Перший розділ цієї книги є, мабуть, найскладнішим для написання, оскільки зовсім позбавлений письмових джерел.
Серед науковців ведеться тривала дискусія щодо того, чи можна писати й написати історію за браком будь-яких текстів. Аби якось вийти з такої ситуації, ранній період історії людства називають «доісторичним», а науку, що займається його вивченням — «праісторією».
Праісторичні дослідження побудовані передовсім на ретельному аналізі археологічних джерел. Залучення до обробки результатів археологічних розкопок інших наукових дисциплін: палеонтології, палеозоології, палеоботаніки, геології, антропології, фізики, етнології тощо робить такі дослідження комплексними, а їх результати — більш чи менш достовір- ними/Проте, практично всі висновки праісторичної науки були, є й лишатимуться гіпотетичними. Це треба чітко усвідомлювати читачеві. Існує безліч питань, на які немає сьогодні задовільної відповіді. Наприклад, якою мовою (мовами) спілкувалися поміж собою люди кам’яного віку на території України? Відповісти на нього заважає брак необхідної інформації, а не чийсь злий умисел.Але ж давні народи, етноси жили й вимирали впродовж десятків тисяч років. Археологи навчилися розрізняти їх за певним сполученням решток матеріальної культури та похоронних звичаїв на конкретній території у визначений проміжок часу. Зафіксоване таким чином явище називають «археологічною культурою». Кожна така «культура» має власну суто умовну назву: сурська, середньостогівська, постма- ріупільська, трипільська — за назвами річок, населених пунктів, урочищ чи навіть окремої скелі; ямна, катакомбна, зрубна — за типами поховальних споруд; ямково-гребінцевої кераміки, кулястих амфор, шнурової кераміки, лійчастих кубків, багатопружкової кераміки — за формою чи технікою орнаментування посуду. На думку більшості археологів, за кожною з виділених ними культур стоїть один чи навіть кілька етносів. Дехто ж вважає, що «археологічна культура» є лише зручним інструментом для дослідження давнини, позбавленим будь- якого етнічного навантаження.
Такий скепсис видається надмірним, бо ж культури, як і етноси, є великі й малі, тривалі й швидкоплинні у лінії свого розвитку, з власного системою зв’язків, орієнтованих на захід чи схід. Таким чином, вивчаючи археологічну культуру, ми наближаємося до певного давнього етносу, виходимо на проблеми етнічної праісторії. Більше того, залучивши ретроспективний метод, можна простежити витоки деяких «історичних» народів у надрах певних «доісторичних» культур. Українська наука вже має досвід таких пошуків. Результати їх будуть викладені нижче. Ще раз нагадуємо про гіпотетичність результатів таких досліджень.Етнічна праісторія подається за археологічною періодизацією: кам’яний вік 1000 — V тис. до н. е.
мідно-кам’яний вік (енеоліт) V — III тис. до н. е.
бронзовий вік III — II тис. до н. е.
Енеоліт та бронзовий вік складають разом палеометалічну епоху. Хронологічні межі періодів досить пливкі. Слід також робити поправку на нерівномірність темпів розвитку окремих регіонів України. Коли на початку III тис. до н. е. населення степу увійшло в добу бронзи, поліщуки все ще перебували у віці кам’яному.
1.