На перехрестях нової історії

Із завершенням епохи Середньовіччя як кельтські країни на Заході Європи, так і слов’янські на Сході спіткала незавидна до­ля іноземного панування, результатом якого могло бути тільки одне — національне, релігійне та соціально-економічне гноблен­ня, яке розтягнулося на багато століть.

Одна з них пов’язана з історією Визвольної війни під прово­дом Богдана Хмельницького. Йшов 1655 рік, сьомий з початку кровопролитної війни Війська Запорозького з Річчю Посполи­тою. Королівські війська, які, здавалося б, переломили хребет козацьким полкам у битві під Берестечком, знову зазнали жах­ливої поразки під Батогом. Укладений Хмельницьким восени 1654 року переяславський договір з Москвою загрожував поля­кам втратою усієї території України. У цій атмосфері вищі кола польського суспільства активно обговорювали можливості ви­ходу з катастрофічної ситуації, у якій перебувала Річ Посполи­та. Одну з них було запропоновано Яном Вельопольським, бець- ким та богемським старостою, войницьким каштеляном, який 5 березня 1655 року надіслав листа польському королю. Ось що у ньому пропонувалося:

«Не бачу способу, як привести в порядок справи, окрім того, щоб залучити якнайшвидше кілька тисяч ірландців, котрі, як я чув, зголосилися на службу вашої королівської милості, нашого милостивого пана. Я бачу в цьому багато вигод: люди вже гото­ві, через становиська, через нищення держав вашої королівської милості, давши їм якогось гідного і компетентного провідника, прямо, не барячись, під регіменти їх милостей панів гетьманів прийдуть.

Відомостей про те, що українцям довелося битися з якимось ірландським контингентом, немає. Так само не з’явилися ірланд­ські поселенці й на Запоріжжі. Отже, план Вельопольского реа­лізований не був. Хоча не був він і таким уже фантастичним, як це може видаватися тепер. На думку Я. Федорука, ірландцями, про яких йшлося у листі високопоставленого польського чинов- ника, могли бути кілька тисяч найманців, набраних Олівером Кромвелем.^[304] Ватажок англійської революції, який одночасно є одним з найбільш ненависних антигероїв ірландської історії, уславився своєю жорстокою розправою над ірландськими като­ликами за те, що вони у війні революційного парламенту з коро­лем підтримуали останнього. У відповідь війська Кромвеля зака­тували тисячі ірландців, жорстоко зганяли їх із земель, які після цього надавалися у користування колоністам з Британії. Сьогод­ні це називається «геноцидом» або «етнічними чистками». Кром­вель намагався позбавитися якогомога більшої кількості ірланд­ців, тож коли між Англією та Іспанією у 1653 — 1654 роках було укладено мирну угоду, англійський лідер пообіцяв надати іспан­ському королю Філіпу IV, який вів війну з Францією, допомогу у вигляді 10-тисячного ірландського корпусу. Відомо, що у лип­ні 1654 року перші три тисячі ірландців було переправлено на континент, до порту Св. Себастіана у Фландрії. Що з ними ста­лося далі — невідомо, але на іспанську службу вони не потрапи­ли: міжнародна кон’юнктура змінилася й у листопаді 1655 року Франція та Англія уклали мирну угоду, а уряд Кромвеля оголосив війну Іспанії.

Слід сказати, що у новий час вихідці з Ірландії та, особли­во, Шотландії масово виїжджали на континент: одні на навчан­ня, другі — у якості «трудових мігрантів» та поселенців, треті — як військові найманці. Особливо посилився цей процес у другій половині XVII ст., коли вихідці з кельтського Заходу, переваж­но шотландці, служили майже кожному європейському волода­рю. Польський король, московський цар та український геть­ман не були у цьому відношенні виключенням. Не виключено, що хтось із шотландців потрапляв і на Запорізьку Січ. При­наймні, існує легенда про те, що Максим Кривоніс, один з ватаж­ків Національно-визвольної війни 1648 — 1657 рр., був саме шотланд­цем за походженням.

Патрік Гордон (1635 - 1699)

го перспективи на батьківщині були не зовсім райдужними. Як «молодший син молодшого брата з молодшої гілки клану» він не міг розраховувати на спадок. Члени його родини були католика­

ми у переважно протестантській країні, а за політичними погля­

мандрував територією Польщі, часто-густо знаходячи притулок у земляків — шотландських поселенців. Доля привела його до на­

Неоціненним джерелом з історії шотландського найманства на схо­ді Європи, у тому числі й на тери­торії України, є «Щоденник» Па- тріка Гордона.^[305] Доля його автора була настільки насиченою різно­манітними пригодами, що вона більше нагадує авантюрний роман. Патрік Гордон (1635 — 1699) похо­див зі знатного та впливого шот­ландського клану Гордонів, але йо- дами ще й роялістами — прихильниками скинутої англійською революцією династії Стюартів. Тож не дивно, що у віці 16 років, після захоплення Шотландії військами Кромвеля, юний Гордон залишив рідний Охлухріс у графстві Ебердін і відправився на на­вчання до однієї з єзуїтських колегій у Східній Прусії.

Але найбільш повно військовий талант Патріка Гордона роз­крився під час Чигиринських походів 1677 — 1678 років, ко­ли козацькі та московські війська тримали облогу величезного турецько-татарського війська. На початку кампанії Гордон ко­мандував кінним драгунським та піхотним полками загальною чисельністю до півтори тисячі вояків. З самого початку облоги він був одним із керівників оборони Чигирина. Серед іншого, Гордон проявив себе як здібний військовий інженер, ефектив­но застосовуючи як загальні європейські прийоми оборони фор­тець, так і свої власні винаходи. Постійно нарікаючи на низь­кий рівень дисципліни чигиринського гарнізону, він неоднора­зово відзначав хоробрість козаків і вважав їх більш боєздатними за московських солдатів. З серпня 1678 року, після загибелі цар­ського губернатора Івана Ржевського, Гордон очолив гарнізон міста. Коли під натиском переважаючих турецьких сил здача Чи­гирина стала неминучою, Гордон спромігся вдало організувати відступ козацько-московських військ і останнім залишив форте­цю. Хоча туркам ціною неймовірних втрат все ж вдалося захопи­ти Чигирин, їхні війська були знекровлені й перемоги не здобу­ли. Гордон за свої успіхи під час Чигиринських походів отримав чин генерал-майора та посаду начальника гарнізону Києва.

Тут, у Києві, Патрік Гордон провів майже десять років, які виявилися чи не найспокійнішими у його житті. Саме у Киє­ві на основі попередніх записів був написаний англійською мо­вою його «Щоденник» — видатна літературна пам’ятка, один з перших у Європі біографічних творів такого типу. На місце на­писання вказує палітура, прикрашена характерною для україн­ської школи мініатюрою Спаса Емануїла — юного Христа, який

сидить, схрестивши ноги й притискаючи до себе увінчану хрес­том сферу.^[306]

Судячи з тексту «Щоденника», Гордон був далеко не єдиним шотландцем, який служив на території України. Мимохідь він згадує з десяток своїх співплемінників. Серед них — полковник московського війська Уільям Джонстон, який загинув у Коно­топській битві, Андрій Гамолтон (Хемілтон), який зі своїм дра­гунським полком служив при гетьмані Івані Самойловичі, при­ятель Гордона полковник Ендрю Бернет, тяжко поранений під Чигирином, підполковник Александр Ленделс, що загинув у тій же кампанії, полковники Александр Левістон та Вілім Гюлд, які разом із Гордоном служили у Києві тощо.

У бойових діях на території України відзначився й інший ви­датний військовий діяч шотландського походження — адмі­рал Джон Пол Джонс (1747-1792). Народжений у помісті Арбі- гленд на південному узбережжі Шотландії Дж. П. Джонс почав кар’єру офіцером британського торгівельного флоту. В період ві­йни американських штатів за незалежність він став одним з за­сновників військово-морських сил CILLA й першим капітаном першого американського військового корабля «Альфред». Зго­дом, командуючи кораблем «Рейнджер» він уславився зухвали­ми рейдами біля узбережжя Великої Британії та Ірландії. Захо­пивши 20-гарматний британський корвет «Дрейк» Дж. П. Джонс здобув для флоту Сполучених Штатів першу суттєву військово- морську перемогу. Однак після переможного завершення війни американський уряд на деякий час втратив інтерес до розвитку військового флоту, що змусило Дж. П. Джонса шукати продо­вження кар’єри у Європі.

Водночас, для самого Джонса перемога в Лимані виявилася останньою, адже вона породила заздрість командувача гребною флотилією контр-адмірала Карла Генріха Ніколая Оттона прин­ца Нассау-Зігена й фаворита імператриці Григорія Потьомкі- на. їхніми зусиллями Дж. П. Джонса було відкликано до Санкт- Петербурга, а історію його перемоги згодом переписали «потріб­ним» чином. Інтриги у двірцевому та офіцерському середовищі змусили адмірала Джонса залишити службу й переїхати до Пари­жа, де він незабаром помер. Лише у 1913 р. його прах було з почес­тями перепоховано у соборі Військово-морської академії США у Аннаполісі, штат Меріленд. Один з біографів Дж. П. Джонса на­ступним чином відгукнувся про адмірала: «Він був видатним ко­мандиром. Ніколи не визнаючи поразки, він продовжував бити­ся разом зі своїми слабкими кораблями й ще гіршими команда­ми й, зрештою, перемога, здобута такою впертістю, приходила до нього. Але він був чимось значно більшим за простого вояка. Він був значно кращим і вправнішим флотоводцем.... В цілому, він був водночас великим мореплавцем і великою людиною».^[308]

У XVIII ст. військове значення найманців істотно знизилося, і це призвело до суттєвого зменшення обсягу шотландської та ір­ландської імміграції до Європи. Вихідці з кельтських країн відто­ді служили здебільшого у британській армії, де їхня чисельність складала більше половини. Околиці Британії — Ірландія, Шот­ландія та Уельс були значно біднішими за Англію. Тут, особливо в Ірландії та гірських районах Шотландії, панували безробіття, не­стача землі, а подекуди навіть голод. Саме тому для багатьох ір­ландців та шотландців служба у королівських збройних силах бу­ла чи не єдиною можливістю бодай якось влаштуватися у житті, інтегруватися до суспільства й зробити кар’єру. За це вони плати­ли своєю кров’ю у численних колоніальних та європейських ві­йнах, що їх вела Британська імперія. У XIX ст. наймасштабнішою з них була Кримська війна (1853 — 1856), яку Британія, Франція, Туреччина та Сардінія вели проти Російської імперії. Вона стала найбільш трагічною сторінкою у взаємовідносинах українських земель з кельтськими країнами Західної Європи, і не тільки то­му, що найзапекліші бойові дії відбувалися на територіях, що ни­ні входять до складу України. У російській армії, що брала участь у тій війні, українці складали не менше третини особового скла­ду, адже до Криму були переведені здебільшого ті російські пол­ки, що дислокувалися у південних губерніях й комплектувалися значною мірою за рахунок їхнього населення.

З боку Британії у бойових діях в Криму брала участь ціла низ­ка військових частин, склад яких було сформовано за рахунок шотландців, валлійців та ірландців. Зокрема, це Верховинська бригада (Highland Brigade), у складі 42-го, 79-го та 93-го пол­ків, під командуванням генерал-майора Коліна Кемпбелла, 1-й королівський полк (шотландці), 71-й верховинський полк лег­кої піхоти, полк шотландських гвардійських стрільців, 21-й полк шотландських стрільців, драгунський шотландський полк, 23-й полк королівських валлійських стрільців, 41-й полк (валлійці), 18-й королівський ірландський полк, 88-й та 89-й полки (ірланд­ці). Крім того, солдати ірландського походження у значній кіль­кості входили до складу інших частин британської армії. За під­рахунками Д. Мерфі, зі 111 тис. британських солдатів та офіце­рів, які брали участь у Кримській війні, 37 тис. були ірландцями, з них близько 7 тис. не повернулися додому.^[309]

Шотландці, ірландці та валлійці відіграли істотну роль в усіх найважливіших битвах Кримської війни — на Альмі, під Бала­клавою, Інкерманом та Севастополем. Багато з них були наго­роджені Хрестом Вікторії — вищою військовою нагородою Бри-

Капітан Каннінгхем

(42-й полк Верховинської бригади) у британському таборі під Севастополем, 1855

тина самодержавної Росії, тому й дивно, що у 40-х роках XIX ст. ірландські газети писали про «орди козаків та московітів (цих го­тів та вандалів нашого часу) й навіть про «українські орди Ро­

танії. Для деяких Кримська війна стала початком блискучої військо­вої кар’єри, як, наприклад, для сер­жанта Люка О’Коннора. Він здобув Хрест Вікторії у Битві на Альмі, а згодом дослужився до фельдмар­шала й став єдиним військовос­лужбовцем за всю історію бри­танської армії, який піднявся усі­ма сходинками військової ієрархії, від першої до останньої. Для бага­тьох участь у Кримській війні бу­ла рівнозначна шляхетній бороть­бі проти деспотизму й гноблення підкорених народів. Річ у тім, що в середині XIX ст. освічені кола ір­ландського суспільства співчували боротьбі поляків за незалежність в ході польсько-російської війни 1831 р. й краківського повстання 1846 р. Україна в уявленнях біль­шості підданих британської коро­ни сприймалася як невід’ємна час­сії», що загрожують демократичним прагненням волелюбних народів».^[310]

Водночас у народній пам’яті ірландців згадка про Кримську війну нерідко виступає зовсім позбавленою героїчного блис­ку. Яскравим свідченням цього є народна пісня «Рекрут Kep- рі» (Kerry recruit), присвячена гіркій долі ірландського солда­та Кримської війни, який проливає кров за інтереси імперії й не отримує від неї гідної вдячності. Ге­роєм цієї довгої баллади є хлопець на ім’я Keppi, такий собі «ірланд­ський Швейк». Вирішивши кинути роботу на торфовищі й спробувати долю військового, він відправля­ється до сержанта-вербувальника. Keppi отримує «червоний мундир зі шкіряним поясом, щоб зав’язати його на горлянці», а також «дивну штуку, яку вони назвали кокардою на шапку». Разом з іншими рекру­тами, Keppi відправляють на кора­блі до Криму, де вони висадилися «змерзлі, змоклі та голодні». Проте наступного ранку для них приготу­вали «гарячий сніданок з пороху та гарматних ядер». Вони билися на Альмі та під Інкерманом, але «ро­сіяни побили нас біля Редана», од­ного з фортів поблизу Севастопо­ля. Залізаючи на стіну форта, Kep- рі втрачає око й отримує «велику

Генерал Джордж Де Лейсі Еванс ' (1787-1870),

командувач британської 2-ї дивізії під час Кримської війни, виходець з аристократичної родини англо-ірландського походження

російську кулю у стегно». Стікаючи кров’ю, він чекає на смерть, аж раптом від начальства надходить порятунок: «вони покликали лікаря, який зупинив кров, вони дали мені елегантну ногу, зро­блену з дерева, вони дали мені медаль і десять пенсів на день, на які я зараз живу зі своєю Шейлою».

Баллада «Рекрут Керрі» — одна з найпопулярніших іранд- ських пісень, присвячених тяжкій та невдячній солдатській долі. Сумна іронія цієї пісні була надзвичайно близька і багатьом ір­ландським ветеранам, які вели мало не жебрацький спосіб жит­тя, і дискримінованим та приниженим ірландським робітникам- поденникам, і повстанцям, які у 1916 та 1921 роках боролися за незалежність Ірландії.

Варто відзначити, що одна з

Графиня Констанс Маркевич (1868 - 1927) в однострої Ірландської республіканської армії

тя у 1902 — 1903 рр. Згодом вони виїхали до Ірландії, де Констанс зробила кар’єру революціонера і блискучого політика. У 1909 р.

вона виступила засновницею парамілітарної молодіжної орга­нізації «Fianna Еігеапп», займалася організацією масових акцій

ключових осіб ірландського опо­ру початку XX ст. була пов’язана долею й з Україною. Йдеться про Констанс Маркевич (1868 — 1927) — відому громадсько-політичну ді­ячку доби здобуття Ірландією неза­лежності. Констанс, яка походила з аристократичної англо-ірландсь- кої родини Гор-Бут (Gore-Booth), у 1901 р. вийшла заміж за Казиміра Дуніна-Маркевича (1874 — 1932) — у майбутньому знаного польского живописця. У свою чергу, Казимір Дунін-Маркевич походив з дав­нього польсько-українського шля­хетського роду й мав титул графа. Його маєток знаходився на Вінни- чині, у с. Животівка, де подружжя провело разом два роки свого жит­протесту, зі зброєю в руках боролася проти британців під час по­встання 1916 р, кілька разів була заарештована. У1918 р. Констанс Маркевич була обрана депутатом від партії Шинн Фейн до Бри­танського парламенту й стала, таким чином, першою жінкою- депутатом в історії Європи. Разом зі своїми колегами Констанс не поїхала до Лондона, а натомість увійшла до числа засновни­ків першого Ірландського парламенту. У період здобуття Ірлан­дією незалежності вона стала також першою жінкою у Європі, яка займала посаду міністра, очолюючи з квітня 1919 р. по січень 1921 р. Міністерство праці молодої держави. Констанс виступи­ла однією з організаторів республіканської партії Ірландії Fianna Fdil у 1926 р., однак незаба­ром її життя обірвалося: за­разившись туберкульозом під час відвідання одного з дублінських притулків, во­на померла у 1927 р. Перед своєю смертю Констанс Маркевич востаннє поба­чилася з чоловіком, який іще у 1913 р. повернувся в Україну. Мев Маркевич, єдина донька Констанс та Казиміра, що народилася у 1902 р. й залишилася в Ір­ландії, була вихована у ро­дині Гор-Бутів.

Ресторан Beshoffy Дубліні, заснований Іваном Бішофом

Натомість назавжди емі­грувати з України до Ірлан­дії довелося Івану Бішофу, учаснику революційних подій 1905 р. у Росії. Урод­женець Одещини, Іван Бі- шоф вивчав хімію в Одесь­кому університеті, однак згодом залишив навчан­ня й пішов служити на флот. Доля занесла його на знаменитий панцерник «Потьомкін», де Бішоф працював у машинному від­діленні. Взявши дієву участь у повстанні на кораблі, Бішоф піс­ля придушення його царськими властями був змушений рятува­тися за кордоном. Він утік на територію Туреччини, а згодом діс­тався Лондона, де зустрічався з Володимиром Леніним. У 1913 р. він опинився у Дубліні. Вже у незалежній Ірландській респу­бліці Бішоф працював торговельним представником Радянської Росії, займаючись збутом нафтопродуктів. Двічі за підозрою у шпигунстві Бішоф потрапляв до в’язниці, а після Другої світо­вої війни він заснував у центрі Дубліна рибний ресторан «Beshoff fish & chips», котрий здобув величезної популярності у столиці Ірландії й досі приймає відвідувачів на вулиці Upper O’Connell, 6. Цікаво, що сам Іван Бішоф довгий час лишався останнім свід­ком подій на «Потьомкині», адже помер він у 1987 р. у віці 102 (за іншими даними — 104) роки.^[311]

Але повернімося на початок XX ст. Тоді образ кельтських кра­їн, Ірландії та Шотландії, які намагалася скинути з себе владу Лондона, значною мірою надихав і діячів українського націо­нального руху. Згадаймо Лесю Українку з її блискучою поемою «Роберт Брюс, король шотландський», присвяченою визвольній боротьбі шотландців проти Англійського королівства на почат­ку XIV ст. Українська поетеса була обізнана і з сучасними їй по­діями, які відбувалися далеко на заході Європи. Зокрема, у 1906 році в українському журналі «Нова Громада» вона опублікувала власний переклад статті Френсіса Фегі про гноблення ірланд­ської мови та культури у Великій Британії.^[312] Інший приклад — стаття рідного дядька Лесі Українки, відомого громадського дія­ча Михайла Драгоманова «Новокельтський та провансальський рух у Франції», опублікована ще у 1875 році в авторитетному ро­сійському журналі «Вестник Европы».^[313] З її тексту видно, як мо­лодий український рух шукав для себе взірці на території Євро­пи й знаходив їх, зокрема, й у західноєвропейських кельтських країнах.

На початку XX ст. порівняння ірландського та українсько­го національного рухів стало, очевидно, вже досить поширеним явищем, про що свідчить його обговорення у публіцистиці тих років.^[314] Але якщо росіянин С. Щоголєв категорично відкидав са­му можливість такого порівняння, то для українця Є. Чикален- ка воно було цілком очевидним. У своїх «Спогадах» Чикаленко метафорично називає українських селян «ірляндськими фарме­рами», натякаючи на їхнє злиденне становище.^[315] Пізніше, в ро­ки революції, Є. Чикаленко знову спиратиметься на українсько- ірландські паралелі. Передчуваючи справжні масштаби більшо­вицької загрози, він писав, що нова влада «знищить усе, що буде свідомого на Україні і заведе таке обрусіння, якого не знала са­модержавна Росія і вона так буде винищувати все українське, як колись англійці винищували все ірландське».^[316] На цьому тлі зо­всім не дивує, що серед перших книжок, які були надруковані після встановлення у Києві влади Української Центральної Ра­ди у 1917 році, була перекладена з англійської брошура «Ірланд­ська республіка», анонімний автор якої висвітлював нищівну ан­глійську політику в Ірландії, а також боротьбу острова за неза­лежність.

В історії українського культурного відродження й національ­ного руху суттєву роль відіграла й одна знана родина українсько- ірландського походження. Її родоначальник Олександр О’Кон­нор потрапив до Російської імперії за часів війн з Наполеоном, відзначився у Бородинській битві і за свою бойову вдачу отри­мав прізвисько «Шалений полковник Деконнор» (в Росії ір­ландське прізвище вимовляли на французький манер). Згодом Олександр О’Коннор осів на Полтавщині, де одружився з Олек- сандрою Стороженко, яка походила зі старовинного козацько- старшинського роду, й отримав дворянський титул. Однак зго­дом сталася загадкова сімейна драма, в результаті якої репутація «шаленого полковника» була заплямована настільки, що його позбавили дворянства й вислали з Росії. Двоє синів Олександра О’Коннора обрали військову кар’єру і, таким чином, відновили втрачений батьком дворянський титул. Віктор О’Коннор дослу­жився до генерал-майора й осів на Чернігівщині, де одружився з Ідилією Крижанівською (дітей подружжя не мало), а його мо­лодший брат Олександр за станом здоров’я вийшов у відставку у чині майора. Доля склалася так, що Олександр служив в од­ному кірасирському полку з Віталієм Лисенком — батьком сла­ветного українського композитора Миколи Лисенка. Олександр О’Коннор молодший одружився з його племінницею Анастасі- єю Лисенко й після відставки оселився в с. Миколаївка Кремен­чуцького повіту на Полтавщині, в маєтку своєї дружини. В Олек­сандра О’Коннора та Анастасії Лисенко було чотири доньки та п’ятеро синів. Про долю більшості дітей майже нічого невідомо, однак дві доньки О’Коннора молодшого — Ольга та Валерія — назавжди вписали свої імена в історю України.^[317]

Ольга О’Коннор народилася 24 червня 1850 р. й зростала на Полтавщині разом із Миколою Лисенком, який був старший за неї на вісім років. Дитяча приязнь згодом переросла у кохання й у 1868 р. Микола та Ольга вінчалися у Києві. Невдовзі подруж­жя виїхало до Німеччини, де Ольга О’Коннор разом зі своїм чо­ловіком навчалася у Лейпцизькій консерваторії у 1868 — 1869 рр. Згодом, у 1874 — 1878 рр., закінчить і Петербурзьку консервато­рію. Ольгу О’Коннор не випадково називають першою прима­донною української опери: саме вона першою виконала партію Оксани в опері Миколи Лисенка «Різдвяна ніч» (1874), від якої бере початок вітчизняне оперне мистецтво. Ольга О’Коннор бу­ла виконавицею багатьох творів свого чоловіка, який присвятив їй сім своїх фортепіанних та вокальних творів. Серед них — пер­ший твір М. Лисенка з циклу «Музика до Кобзаря» «Ой, одна я одна, як билинонька в полі», який став народною піснею, а, за легендою, ще й найвідоміший вокальний твір композитора «Ко­ли розлучаються двоє» (на український переклад з Г. Гейне).

На жаль, ані професійна кар’єра, ані подружнє життя в Оль­ги О’Коннор не склалися. Перше унеможливила втрата голосу у 1880 р., а друге перекреслила хвороба нервової системи, внаслі­док якої Ольга О’Коннор була змушена відмовитися від можли­вості мати власних дітей. Саме це стало причиною її фактично­го розлучення з чоловіком, яке, щоправда, офіційно оформле­не не було. Пізніше Ольга О’Коннор погодилася на всиновлення п’ятьох дітей Миколи Лисенка від Ольги Липської. Подальша доля Ольги О’Коннор була пов’язана з викладацькою діяльніс­тю. Після втрати голосу вона викладала гру на фортепіано (серед її учениць була Леся Українка), а в 1908 р. відкрила приватну му­зичну школу для дітей молодшого віку. Вже за радянської влади Ольга О’Коннор отримувала академічну пенсію як удова славет­ного композитора, а також викладала хоровий спів у дитячому притулку. 4 жовтня 1930 р. вона померла у Києві.

Зовсім іншим був життєвий шлях молодшої сестри Ольги О’Коннор Валерії. Народжена у 1866 р. Валерія (Лора) виховува­лася у колі діячів українського руху, її близькими подругами бу­ли Леся Українка та Людмила Старицька-Черняхівська, її двою­рідна сестра. Спілкування у колі родин Лисенків та Старицьких ще за дитячих років сформувало у Валерії усвідомлення своєї на­лежності до українства, що й знайшло відображення у її спога­дах «Лисенко — Старицькі». Закінчивши київську жіночу гімна­зію, Валерія О’Коннор за власний кошт організувала нелегальну українську школу для селянських дітей, а згодом — народний те­атр. У 1890-х рр. Валерія О’Коннор проживала у Харкові, де ви­кладала в єпархіальній школі, друкувала статті й театральні ре­цензії у газеті «Харьковские ведомости», а також працювала у ви­давничому комітеті місцевого Товариства письменності. У 1899 р. Валерія вийшла заміж за інженера Олександра Вілінського, який був її однодумцем.

У 1905 р. разом із чоловіком Валерія переїхала до Києва, де долучилася до діяльності українських культурних та громадсько- політичних організацій: Літературно-артистичного товариства, товариства «Просвіта», Українського клубу, журналу «Сяйво», Товариства українських поступовців. У цей час здобуває визнан­ня талант Валерії О’Коннор-Вілінської як письменниці та дра­матурга. Значної популярності набули її п’єса «Візит» (1910), а також імпресіоністичні драми «Інститутка» (1911) та «Сторінка минулого» (1912) які неодноразово перевидавалися. Написана на початку XX ст. повість «Скарб» спричинила урядові переслі­дування проти Валерії О’Коннор-Вілінської. Весь наклад твору було конфісковано, а сама авторка опинилася за гратами. Спра­ва О’Коннор-Вілінської потрапила на розгляд Сенату й лише за­вдяки втручанню відомих юристів С. Шелухіна та І. Шрага її бу­ло врятовано.

У період Першої світової війни, працюючи у Товаристві до­помоги населенню Південної Росії «Юг», Валерія О’Коннор- Вілінська налагоджувала культурно-освітню роботу серед пора­нених, займалася облаштуванням дітей біженців, брала участь у роботі клубу «Родина». Згодом, Валерія О’Коннор-Вілінська взяла активну участь у подіях української революції. Від Сою­зу українських автономістів-федералістів (ця партія була сфор­мована після реорганізації Товариства українських поступовців у березні 1917 р.) її делегували на Всеукраїнський національний конгрес й обрали членом Української Центральної Ради (УЦР). На Перших Загальних зборах УЦР Валерія О’Коннор-Вілінська увійшла до складу її Комітету. Працюючи у новостворених уря­дових структурах Валерія О’Коннор-Вілінська опікувалася пи­таннями культурного розвитку країни. Вона входила до президії Комітету українського національного театру, а після формуван­ня Генерального секретаріату освіти очолила літературну секцію цієї установи. На цій посаді вона лишалася й за часів Гетьмана­ту П. Скоропадського. Платню за роботу в складі уряду Валерія О’Коннор-Вілінська жертвувала на розвиток Молодого театру.

Після утвердження у Києві влади Директорії УНР Валерія О’Коннор-Вілінська виїхала до Швейцарії разом зі своїм чоло­віком, якого було призначено українським консулом у Цюри­ху. Поразка революції змусила Валерію залишитися в еміграції. В Австрії, а згодом у Чехії вона продовжувала активно займатися громадською діяльністю, очолювала закордонну українську сек­цію Ліги миру й свободи, друкувала статті для українських пері­одичних видань, перекладала українською мовою твори фран-

РОЗДІЛ И. ВІД ТЕМНИХ ВІКІВ ДО ЕПОХИ МОДЕРНИХ НАЦІЙ ∖∖¾∖∖∖∖∖∖∖¾∖∖∖∖∖∖∖∖⅛∖w⅛∖w⅛∖w^^

цузьких письменників, викладала в Українській господарській академії у Подебрадах тощо. Перебуваючи за кордоном, Валерія О’Коннор-Вілінська написала свій найвідоміїпий літературний твір — роман «На еміграції», нещодавно перевиданий в Україні.^[318] На жаль доля Валерії склалася трагічно. У 1928 р. помер Олек­сандр Вілінський. Дітей у подружжя не було і, не витримавши са­мотності, Валерія О’Коннор-Вілінська здійснила самогубство.^[319]

Згодом сліди роду О’Коннорів в Україні загубилися. Достемен­но відомо, що лише двоє з дев’яти дітей Олександра О’Коннора та Анастасії Лисенко мали нащадків: по одному сину було в ро­динах Марії та Валеріана О’Коннорів, однак ані імена цих дітей, ані їхня подальша доля невідомі.

Історія зберегла імена ще принаймні двох ірландців, які про­живали на території України. Одним із них був ландшафтний ар­хітектор Діонісій Міклер, який у 1792 році заклав живописний парк в урочищі «Палестина» міста Дубно. Про Д. Міклера ві­домо, що він до кінця днів прожив у Дубно й був похований на польському кладовищі, зруйнованому за радянських часів. Де­що більше інформації збереглося про Емунда Егана (1851-1901), який народився у хорватському місті Чакторня у родині ірланд­ського (за іншими даними — шотландського) емігранта. Е. Еган отримав гарну освіту у Відні та був відомим на той час ученим у сфері управління сільськогосподарською економікою. Мініс­терство сільського господарства Угорщини відрядило Е. Егана на Закарпаття, де він очолив програму виведення гірських районів регіону з глибокої господарської кризи. Еган розгорнув бурхливу діяльність, самостійно об’їздив карпатські села, а у лютому 1900 р. провів у Мукачевому конференцію з питань реалізації урядо­вої сільськогосподарської програми на Закарпатті. Широкого розголосу набула його доповідь «Економічне становище руських селян в Угорщині», опублікована у 1901 р. уЛьвові. Вона містила аналіз господарської кризи на Закарпатті й конкретні пропозиції

щодо виходу з неї. Однак Е. Еганові не пробачили, що основну провину за злиденне становище закарпатських селян він поклав на місцеву «мафію» — корчмарів та лихварів. У вересні 1901 р. внаслідок бандитського нападу в Ужгороді його було смертельно поранено, де він і помер у місцевій лікарні.

Набагато більш вдалою виявилася господарська діяльність ін­шого вихідця з кельтського Заходу — валлійця Джона Джеймса Х’юза, талановитого інженера й успішного підприємця, який уславив своє ім’я заснуванням одного з найбільших сучасних українських міст — Донецька.^[320] Джон Х’юз народився у 1815 році у місті Мертир-Тидвіл, що у Південному Уельсі. Як і його батько, Джон отримав інженерний фах і тривалий час працював у Нью- порті, на ливарному заводі Асксайд (Uskside). Кількома винахо­дами у галузі виготовлення корабельної броні Х’юз заробив собі репутацію, яка дозволила йому влаштуватися до великої судно- будівельної компанії Міллуолл (Millwall) у Лондоні, а згодом ста­ти одним з її директорів. Виконуючи замовлення для російсько­го Адміралтейства, Х’юз дізнався про надзвичайно високий по­пит на металургійну продукцію, який існував у Росії. Це й стало основною причиною його рішення зайнятися бізнесом на схо­ді України, де щойно були виявлені величезні поклади вугілля та залізної руди.

Х’юз (прізвище якого в Росії вимовляли й писали як Юз) ви­купив в українського поміщика С. Кочубея нереалізовану урядо­ву концесію на будівництво металургійного заводу, й у 1869 році 55-річний валлієць, його дружина Елізабет та восьмеро дітей на­завжди вирушили до України. Разом із ними їхало близько сотні валлійських інженерів та робітників, а також вантаж новітньо­го промислового обладнання. За кілька років було зведено перші промислові об’єкти, навколо яких почалася розбудова робітни­чого поселення Юзівка. На початок XX ст. навколо Юзівки дія­ло вже кілька десятків вугільних шахт, чавуноплавильний, залі­зоробний та сталеливарний завод, найбільший в Російській ім­перії та один із найбільших у Європі. У місті, яке но­сило ім’я свого засновни­ка, Х’юз коштом прибут­ків підприємства збудував й утримував лікарню, шко­ли, лазні, пожежну бригаду, а також Церкву Св. Георгія та Св. Давида — покровите­лів Англії та Уельса. Після смерті засновника підпри­ємства у 1889 році, Юзів- ським заводом керували

Будівництво Юзівського металургійного заводу. 70-ті роки XIX ст. ЦДКФФА ім. Г. С. Пшеничного

чотири його сини. Після революції 1917 року й приходу до вла­ди більшовиків родина Х’юз була змушена емігрувати до Англії, де її нащадки мешкають і нині. Проте побудоване колись Джо­ном Х’юзом підприємство продовжує успішно розвиватися й до­сі, а місто, засновником якого він був, вшановує пам’ять Джона Х’юза. Його пам’ятник нині прикрашає одну з площ Донецька, а у самому Уельсі Х’юза цінують як одну з помітних фігур валлій­ської історії XIX ст.

Бурхливі події XX століття докорінно змінили обличчя як України, так і кельтських країн Заходу. За нових умов культурні й економічні зв’язки між цими двома світами з різних боків Євро­пи продовжували розвиватися надалі. Особливо активними вони стали після падіння «залізної завіси», однак цей етап історико- культурної взаємодії лише розгортається. А ця книга, навпаки, добігає кінця.