«Кельтська теорія» походження Київської Русі

Отже, на схилі античності відлуння культури давніх кельтів все ще впливало на формування етнокультурного обличчя укра­їнських земель, що було значною мірою пов’язане з загальноєв­ропейськими процесами «кельтського ренесансу».

Водночас, деякі дослідники вважають, що на зламі античності та середньовіччя, в епоху Великого переселення народів й навіть дещо пізніше, на територію України масово проникають кельти з далекої Галлії. Причому не просто проникають, а істотно долу­чаються до створення Київської Русі. Той факт, що цієї гіпотези дотримуються досить авторитетні дослідники, змушує нас роз­глянути її.

«Кельтська теорія» походження Русі пов’язана з довготрива­лою, дуже запеклою, але малорезультативною дискусією щодо податків історії східнослов’янської державності, яка точиться пе­реважно довкола питання про роль та місце норманського (скан­динавського) фактору в процесі заснування держави Рюрикови- чів. Ця дискусія зародилася в епоху, коли найбільшою цінністю світового історичного процесу вважалася державність, а поважні мислителі всерйоз розмірковували над поділом народів на «істо­ричні» та «неісторичні», на «здатні» або «нездатні» до створення власної державної організації. Тож не дивно, що дискусійна на­укова проблема майже одразу набула характеру емоційної супе­речки між патріотично налаштованими представниками різних наукових шкіл. Проблема походження Русі розглядалася пере­важно у контексті націоналістичного міфу про «історичну місію» германських народів, що був безпосередньо пов’язаний з акту-

ГЕННАДІЙ КАЗАКЕВИЧ.

альним для усього XIX та першої половини XX ст. питанням ви­значення східних кордонів Німеччини.

На Заході, принаймні у навчальній літературі та узагальнюю­чих працях, майже суцільно панують норманістські погляди, згід­но яких вирішальна роль у початковому військово-політичному розвитку Київської Русі належала вікінгам-скандинавам. Діаме­трально протилежна точка зору, що свого часу панувала в радян­ській історіографії, нині трансформувалася у зважену компро­місну позицію, що враховує роль скандинавів, але не вважає її вирішальною. На цьому тлі дещо осібно виглядають спроби час­тини дослідників поглянути на давно відомі факти під новим ку­том зору й сформулювати альтернативу як норманістській, так і антинорманістській точкам зору. Саме так слід розглядати й «кельтську теорію» походження Київської Русі.

Започаткував її Сергій Шелухін (1864 — 1938), відомий укра­їнський політик, член Центральної Ради та Генеральний суддя УНР, який після поразки визвольних змагань 1917 — 1921 рр. ви­їхав до Праги, де працював професором Українського Вільно­го Університету. Там він у 1929 році й опублікував свою «Кельт­ську теорію походження Русі з Франції».^[284] Юрист за освітою й фахом, С. Шелухін компенсовував нестачу компетентності в іс­торичній галузі своєю широкою ерудицією, й дійсно багато йо­го зауважень не позбавлені підстав. Але в цілому ця робота ду­же нагадує публіцистичний памфлет в дусі ідей українського ро­мантичного народництва XIX ст. Доказова база, яку зібрав С. Шелухін, була досить хиткою, й саме тому серед фахових сла­вістів вона викликала мало зацікавлення. У Радянському Союзі, до того ж, ця праця була майже невідома, адже С. Шелухін об­стоював у ній ідею самостійного розвитку українців з давніх ча­сів, їхню окремішність від росіян, а це суперечило ідеологічним настановам тодішньої системи. Згодом, у 60-70-ті рр. незалежно від розробок С. Шелухіна, до висновку про кельтський вплив на формування Київської Русі прийшов відомий російський сла-

віст А.

Якщо поєднати докази усіх трьох провідних прихильників «кельт­ської теорії», випливає наступна картина. Упродовж останніх сто­літь до н. е. на півдні Галлії, у меж­иріччі Рони та Гаронни, проживало кельтське плем’я рутенів (Rutheni), яке у середині І ст. до н. е. фіксує Цезар. Після римського завоюван­ня рутени мирно жили, засвоюю­чи високі здобутки греко-римської культури, аж до епохи Великого переселення народів, коли частина рутенів переселилася до придунай-

Золотий солід, карбований Одоакром, правителем Італії, від імені імператора Зенона

ської римської провінції Норик. Свідченням цього є епіграфіч­

на пам’ятка — мармурова плита з катакомби Ювави в Зальцбургу,

текст якої розповідає про вбивство св. Максима вождем рутенів (rex Ruthenorum) Одоакром у 477 р. і спустошення його загонами провінції Норик. Роком раніше, у 476 р., цей же Одоакр змістив

останнього римського імператора Ромула Августула, що, як ві­домо, й вважається нині початком історії європейського Серед-

^l" Кузьмин А. Об этнической природе варягов (к постановке проблемы) // Воп­росы истории. - 1974. - № 11.

¹⁹ Скляренко В. Русь і варяги. Історико-етимологічне дослідження. - K., 2006.

ньовіччя. Історична пам’ять про ці події збереглася в українців, адже в літописі Самійла Величка (кінець XVII ст.) переможці Ри­му стародавні «русси» та їхній «князь Одонацер» названі предка­ми козаків. Згодом рутени помандрували далі на схід, прийшли у Північне Причорномор’я, де зустрілися з антами.

Але це ще не все. Інша частина кельтів-рутенів близько V ст. н. е. емігрувала у північному напрямку — на узбережжя Балтій­ського моря, а точніше — на заселений слов’янами острів Рюген. Там, на Рюгені, відбувся аналогічний процес: кельти-рутени ста­ли професійним військом місцевої слов’янської людності й по­ступово були асимільовані. Від них слов’яни запозичили свою назву, адже населення острова Рюген у джерелах подекуди нази­вали рутенами. За доби середньовіччя мешканців балтійського узбережжя візантійці називали варягами, причому такі автори як Іоанн Скілиця (XI ст.) та Георгій Кедрин (XII ст.) конкретизують, що варяги є «кельтами за походженням». У IX ст. відбулося зна­мените закликання варягів новгородцями. Цими варягами, за­сновниками династії Рюриковичів, виявилися слов’яни з остро­ва Рюген. Доказом того, що серед них були слов’янізовані кельти, вважаються імена руських варягів, які А. Кузьмін та В. Склярен­ко виводять з кельтських мов: Рюрик, Синеус, Трувор, Дір, Ігор, Адун, Акун, Алдан, Амінод, Веремуд, Карн, Карі, Мони, Pyap, Стир, Тилен, Труан та ін. У 882 році Олег зі своєю дружиною зай­няв Київ, обидві «Русі» зустрілися, коло замкнулося.

Тепер спробуємо уважніше придивитися до аргументації при­хильників «кельтської теорії» походження Русі. Насамперед за­значимо, що кельтське плем’я під назвою Ruteni дійсно прожи­вало на території Галлії й навіть залишило свою назву сучасному французькому місту Русільон. Рутени були невеликим за чисель­ністю й другорядним за значенням племенем. Вони ніколи не згадуються в контексті кельтських міграцій, та й взагалі невідо­мо, чи існували рутени раніше І ст. до н. е. Оскільки це плем’я у політичному житті Галлії помітної участі не брало, то Цезар, який згадує його у своєму творі, особливої уваги рутенам не приділяє, орієнтуючись, очевидно, на потужніші галльські об’єднання.

На цьому тлі дуже важко собі уявити, щоб у V ст., за часів роз­паду імперії, коли населення галльських провінцій розглядалося германськими ватажками виключно як здобич, частина жителів найбільш цивілізованої Південної Галлії раптом згадала про своє кельтське минуле, знову з’єдналося у плем’я й відправилося у да­лекі мандри. Аби подолати шлях до острова Рюген на півночі та причорноморських степів на сході, рутени мали пройти кілька тисяч кілометрів крізь ворожі племена: франків, бургундів, гун- нів, готів, які у той час просувалися у протилежному напрямку — на південь та на захід. Годі й говорити про те, що це «переселен­ня рутенів» не залишило по собі жодних археологічних слідів і не згадане жодним писемним джерелом того часу.

Існує, щоправда, аутентичний напис з ювавської катакомби й згаданий там «Одоакр, король рутенів». Але придивімося уваж­ніше до головного героя цього напису. Інформації про Одоакра небагато, але з того, що ми маємо, можна виснувати, що він був типовою фігурою епохи Великого переселення, своєрідним вар-

Кільцеві фібули з Тари, Ірландія (VIII ст.) та Киева (X ст.).

варським «кондотьєром», ва­тажком різноплемінного заго­ну грабіжників та найманців. Щодо «національності» самого Одоакра відомо, що його бать­ком був скір Едикон — один з наближених вассалів і радни­ків гунського володаря Аттіли. Тож найчастіше Одоакра згаду­ють саме як вождя германсько­го племені скірів. Це саме ті скі- ри, які вперше згадуються як союзники галатів в ольвійсько- му декреті Протогена на рубе­жі III — II ст. до н. е. Вони при­йшли зі Східної Європи, звідти, де за часів Середньовіччя назви Русь та рутени будуть згадувати­ся найчастіше. Хто знає, може вони принесли її з собою? Відо­мо також, що разом зі скірами у Великому переселенні брало участь германське плем’я ругіїв (Rugii), яке до приходу слов’ян проживало на острові Рюген і залишило йому свою назву. За часів Аттіли рути та скіри, разом із іншими германськими племе­нами, входили до гунського со­юзу. Після його розпаду писемні джерела фіксують ругів на Ду­наї, якраз у колишній провінції Норик.^[285] Отже, найвірогідніше, під рутенами автор напису з ювавської катакомби мав на увазі саме германців-ругів. Ухилимося від подальших спекуляцій й за­значимо лише, що рутени Одоакра, ким би вони не були, не мали жодного стосунку до кельтів, тим більше — до підкорених фран­ками мирних галльських рутенів.

Що стосується гіпотетичного пересування кельтів-рутенів на північ, то його начебто підтверджує згадка візантійських авторів про те, що варяги за походженням кельти. На перший погляд, не­має підстав не довіряти компетентності Іоанна Скилиці та Геор­гія Кедрина: на відміну від сучасних норманістів та антинорма- ністів, вони дійсно бачили живих варягів, принаймні тих, які слу­жили найманцями у візантійських імператорів. Тож можна було б прийняти їхні слова на віру, якби не одна обставина: у грець­кій літературній традиції ще з часів античності було прийнято за­раховувати усі варварські племена Європи, незалежно від їхнього дійсного походження, до трьох основних «народів» — кельтів (на півночі та заході), фракійців (на півдні) та скіфів (на сході). Так, наприклад, скіфами або тавроскіфами джерела називають будь- які племена Північного Причорномор’я: і власне скіфів, ірано- мовних кочовиків, і германців-готів у III ст., і навіть середньовіч­них русів. Але при цьому ніхто з сучасних науковців не приймає на віру таке ототожнення й не говорить про те, що Германаріх або Святослав були іранцями. Тож і у випадку з кельтами, етнічна на­зва яких була для візантійців своєрідним літературним кліше, си­нонімом «північних варварів», не варто піддаватися спокусі.

Складніша ситуація з варязькими іменами. Деякі з них справ­ді звучать по-кельтськи, і прихильники «кельтської теорії» від­находять переконливі паралелі серед давньокельтських імен Гал­лії. Наприклад, ім’я Рюрик знаходить паралелі у назві кельтсько­го племені Raurici у Галлії, а також у кельтських іменах Ruricius та Roricius. Імена Синеус і Трувор отримують галльські відповід­ники Sinaeus та Treverius, Акуну відповідає кельтське ім’я Acon тощо.^[286] Втім, імена - не надто вдячний грунт для історичних ре­конструкцій. Згадаймо хоч би готського історика Йордана, який говорить про звичай народів запозичувати імена один в одного: у римлян — македонські, у греків — римські, у сарматів — герман­ські, у готів — гунські (lord. 58 — 59). Між іншим, у сучасній науці вплив кельтських мов на формування германської антропонімії є загальновизнаним. Навіть за епохи Великого переселення на­родів, коли кельти в Європі вже давно зійшли з історичної арени, деякі германські ватажки продовжували носити імена подібні до кельтських. Для прикладу можна згадати вождя гепідів Ардаріха, ім’я якого з точністю відповідає середньовічному ірландському титулу ard гі, «верховний король».

Але як бути з самою назвою «рутени»? Адже, з точки зору мо­вознавства, тотожність назв галльських рутенів, балтійських ру- гів і східноєвропейських русів виглядає майже бездоганно: у дже­релах різних часів їх усіх називали рутенами (Rutheni). По від­ношенню до русів та, особливо, ругів ця назва застосовувалася рідко, до того ж майже виключно у латиномовних польських та німецьких документах. їхні автори були знайомі з текстом Це­заря, який завжди вважався еталоном латинської мови й широ­ко використовувався у шкільництві. Тож вони цілком могли ви­користати згаданий у Цезаря етнонім Rutheni для перекладу назв «рути» та «руси».

До того ж фахівці з кельтських мов саму назву галльського племені Rutheni_zZRuteni у кращому випадку вважають «можли­во кельтською». Гіпотетично її пов’язують з давньоірландським ruathair «натиск, атака», але цей зв’язок непевний.^[287] У кельтів ця назва могла постати під впливом якогось іншого народу. Якого саме — невідомо, адже схожі назви у Європі та навколо неї зустрі­чаються повсюдно — від шведської місцевості Roslagen до міста Rusibis/Rutubis у Мавританії, від річки Rutuba на Півдні Галлії до українських Рось, Pocaea, Роставиця. Яка з цих назв є «найдав­нішою» або «першою» — ми ніколи не дізнаємося, як, очевид­но, ніколи не буде поставлено остаточної крапки і в суперечці про походження Русі. Що ж стосується кельтів, то вони навряд чи зможуть якось допомогти у її розв’язанні.