Київські спонсори ірландських монастирів

І все ж за доби Середньовіччя контакти між Київською дер­жавою Рюриковичів та кельтами були. Щоправда, це були ін­ші кельти — ірландці, які, на відміну від асимільованих нащад­ків галлів часів Юлія Цезаря, продовжували розвивати кельтську мову та культурні традиції на крайньому заході Європи.

З певного долею умовності можна сказати, що християніза­ція земель, заселених кельтами, почалася майже одразу після ви­никнення християнського вчення. Яскравим свідченням цього є Послання апостола Павла до галатів — еллінізованого, але все ж кельтського населення Малої Азії. Інший учень Христа — апос­тол Андрій, за легендою, також ніс світло нової віри у кельтські

Фортеця Дун Ойгіл, Аранські острови (Ірландія), ймовірно I-V ст. н. е.

Монастир Клонмакнойс, Ірландія, заснований у 545 році.

душі: Декларація незалежності Шотландії 1320 року саме йому приписує навернення шотландців до християнства. Саме з цим переказом пов’язане виникнення прапору Шотландії з діаго­нальним андріївським хрестом. Цікаво, що інша апокрифічна християнська оповідь також відправляє апостола Андрія у землі північних варварів, хоча й в іншому напрямку — у Подніпров’я. Вона приписує йому відвідання пагорбів та схилів Дніпра на міс­ці майбутнього Києва, а також пророцтво щодо заснування тут «великого града».

Якщо говорити про цілком реальні історичні події, то варто зазначити, що перші відомості про функціонування християн­ських громад у Галлії походять з II ст. Трохи згодом почався про­цес навернення до християнства жителів Британії: 201 роком да­тується згадка про те, що вчення Христа проникло навіть туди, де не ступала нога римлян.

Про християнізацію Ірландії збереглося дуже мало відомос­тей. Зазвичай її приписують Св. Патрику — бритту за походжен­ням, який був захоплений ірландськими піратами, 6 років про­вів у рабстві на острові, втік, а згодом повернувася до Ірландії з місіонерською метою. Св. Патрік, день якого (17 березня) нині є світовим символом ірландської культури, прибув до Ірландії у 432 році. Однак відомо, що за рік до цього папа Целестин відпра-

Вежа Ардмор в Ірландії, X-XI ст.

²³ Диллон M., Чедуик Н. Кельтские королевства: Пер. с англ. - СПб., 2002. - С. 196.

вив до християн Ірландії єпископа Палладія — цей факт означає, що вже до початку діяльності Патрика на острові існувала досить числен­на громада християн.

Ірландська церква та ірландське християнство як таке мало досить самобутній вигляд і низку особли­востей: воно підкорило острів май­же миттєво, а засвоєння нової ві­ри протікало безболісно. Недарма Ірландію називають «країною без мучеників» — за віру тут ніхто не потерпав, адже суспільна верхівка сама першою перейшла до христи­янства. За кілька століть в Ірландії склався певний симбіоз християн­ства та язичництва, який виявив­

«Кельтський хрест» - символ ірландського християнства. На ілюстрації - «Хрест Муйредаха», X cm., Ірландія.

ся, зокрема, у шанобливому ставленні християнських монахів до язичницької усної традиції. Її твори у вигляді скел (саг) були за­писані саме при монастирях. Самі монастирі нерідко засновува­лися в місцях, які для язичників були священними, а уявлення про язичницьких богів і духів місцевості були значною мірою пе­ренесені на численних «кельтських святих» — їх налічується кіль­ка сотень, і лише деякі з них визнані Ватиканом. В Ірландії хрис­тиянство зазнало суттєвого впливу Східного Середземномор’я: віру тут пізнавали не тільки за латинською традицією західних теологів на чолі з Августином, а й за грецькими творами засно­вників східного християнства. Істотно відрізнялася й організа­ційна структура ірландської церкви. На відміну від континенту, де центрами християнства були єпископські кафедри у містах, в Ірландії церковне життя зосе­реджувалося навколо монастирів. Тут була прийнята своя система вираховування Великодня, влас­ний церковний календар, особли­вий вид чернечої тонзури, окре­мі форми сповіді та індивідуальної молитовної практики.^[288] Частину з цих розбіжностей вдалося подола­ти вже у VI — VII ст., проте й нада­лі ірландська церква продовжувала зберігати свою окремішність.

Мініатюра з Ліндісірарнського Євангелія, кін.

Найсуттєвішою особливістю середньовічної ірландської церк­ви стала ідея християнського чер­нечого подвижництва, витоки якої знаходилися в Єгипті, Сирії та Месопотамії. В Ірландії вона зна­йшла два основні прояви. З одного боку, найбільш ревні хрис­тияни ставали відлюдниками й відправлялися на численні ске­лясті острови, розкидані уздовж узбережжя Ірландії, так само як єгипетські аскети свого часу йшли в пустелю. З іншого — части­на ченців вбачала свій християнський подвиг у місіонерській ді­яльності далеко від рідних земель — у Європі. Середньовічне ір­ландське місіонерство відіграло дуже помітну роль в історії єв­ропейської культури. На думку С. Янга, місіонерська діяльність середньовічних ірландських монахів в історії європейської куль­тури відіграла не меншу роль, аніж військова експансія стародав­ніх кельтів.^[289]

Мініатюра Книги з Келлз, поч. IX cm. Trinity College, Dublin

Родоначальником ірландського чернечого місіонерства вважаєть­ся Св. Колумбан (543 — 615), який у 590 р., разом із кількома учня­ми вирушив на територію сучасної Франції. Вже у VII — VIII ст. рух пе­реселення ченців з Ірландії на кон­тинент став масовим. Частково це обумовлювалося релігійними при­чинами, але значну роль відіграли також напади вікінгів, від яких по­терпали насамперед ірландські мо­настирі: їхні скарби були бажаною здобиччю для язичників з півночі. Оскільки в період раннього серед­ньовіччя традиції античної куль­тури та освіченості на континен­ті занепали, а в Ірландії, навпаки, відбувався злет науки та мистецтва, ірландські монахи виявили­ся чи не найбільш освіченою групою тогочасного європейсько­го суспільства. їхній внесок у розвиток християнської культури середньовічної Європи є загальновизнаним. Лише ірландці во­лоділи та могли навчати грецькій мові, яка була забута на Заході. Вони втілили класичні традиції греко-римскої поезії у церков­них гімнах, а природничо-наукові надбання античної цивіліза­ції у власних наукових трактатах.

Прибуваючи на континент, ірландці спочатку блукали доро­гами Європи як поодинокі особи або невеликі групки ченців. Згодом спільні труднощі та почуття солідарності змусило ірланд-

РОЗДІЛ У1.ВІД ТЕМНИХ ВІКІВ ДО ЕПОХИ МОДЕРНИХ НАЦІЙ ських монахів об’єднуватися, утворюючи госпіції — «притулки», до яких, окрім власне ірландців, приймалися й будь-які знедо­лені вигнанці. Феодальні володарі та католицькі ієрархи спри­яли будівництву госпіцій, оскільки вони забезпечували кра­щий контроль за ірландцями. Поступово на їх основі виникали справжні ірландські монастирі, так звані Schottenkloester, які зде­більшого приймали статут ордену бенедиктинців. Ці монастирі дбайливо підтримували зв’язки один з одним, а також з христи­янськими центрами Ірландії.

Ставлення до ірландців у континентальних країнах було нео­днозначним. Західноєвропейські монархи в цілому сприяли їх­ній культурно-освітній діяльності. Особливо багато ірландських ченців знайшли притулок при дворі франкських королів й актив­но долучилися до творення Каролінгського відродження — найя­скравішого явища в культурному житті Західної Європи ранньо­середньовічної доби. Деякі ірландці, як, наприклад, неоплатонік Іоанн Скотг Еріугена (810 — 877), увійшли до когорти найбільш шанованих західних філософів. Водночас на побутовому рів­ні ірландці нерідко зазнавали дискримінації. їх вважали жебра­ками й вигнанцями, нахлібниками й дикунами, які прийшли «з краю Землі» (так тоді називали Ірландію). Місцеве духовенство нерідко відчувало заздрість і неприховану ворожість до освіче­них ірландських монахів, звинувачувало їх у надмірному захо­пленні світськими науками.

Землі слов’ян також не залишалися поза увагою ірландських монахів. Відправитися туди з апостольською місією збирався вже сам Св. Колумбан, хоча здійснити це прагнення йому так і не вдалося. Пізніше, наприкінці VIII ст., місіонерську діяльність у слов’янських землях Каринтії та Моравії розгорнув ігумен мо-

настиря Св. Петра Вергілій, який фактично керував місцевою єпархією. Вергілій (Fergil), ірландець за походженням, у 743 р. прибув до франкського короля Піпіна Короткого й за його про­текції отримав в управління зальцбургський монастир Св. Петра, де на той час вже проживало та працювало чимало ірландських монахів. На думку О. Ісаченка, який спеціально вивчав це питан­ня, саме вони приблизно за 60 років до Кирила та Мефодія пере­клали слов’янською мовою напростіші релігійні тексти (молит­ви, сповіді).²⁶ Цей же дослідник зосереджує увагу на зверненні до імператора Візантії моравського князя Ростислава з прохан­ням про надання християнської місії (йдеться про запрошення Кирила та Мефодія у 863 р.), у якому слов’янський князь скар­житься на те, що місіонери «з Влахъ и из Грькь и из Нъмьць» по- різному навчають християнству й цим спантеличують його під­даних. Оскільки немає інформації про візантійське місіонерство у слов’янських землях до Кирила та Мефодія, О. Ісаченко про­понує вважати, що під словами «оучителе... изь грькь» слід розу­міти саме ірландських монахів, адже саме вони досконало воло­діли грецькою мовою й спиралися на грецькі христиняьскі дже­рела у своїй місіонерській діяльності. Для прикладу він наводить ім’я сподвижника Вергілія ірландця Добдагрека, яке, щоправда, є викривленням справжнього ірландського імені Dub-da-chrich.²⁷ І хоча західні джерела іноді називають ірландських монахів «гре­ками», більшість істориків церкви та славістів все ж утримуються від прийняття цієї гіпотези О. Ісаченка.

У пізніші часи маємо значно надійніші приклади контактів ірландських монахів зі слов’янськими країнами й, серед іншо­го, з Київською Руссю. Свідчення такого року зберіглося у Жит­ті Св. Маріана, написаному близько 1185 р. Там, зокрема, зазна­чається, що якийсь ірландець Маврикій «один у супроводі хлоп­чика... глухими дорогами прибув до руського князя, й від цього

²⁶ Исаченко А. К вопросу об ирландской миссии у паннонских и моравских сла­вян // Вопросы славянского языкознания. - 1963. - Вып. 7. - С. 51.

²⁷ Lydon J. The making of Ireland. From ancient times to the present. - London, New York, 1998.-P. 22.

володаря та інших перших осіб надзвичайно багатого міста Киє­ва [urbis ditissimae Chios] отримав у подарунок дорогоцінне хутро ціною у сто фунтів срібла, яке він забрав на возах й мирно повер­нувся разом із купцями до Регенсбурга».^[290]

Св. Маріан (1002 — 1080), у «Житті» якого міститься цей фраг­мент, мав світське ім’я Муйредах мак Робартайг. У 1067 році він разом з двома супутниками вирушив з Ірландії до Європи. За три роки Маріан, а разом з ним іще п’ятнадцять ірландців, опини­лися у німецькому Бамберзі, а звідти виришули до Регенсбурга (Ратісбони) у Верхів’ях Дунаю на півдні Німеччини (за іронією долі, це місто було засноване давніми кельтами). Ірландці тим­часово зупинилися у жіночому бенедиктинському абатстві, на- стоятелька якого гостинно зустріла Маріана, що майстерно во­лодів мистецтвом каліграфії та книжкової ілюстрації. Проте дов­го перебувати у жіночому монастирі ірландці все ж не могли, а залишати багатий купецький Регенсбург не хотіли. Тож через де­який час вони залишили обитель і зупинилися на околицях міс­та, біля церкви Св. Петра, яка належала тому ж бенедиктинсько­му абатству. Посилаючись на чудесне видіння, ірландці випроси­ли для себе церкву й оселилися навколо неї.

Вони прагнули заснувати справжній бенедиктинський монас­тир, але грошей для цього явно не вистачало. Тоді, близько 1070 року, кілька ірландських монахів, на чолі з Маврикієм, разом з регенсбурзькими купцями відправилися далеко на схід, до Ки­єва. Кінцева мета подорожі була обрана не випадково: у столи­ці Русі княжив Ізяслав Ярославич (1024 — 1078), син Ярослава Мудрого й досить колоритна постать києво-руської історії. Ізяс- лав був київським князем упродовж майже двох десятиліть, кіль­ка разів втрачав престол й знову його здобував. У своїй політи­ці він спирався на підтримку Заходу. Його дружиною була поль­ська принцеса Гертруда, яка за материнською лінією походила з німецької імператорської династії Оттонів, а ключовим союз­ником — її племінник, король Польщі Болеслав Сміливий. Від-

ГЕННА ДІЙ КАЗАКЕВИЧ. КЕЛЬТИ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ ////////////////////////////////////////,////////^^^^

повідно й ставлення Ізяслава до католиків було більш ніж спри­ятливе. Відомо, що у 1075 році, коли Ізяслав на кілька років по­збувся київського княжіння, його син Ярополк відвідав Рим, де здобув підтримку папи Григорія VII. Останній своєю буллою ви­знав Ізяслава «королем русів», за півтора століття до Данила Га­лицького.

Тоді ж, на початку 1070-х рр., ірландці отримали від Ізяслава та Гертруди гідний прийом і значні кошти, які дозволили їм після повернення розпочати будівництво у Регенсбурзі масштабного монастирського комплексу — Абатства Св. Якоба та Св. Гертру­ди. Ім’я святої покровительки розглядають як безперечний до­каз тісних зв’язків ірландського абатства з дружиною київсько­го князя.^[291]

Існує й інша версія, згідно якої візит Маврикія до Києва при­пав на час княжіння Володимира Мономаха, і, що саме цей київ­ський князь надав підтримку регензбурзьким ірландцям. Дружи­ною Володимира Мономаха була англо-саксонка, і саме її заступ­ництвом можна пояснити гостинність київського князя щодо католицького монаха, уродженця далекої Ірландії. Опосередко­вано вплив на освічену верхівку давньоруського суспільства ча­сів Володимира Мономаха підтверджує той факт, що його сла­ветний дидактичний трактат «Повчання» має багато перегуків з англо-саксонським твором «Батьківські настанови», а особливо — з написаним латиною ірландським трактатом VII ст. «Про два­надцять проклять світу». У розділі «Про несправедливого царя» {De rege iniquo) вказаного твору містяться уявлення про правед­ного й неправедного правителя, принаймні частково запозичені з архаїчних ірландських текстів «Заповіт Моранна» й «Настано­ви Кормака». Сентенції про релігійність правителя, його пова­гу до кліриків, необхідність захищати слабких та приборкувати сильних тощо, які містяться у «Повчанні» Володимира Монома­ха та у творі «Про несправедливого царя» мають багато спільно-

го. М. Фомін, який спеціально займався цією темою, вважає, що ця схожість є радше культурно-типологічною. Вона має поясню­ватися, швидше за все, подібними соціально-історичними умо­вами, які склалися в Ірландії та Київській Русі в період створен­ня дидактичних трактатів.³⁰ З іншого боку, дослідник пише про те, що ірландська дидактична традиція, завдяки місіонерській діяльності мандрівних монахів, набула певного поширення у Єв­ропі. Не виключено, що саме знайомство з цією традицією пев- ною мірою вплинуло на Володимира Мономаха. Але якщо такий вплив і мав місце, він може свідчити про те, що кон­такти регенсбурзьких ір­ландців з Києвом тривали й на початку XII ст.

Церква Св. Якоба у Регенсбурзі. Малюнок поч. XIX ст.

Вирушаючи до Києва, регензбурзькі ченці могли керуватися не лише утилі­тарними цілями. Так, при- намні, вважає ірландський дослідник Дж. Kepi. Річ у тім, що в середньовічній ірландській генеалогічній та історичній традиції територіям то­дішньої Русі, історичної Скіфії, відводилося вельми важливе міс­це. Саме звідти походив міфічний предок ірландців Феній Фарса (Fenius Farsa), скіфський правитель, який брав участь у будівни­цтві Вавилонської вежі, а згодом, нібито, винайшов ірландську мову. За версією «Книги завоювань Ірландії», його син Нел одру­жився з донькою єгипетського фараона Скотою, а їхній син Гой- дел згодом перебрався з Єгипту до Скіфії, де мешкав упродовж тривалого часу разом зі своїм племенем, яке й звалося гойдела- ми (ірландцями). Згодом вороги вигнали Гойдела зі Скіфії. Він помандрував до Іспанії, а вже звідти перебрався на Смарагдовий острів.

^w Фомин М. Концепция «праведного правления» в Древней Ирландии // Parallels between Celtic and Slavic. Studia Celto-Slavica 2. - Moscow, 2009. - P. 35 - 38.

Оповідь про Фенія Фарса та Гойдела вважається цілком леген­дарною. Вона виникла не раніше VII століття під впливом вітхо- завітних легенд про Вавилонську вежу й втечу євреїв з Єгипту. Появу у цьому сюжеті Скіфії пояснюють співзвучністю самоназ­ви середньовічних ірландців Scotti зі етнонімом Scythi, себто «скі­фи». Втім, для середньовічних освічених ірландців Скіфія була цілком реальною прабатьківщиною, своєрідною «Ірландією на Сході». Отже, на думку Дж. Kepi, ірландці прямували до Києва, прагнучи побачити свою втрачену «Скіфію». Так само й англій­ські середньовічні місіонери відправлялися до Саксонії, аби зу­стріти там своїх предків — англо-саксів.^[292]

Які б не були істинні мотиви ірландських ченців, їхня місія до Києва виявилася успішною, а «інвестиція» Гертруди — напрочуд ефективною. Наступники Маріана, засновника монастиря у Pe- генсбурзі, не тільки розбудували абатство, а й зробили його фак­тичною та юридичною метрополією усіх ірландських монастирів Європи. У XII ст. вони утворили самостійну конгрегацію з по­стійним капітулом у Регенсбурзі, на чолі з настоятелем Абатства Св. Якоба та Св. Гертруди.^[293] Регенсбурзькі ірландці самі заснува­ли більше десятка монастирів, серед інших, у Вюрцбурзі, Ерфур­ті, Нюрнберзі, Відні, Констанці, а також у Києві.^[294]

Існування у княжій столиці католицького костьолу Св. Ма­рії та домініканського монастиря згадується у польських дже­релах — «Житті Яцка Одровонжа» середини XIV ст., а також у «Хроніці» Яна Длугоша XV ст. Вважається, що цей осередок ка­толицької віри, перший на теренах України, був заснований са­ме ірландськими монахами-бенедиктинцями у XII ст., які приї­хали сюди для обслуговування духовних потреб місцевої німець­кої громади. Водночас, варто зазначити, що про сам монастир та його «штат» докладних відомостей не збереглося. Дослідники давнього Києва припускають, що обитель розташовувалася бі­ля підніжжя гори Щекавиці, в історичній місцевості під назвою Бискупщина.^[295]

Монастир проіснував принаймні до 1230-х років, коли князь Володимир Рюрикович звелів ліквідувати осередок католицизму у православній столиці. Хоча, за іншими даними, загибель мо­настиря співпала з падінням Києва під ударами військ Батия у 1242 р., а згодом ця подія призвела до появи одного вельми своє­рідного літературного твору.

У середині 80-х років минулого століття поважний літератур­ний журнал «Жовтень» у рубриці «Зі скарбниці світової поезії» надрукував переклад поеми «Плач над градом Кия», написаної ірландським монахом Ріангабаром з приводу розграбування Ки­єва ордами Батия. Повертаючись до Ірландії з руїн Києва, автор захоплено змальовує благословенну землю Русі й глибоко уболі­ває за її долю. Поема завершується патетичними словами:

А я вирушу в дорогу Ейрін жде мене імлистий А зі мною буде плисти Біль, який я не загою І сльоза моя остання Прицвяхована стрілою.^[296]

«Плач над градом Кия» несподівано викликав бурхливу ре­акцію у наукових колах України. Його включили до академічної Української літературної енциклопедії у якості прикладу ірланд­ського вірша-ламентації^[297] й навіть авторитетний вітчизняний

Князь Ярополк зі своєю дружиною Іриною та матір'ю Гертрудою припадають до ніг Апостола Петра. Мініатюра Кодексу Гертруди. Кінець XI ст.

мовознавець О. Стрижак сприйняв цей твір за аутентичний.^[298] Проте невдовзі виявилося, що «Плач над градом Кия» є фальсифікацією, справжнім автором якої був укра­їнський поет та письменник Юрій Вінничук, який значився перекла­дачем «поеми Ріангабара» у пу­блікації 1984 року. Сенсації не ви­йшло, лишився тільки гіркий при­смак провінційності тогочасного українського наукового середови­ща, де не було жодного фахівця- кельтолога, спроможного «розку­сити» літературного жартівника.

Проте справжні, а не сфальшо- вані сліди ірландців у культурі Ру­сі все ж таки лишилися. Вони зно­ву ведуть нас до епохи Ізяслава та

Гертруди. Дружині київського князя належала дорогоцінна кни­га — «Трірська псалтир» або «Кодекс Гертруди», яка разом із ін­шими західними манускриптами з’явилася на Русі за часів Ізяс- лава. Псалтир було створено на замовленя єпископа міста Tpip Егберта (977 — 993) німецьким монахом Рудпрехтом. Близько 1078 року до книги були додані нові аркуші з трьома витонче­ними ілюстраціями. Одна з них зображувала Христа, що вінчає князя Ярополка Ізяславича та його дружину Ірину. Друга — апос­тола Петра, до ніг якого припадають Ярополк та його мати Гер­труда. Третя — образ Богоматері Панахранти. Ці витвори давно привертали увагу мистецтвознавців, адже вони поєднують візан­тійські мотиви з західнороманськими, характерними для мисте­цтва часів династії Оттонів (X - XI ст.), причому вплив останніх є домінуючим. Це особливо чітко видно на мініатюрі, яка зобра­жує Христа, благословляючого князівське подружжя: як сюжет, так і орнаментальне оформлення мають прямі аналогії у західно­європейському мистецтві. Най- вірогіднішим місцем створення мініатюр на додаткових аркушах «Трірської псалтирі» вважаєть­ся якраз ірландське бенедиктин­ське абатство у Регенсбурзі, яке було тісно пов’язане з Гертру­дою, власницею манускрипту.^[299] Яскраво видно, як тамтешні мі­ніатюристи намагалися дого­дити православній князівській родині, органічно вписуючи до

Мініатюра євангеліста Луки з Остромирового Євангелія. Середина XI ст.

твору мотиви візантійського сакрального мистецтва.

Додаткові ілюстрації «Трірської псалтирі», яка нині зберігаєть­ся в музеї Чівідале (Італія) — не єдина давньоруська пам’ятка, ри­си якої наближені до творів ірландських мініатюристів, що пра­цювали в руслі західноєвропейської традиції. Ще один подібний витвір — мініатюри «Остромирова Євангелія», найдавнішої ру­кописної пам’ятки Русі. Її текст було переписано у 1056 — 1057 рр. на замовлення онука славетного воєводи Добрині новгород­ського посадника Остромира, який, між іншим, підтримував тіс­ні зв’язки з Ізяславом та Гертрудою. Переписувачем «Євангелія» зазначається якийсь диякон Григорій, хоча палеографи встано­вили, що над книгою працював цілий «творчий колектив», який включав кількох переписувачів та мініатюристів. Місцем ство­рення «Остромирового Євангелія» вважають Київ або Новгород.

Що стосується мініатюр, то їх у книзі налічується три. Во­ни були створені різними художниками й, цілком ймовірно, що серед них міг бути й ілюстратор-ірландець, адже усі зображен­ня об’єднує більш-менш виразний вплив західноєвропейського стилю. Найбільше відрізняється від візантійського канону міні­атюра євангеліста Луки, але близькими до західноєвропейських є й інші ілюстрації, а також малюнки ініціалів — перших літер, з яких починалися окремі частини книги. Мініатюри з «Остро­мирового Євангелія» знаходять аналоги одночасно у двох мис­тецьких традиціях середньовіччя — оттоніанській континенталь­ній та англо-норманській острівній. Серед близьких до остро- мирових, дослідники наводять мініатюри з «Ліндісфарнського Євангелія», створеного наприкінці VII ст. у Нортумбрії, майже на кордоні з Шотландією. У їхньому стилістичному оформленні проявилося складне переплетіння кельто-англо-саксонських ху­дожніх мотивів.^[300]

Не можна не згадати й про «Оршанське Євангеліє» другої по­ловини XIII ст., яке було переписане у білоруському місті Орша. Перший аркуш пам’ятки, яка нині зберігається у Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського, прикрашає мініатюра з рослинним орнаментом, а також вичурна буквиця. Незважаю­чи на кириличні літери тексту, обидва малюнки можна прийня­ти за мініатюри з ірландських середньовічних рукописних кни­жок — настільки вони схожі. Дослідники вже звертали увагу на те, що своєрідна рослинна плетінка є дуже поширеним мотивом як у давньоруському, так і в ірландському мистецтві, що просте­жується у багатьох витворах від книжкових мініатюр до деталей архітектурного декору.^[301] У випадку Київської Русі коріння цьо­го орнаменту зазвичай бачать у народному мистецтві, хоча та­кий погляд видається значною мірою спрощеним. Проникнен­ня цього мотиву до двох самобутніх мистецьких традицій Серед­ньовічної Європи було, очевидно, досить складним процесом, у якому могли зіграти роль як вже згадані безпосередні контакти носіїв обох традицій в XI — XII ст., так і переосмислення спіль­ного джерела, яким можна вважати орнаментику Візантії, а та­кож скандинавських країн, де мотив спіралі розвивався з давніх часів. Відомо, що принаймні в одному випадку Скандинавія віді­грала роль культурного «медіатора» між Ірландією та Руссю: саме варяги принесли до середньовічного Києва масивні кільцеві фі­були, запозичені войовничими вікінгами під час їхніх походів на Британські острови. Загалом, мистецтво Середньовіччя — яви­ще, за великим рахунком, інтернаціональне, тож не дивно, що у ньому одночасно знаходили своє місце візантійські, німецькі, скандинавські, ірландські, слов’янські та інші мотиви. Але за їх перенесенням стояли конкретні особи, і принаймні у випадку з книжковою мініатюрою ми можемо впевнено стверджувати, що ірландські майстри сакрального живопису зробили свій внесок не тільки у мистецтво західноєвропейських країн, але й до духо­вної скарбниці Київської Русі.

Втім, чи лише у мистецтві виявився ірландський вплив? До­слідники вже давно звертали увагу на численні спільні риси, що спостерігаються у давньоруській та середньовічній ірландській релігійних традиціях. Деякі з них, як, наприклад, тяжіння до ас­кетизму, відлюдництва, пояснюються впливом спільного джере­ла — духовної культури Візантії. Інші виникли в Ірландії й по­трапили на Русь, можливо, завдяки ірландським місіонерам, але, швидше за все, через посередництво західноєвропейських країн. Такою, зокрема, є традиція використання церковного дзвону для богослужебних та інших цілей. «Як відомо, саме в Ірландії пер­ших століть християнства він [дзвін. — Г.К.] був вперше запрова­джений у церковний та монастирський побут, а вже потім у цій функції був поширений ірландськими місіонерами по всій Євро­пі» - зазначає Т. Михайлова.^[302] Подібним шляхом в Україну могла потрапити ірландська за походженням форма накладеного на ко­ло «кельтського хреста». В Ірландії такий хрест відомий принай­мні з VII ст., а у дещо пізніші часи він отримує певне поширен­ня у Скандинавії та Німеччині. На землях Київської Русі хрести подібної форми зустрічаються з XII-XIV ст. Згодом за ранньомо- дерної доби схожої форми т. зв. «променисті» хрести були поши­рені на півдні України.^[303] До речі, чавунний хрест, за формою ду­же схожий на «кельтський», було встановлено й на могилі Тараса Шевченка у 1884 році на Чернечій горі, хоча за мистецьким заду­мом він мав викликати асоціації з хрестами козацької України.

Паралелі між ірландською та києво-руською культурами ак­тивно обговорюються ще з радянських часів, коли окремі дослід­ники почали використовувати їх то для обгрунтування «незалеж­ності» давньоруської церкви від Візантії, то для підтвердження «експансії» православної віри на Британські острови. Навколо цього питання з’явилося безліч спекуляцій з політичним при­смаком, які, схоже, назавжди поховали надію встановити істин­ну природу помітної близькості двох культур. Про один з містків, які їх поєднували, ми щойно спробували розповісти.