Глава 4 СЛОВ’ЯНИ У ДРУГІЙ ЧВЕРТІ І тис. н. е.

У попередньому розділі розглянуто зарубинецькі і пшеворські старожитності, пам’ятки зубрицької та пізньозаруби- нецької культурних груп. У другій чверті І тис. н. е. головним дже­релом для вивчення давніх слов’ян стають пам’ятки черняхівської та київської культур, які виникають якоюсь мірою на їхній основі.

Приблизно в той же час у верхів’ях Західного Бугу і Дністра по­чав дослідження черняхівських пам’яток К. Гадачек^[78]. Досліджен­ня цих пам’яток продовжили на Дніпрі М. О. Макаренко, М. Я. Py- динський, на Дністрі — М. Ю. Смішко^[79]. Таким чином, уже на перших етапах досліджень пам’яток черняхівської культури була охоплена широка територія від Західного Бугу до Дніпра. Плано­мірне систематичне вивчення черняхівської культури почалося піс­ля Другої світової війни. В цей час співробітниками Інституту ар­хеології AH України проведено багато розвідок, що уможливило виявити й зафіксувати сотні черняхівських поселень і могильників. Багато з них розкопано. Серед дослідників черняхівських пам’яток цього часу на Подніпров’ї слід назвати: А. Т. Сміленко, Є. В. Махно, М. Ю. Брайчевського, Е. О. Симоновича, H. М. Кравченко та ін. У Подністров’ї й на Волині широкомасштабні дослідження проводили М. Ю. Смішко, М. О. Тиханова, В. Д. Баран, Й. І. Винокур, Л. В. Ва­куленко та ін., в Молдові — Г. Б. Федоров, Е.

Рис. 2. Поширення археологічних культур другої чверті І тис. н. е.:

І — пам’ятки черняхівської, II — київської, III — вельбарської культур, ГУ — культури карпатських курганів, V — кордони Римської імперії (117—271 pp.), VI — кордони Римської імперії (272—395 рр.).

торії Румунії — Р. Вульпе, Б. Мітреа, Г. Діакону, І. Іоніце та ін.^[80].

Велику роботу провела Є. В. Махно по створенню карти пам’я­ток черняхівської культури на території України, яку опублікувала у 1960 р.^[81]. На ней позначено більше тисячі поселень і могильників. У 80-х рр. на карті вже було позначено близько трьох тисяч черня- хівських пам’яток. Проте і зараз чимало цих старожитностей ще не виявлено. Отже, перед нами велика за територією і густотою засе­лення, багата за матеріалами археологічна культура. Тому й не див­но, що зразу після виявлення перших могильників і поселень чер­няхівської культури почалась дискусія про територію її поширен­ня, хронологію й особливо етнічну належність.

В. В. Хвойка, якому належить пальма першості у вивченні па­м’яток черняхівської культури, визначив час її існування: II— V ст. н. е. Він вважав, що вона являє собою дальший, вищий етап розвитку слов’янського населення, яке залишило нам зарубинецькі старожитності кінця ІП ст. до н. е.— II ст. н. е. Його підтримали український археолог і етнограф М. Біляшівський та російський археолог О. А. Спіцин, а також польський археолог К. Гадачек^[82]. До цієї концепції, хоч і з певним застереженням, схилявся видат­ний чеський славіст Л. Нідерле.

Зацікавились цими пам’ятками після публікації їх В. В. Хвой­кою і німецькі археологи (П. Рейнеке, Е. Блюме, Е. Бреннер, K. Ta- кенберг та ін.)^[83]. Вони пов’язували їх появу на території Подніпро­в’я з експансією германських племен готів і гепідів з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я. До цієї дискусії, яка не за­кінчилась і сьогодні, прилучилось ще багато вчених-археологів з різних країн Центральної і Західної Європи, що поставило черня- хівську проблематику на одне з чільних місць у вивченні європей­ських старожитностей І тис.

Зважаючи на актуальність згаданої проблематики та її місце у вивченні слов’янського етногенезу, Інститут археології AH України у післявоєнні роки приділив велику увагу всебічному вивченню па­м’яток черняхівської культури, згуртувавши на цій ділянці значні сили археологів.

Проведено археологічні розкопки близько 200 поселень черня­хівської культури, із них понад 100 селищ знаходиться на території України.

Поселення, як правило, розташовані на південних схилах неве­ликих річок, потічків, поблизу джерел питної води. Інколи — на підвищених місцях у заплавах річок або на мисах, які заходять у заплаву. Як правило, вони тяжіють до родючих чорноземних грун­тів, що свідчить про землеробський характер господарства черня- хівського населення. Розміри поселень звичайно невеликі — 200— 300 м завдовжки і 100—180 м завширшки. Але нерідко трапляють­ся і селища довжиною до 1 км і більше. Житла і господарські спору­ди на поселеннях Верхнього і лівобережжя Середнього Дністра роз­ташовані групами, що чергуються з групами господарських ям (Ріпнів II, Бовшів II, Теремці). Нерідко на вільній від забудови пло­щі поряд з ямами знаходять вогнища. На деяких поселеннях Мол­дови простежуються ряди жител, витягнуті вздовж схилу. До цього часу немає жодного черняхівського селища, розкопаного повністю, проте навіть шляхом розвідок встановлено лінійну забудову. Сис­тема забудови може бути реконструйована лише на основі тих па­м’яток, де розкопано більш-менш великі ділянки. Як правило, господарські ями кількісно переважають над житлами. Вони скуп­чені на певних ділянках (Бовшів II), що дозволяє припустити їх спільне використання членами общини. Разом з тим ми розуміємо, що в межах всієї великої території черняхівської культури могли бути відмінності у соціально-економічній структурі її носіїв. На­приклад, на поселенні в Леськах, що на Черкащині, А. Т. Смі- ленко і М. Ю. Брайчевським виявлено садибу, в якій наземне жит­ло і господарська споруда становили один господарський комп­лекс^[84].

Житла на черняхівських поселеннях у різних районах поши­рення культури відзначаються розмаїтістю архітектурних рішень. Ix можна звести до трьох типів. Це заглиблені в материк напівзем­лянки і землянки, які поширені в лісостеповій смузі України, на­земні глинобитні житла, часто тричленної конструкції, що перева­жають в Прутсько-Дністровському межиріччі, хоч там відомі також заглиблені житла; кам’яні будівлі, які характерні для порівняно вузької смуги Північного Причорномор’я.

Напівземлянки, нижня частина яких була вкопана на 0,8— 1,20 м у землю, мали стовпову конструкцію і сплетені з хмизу, об­мазані глиною стіни або зрубну конструкцію (стіни, складені з ко­лод). Середня площа жител складала 10—20 м².

Наземні глинобитні житла, наявність і форму яких археологи визначають за нашаруванням завалів обпаленої глиняної обмазки, були зведені на дерев’яному каркасі. Нерідко в них можна вирізни­ти два і навіть три приміщення: житлове, господарське і хлів. їх площа сягає від 50 до 120 м².

Будівлі, стіни яких були складені з каменю, також вміщали в одному блоці житлові і господарські приміщення. До них примикав дворик, нерідко обмурований кам’яною стіною.

Житла опалювалися вогнищами, зрідка глиняними печами, а на заключному етапі розвитку черняхівської культури на Дністрі в напівземлянках з’явилися печі, складені з каменю. Господарськи­ми підсобними спорудами слугували різної величини ями конічної або циліндричної форми, глибина яких інколи сягала від 1 м до 2—2,50 м від давньої поверхні. На окремих поселеннях споруджу­вались легкі наземні будівлі.

Поряд з поселеннями на підвищених місцях знаходились мо­гильники. Черняхівські могильники, що являють собою поля похо­вань без будь-яких зовнішніх ознак (поле вічного спокою), часто залишаються непоміченими, а отже, не відкритими. Тому відомі поселення цієї культури за кількістю значно переважають могиль­ники, хоч могли бути й інші причини цього явища.

Могильники залежно від величини і тривалості існування посе­лень налічують від декількох десятків до декількох сотень похо­вань.

Трупоспалення бувають в урнах, рідше просто в невеликих ямах. Спалення відбувалось збоку від могили, частіше за межами могильника.

Разом з тілом у могилу потрапляла одежа, прикраси (бронзові й срібні пряжки, фібули-броші, намиста, підвіски), предмети побуту (кістяні гребені, глиняні пряслиця, посуд, залізні ножі, шила, де­візні скляні кубки). Усі ці предмети ставили й при трупоспаленнях. В окремих багатих могилах бувало до 20-и посудин. Поховання зі зброєю на черняхівських могильниках поодинокі.

В землі, якою засипалась могила, і поряд археологи нерідко зна­ходять битий посуд, кістки тварин, сліди вогнищ, пошкоджені пред­мети побуту. Все це матеріальні залишки обряду, який умовно мож­на вважати тризною.

Як і в інших культурах, найбільш масовим на черняхівських пам’ятках є глиняний посуд. На відміну від культур рубежу і пер­шої чверті І тис. н. е., коли в побуті використовувався переважно ліпний посуд, черняхівське населення, поряд з ліпною керамікою, використовувало великою мірою досконалий гончарний посуд, ви­готовлений у ремісничих майстернях.

Культурний рівень тогочасного населення України, в тому числі й слов’янського, визначається уже тим, що ці вишукані високоху­дожні вази, кубки, глечики, миски знаходили широкий збут в його середовищі. Правда, у житлах на вогнищах і в печах археологи, по­ряд з гончарним столовим посудом, знаходять і прості ліпні горщи­ки, в яких готували їжу і які використовували для інших господар­ських потреб. На деяких поселеннях Подністров’я вони складають половину всього керамічного комплексу. Саме вони відображають місцевий етнографічний колорит і у зіставленні з різними типами жител та поховального обряду служать джерелом для виокремлен­ня певних етнічних груп, у тому числі й слов’ян, у складі черняхів- ської культури. Гончарний посуд як продукт масового ремісничого виробництва поширений на всій території черняхівської культури, тому він нівелює етнографічні відмінності. Також досить однакови­ми є предмети побуту: пряслиця, гребені, проколки, голки; знаряд­дя праці — наральники, долота, шила, ножі, прикраси. Вони відби­вають лише рівень розвитку матеріальної культури європейського населення, але диференціюються за етнографічними ознаками дуже нечітко. Це ж стосується і предметів озброєння.

На пам’ятках черняхівської культури чимало амфор, в яких з півдня провінційно-римські торговці привозили олію або вино, чер- вонолакові мископодібні посудини, невеликі, прикрашені рельєф­ним орнаментом, які надходили із далеких надрейнських майсте­рень, скляні кубки і флакони, римські монети і багатотисячні скарби монет. Увесь цей імпорт свідчить про широкі зв’язки місце­вого населення з римським світом. Більше того, в с. Комарів Кель- менецького району Чернівецької області над Дністром відкрито по-

Рис. 3. Гончарний посуд черняхівської культури.

селения з численними майстернями, де вихідці з римських провін­цій виготовляли скляні вироби. Очевидно, це була якась провін­ційно-римська факторія (ремісничо-торговий центр) на території черняхівської культури. Дуже цікаву картину дало картографуван­ня римських амфор. Як відомо, амфори — це посудини, що викорис­товувалися як тара для вивозу з римських провінцій різних рідин. Отже, можна вважати, що населення будь-якого району Європи, де знайдено амфорну тару, користувалось привезеним у ній продук­том — головним чином вином або олією. Основні знахідки амфорно­го матеріалу III—IV ст. на території Південно-Східної Європи відпо­відають поширенню пам’яток черняхівської культури. їх немає ні в синхронній пшеворській культурі на території Польщі, ні в більш північній вельбарській культурі Нижнього Повіслення. Найбільше знахідок амфор виявлено в районах, що межують з Північним При­чорномор’ям і Подунав’ям. Звідси випливає, що споживачем вина та олії було населення, яке мало довготривалі традиції співжиття з населенням римських провінцій. Це могли бути пізні скіфи, сарма- ти і фракійці, які входили до складу різноетнічних груп черняхів­ської культури. Від них давні слов’яни перейняли багато здобутків провінційно-римської культури і побутових звичок, у тому числі й споживання вина.

Формування черняхівської культури, на думку більшості до­слідників, припадає на першу половину III ст., її розквіт на другу половину III—IV ст. і період занепаду на кінець IV — першу поло­вину V ст.

Пам’ятки черняхівської культури поділяються на три локальні групи, пов’язані з певними регіонами^[85].

За характером пам’яток (кам’яне домобудівництво, поховання в основному з трупопокладеннями в ямах з підбоями і заплічками, великий процент імпортного посуду, скіфо-сарматські форми ліпної кераміки) можна вважати, що у Північному Причорномор’ї жило в основному скіфо-сарматське населення — давні мешканці причор­номорських степів.

Між Дністром і Дунаєм переважали гето-даки, для побуту яких були характерні наземні глинобитні житла і специфічний ліпний посуд.

Великий регіон лісостепової України займали пам’ятки з чоти­рикутними напівземлянками, часто з піччю, складеною з каменю, особливо на Середньому і Верхньому Дністрі, і специфічним кера­мічним комплексом. Вони належали слов’янам-венедам.

В усіх згаданих регіонах відкрито пам’ятки з елементами вель- барської культури, що засвідчує наявність тут значних груп готів. Ці старожитності також стали одним із компонентів черняхівської культури, тому вона більшістю археологів вважається багатоетніч­ною. Найбільш виразні вельбарські пам’ятки виступають компакт- но на Волині та в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, куди проля­гав шлях готів з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я.

З приводу етнічної належності черняхівської культури з момен­ту її відкриття і до сьогодні ведуться гострі дискусії.

До 50-х рр. у радянській історіографії домінуючою залишалась слов’янська концепція В. В. Хвойки. Підтримана О. О. Спіциним і розвинута в роботах Б. О. Рибакова, П. М. Третьякова, М. І. Ар­тамонова та М. Ю. Смішка, вона була беззастережно сприйнята Є. В. Махно, А. Т. Сміленко, М. Ю. Брайчевським, Е. О. Симо­новичем та іншими археологами й увійшла в такі узагальнюючі ро­боти, як «Нариси стародавньої історії Української PCP» і «Очерки истории СССР». Якийсь час слов’янськими вважалися не лише всі пам’ятки черняхівської і зарубинецької культур, але й липицька культура на Верхньому Дністрі. Окремі дослідники, крім липиць- ких пам’яток, до черняхівської культури відносили карпатські кур­гани, пам’ятки всієї Південної Польщі та Сілезії, а також Словач­чини^[86].

Таке розширене трактування черняхівської культури в середині 60-х років породило концепцію її багатоетнічності. П. М. Третья­ков, обгрунтовуючи згадану концепцію, писав, що черняхівські ста­рожитності охоплювали весь простір України, за винятком її пів­нічних лісових областей, поширювались на Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію. Вони, на його думку, не могли «... належати якійсь одній етнічній групі, а об’єднували багатоетнічне населення східної і північної території римських володінь»^[87].

Детальне вивчення археологічного матеріалу пам’яток першої половини І тис. н. е. півдня Східної Європи показало, що вони під­даються як територіальному, так і хронологічному членуванню. В межах згаданої території вирізняються певні етнографічні області, матеріальна культура яких має специфічні риси.

Працями львівських археологів доведено, що липицькі пам’ят­ки і карпатські кургани треба розглядати як окремі культури. Окрему етнокультурну групу утворюють пам’ятки вельбарської культури на Волині. Немає сумніву, що пам’ятки другої чверті І тис. н. е. Південно-Східної Польщі та Словаччини, крім того, що вони синхронні черняхівській культурі й насичені елементами про­вінційно-римської культури, вираженими у «сірій» гончарній кера­міці та металевих виробах, характерних для всієї північної перифе­рії Римської імперії, не мають з нею нічого спільного.

Виокремлення згаданих областей з ареалу черняхівської куль­тури не знімає питання щодо її поліетнічності. Сучасні дослідження не мають даних для заперечення наявності в черняхівському ма­сиві, поряд із слов’янськими, елементів культури скіфо-сармат- ських, фракійських і германських племен. Деякі з них вдається ло­калізувати в певних територіальних межах степової частини Дніп­ровського Лівобережжя і межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю, що звужує групу неслов’янських компонентів на основній території черняхівської культури у межиріччі Дніпра, Дністра і Верхньої Вісли.

Виявлення на Волині пам’яток вельбарської культури (Брест- Трішин, Дитиничі, Любомль, Машів та ін.), пов’язаних з герман­ськими племенами готів, підірвало концепцію готської належності черняхівських старожитностей. їх відмінність від вельбарських па­м’яток, незважаючи на синхронність обох культур, що простежу­ється, зокрема, в ліпній кераміці, якоюсь мірою в поховальному об­ряді та житловому будівництві, свідчить, що це були дві різні етно­культурні групи. Готи принесли на Волинь свою самобутню культуру і, лише просуваючись далі на південь, у Північне Причорномор’я, вступали в контакти з іншими племенами, що створювало ситуа­цію, за якої відбувалося взаємопроникнення різнокультурних еле­ментів. Це засвідчено матеріалами таких могильників, як Раковець Чеснівський, Журівка, Компанійці, Косанове, Рижівка та ін., роз­ташованих в основному у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Та­ким чином, «готській теорії», що завжди піддавалася критиці май­же всіма археологами, які безпосередньо займались дослідженням пам’яток черняхівської культури і штучність побудови якої грун­товно показана М. Ю. Смішком^[88], завдано непоправного удару. У світлі досліджень останніх років стало ясно, що кількість пам’яток черняхівської культури (понад 3 тисячі), територія поширення яких простягається від Сіверського Дінця до Верхньої Вісли й від верхів’їв правих притоків Прип’яті і до Дунаю, ніякою мірою не відповідає тим історичним даним про готів, які наводить Йордан та інші античні автори. Визначення залишених ними пам’яток вель­барської культури дозволяє уточнити їхні місце та роль в історії племен Східної Європи, що перебільшувались, а подекуди й нині перебільшуються окремими дослідниками.

Як відомо, в першій чверті І тис. н. е. готи займали територію Нижнього Повіслення. В П — на початку III ст. вони поширюються на Волинь, у ІП ст.— у верхів’я Південного Бугу, а наприкінці цього століття з’являються між Південним Бугом і Дніпром. Вони розри­вають слов’янську спільноту, представлену археологічними пам’ят­ками пізньозарубинецької та зубрицької культурних груп. В IV ст. елементи готсько-вельбарської культури відомі вже на багатьох черняхівських пам’ятках Середнього Подніпров’я, Північного При­чорномор’я, Попруття і Подунав’я. Вони поєднуються тут з елемен­тами культур місцевого населення. Таким чином, спостереження археологів сходяться з даними готського історика Йордана, який пише, що наприкінці II — на початку III ст. н. е. готи почали своє переселення з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я і Приазов’я. Археологічні пам’ятки вельбарської культури визнача­ють шлях їх переходу через Волинь, межиріччя Південного Бугу й Дніпра і далі на південь.

Осторонь основного шляху готів при переході їх з Нижнього По­віслення в Північне Причорномор’я залишився регіон Верхнього Подністров’я. Тому тут краще, ніж в будь-яких інших регіонах чер- няхівського ареалу, збереглися місцеві культурні традиції.

Вельбарські племена готів привносять свої типи жител, специ­фічний ліпний посуд та інші елементи матеріальної культури, неві­домі на території України до їх появи. Більше того, характерні для них довгі дво- або трикамерні глинобитні житла, низькі вигладжені мископодібні посудини з «іксоподібними» ручками є на цій терито­рії не тільки привнесеними, а й тупиковими. Вони не знаходять продовження в наступних культурах.

Чужинці зі своєю матеріальною культурою вливаються в місце­ве середовище і стають ще одним його компонентом. З їх приходом змінюється політична обстановка. Настає період розпаду старих і виникнення нових племінних союзів. Готи в процесі пограничних війн з Римською імперією («скіфські» війни) на певний час очолю­ють новоутворені військово-політичні союзи в рамках черняхів- ської культури, що, можливо, відповідає згаданій Йорданом «дер­жаві Германаріха».

Визначаючи значною мірою політичну і воєнну ситуацію, го­ти — носії вельбарської культури, залишаються менш помітними в матеріальній і соціальній сферах, особливо порівняно з тим внес­ком, який зробило в розвиток черняхівської культури осіле скіфо- сарматське і фракійське населення Півдня, що мало багатовікові економічні та культурні зв’язки з античною цивілізацією. Саме во­ни були носіями провінційно-римських надбань у черняхівській культурі. Вся технічно досконала і високохудожня гончарна кера­міка, більшість металевих виробів, нові технології в землеробстві та ремісничому виробництві, мають південне провінційно-римське по­ходження. Недарма археологи ще в 40—50-х рр. нашого століття влучно називали черняхівські старожитності культурою римських впливів (М. Рудинський).

Таким чином, сьогодні археологічна наука цілком відкидає де­кларативні твердження про просте перетворення вельбарської куль­тури на черняхівську.

За останні двадцять років було відкрито й досліджено значну кількість пам’яток черняхівської культури — поселення у Верхньо­му і Середньому Подністров’ї (Черепин, Бовшів, Дем’янів, Куропат- ники), на Дніпровському Лівобережжі (Рідний Край, Боромля), мо­гильники в Причорномор’ї і межиріччі Дністра і Дунаю (Біленьке). Вони пов’язуються у Подністров’ї та Подніпров’ї зі слов’янами, а в Причорномор’ї зі скіфами і сарматами. При цьому встановлено, що жодна з попередніх культур, зокрема і вельбарська, не могла бу­ти єдиною основою, на якій виникли черняхівські старожитності. Пов’язувати виникнення черняхівської культури лише з переселен­ням у Північне Причорномор’я гото-гепідів чи ставити знак рів­ності між її носіями і готами, як це роблять деякі дослідники,— означає не зважати на реальні факти. Черняхівська культура, у синкретичності якої ми не сумніваємося, сформувалася не лише на основі вельбарських старожитностей, але й ряду культур місце­вих — зубрицької та пізньозарубинецької, дако-гетської та скіфо- сарматської.

Тепер важко зрозуміти характер взаємозв’язків і процесів їх інтеграції. Але про те, що такі процеси мали місце, свідчить різно­манітність поховального обряду на черняхівських могильниках, ко­ріння якого сягають попередніх культур, різні прийоми житлобу­дівництва і наявність різноманітних елементів у матеріальній культурі черняхівського населення. Можливо, готи — носії вель- барської культури, які в той час створили напівдержавні структу­ри, були якоюсь мірою засновниками поліетнічного союзу, що в матеріальній культурі позначилось процесами інтеграції її різно- культурних елементів. На ці процеси впливала провінційно-римсь­ка культура, яка не лише визначила характерні риси черняхів­ських старожитностей, які притаманні всім культурам римської периферії, але й настільки вплинула на місцеві етнографічні особ­ливості, що виявити їх дуже важко^[89].

Внаслідок дії всіх цих факторів у ПІ — першій половині V ст. склалась велика соціально-економічна спільнота, очолена готськи­ми вождями, яка посіла одне з провідних місць в історії Південно- Східної Європи. Одним із компонентів цієї спільноти були слов’яни, які у більш ранні часи представлені зубрицькою та пізньозаруби- нецькою групами.

Отримані нами результати вивчення археологічних пам’яток підтверджуються й писемними даними. Готський історик Йордан вказує на війни готів зі слов’янами-венедами, які проводив гот­ський король Германаріх, а після 375 р., коли готи вже були підко­рені гунами, їхній вождь Вінітарій знову вступив у боротьбу із сло- в’янами-антами^[90]. Питання, чи йдеться тут про ті слов’янські племена, які входили у спільноту, що в археології отримала назву черняхівської культури, чи якоюсь мірою київської, про яку йти­меться нижче, поки що залишається відкритим.

Північніше черняхівської культури, на широкій смузі межі лісу і лісостепу знаходяться пам’ятки київської культури. Вони широко відомі в Подесенні й Посейм’ї, а також у верхів’ях Сули, Псла, Bop- скли і Сіверського Дінця. На Правобережжі Дніпра ці пам’ятки ву­зькою прирічною смугою охоплюють територію від Могильова на півночі до Канева на півдні, але концентруються переважно на пів­день від Києва.

Пам’ятки київської культури було відкрито наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. В. М. Даниленком^[91]. Цю назву вони отримали за розміщення перших відкритих поселень на околицях Києва. Зго­дом аналогічні старожитності було виявлено також у поріччі Десни роботами П. М. Третьякова, Є. О. Горюнова, Е. О. Симоновича та у Верхньому Подніпров’ї, де їх розкопками займався Л. Д. Поболь. За понад тридцять років-їх вивчення, завдяки роботам Є. В. Макси­мова, H. М. Кравченко, Р. В. Терпиловського, H. С. Абашиної, Є. Л. Гороховського, А. М. Обломського та багатьох інших дослідни­ків на терені України, Білорусі та Росії, зафіксовано близько 180 по­селень і могильників. На 70-ти пам’ятках проведено розкопки^[92].

Київська культура генетично пов’язана із зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам’ятки, хоч не була прямим її продовженням і становила специфічний культурно-хронологічний комплекс. Його головні елементи чітко відрізняються від синхронних, більш ранніх та пізніх культур цієї території. На думку сучасних дослідників, київська культура сформувалась внаслідок складної перебудови традицій різних місцевих груп пізньозарубинецьких старожитнос- тей та їх інтеграції із західними (пшеворськими) і північними (ба- лтськими) елементами.

Поселення переважно невеликі — 0,5—2 га. Вони займають краї першої чи другої надзаплавної тераси, горби в межах заплав тощо. Житла розташовані на значній відстані одне від одного, то­му виявлено їх порівняно мало, навіть на тих поселеннях, на яких відкрито значну площу (Обухів П, Сушки 2, Деснянка, Роїще, Гле- ваха та ін.). На основі аналізу 72 жител можна зробити висновок, що серед них переважають невеликі напівземлянки, форма яких близька до квадрата. Досить типовими є ями від центрального стовпа та вогнища в середній частині чи в одному з кутів. Рідко трапляються глинобитні печі з черенями, підбитими керамікою. На території Білорусі відомі поодинокі печі-кам’янки (Гудок, Ща- тково). Стіни жител складалися з колод у вигляді зрубу або кріпи­лися вертикальними стовпами. На ділянках між житлами знахо­дились численні ями-льохи, іноді — відкриті вогнища або печі, господарські будівлі.

Могильники київської культури досліджені мало. Нині відомо 9 невеликих могильників та декілька поодиноких поховань.

Вони розташовані біля поселень і не мають зовнішніх ознак. Всі поховання — трупоспалення. В могильних ямах разом з перепале­ними кістками небіжчика відзначено сліди тризни у вигляді фраг­ментів битого посуду і кісток тварин. Іноді у похованнях трапляю­ться металеві предмети (фібули, пряжки та ін.), якими прикра­шали одяг. Кілька поховань, де перепалені кістки були засипані в посудину-урну, відомі лише у верхів’ях Псла.

Кераміка київської культури ліпна. Кухонний посуд представ­лений різноманітними за формою горщиками і плоскими дисками- кришками. Часто трапляються великі товстостінні посудини для збереження припасів. Окрему невелику групу складає столовий по­суд — миски і низькі горщикоподібні посудини з чорною лискова- ною поверхнею. На деяких пам’ятках є також кераміка (миски, горщики, глечики), виготовлена на гончарному колі. Це сіроглиня- ний досконалий посуд, який потрапляв сюди через різноманітні зв’язки з населенням сусідньої черняхівської культури.

Крім кераміки, на київських пам’ятках трапляються знаряддя праці й побуту, прикраси, але набір їх значно бідніший, ніж у чер- няхівській культурі: знайдено залізні ножі, серпи, скобелі, светла, мініатюрна наковальня, пружинні ножиці тощо; відомі бронзові фібули, пряжки, лунниці, прикраси з виїмчастою емаллю, брасле­ти, срібні пластинчасті підвіски, скляні намистини, кістяні гребені, проколки, лощила для вичинки шкіри. Частина цих предметів (пе­реважно прикраси) імпортувалась від населення черняхівської культури. Очевидно, від носіїв черняхівських пам’яток на поселен­ня київської культури потрапляли окремі амфори, які служили та­рою для таких товарів із римських провінцій, як вино і олія.

Датується київська культура від кінця II — початку III до сере­дини V ст. н. е. В цих межах її можна розділити на три хронологічні періоди: ранній — кінець П—III ст., середній — друга половина III—IV ст., пізній — друга половина IV — перша половина V ст.^[93].

З розширенням досліджень пам’яток київської культури і на­громадженням археологічного матеріалу за рядом місцевих особли­востей все чіткіше окреслюються її локальні варіанти: середньо- і верхньодніпровський, деснянський, лісостеповий лівобережний^[94].

Взагалі можна відзначити двобічний характер зв’язків київ­ської культури. З одного боку, вона певною мірою пов’язана з ко­лом культур лісової смуги Східної Європи, зокрема з балтськими старожитностями, з другого боку, її носії входять у контакт із чер- няхівськими племенами — своїми сусідами з півдня. На заключному етапі існування київської і черняхівської культур ці контакти про­стежуються за поширенням черняхівського імпорту. Можна припус­тити, що на Лівобережжя в III ст. н. е. переселяється якась части­на черняхівського слов’янського населення з верхів’їв Дністра і Західного Бугу. Внаслідок їхніх зв’язків з місцевим київським на­селенням тут виникли поселення Букреївка 2, Рідний Край ПІ, Та­зово та ін.^[95].

Керамічні комплекси цих і сусідніх з ними київських поселень є яскравим прикладом того, як співіснували різнокультурні групи населення одного етнічного коріння. Однак у ряді випадків, коли на територію київської культури приходили неслов’янські племена, носії київської культури були змушені залишати місця свого про­живання. Такі випадки відомі у вигляді двох різнокультурних ша­рів на поселеннях Глеваха на Київщині та Гочево 4 у верхів’ях Псла. На цих поселеннях верхні черняхівські горизонти представ­лено комплексами з елементами вельбарської культури, носіями якої були гото-гепіди. Проте проблема співвідношення київських і черняхівських племен потребує дальшого дослідження.

Питання походження київської культури ще остаточно не з’ясо­ване. Її територія в першій чверті І тис. н. е. була зайнята носіями пізньозарубинецьких пам’яток типу Лютежа та Оболоні в Середньо­му Подніпров’ї, типу Почепа в Подесенні, Чаплина та Кістеней-Че- черська у Верхньому Подніпров’ї, Картамишево II і Терновки II у лісостеповому Лівобережжі^[96]. Усі ці пам’ятки, з одного боку, збері­гають традиційні риси класичної зарубинецької культури, з друго­го, у різних регіонах їх розташування піддаються впливам північ­них — балтських племен, або західних — пшеворських чи пшевор- сько-зарубинецьких, відомих у літературі під назвою волино- подільської або зубрицької культурної групи^[97]. Очевидно, різне походження київських старожитностей та зв’язки з сусідами зумо­вили їх різне регіональне забарвлення.

Етнічна належність носіїв київської культури є предметом дис­кусії. В. В. Седов та І. П. Русанова вважають київські племена схід­ними, або дніпровськими балтами, базуючись головним чином на поширенні у північній частині басейну Дніпра річкових назв балт- ського походження^[98]. Однак невідомо до якого часу належать ці гідроніми. Деякі мовознавці вважають, що вони належать ще до пе­ріоду балто-слов’янської мовної єдності, тобто до епохи раннього за­ліза або бронзи. Разом з тим В. В. Седов не виключає, що частина носіїв пізньозарубинецьких пам’яток взяла участь у генезисі сло­в’янського ядра черняхівського населення^[99].

Переважна більшість археологів, що безпосередньо займається вивченням київської культури, розглядає ці пам’ятки як своєрід­ний місток, що зв’язував зарубинецьку культуру рубежу н. е. та ранньосередньовічні слов’янські пам’ятки колочинської і пеньків- ської культуріоз. Більше того, багато вітчизняних і європейських дослідників вбачають у київській культурі єдине джерело — витоки всіх слов’янських культур раннього середньовіччя*.

Третьою групою археологічних пам’яток, які не можна оминути при вивченні процесів формування слов’янської спільноти, є па­м’ятки типу Етулії. їх відкрито молдавськими (Т. О. Щербакова) та українськими (А. Т. Сміленко, 0. В. Гудкова) археологами в пониз­зі Дністра, Дунаю і Пруту. Частина їх заходить у район Буджацько- го степу^{[100] [101].}

Поселення типу Етулії невеликі за розмірами, мають мало жи­тел і багато господарських ям, як і пізньозарубинецькі, київські та верхньодністровські черняхівські селища. На відміну від поселень прибережної смуги Чорного моря, для яких характерні наземні жи­тлові будівлі, часто кам’яні, етулійське населення жило в напівзем­лянках, близьких за своєю архітектурою до жител середнього і верх­нього Дністра. Ще більш рідкісними для цього регіону є етулійські поховання. На відміну від місцевого скіфо-сарматського населення, яке ховало своїх покійників виключно трупопокладенням в скле­пах або ямах з підбоями, етулійці покійників спалювали, а їх решт­ки ховали в невеликих ямах.

Лише форми ліпного посуду часто близькі до місцевої скіфської кераміки. Разом з тим значна частина посуду має близькі аналогії на поселеннях Верхнього Подністров’я, а кришки-диски не відріз­няються від цього типу керамічних виробів пізньозарубинецьких і київських поселень.

Таким чином, житлові й господарські споруди, поховальний об­ряд, значна частина посуду вказують на типологічні зв’язки носіїв пам’яток етулійського типу з населенням верхів’їв Дністра і Пів­денного Бугу, а також більш північних районів. Носії етулійської групи пам’яток з’являються в пониззі Дністра і Дунаю унаслідок тих самих міграційних процесів, які відбувались на території Пів­денно-Східної Європи в першій чверті І тис. н. е. і спричинилися до переходу певних груп слов’ян у Лівобережжя, про що йшлося ви­ще. Вони хоч і створювали ситуацію певної нестабільності і роз-

Це питання детально розглядається в наступному розділі.

паду уже сформованих культур (зарубинецької), але й призводили до взаємодії різні культурні компоненти напередодні виникнення нових культурних спільнот типу черняхівської і київської культур. Цілком припустимо, що етулійська група III—IV ст. н. е.— це ула­мок тих же слов’янських племен, які до свого відходу жили в межиріччі Дністра і Південного Бугу. Його витоки слід шукати в середовищі пізньозарубинецьких та зубрицьких пам’яток. Можна погодитись з О. В. Гудковою, що принаймні одним із поштовхів до відколу якоїсь групи слов’янського населення, могли бути готи. Са­ме вони наприкінці II — у ПІ ст. н. е. вклинились на територію Во­лині, межиріччя Дніпра й Південного Бугу.

Цілком можливо, що ці процеси, які зрушили з місця різні гру­пи місцевого населення, охопили і частину слов’ян-венедів — носіїв пізньозарубинецької і зубрицької груп.

Якщо про переселення груп дністровського населення у Дніп­ровське Лівобережжя, засвідченого там пам’ятками типу Рідного Краю й Боромлі II, писемні джерела не згадують, то поява венедів у межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю, що залишили пам’ятки ету- лійської групи, не зосталась непоміченою. У Певтінгерових табли­цях у Нижньому Подунав’ї, поряд з сарматами, гепідами, даками та іншими етнічними групами, зафіксовані й венеди. Про появу ве­недів на території, що контролювалась римлянами, може свідчити і такий відомий факт: римський імператор Волузіан (251—253) серед інших титулів мав титул венедського.

Таким чином, у першій половині І тис. н. е. на території Пів­денно-Східної Європи вирізняються пам’ятки пізньозарубинецької та зубрицької, київської та частини черняхівської культур, що займають прикордоння Лісу й Лісостепу і в хронологічній послідов­ності відображають різні етапи становлення й розселення слов’ян­ського етносу. Очевидно, до них слід додати групу пам’яток типу Етулії в пониззі Дністра і Дунаю, яка типологічно з ними пов’я­зується. Водночас вона є «чужою» серед субстратного населення цього регіону.

Південними сусідами черняхівської культури були племена культури карпатських курганів III—IV ст. н. е. Її носіїв дослідники (М. Ю. Смішко, Л. В. Вакуленко) пов’язують з фракійськими пле­менами карпів^[102]. Ми згадуємо цю культуру лише тому, що її носії перебували у тісних економічних відносинах з черняхівським насе­ленням. Крім того, слов’янська група «черняхівців» Подністров’я наприкінці IV ст. н. е. стала досить помітно проникати в райони Верхнього Попруття на територію культури карпатських курганів. Цей процес проникнення слов’ян у Карпати тривав і на початку другої половини І тис. н. е. В результаті велика частина насе­лення культури карпатських курганів була асимільована слов’яна­ми. На ряді поселень цієї культури (Кодин II, Глибока), починаючи з V ст. н. е., з’являються підквадратні житла з піччю-кам’янкою — типові для слов’ян Середнього Дністра^[103]. У другій половині І тис. в Карпатах, де жили карпи, уже згадується слов’янське плем’я хор­ватів.

Окремого розгляду вимагають західні сусіди черняхівської культури, представлені пшеворськими пам’ятками. На основі архе­ологічних досліджень останніх десятиліть встановлено, що вже на початку І ст. до н. е. носії пшеворської культури з районів Верхньо­го Повіслення поступово почали поширюватися у західні області Волині та Верхнього Подністров’я^[104].

Наприкінці II — на початку III ст. н. е. спостерігається поява нових невеликих груп пшеворського населення у Верхньому Подністров’ї. Вони із Мазовії та Верхнього Повіслення по лівих притоках Дністра — Золотій Липі, Стрипі, Серету і Збручу просу­ваються вниз, на південний схід до північних кордонів Римської імперії. Цей перехід позначений окремими або невеликими група­ми поховань (до десяти на одному пункті) переважно озброєних во­їнів з інвентарем, характерним для пшеворської культури на тери­торії Польщі. Вони розкидані серед пам’яток липицької культури, в окремих випадках розміщені на липицьких могильниках. М. Ю. Смішко справедливо вважав, що ці поховання є свідчен­ням просування окремих пшеворських військових загонів через Верхнє Подністров’я в Семигороддя, де з’являються аналогічні па­м’ятки^[105].

Проведене Д. Н. Козаком порівняльне вивчення пам’яток ранньоримського часу на території Волині і Верхнього Подніст­ров’я показало, що пшеворські пам’ятки І ст. до н. е.— І ст. н. е., які типологічно близькі до більш ранніх кльошово-поморських ста- рожитностей, входять одним із компонентів до наступної волино- подільської групи (зубрицької) і тим самим включаються в процеси слов’янського культурогенезу^[106]. На відміну від них, пшеворські поховання II—III ст., що мають ознаки, притаманні синхронним їм германським культурам, випадають з цього процесу. Слід від­значити, що на території Польщі пшеворська культура не виступає як моноетнічне явище. Одна частина польських дослідників по- в’язує її з слов’янами-венедами^[107], інша — з германцями^[108]. В. Ген- сель, а також Л. Лєцієвич більш схильні розглядати пшеворську культуру в плані багатоетнічності, вважаючи, що поряд з кельт­ським та германським компонентом у ній присутній і слов’янський компонент^[109]. Елементи слов’янської культури в пшеворських ста- рожитностях вирізняє І. П. Русанова. Вони, поряд з кельтськими та германськими елементами, спостерігаються в усіх періодах існу­вання пшеворської культури: від пізньолатенського до пізньорим- ського^[110].

Таким чином, до процесів формування черняхівської культури має стосунок в першу чергу та частина пшеворських старожитнос- тей пізнього латену і ранньоримського часу, що ввійшла одним із компонентів до складу зубрицької групи. В цілому пшеворська культура, яка на території Польщі проіснувала до першої полови­ни V ст., має свої специфічні риси і фактично на рубежі і в першій половині І тис. н. е. визначає основний напрям соціально-еконо­мічного розвитку населення межиріччя Вісли та Одри.

Її сусідство в другій чверті І тис. н. е. позначається на пам’ятках черняхівської культури наявністю пшеворських елементів, особли­во на тих поселеннях і могильниках, де виявлено матеріали вель- барської культури. Звідси випливає, що готи, носії останньої, під час своєї мандрівки до берегів Чорного моря захопили якісь групи пшеворського населення. Не можна виключати прямих зв’язків між племенами черняхівської і пшеворської культур. Однак, якщо в першій чверті І тис. н. е. спостерігається інфільтрація пшевор­ського населення на схід, то в другій половині Ш—V ст. відбуваєть­ся зворотний процес. Черняхівські пам’ятки поступово поширю­ються на захід і доходять до Посяння та Верхньої Вісли^[111].

Таким чином, аналіз археологічних старожитностей першої по­ловини І тис. н. е. на території України показав, що тут уже на ру­бежі і в першій чверті існувало декілька окремих етнокультурних утворень: зарубинецька культура в Середньому і Верхньому По­дніпров’ї та Поліссі, пшеворська і липицька на Верхньому Дністрі, пізньолатенська в Закарпатті, поєнешті-лукашівська в межиріччі Дністра і Пруту, скіфо-сарматська у Північному Причорномор’ї та степовій частині України.

Скіфо-сарматські старожитності перших століть нашої ери склалися в результаті завоювання сарматами скіфських степів Пів­нічного Причорномор’я. І степові скіфи, і сармати, за свідченнями лінгвістів,— іраномовне населення. В підоснові пізньолатенської культури Закарпаття, поєнешті-лукашівської і липицької культур лежать кельтські, фракійські і германські (бастарнські) старожит­ності Середньої Європи.

Найбільш важливою для розв’язання проблеми слов’янського етногенезу є зарубинецька культура, що виникла на межі III—II ст. до н. е. у Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. В попередній час ця територія була зайнята культурами лісостепових скіфів-землеробів і підгірцівсько-милоградською, а на Волині поморсько-підкльошовою. Остання як один з компонентів складає підоснову пшеворської культури Повіслення. Порівняльне вивчення зарубинецької культури і більш ранніх старожитностей показало, що на ранніх етапах її розвитку в ній присутні елементи усіх вищезгаданих культур. У наступному періоді (І—II ст. н. е.) простежуються дві лінії її розвитку: західні елементи досить вираз­но проявляються на пам’ятках зубрицької культури, що склалася головним чином на основі пшеворських і зарубинецьких старожит­ностей, східні у поєднанні із західними — у пізньозарубинецьких пам’ятках Подніпров’я.

Ареал пізньозарубинецьких і зубрицьких пам’яток досить ши­рокий. На півночі, у лісовій смузі, він обмежений територією по­ширення балтських культур (культура штрихованої кераміки, дніпро-двинська, верхньоокська), на заході, у верхів’ях Вісли,— пшеворською, на півдні його межа майже збігається з північним кордоном степової смуги, де поширені пізньоскіфські і сарматські старожитності; східна ж межа проходить по верхів’ях Сіверського Дінця.

У другій половині II ст. помітні тенденції уніфікації культурних груп на цій території і формування єдиного етносу. Однак цей про­цес був припинений наприкінці II — на початку III ст. появою на території України гото-гепідських груп населення, що значною мірою ускладнило дальший розвиток процесу культурогенезу в ме­жиріччі Дніпра і Вісли. Готи не тільки завойовують землі слов’ян­ських венедів на Волині, але й підкоряють пізніх скіфів і сарматів у степовій частині України, доходять до районів, заселених дако-ге- тами у межиріччі Дністра і Дунаю. На усій цій величезній території виникає нове культурне і соціально-економічне утворення — черня- хівська культура, яка включила в себе всі перелічені групи. Її куль­турно-економічна єдність базувалась на воєнно-політичному союзі, очоленому готськими вождями, що робили безперервні наскоки на дунайські провінції Римської імперії. Однак за цією єдністю на те­риторії прикордоння Лісу і Лісостепу чітко простежуються елемен­ти, які вказують на типологічний зв’язок черняхівських пам’яток цього регіону з попередніми старожитностями зубрицької та пізньо- зарубинецької груп.

У Середньому і Верхньому Подніпров’ї сформувалася синхронна черняхівській київська культура. На відміну від черняхівської, що мала багатоетнічну основу і являла собою більшою мірою соціально- економічну і політичну, ніж етнічну спільноту, київська культура була спадкоємицею пізньозарубинецьких старожитностей Подніп­ров’я. Інші компоненти — пшеворський у Середньому Подніпров’ї та Лівобережжі і балтський на Верхньому Дніпрі — в ній дуже не­значні. Завдяки своєму географічному положенню київська культу­ра залишилась за межами провінційно-римських впливів, що пози­тивно позначилось на збереженні її самобутності.

Таким чином, вивчення взаємозв’язків культур рубежу і першої половини І тис. н. е. на території України в їх хронологічній послі­довності показало, з одного боку, безперервний розвиток етнокуль­турних рис субстратного слов’янського населення, з другого — на­явність рис, привнесених ззовні іраномовними, фракійськими, гер­манськими, балтськими групами населення. Останні в середині І тис. н. е. або відходять за межі вказаного регіону (готи, сармато- алани), або асимілюються з носіями тих культур, які стають осно­вою слов’янських старожитностей раннього середньовіччя.

У цей час імена венетів/венедів і антів, які були дані слов’янам їхніми сусідами — германцями та індоіранцями, поступовов погли­наються самоназвою «слов’яни».

Злиття в одне ціле культурно-побутового комплексу (він охоп­лює формування достатньо близьких археологічних культур, єд­ність соціально-економічної структури їх носіїв, єдність релігійних уявлень, про що свідчить існування кількох варіантів поховань з кремацією), близькість мовних діалектів, зафіксованих давніми авторами і реконструйованих сучасними лінгвістами, а головне — зростання самосвідомості, виражене в широкому застосуванні само­назви, дозволяє говорити про завершення процесу загальнослов’ян- ського етногенезу в середині І тис. н. е. Можна також констатувати, що ці процеси значною мірою відбувалися на території сучасної України.

Вже з середини І тис. н. е. розпочинається власне історія сло­в’янських народів, початковий період якої водночас є етногенезом східних, західних та південних слов’ян.