Глава 1 ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО СЛОВ’ЯН V-VII ст.
Друга половина І тис. н. е. в історії слов’ян посідає особливе місце. Це період формування на території Східної та Центральної Європи великих слов’янських об’єднань, які в подальшому своєму розвитку зумовлюють виникнення слов’янських державних утворень.
Ще однією важливою віхою цього періоду є велике розселення слов’ян, яке стало одним з основних чинників, що формували етнокультурну карту ранньосередньовічної Європи. Із малопомітних розрізнених племен, які після Тацита та Птолемея на деякий час випадають із поля зору античних авторів, слов’яни перетворюються на могутню воєнно-політичну силу. Вже наприкінці V ст. вони заселяють межиріччя Дністра і Дунаю, стають серйозною загрозою для кордонів Візантійської імперії. Тепер вони потрапляють у коло народів, які беруть активну участь у доленосних подіях Європейського континенту і, починаючи з VI ст., стають об’єктом вивчення освічених візантійців. Кількість писемних свідчень про слов’ян помітно зростає, вони стають більш повними і конкретними, розширюється їх географія. Виходячи з інтересів імперії, візантійські автори цікавляться питаннями внутрішньої організації та суспільно-політичної структури слов’янського суспільства, постановки військової справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами (як її союзниками, так і противниками), фіксують переселенські процеси слов’ян, що були складовою частиною великого переселення народів.Серед авторів VI ст. найбільш широко характеризують слов’ян готський історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст., та візантійський автор Прокопій з Кесарії в роботі «Війна з готами», що з’явилась приблизно в той же час, що й «Гетика».
Описуючи племена Центральної і Східної Європи, з якими готам довелося вступати у взаємини на шляху свого переходу з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я, Йордан значне місце відводить їхнім стосункам з венедами.
Останні рішуче виступили проти готів і протягом III—IV ст. вступали з ними у відкриті воєнні сутички. Йордан пише: «Після поразки герулів Германаріх (готський король.— В. Б.) направив військо проти венедів. Останні, хоч і достойні презирства, через слабкість зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку дати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венеди, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме на початку переліку племен,— походять від одного коріння і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів. Хоч зараз через наші гріхи вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялись владі Германаріха»[112]. Оскільки венеди згадуються римськими авторами І—II ст. н. е., то процитований текст Иордана зв’язує венедський період в історії слов’ян з ранньосередньовічним, коли вони вже виступають під іменем антів та склавинів і пов’язуються на території України з двома чітко вираженими археологічними культурами V—VII ст. В літературі ведеться дискусія з приводу того, чи анти та склавини — це пізніші племінні утворення, що виникли в результаті поділу венедів на дві частини з новими найменуваннями, чи ця згадка Йордана припускає тричленний поділ слов’ян, що виникає в надрах венедського союзу. Ми схильні підтримати іншу думку, обгрунтовану В. П. Петровим і Я. Пастернаком[113]. Вона узгоджується з новими археологічними джерелами, які, як це буде показано нижче, уже в першій половині І тис. н. е. відображають декілька племінних груп слов’янського населення на території України: зубри- цькі і пізньозарубинецькі пам’ятки І — початку III ст. н. е., київська та частина черняхівської культури III — початку V ст. Цей поділ у більш завершеній формі зберігається і в VI ст., коли візантійські джерела фіксують, крім венедів, ще два слов’янські племінні об’єднання — склавинів та антів. На території України вони представлені пам’ятками празької та пеньківської культур VI—VII ст. На території Середньої і Північної Польщі в VI ст. викристалізовується із більш ранніх пшеворських старожитностей ще одна окрема дзедзіцька група слов’янських пам’яток, яка, очевидно, відображає дальший розвиток західної частини слов’янського населення, що зберігає свою стару назву венедів. Подібної думки дотримується німецький дослідник К.-В. ПІтруве. Він упевнений, що вперше вжитий Йорданом термін «слов’яни» (в латинізованій формі «sklavus») стосується тієї частини слов’янського населення, що входила в більш раннє слов’янське племінне об’єднання, яке до його тричленного поділу відоме під загальною назвою венедів. «Із тексту Йордана,— пише К.-В. Штруве,— можна ясно зрозуміти, що назва «венети» розумілася в першій половині VI ст. як узагальнена назва слов’янських племінних союзів»[114]. Отже, склавини та анти — це нові слов’янські племінні утворення, що відокремились від венедського союзу племен. Можливо, те слов’янське населення, яке зберегло свою стару назву венедів, у VI ст. набуває назви «відіваріїв», згаданих Йорданом. Г. Лябуда вважає це плем’я венедським, інтерпретуючи його назву як венді-варії[115]. Спираючись на Йордана, який описує війну готського князя Вінітарія з антами, очоленими князем Божем, у другій половині IV ст.[116], можна припустити, що процес поділу на венедів, антів та склавинів почався не в V ст., а значно раніше, принаймні з IV ст. н. е. В VI—VII ст. цей поділ вже був завершений, що підтверджується й археологічними джерелами. Більше того, археологічні дослідження останніх десятиліть показали, що пеньківські пам’ятки, які пов’язуються з антським об’єднанням, та празькі, пов’язані із склавинами, виникають як дві окремі археологічні культури вже в середині V ст. Тобто антське та склавинське угруповання вже в V ст. чітко розрізняються за характером матеріальної культури, що пояснюється різними витоками кожної із них, про що буде сказано нижче.Деякі дослідники вважають, що антам належали й колочинські пам’ятки, розташовані в лівобережній частині верхів’я Дніпра, оскільки їх витоки, як і витоки пеньківської культури, сягають київських старожитностей[117].
Однак це питання до кінця не з’ясоване. Колочинська культура, яка включає в себе й балтський компонент, могла належати ще якомусь четвертому об’єднанню. Останнє, будучи віддаленим від центру готського союзу племен, не потрапило на сторінки «Гетики» й залишилось без найменування.Йордан, Прокопій Кесарійський, а також інші візантійські автори визначають приблизно регіони, де жили слов’янські племена склавинів та антів у VI ст. н. е. «... На північ, починаючи від місця зародження ріки Вістули, на безмежних просторах розташувалось багатолюдне плем’я венедів. Хоч їх найменування тепер змінюються відповідно до різних родів та місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами та антами... Склавини живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ — до Вістули... Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин»[118] [119]. За даними Маврикія, ці племена займали суміжні регіони: «Місцевості, зайняті склавинами та антами, розташовані вздовж рік, і вони так співвідносяться між собою, що між ними немає такої великої відстані, щоб про неї варто було згадувати. Племена склавинів та антів подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов’ю до волі. їх ніяким чином не можна схилити до рабства»». Якщо кордони розташування склавинів та антів, окреслені Дніпром та Дністром, не викликають сумнівів, і зараз на основі археологічних даних їх можна лише уточнити, то географія міста Новієнтуна та Мурсіанського озера залишається дискусійною. їх пошуки ііро- водяться вже багато років, вони не закінчені й нині. Подібні назви місцевостей відомі в Паннонії та дельті Дунаю. В. П. Кобичев вважає, що південно-західна межа Склавії Йордана знаходилась у Середньому Подунав’ї[120]. В цьому його переконують такі рядки із «Ге- тики» Йордана: «Скіфія межує з землею Германії аж до того місця, де народжується ріка Істр (Дунай) і простягається Мурсіанське Озеро. Вона тягнеться до рік Тіри і Данастра (обидві назви стосуються р. Дністра) і Barocoли (судячи за порядком переліку рік — Південний Буг), а також великого того Данапра»[121]. Однак можливості прив’язок давніх втрачених географічних назв до сучасних надто відносні. Крім того, у звістках античних авторів відсутні відомості про час заселення слов’янами того чи іншого району, тому немає підстав усі регіони, де перебували ті чи інші слов’янські племена в часи Йордана вважати їхньою первісною територією. Ці відомості треба перевіряти даними археології та інших наук. Слов’янські пам’ятки на Середньому Дунаї з’являються лише в VI ст. н. е., тобто в часи великого розселення слов’ян. Усі раніші старожитності Середньо-Дунайського регіону археологам не вдається зв’язати із слов’янами. Про те, що слов’яни в VI ст. н. е. займали землі на північ від Середнього Подунав’я, свідчать дані, наведені Прокопієм Кесарій- ським у відомій його праці «Війна з готами», написаній у 50-х рр. VI ст.: «Коли герули були переможені в бою з лангобардами і повинні були піти із місць проживання батьків, то одні з них... поселились в країнах Іллірії, останні не захотіли ніде переходити ріку Істр, а влаштувались на самому краю заселеної землі. Очолені багатьма вождями царської крові, вони перш за все пройшли через усі слов’янські племена, а потім через велику пустинну область і досяг- ли країни так званих варнів»[122]. Таким чином, згідно з відомостями Прокопія Кесарійського, величезна територія між Середнім Поду- нав’ям і Прибалтикою, де жили варни у VI ст. н. е., була зайнята вже раніше слов’янами, очевидно, склавинами. Анти, за писемними даними, займали регіони на схід від склавинів та на північ від утігурів, між Дніпром і Дністром. Про- копій Кесарійський пише про них: «Народи, які тут живуть, в древності називались кімерійцями, тепер звуться утігурами. Дальше на північ від них (утігурів) займають землі незліченні племена антів»[123]. Склавини, назва яких у дещо зміненому вигляді поширилась на всі слов’янські племена в V—VI ст., уже вийшли за південні межі венедських земель. їх візантійські автори знають не лише на північ від Карпат, але й на Дунаї. На північному Прикарпатті писемні джерела їх пов’язують із Віслою та Дністром, де вони межували з антами, які займали в цей час межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю. Прокопій із Кесарії склавинів та антів вважав одним народом: «Колись,— пише Прокопій,— навіть ім’я у слов’ян та антів було одне і те ж»[127]. Північні і східні межі землі склавинів та антів візантійським авторам були маловідомі, тому вони не називали їхніх кордонів, а обмежувались загальною термінологією, що визначала їх просторовість або характер ландшафту. Торкаючись характеру побутових і соціально-економічних умов життя склавинів, Йордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Маврикій Стратег характеризує побут антів таким чином, що він може відповідати ландшафтним характеристикам Полісся. Щодо згадки Йордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то її у світлі сучасних археологічних досліджень слід вважати дуже приблизною. Пам’ятки, які, безсумнівно, пов’язуються з антами, відкрито" в Середньому Подніпров’ї та лісостеповому Лівобережжі, середній частині Південного Бугу, Дністра, а також у Молдові, але вони невідомі на нижньому Дніпрі. Серед племен Подунав’я VI ст. склавинів неодноразово називають Менандр і Феофілакт Сімокатта. Оцінюючи в цілому дані Йордана та Прокопія про слов’ян, треба мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст. н. е., а тому повинні відображати становище слов’ян у дещо раніший час, можливо, в першій половині цього століття або в V ст. н. е. Ми хочемо лише підкреслити, що писемні джерела VI ст. чітко фіксують склавинів та антів на лівому березі Дунаю, відзначаючи їхні набіги на прикордонні райони імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI — на початку VII ст. слов’яни поступово осідають на правому березі Дунаю. Втім, в історичних джерелах цього часу неможливо знайти відповіді на питання про те, чи є межиріччя Дністра, верхньої Вісли та Дунаю прабатьківщиною слов’ян, чи вони були тут прийшлим населенням, коли і з яких районів вони сюди приходять, де знаходиться північний кордон зайнятих ними земель і т. ін. Таких відомостей не містять і більш ранні історичні джерела. Тому багато питань лишаються дискусійними і до кінця не вирішеними.
