Вступ

Пропонована увазі читача праця присвячена проблемам етнічної історії України від найдавніших часів до епохи Київської Русі включно. Написа­на провідними спеціалістами Інституту археології HAH України, вона є фундаментальним академічним дослідженням.

При цьому автори виходили з того, що етноісторичний процес ніколи і ніде не був простим, нічим не опосередкованим розвитком, який зводився до послідовного біологічного відтворення поколінь єдиного етносу. Населен­ня території України в давні часи не було етнічно і культурно однорідним, оскільки через постійні міграції перебувало на кожному історичному етапі у динамічному етнотворчому стані. Звичайними були асиміляційні проце­си: розчинення одного етносу в іншому, або через змішання двох і більше етносів, творення цілком нових народів. Мусимо також пам’ятати, що Україна це лише невелика частина Європи і її сучасні державно-політичні межі ні до чого не зобов’язували давні народи. В усі часи населення тери­торії України мало своїх співродичів в інших регіонах, часом і досить віддалених.

Уже в епоху пізнього палеоліту (XL—X тис. років до н. е.) в межах України склалося кілька локальних культурних зон, які засвідчували фор­мування окремих етнічних спільностей. Водночас помітна рухливість піз- ньопалеолітичного населення, що постійно розривала етнографічну окре- мішність регіонів, призводила до творення нових етнокультурних груп.

На мезолітичному етапі (X—VI тис. років до н. е.), у зв’язку з форму­ванням нових природ но-ландшафтних зон, зазнає відчутних змін і етно­культурна карта, яка все більше збігається з географічним районуванням. Визначальною тенденцією розвитку народонаселення цього періоду на те­риторії України був автохтонний етногеничний процес.

Новий етап у розвитку первісного суспільства припадає на епоху неолі­ту (VI— IV тис. до. н. е.). Саме тоді на території України складається по­над десять регіональних етнокультурних спільностей. Найпримітніша се­ред них залишила пам’ятки Маріупольської культурно-історичної області, що простягалася від Уральського передгір’я до басейну Дніпра. Дослідни­ки ототожнюють цю культуру зі скотарською індоєвропейською етнічною спільністю, прабатьківщиною якої, очевидно, були степові і передгірські простори Східної Європи.

В енеолітичну добу (кінець V — початок III тис. до н. е.) спостерігаєть­ся потужний колонізаційний потік із Балкано-Дунайського регіону, що до- сяг Середнього Подніпров’я. На нашій території це землеробсько-скотарсь­ке населення залишило яскраву трипільську культуру. Хронологічно вона співпадає з заключним етапом існування індоєвропейської мовної спільно­сті, проте займає іншу територію і залишена етнічно іншим народом. Най­вірогідніше, це були середземноморці, які, розселившись на нових землях, асимілювали місцеве мисливське населення.

За часів енеоліту остаточно визначається залежність етнокультурного розвитку від географічного районування. Полісся заселили племена мисли­вців та рибалок; Лісостеп — хлібороби, Степ — скотарі. Умови життя і ха­рактер господарської діяльності визначили етнокультурну своєрідність цих регіонів і на майбутнє.

Ще строкатішою виглядає етнічна й культурна ситуація за доби брон­зи (III—II тис. до н. е.). Степова Україна, як і раніше, є територією про­живання скотарських народів, які періодично розселялися сюди зі сходу. На думку дослідників, саме тоді (катакомбна культурна область) на істори­чній арені з’являється загадковий народ аріїв, або індоаріїв.

Перше тисячоліття до нової ери в етнічній історії України позначене появою народів, які отримали в писемних джерелах власні назви. Це кім­мерійці, скіфи, алазони, будини, гелони, неври, меланхлени, сармати. Як і в попередні епохи, територія України поділялась на три економіко-геогра- фічні зони. Степові простори населяли іраномовні племена кіммерійців, скіфів, пізніше — сармат, які були скотарями-кочовиками. В лісостеповій зоні у передскіфський час проживали хліборобські племена чорноліської культури, які, з погляду багатьох дослідників, належали до протослов’ян­ської мовної спільності, а в скіфську добу — племена, пойменовані Геродо­том скіфами-орачами, котрі також, очевидно, були протослов’янами. По­ліські племена неврів та меланхленів належали до балтської етнокультур­ної сім’ї.

З рубежу старої і нової ер у межах України (її поліської і лісостепової зон) розпочинається історія слов’ян. Археологічно з ними ототожнюються зарубинецька і черняхівська культури першої половини І тис. н. е., а та­кож корчакська і пеньківська — третьої четверті І тис. н. е. Перший пері­од слов’янської історії умовно можна назвати венедським, за назвою сло­в’ян у творах римських авторів, другий — антським, оскільки саме під та­кою назвою вони виступають у ранньовізантійських джерелах. Крім сло­в’ян у межах України впродовж І тис. н. е. проживали сармати, гуни, готи, болгари, авари, балти, інші народи, які активно взаємодіяли між со­бою і робили етнографічну картину регіону надзвичайно складною. Визна­чальною її тенденцією була поступова асиміляція осілими хліборобськими племенами слов’ян ірано- і тюркомовних кочовиків.

В епоху Київської Русі сучасна територія України була заселена пере­важно двома великими етнічними масивами. Лісові й лісостепові райони посідали слов’яни, степові — тюркомовні кочовики: печеніги, торки, поло­вці, монголо-татари. Впродовж X—XIII ст. відбувалося поступове осідання частини кочовиків на землю, їх інтеграція у складі Давньоруської держа­ви. Водночас відбувалися процеси внутрішньої консолідації слов’янських племен, які в умовах існування державного розвитку зливалися в єдину етнополітичну спільність, котра дістала назву «Русь». Вона увібрала в себе також значну частину неслов’янського населення, тюркомовних кочови­ків, представників скандинавських і фінно-угорських народів.

Надзвичайна складність етногенезу на нашій території виключає мож­ливість пошуку єдиного народу — предка для сучасних українців. Ми не можемо вибирати в давній історії, що є кращого, й оголошувати своїм, а на решту явищ не звертати уваги або великодушно уступати іншим наро­дам. Все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є «наше» і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина насе­лення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам’яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону. Так, упродовж тисячоліть різноетнічні давні народи, зливаючись і розпадаючись, поступо­во витворювали сучасну етнокультурну карту Східної Європи, в тому числі й України.

* *

*

Монографія підготовлена авторським колективом у такому складі: ака­демік HAH України П. П. Толочко (вступ, підрозділи 1, 4 розділу IV), кан­дидат історичних наук В. В. Отрощенко (розділ І), доктор історичних наук В. Ю. Мурзін (розділ II), доктор історичних наук Д. Н. Козак (розділ III), доктор історичних наук О. П. Моця (підрозділи 2, 3, 5 розділу IV), канди­дат історичних наук С. П. Сегеда (розділ V), упорядник карт — кандидат історичних наук М. М. Ієвлєв.