочасове житло з навколишніми об’єктами: виробничими центрами по обробці кременя, кісток, білуванню здо­бичі; ямами різного призначення, в тому числі ямами-сховищами; запасами кісток, укладеними в окремі купи; зовнішніми вогнища­ми. Ретельна розчистка культурного шару виявляє чітке емпірично вироблене раціональне планування поселення. На його території всі вище названі об’єкти мають визначені місця. Проходи між об’єк­тами сплановані оптимально. Невеличкі ділянки вільної території не захаращені побутовими покидьками. Справляється загальне враження порядку та чіткого функціонування поселення (рис. 15).

Під час реконструкції побуту палеолітичної громади звертає на себе увагу те, що він не відокремився в самостійне явище, не відмежувався від виробничої діяльності, злитий з навколишнім се­редовищем. Тому реконструкція побуту первісної громади охоплює дуже широке коло явищ, зачіпає усі сторони її життя.

Життя первісної громади можна розглядати в трьох просторо­вих площинах: всередині житла, господарсько-побутового комплек-

Рис. 15. Реконструкція загального вигляду поселення Межиріч.

су; за його межами на території поселення; і нарешті, поза посе­ленням, серед мисливських угідь. Найдоступніші для вивчення перші два рівні — у межах господарсько-побутового комплексу та поселення. На території поселення життя проходить в господарсь­ко-побутових комплексах. Тут у виробничих центрах відокремлені ділянки виготовлення кам’яних знарядь, де можна простежити по­слідовні етапи розщеплення кам’яної сировини і обробки заготовок аж до завершення виготовлення кам’яних знарядь: скребачок, різців, вкладенів для складених знарядь, вістрів, ножеподібних пластин, які використовувалися без допоміжної обробки та ін.

Біля жител інколи фіксуються ділянки, які визначаються як місця білування здобичі. Безумовно, можна говорити про це сто­совно хутряного промислу. Лапки зайців в анатомічному порядку, кістяки песців свідчать про білування і часткове використання туш хутряних звірів.

Однак більшість кісток, особливо великих тварин, міститься в ямах, які широко використовувалися в господарстві палеолітичної людини. Вони мали різне призначення і тому розрізняються місце­положенням, розмірами, формою, конструктивними елементами.

В підлозі жител викопувалися невеличкі ями-сховшца побутових і культових предметів, а також кухонні ями, де запікалась їжа.

Ями за межами жител на території господарсько-побутових комплексів можна розділити на три основні групи: ями-сховища, ями виробничого призначення, ями для покидьків.

Ями-сховища звичайно мали казаноподібну форму, розмірами до 2 м у поперечнику і 1 м в глибину. Вони були призначені для зберігання м’яса і кісток. Привертають увагу ями, дуже щільно за­биті кістками, що свідчить про те, що в них зберігалися саме кістки без м’яса.

У верхній частині ям-сховищ іноді простежується горизонт від­сортованих кісток, які можна інтерпретувати як залишки пере­криття. Можливо, саме залишками перекриття є великі бивні, що розміщувалися по краях деяких ям. Якщо підняти середню части­ну такого бивня, то своїми кінцями він буде опиратися на краї ями, створюючи опорну арку над її центральною частиною.

Ями іншого типу межують з виробничими центрами. Вони більші за площею (до 2,5—3 м у поперечнику), але неглибокі (до 0,5 м). Форма перетину лінзоподібна. Культурний шар виробничого центру поступово переходить у культурний шар ями. За складом знахідок ці ями також подібні до виробничих центрів: попіл, відходи виробництва кістяних та кам’яних знарядь, кухонні рештки, інколи камені, які використовувалися в виробничих цілях як наковальні, відбійники, розтирачі. Найімовірніше, що ці загли­блення були основою жител легкої конструкції, які використову­валися влітку.

Ями для покидьків мають несталі форми. Інколи для цієї мети слугували заглиблини на рівні давньої поверхні природного по­ходження. Вони заповнені прошарками побутових покидьків, по­пелу і кісток. Між цими прошарками трапляються шари стериль­ного ґрунту (супіщаного), принесеного водотоками.

Частина запасу кісток збереглася у вигляді округлих куп на території поселення. Серед них трапляються групи відсортованих кісток, наприклад, епіфізів трубчастих кісток кінцівок мамонтів як заготовки для світильників.

Останніми роками, завдяки впровадженню в практику архео­логічних досліджень нових наукових методик і передусім вивчен­ню планіграфії культурних решток на площі поселень, вдалося конкретизувати організацію побуту і виробничого процесу первіс­ної громади. На деяких поселеннях повністю реконструйована ви­робничо-побутова обстановка: визначені місця обробки та розщеп­лення кременя, виготовлення знарядь і одягу, білування тварин, приготування їжі, проведення обрядово-театралізованих свят.

З’ясувалося, що виготовлення знарядь праці носило дискретний характер, тобто вони не виготовлялись в одному місці і про запас. Цей процес був розтягнутий у часі і просторі. На стоянках, розта­шованих поблизу виходу сировини, склад кам’яних виробів спе­цифічний. Тут багато напівфабрикатів і заготовок, але мало закін­чених виробів та спрацьованих нуклеусів. Зрештою, в районах ви­ходу кам’яної сировини трапляються місця її видобування і попе­редньої обробки — майстерні (наприклад, Студениця на Дністрі). Вони функціонували, як правило, тривалий час протягом кількох

періодів кам’яного віку. Типологічно завершених видів знарядь тут майже не буває. Велика кількість безформних уламків сировини, первинних відколків, відщепів та уламків, малопридатних для вто­ринної обробки або безпосереднього використання, інколи загото­вок нуклеусів — такий небагатий склад виробів, які трапляються на майстернях. Типологічно вони аморфні і практично не підда­ються точнішому датуванню, аніж “друга (або перша) половина кам’яного віку”.

Найчисленнішу категорію матеріальної культури, а частіше єдину, становлять кам’яні знаряддя праці та відходи їхнього ви­робництва, які розглянемо в розділі про господарську діяльність.