Питання про витоки слов’яно-руської писемності.
Згадки про «писмена» слов’ян та русів є в різних джерелах. Поява писемності — важливий рубіж у розвитку культури кожного народу. Культура Київської Русі виникла на грунті народної культури східних слов'ян, але разом з тим це була культура нової формації — середньовічного феодального суспільства, яка формувалась відповідно до політичних, релігійних, художніх і правових поглядів і потреб соціальної верхівки.
Безперечно, нові суспільні норми і вимоги стали важливим чинником, що сприяв прогресу всієї культури. До нових явищ слід віднести і розвиток писемної культури, завдяки якій давньоруська література, суспільна думка, літописання досягли світового рівня.Більшість творів давньоруської писемності, що дійшли до нашого часу, датуються XI—XII ст. Разом з тим є різні свідчення про існування писемності і в більш ранній період.
Питання про час виникнення та витоки слов’яно-руської пи* семності ще й досі залишається дискусійним у нашій науці. Невідомо, що уявляло собою первісне письмо слов’ян, не з’ясовано також походження двох найдавніших азбук — кирилиці та глаголиці»
Деякі дослідники намагаються вирішити це питання шляхом пошуків витоків кирилиці та глаголиці. Цьому питанню присвятили свої праці визначні вчені XIX ст. (І. І. Срезневський, Є. Ф. Курський, А. І. Соболевський, І. Тейлор та ін.) й нашого часу (Е. Георгієв, М. М. Тихомиров, Д. С. Лихачов та ін.). Вважається, що за своїм алфавітно-звуковим складом обидва алфавіти схожі (різниця в двох-трьох знаках), однак їхня графіка не має майже нічого спільного.
Тому виникло кілька гіпотез щодо походження кожної з них. Більш докладно з ними можна познайомитись у праці В. А. Іст- рина про розвиток письма, а також у дослідженнях И. Фридриха, Л. В. Черепніна та ін. Найбільш вірогідним є припущення, що кирилиця виникла з більш раннього «протокирилівського» письма.
Створення (або ж удосконалення) кирилівського алфавіту пов’язане з діяльністю в Моравії в 60-х роках IX ст.
братів-про- світителів Костянтина (Кирила) та Мефодія, про що йдеться в житіях Кирила та Мефодія (кінець IX ст.) та переказі про «пи- смена» Чорноризця Храбра (кінець IX—початок X ст.). За даними цих джерел, Кирило, який одержав добру освіту, знав, крім слов’янської, ще кілька мов, під час своїх подорожей певний час проживав серед східних слов’ян. Направлений патріархом Фотієм як місіонер до Моравії вести проповіді слов’янською мовою, він розробив якусь слов’янську абетку і, використовуючи її, переклав на слов’янську мову основні християнські книги для богослужіння. Звідси й походить назва одного із видів письма, що поширилося у слов’ян,— кирилиця.Чорноризець Храбр згадує про наявність у слов’ян «свого» письма. Але це були «черти» і «рези». Тому питання щодо використання «протокирилівського» письма ця згадка не пояснює. Джерелом для цього можуть слугувати, в першу чергу, епіграфічні написи на археологічних пам'ятках, про що мова йтиме далі.
Глаголицю виводять з якогось більш давнього письма, можливо, хазарського (при певному впливі візантійського алфавіту). Певний час ці два алфавіти існували паралельно на всій території розселення слов'ян. Але згодом на східних та західних слов’янських землях залишається у вжитку лише кирилиця, глаголиця ж зберігається як основний алфавіт лише на південно-західних слов’янських землях, де вона використовувалась до XIII ст. Ранні пам’ятки глаголиці в невеликій кількості відомі на східнослов’янських землях — це так звані «Київські уривки» (X ст.).
Вважається, що глаголиця могла використовуватися як одна з форм письма в докирилівський час. На думку деяких дослідників, у південно-західних слов’ян глаголиця використовувалась як тайнопис в умовах гоніння з боку західної церкви. Д. С. Ли- хачов вважає, що в докирилівський і дохристиянський час у слов'ян, в тому числі й східних, використовувалися різні системи писемності. Це відповідає загальним закономірностям розвитку писемності у народів Європи, яка пройшла шлях від піктографії, тамгового письма, «черти» і «рези» (лічильного письма) до використання латинських та грецьких літер.
Наявність таких етапів засвідчує той археологічний матеріал, яким сьогодні вже володіють дослідники.Археологічні матеріали, написи на речах (епіграфіка) значно розширюють також наші уявлення про розвиток писемності на Русі. Як відомо, найдавніші пам'ятки писемності, що дійшли до нас («Остромирове Євангеліє», «Ізборники»), відносяться до другої половини XI ст.
Поширення писемності, «книжна грамотність», пов'язані з прийняттям християнства, торкнулися, як можна гадати, в основному, освічених кіл монахів і феодальної верхівки.
Чорноризець Храбр у «Сказанні про писмена» виділяє етап, коли слов’яни-язичники за відсутності книг використовували для рахунку і ворожіння «черти» і «рези». Ставши християнами, вони почали використовувати з цією метою латину і грецькі літери, але спочатку — «безхустроения», аж поки Кирило упорядкував слов’янський алфавіт.
Болгарський дослідник Е. Георгієв вважає, що слов’яни ще до Кирила «ослов’янили» грецький алфавіт, внісши до нього деякі букви для передачі фонетики слов’янської мови. Згадки про розвиток торговельних зв’язків із Візантією, повідомлення Никоновського літопису про похід київського князя Аскольда на Царград і прийняття ним та його дружиною християнства в 60-ті роки IX ст. дає підстави припустити знайомство князя та його оточення з писемністю. Пряма вказівка на це є вже в договорах Русі з Візантією першої половини X ст. Тексти цих договорів відомі з «Повісті минулих літ». Вони були написані грецькою і слов’янською мовами. Крім того, є згадка про те, що руські купці, відправляючись у далекі подорожі, писали заповіти, а князівські посли, відбуваючи до Царграда, мали з собою писані грамоти. Про це свідчить також згадка про перші християнські храми в Києві (наприклад, церква Іллі на Подолі): служби в них могли відправлятися лише за умови наявності церковних книг.
Таким чином, є всі підстави вважати, що період до прийняття християнства не був «безписемним». Але поки що виявлено дуже мало пам’яток писемності, які датувались би часом до XI ст.