Хронологія та етапи формування населення піз­нього палеоліту в основному визначаються ха­рактером розвитку природного середовища, яке тоді відрізнялося значною мінливістю:

клімат під час останнього зледеніння був нестійким, пе­ріодичні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Не були постійними та суттєво відрізнялись від сучасних контури території, на якій існувала палеолітична людина.

Під час зниження морського рівня погли­блювалася річкова мережа Північного Причор­номор’я, яка в районі сучасної приморської сму­ги знижувалася на ЗО—50 м. Таким чином, рельєф Причорноморської низовини мав глибо­ке, порівняно з сучасним, долинно-балкове роз­членування. Наприкінці льодовикової доби, коли берегова смуга стабілізувалася на глибині 55—65 м, площа Причорноморської ни­зовини була приблизно в півтора рази більше сучасної. Вільна від води частина суходолу становила лесово-алювіальну рівнину? Посе­лення палеолітичного часу, розташовані в Причорноморській зоні, під час свого існування містилися в глибині степу на відстані 100— 170 км від моря по прямій лінії, або 200—250 км по долинах річок. Існували вони за умов більш розчленованого рельєфу, що сприяв загонному полюванню. Водночас збільшення площі суходо­лу за рахунок падіння рівня моря не призводило до помітного зро­стання території, яку займала палеолітична людина, оскільки пів­нічна частина цієї території була зайнята тоді льодовиковим щи­том.

Зледеніння як вагомий кліматичний фактор має свій внутріш­ній ритм розвитку, відповідно якому в різні фази зледеніння клі­матична ситуація змінюється. Перший період зледеніння відзна­чався обмеженням льодовика в межах Скандинавії, що дає підста­ви визначити його ранній і середній етапи як безльодовикові, на відміну від льодовикового, коли льодовик розповсіддився на тери­торію Руської рівнини й досяг максимуму холоду 22—18 тис. років тому.

Завершення антропосоціогенезу (формування людини сучасно­го типу та первісної громади) відбувалося за нестійкого періоду ранньої і середньої частини останнього зледеніння, коли численні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Низькі середньорічні температури спричинили розвиток мерз­лотних явищ на ґрунті типу сучасної багаторічної мерзлоти си­бірсько-азіатського регіону. В сучасній Європі зона багаторічної мерзлоти має обмежене розповсюдження. Її південний кордон про­ходить по Польському півострову, Середній Печорі та Полярному Уралу, де вона різко опускається в південному напрямку.

За раннього періоду останнього зледеніння зона багаторічної мерзлоти перехідного типу (від атлантичної до сибірської) прохо­дила приблизно по верхніх течіях Пруту, Південного Byry, Ci- верського Донця та на південь від гирла Десни, близько до широти Києва.

У відносно теплий дофіновський інтервал (29—24 тис. років тому) відбулося формування ґрунту мерзлотно-глейового поход­ження. Відомостей про детальне районування ґрунтів поки що не­достатньо. Можна лише відзначити, що в зоні, яка лежить на північ від гирла Десни, вони формувалися в більш суворих умовах (типу сучасних ґрунтів Якутії), ніж у південній зоні. В післядо- фіновський час, у максимальне розповсюдження льодовика, кордон

Карта 2.

Археологічні культури:

1 — липська; 2 — мол­довська; З — пушкарів- ська; 4 — межирщька; 5 — анетівська; 6 — бринзенська (основна те­риторія в Молдавії); 7 — окремі стоянки пізньопа- леолітичної епохи.

Кордони господарсько- культурних зон та об­ластей:

8 — кордони зон; 9 — кордони областей.

Ландшафтні зони:

10 — прильодовикова тундра; 11 — прильодо- виковий тундролісостеп; 12 — екстрагляціальний лісостеп; 13 — лісові ділянки підвищеного та розчленованого рельєфу; 14 — лісові ділянки При­карпаття; 15 — гірський ліс.

OX

багаторічної мерзлоти опускається на південь, але не дуже далеко порівняно з раннім періодом останнього зледеніння, приблизно до лінії Вінниця — Черкаси — Балаклея.

Свого максимального розповсюдження зона багаторічної мерз­лоти набуває наприкінці льодовикової доби, проходячи по лінії Бельци — Балта — Первомайськ — Дніпропетровськ — Сло­в’янськ. На південь від Надпоріжжя до узбережжя регресивного Чорноморського басейну простежуються ознаки глибоких сезонних промерзань.

Під впливом кліматичних та ґрунтових факторів формувався рослинний світ льодовикової доби. В максимум останнього зле­деніння вздовж кордонів льодовикового покрову, що проходив у верхів’ях Дніпра, розташовувалася неширока зона прильодовикової рослинності (100—200 км), яка складалася з тундрових та степо­вих угруповань з березовим та сосновим рідколіссям. Південніше, до гирла Десни, була зона перігляціального лісостепу — лугові степи з сосновими, листяними та березовими лісами.

Далі, до кордонів зменшеного Чорноморського басейну, лежала широка зона перігляціального степу. В цьому масиві на ділянках підвищеного та розчленованого рельєфу виділялися острівці півден­ного перігляціального лісостепу — лугові степи з березовими і сос­новими острівцями із сумішшю широколистяних порід. Вони зай­мали Донецький кряж, центральну частину Приазовської височи­ни, Надпорізьку луку Дніпра та, більш широким масивом, півден­ну частину Пруто-Дністровського межиріччя.

Передкарпаття було зайняте мішаними хвойними лісами, тоді як у Карпатах панували низькорослі чагарникові тундри та аль­пійські луки. І тільки Кримські гори були вкриті широколистяни­ми та хвойно-широколистяними лісами.

Під кінець льодовикової доби, коли льодовик відступив за межі Руської рівнини, рослинні асоціації зайняли території, близькі до сучасних. У північній зоні, на місці прильодовикової рослинності та перігляціального лісостепу розмістилися лісові формації. В верхів’ях Дніпра, до гирла Десни, розміщувалися соснові ліси. На південь від Прип’яті, в межиріччі Дніпра і Случі, росли мішані бе­резово-соснові ліси з дубом та в’язом. Західну Волинь займали бе­резово-соснові ліси. В Карпатах збереглися субальпійські луки та гірські тундри, а в Кримських горах — широколистяні та хвойно- широколистяні ліси.

На південь від гирла Десни розташовувалися різнотравні луко- степи. На півночі Лівобережжя вони доповнювалися березовими ліса­ми, набуваючи рис лісостепу. Лісостеповими ділянками (з лісами із сосни і широколистяних порід) залишалися також підвищені регіони степової зони — Донецько-Приазовська височина, Надпорізька лука, південна частина Буго-Дністровського межиріччя.

З розвитком зледеніння, скороченням лісових ділянок і посту­повим розширенням степових і лісостепових перігляціальних ланд­шафтів більшість видів тварин втратила властиве їм природне ото­чення, внаслідок чого відбулися руйнування біоценозів міжльодо­викового часу і формування мішаного льодовикового комплексу фауни. Проте це змішання не було абсолютним. У масовому мате­ріалі фауністичних решток пізньопалеолітичних стоянок простежу­ється переважно зональне розповсюдження окремих видів тварин.

Для доби пізнього палеоліту В. І. Бібікова й Н. Г. Білан ви­діляють 4 фауністичні варіанти, які, в свою чергу, поділяються на асоціації, пов’язані з етнокультурними областями та групами па­леолітичних пам’яток: а) мамонтовий (середньодніпровський) з дво­ма асоціаціями — середньодеснянською (мамонт та північний олень) та середньодніпровською (мамонт); б) бізонний (степовий) з двома асоціаціями — надпорізькою (бізон та північний олень) та степовою (бізон); в) рангіферно-еквідно-мамонтовий (волинсько- придністровсько-середньобузький) з 4 асоціаціями — волинською (мамонт та північний олень), середньо дністровською (північний олень та кінь), молдавською (кінь і північний олень), середньо- бузькою (північний олень); г) сайгачно-цервідний (кримський).

Короткий огляд природно-ландшафтного оточення показує по­мітну диференціацію природних умов, за яких існувало пізньопа- леолітичне населення в різних регіонах України, що позначилося на розвитку їхнього побуту та господарської діяльності.

Давно вже у світовому палеолітознавстві склалося, здавалося б, непохитне уявлення про практично одночасну зміну мустьєрських комплексів пізньопалеолітичними в Європі та на Близькому Сході в проміжок часу між 38 і 33 тис. років тому. Осібно в цих періоди- заційних побудовах стояла незвично рання пізньопалеолітична індустрія так званого преоріньяку на Близькому Сході. Hpeopi- ньякські комплекси тут залягали між ранньопалеолітичними куль­турними шарами і впевнено датувалися початком в’юрмського зле­деніння, тобто близько 70 тис. років тому. Є різні пояснення тако­го раннього виникнення пізнього палеоліту на Близькому Сході, але головним, що об’єднує багато в чому суперечливі судження з цього питання, є визначення преоріньякської індустрії феноменом, який раптово з’явився і також раптово незбагненно згас у конгло­мераті різних мустьєрських комплексів.

Втім, з початку 1970-х років з відкриттям нових пам’яток та з переосмисленням деяких старих колекцій з’явилися дані, що не- узгоджуються, як і преоріньяк, із загальноприйнятою схемою за­родження пізньопалеолітичних індустрій. Такими є найдавніші пізньопалеолітичні комплекси на місцезнаходженні Королеве І (культурно-хронологічний комплекс І а) і Королеве II (комплекс II) у Закарпатті; Брно-Богуніце, Странська Скала, Івановці, Ведрови- це, Купаржовице в Чехії; Самуіліця й Бачо-Кіро в Болгарії; Селета й Ішталошке в Угорщині. За комплексом методів природничих наук найдавніші прояви пізньопалеолітичних індустрій на цих пам’ятках датуються раннім в’юрмом, у межах 70—40 тис. років тому. Першорядне значення в цьому переліку комплексів початко­вої пори пізнього палеоліту мають дві стоянки поблизу вже згада­ного селища Королеве у Закарпатті. Головною несподіванкою при дослідженні цих стоянок було залягання на них пізньопалеолітич­них комплексів між шарами з виразною мустьєрською індустрією.

Ранньов’юрмські пізньопалеолітичні індустрії Закарпаття, Че­хії, Угорщини, Болгарії разом з преоріньяком Близького Сходу є зараз найдавнішими у Євразії. Багато в чому вони відрізняються одна від одної, але й мають певні спільні риси. Техніка первинного розколювання каменю тут вже типово пізньопалеолітична — плас­тинчаста, призматична, з подекуди окремими елементами техніки левалуа. За своїм виробничим інвентарем одні з цих комплексів мають перехідний характер від раннього до пізнього палеоліту,..ін­шим властивий сталий, типово пізньопалеолітичний інструментарій.

Отже, в палеолітичній ойкумені вимальовується ареал досить раннього, незвичного за недавнім уявленням часу появи перших пізньопалеолітичних індустрій — 70—65 тис. років тому. Цей аре­ал, що окреслюється в межах Близького Сходу та південно-східних районів Центральної Європи, включаючи Закарпатську область України, за темпами суспільного розвитку чітко вирізняється поміж інших палеолітичних регіонів, у тому числі суміжних за­хідно- та східноєвропейського, де зародження пізнього палеоліту припадає на значно пізніший час. У більшості випадків, якщо су­дити по основній масі стратифікованих та абсолютно датованих пам’яток, завершення процесу становлення людини сучасного типу та пізньопалеолітичних індустрій вміщується в проміжок часу 40— 35 тис. років тому.

Як вже було зазначено, територія України в мустьєрський час була вже досить густо заселена людиною. Виникнення тут пізнього палеоліту природно розглядати як трансформацію мустьєрських індустрій у пізньопалеолітичні, а неандертальських людей — у Homo sapiens. Однак на конкретному матеріалі простежити перехід від раннього палеоліту до пізнього можна далеко не всюди. До того ж, як це часто буває, на зламних етапах історії процес генезису та взаємозв’язку культурних явищ різних епох встановлюється не завжди безперечно. Одночасно треба враховувати також різно­манітність матеріальних культур як раннього, так і пізнього па­леоліту, розглядати перехід від однієї епохи до другої конкретно: від певних варіантів і типів ранньопалеолітичних індустрій або культур до пізньопалеолітичних культур^[12]. При такому підході, враховуючи значну рухливість населення, зумовлену неодноразо­вим переміщенням льодовика в цей зламний період, генетичнё підґрунтя окремих палеолітичних культур можна знайти за межа­ми їхнього розташування.

У Нижньому Подністров’ї простежується перехід від зубчастого мустьє типу Стінка І до пізнього палеоліту — нижньодніпровської культури. Процес цей, ймовірно, був тісно пов’язаний з більш ши­роким явищем формування пізнього палеоліту на підставі мустьєр- ських пам’яток. У можливий ареал розповсюдження стінківської культури деякі дослідники включають також західні райони При­чорномор’я.

В Середньому Подністров’ї перехід від раннього до пізнього па­леоліту добре простежується на матеріалі багатошарових пам’яток, які містять ранньопалеолітичні та пізньопалеолітичні комплекси, між якими існує генетичний зв’язок.

На території Північно-Західної України (Волинь, Житомирське полісся) найранішими пам’ятками пізнього палеоліту є Куличівка, Жорнов, Радомишль, які відносяться до кола оріньякських пам’я­ток, традиційно пов’язаних з однобічним мустьє. Але нечисленні мустьєрські пам’ятки цього регіону (Рихта, Житомирська) нале­жать до кола індустрії мустьє двобічного і не можуть розглядатися як генетичне підґрунтя відомих тут пізньопалеолітичних пам’яток. Найвірогідніше, походження пізнього палеоліту цього регіону слід пов’язувати з населенням більш південних територій.

Не менш складною є проблема формування пізнього палеоліту степової зони. В Надпоріжжі, в північно-східному Приазов’ї та в Криму відома значна кількість виразних мустьєрських пам’яток, серед яких є багатошарові, зокрема такі, що відносяться до серед­нього та фінального етапів пізнього палеоліту. Початковий етап пізнього палеоліту представлений тут вкрай невиразними, невели­кими комплексами, за винятком стоянки Анетівка XIII, культур­ний шар якої розташований у дофіновському ґрунті. Індустрія па­м’ятки має архаїчний орін’якський вигляд, генетичне підґрунтя якої поки що нез’ясоване, хоча цілком можливе її формування на основі місцевого (нижньодніпровського) муст’є. Простежена лінія мож­ливих генетичних зв’язків між пізньопалеолітичним комплексом Антонівка III та зубчастим муст’є типу Білокузьминівка у Донбасі.

В Криму, де муст’єрська доба репрезентована виразними ^ра­тифікованими комплексами з багатьма індустріями та неандер­тальськими похованнями, початковий етап пізнього палеоліту представлений лише нижнім горизонтом Сюрені І. Г. А. Бонч- Осмоловський вбачав можливість встановлення єдиної генетичної лінії типу Шайтан-Коба і Сюрень І. Пізніше О. О. Формозов довів, що орін’якська культура Криму формувалася на основі місцевого муст’є однобічного. Найновішими дослідженнями Кримської па­леолітичної експедиції відкрито значну кількість пізньопалеолітич­них пам’яток, дослідження яких дало змогу з’ясувати цю цікаву та складну проблему.

Таким чином, можна вважати, що в різних регіонах України переважав автохтонний шлях формування пізнього палеоліту, хоча в деяких випадках генетичний зв’язок пізньопалеолітичних і муст’єрських індустрій встановлюється поки що на рівні гіпотез. Наступні етапи розвитку пізнього палеоліту представлені більш численними, виразними, достовірно датованими комплексами, які дають можливість чіткіше простежити різноманітність культурно- історичного процесу в ці періоди та ретроспективно встановити джерела формування населення, не виключаючи при цьому мож­ливість запозичення і міграцій населення з інших територій. Од­нак, перш ніж перейти до розгляду етноісторичної ситуації в Україні періоду пізнього палеоліту, слід розглянути матеріальну культуру в її різноманітних проявах.